Здійснення процесу формування ринкової економіки в Україні і фундаментальні зміни у правовому просторі призводять до суттєвих перетворень інституцій-ної структури таких суб´єктів господарського права як територіальні (регіональні) господарські системи держави. Вважаю, що на подальшу тенденцію появи і розвитку різноманіття їх організаційно-правових форм істотно впливатиме обраний шлях реалізації державної політики щодо забезпечення сталого економічного розвитку. І тоді можна відповісти на запитання: чи достатньо лише «рекомендувати» і не гарантувати стабільний розвиток територіальних господарських систем? При тому, що господарсько-правові засоби мають потенціал відповідних гарантій.
Необхідність визначення цілей розвитку регіону, які враховували б потреби й інтереси його населення, вимагають раціонального використання і правомірного поводження з виробничим, природним, трудовим, інтелектуальним або іншим потенціалом економіки останнього на принципах правової організації господарських систем, а також регіональної самодостатності та ринкових відносин обгрунтовані у працях В.Мамутова, Г.Зна-менського, Г.Пронської, Б.Розовського та інших.
Представники економіко-правової науки значну увагу приділяють «исследованию проблем региональной и городской экономики и органически связанных с ними проблем хозяйственной компетенции региональных органов и органов местного самоуправления. В дальнейшем стоило бы, видимо, сосредоточить внимание на проблеме «Городская собственность и городское хозяйство». Без решения вопросов экономико-правового обеспечения материально-финансовой базы развития городов местное самоуправление утвердиться не сможет»[1].
Вченими отримані певні досягнення при вивченні економіко-правових і організаційних проблем економічної, соціальної, ресурсної та іншої самодостатності промислових і сільськогосподарських регіонів. Але є підстави вважати, що деякі організаційно-правові питання реалізації державної політики у забезпеченні сталого розвитку територіальних господарських систем потребують подальшого розгляду. Доцільність дослідження вказаного аспекту обумовлена пошуком напрямів і шляхів цілеспрямованої зміни якостей господарського законодавства у відповідь на проголошення вимог сталого розвитку. Вимоги останнього містять чимало орієнтирів управління протиріччям соціально-економічних систем. А організація названого управління і координація взаємовідносин та взаємодії суб´єктів організаційного впливу потребує досконалої законодавчої бази для упорядкування відносин у сфері господарювання.
Специфічними суб´єктами господарського права виступають держава та її територіальні (регіональні) господарські системи, якими в Україні є адміністративно-територіальні одиниці[2].
Вважаю, сучасний стан економічного, промислового, екологічного занепаду багатьох регіонів країни і намагання знайти вихід з кризової ситуації шляхом впровадження даними суб´єктами системи заходів господарювання став, в основному, однією з причин створення Концепції сталого розвитку населених пунктів.
З прийняттям постанови Верховної Ради України «Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів» (далі — Концепція) Кабінету Міністрів, центральним і місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування рекомендовано керуватися нею при здійсненні практичної діяльності щодо вирішення питань комплексного розвитку населених пунктів України — п. З (Офіційний вісник України. — 2000. — № 1. — Ст. 6).
Зауважу, що категорію «рекомендовано керуватися» прийнято сприймати як засіб диспозитивної норми, суть якої: вибір варіантів поведінки на свій розсуд. Вважаю таку норму-рекомендацію у наведеному контексті невиправданою. У правовому механізмі виконавчої влади, який нерідко функціонує за раніше чинними правилами, тільки орієнтація органів влади і управління на вкрай бажану для суспільства та держави їх активну «публічну» поведінку у сфері господарювання дуже неконкретна. Тому недоцільна і, навіть, шкодить.
З наведеного випливає, що даним суб´єктам лише пропонується самим (без обов´язкового припису) визначитися: чи проявляти їм соціальну зацікавленість у виявленні об´єктивної ситуації у регіоні в цілому, аби раціоналізувати свої дії і дії інших суб´єктів щодо реалізації державної політики стосовно заходів сталого розвитку? Чи варто намагатися забезпечувати ефективне управління процесом стабілізації економіки у окремому місті, коли, наприклад, близько розташовані інші міста руйнують і втрачають свій потенціал? Чи піклуватися про досягнення кінцевого результату в справі виконання вимог сталого розвитку регіону, коли перед розрізненими у своій (вважалось би спільної щодо завдань стабілізації економіки) діяльності окремими службами у структурі влади не поставлено аналогічних завдань? Видається, було б доцільно у господарському законодавстві сформувати норми-гарантії про територіально-господарські обов´язки всіх визначених у Концепції органів. Також важливо зробити наголос на значимості впливу на їх зміст стану регіональної господарської системи в цілому. В залежності від стану, засобів і шляхів досягнення остаточного результату, тобто перспективного розвитку, від імені територіальної (регіональної) господарської системи як суб´єкта господарського права може діяти орган регіонального керівництва з частково делегованими йому повноваженнями держави і адміністративно-територіальних одиниць.
Дійсно, створити належні умови функціонування народногосподарського комплексу можна, взаємопов´язуючи нормативне регулювання окремих органів господарського керування через самостійно створений ними координаційний орган регіону і припис законодавця (імперативного характеру) про забезпечення останнім вимог сталого економічного розвитку для регіону.
Тобто, за конституційним законодавством і загальним правилом державі і адміністративно-територіальним одиницям для участі у процесах господарювання у зв´язку з прийняттям названої вище Концепції не потрібна додаткова або спеціальна легітимність «в качестве субъекта хозяйствования, в приобретении какой-то особой организационно-правовой формы»[2, 377]. Тому вже чинне господарське законодавство України слід адаптувати до вимог сталого розвитку так, щоб його положення сполучилися єдністю господарських відносин з метою Концепції. Мета ж останньої, як зазначено у тексті постанови Верховної Ради, — забезпечити вихід з кризи і створити умови для сталого розвитку населених пунктів у довгостроковий період (15—20 років). З наведеного вбачається, що це не тільки своєчасний економіко-правовий засіб превентивного характеру. Це — важливий припис про необхідність досягнення за вказаний період конкретного позитивного кінцевого результату (економічного, екологічного, соціального тощо) при участі кожного органу влади і управління, самоуправління, інших органів та служб населеного пункту, яким його адресовано.
Науковою основою організації процесу досягнення конкретного позитивного остаточного економічного результату є методологія вдосконалення правового впливу і регулювання господарської діяльності, тобто теорія господарського законодавства. Вважаю, саме нею слід керуватися при дослідженні правових питань організації регіональних господарських систем у забезпеченні сталого розвитку, «поскольку именно... система законодательства... первой сталкивается с изменениями в экономических отношениях и первой реагирует на различные трансформации в хозяйствовании». Образно кажучи, виступає провідним моментом життєдіяльності[3] цільових програм і заходів розвитку економічних регіонів. І якщо у багатьох країнах законодавство, що регламентує відносини в економіці, «развивалося столетиями и, как правило, спонтанно эволюционным путём, без какого-либо заранее намеченного «плана», Украина же ныне попала в число тех немногих стран, которые получили возможность создавать свои законодательные системы, по существу, заново. Этим самым ей был дан редкий шанс формирования законодательства на разумных, рациональных началах»[4]. Ними, по суті, є принципові вимоги сталого економічного розвитку.
У загальних рисах збігаючись з метою Концепції, сталий розвиток населених пунктів визначається як соціальне, економічно і екологічно збалансований розвиток міських і сільських поселень, спрямований на створення їх економічного потенціалу, повноцінного життєвого середовища для сучасного і наступних поколінь на основі раціонального використання ресурсів (природних, трудових, виробничих, науково-технічних, інтелектуальних тощо). Щоб забезпечити такий розвиток, потрібно технологічне переоснащення і реструктуризація підприємств, удосконалення соціальної, виробничої, транспортної, комунікаційно-інформаційної, інженерної, екологічної інфраструктури (Концепція).
Соціологічне дослідженняефекту від намагань керуватися деякими з положень Концепції у Донбаському регіоні підтвердило: сучасний вплив державного регулювання (наприклад, у галузі організації забезпечення екологічності господарювання) є неістотним. Незважаючи на поточну управлінську діяльність у названій сфері, господарюючі суб´єкти, усукупності локальних заходів, можуть настільки сильно впливати на економіку, довкілля, що здатні серйозно модифікувати очікувану прогнозну картину. При цьому як перекреслюючи негативне передбачення і приводячи до позитивного «самоісну-вання», так і, навпаки, приводячи до «саморуйнування прогнозу». Наведене свідчить, що в умовах загрози Україні кризою природних ресурсів у ресурсозалежних галузях, «техногенні перешкоди» вдосконалення регулюючого впливу на взаємодію суб´єктів господарювання і реалізацію державної політики щодо забезпечення сталого розвитку об´єктивно взаємопов´язані з необхідністю створення нового напряму в спеціалізованому регулюванні економічних відносин.
Вибір правових шляхів реалізації державної політики у зазначених в Концепції напрямах обумовлений´відомими обставинами. Наприклад, нераціональним господарським освоєнням земель, використанням територій населених пунктів, лісовикористанням, штучною багаторазовою зміною відносин оренди приміщень (об´єктів держвласності) і земельних ділянок у містах, активізацією тіньового бізнесу ресурсів природи і виробництва, банкротством підприємств вугільної промисловості тощо. Поширення факторів дестабілізації сталого розвитку в Донбаському регіоні — ключовому для економіки України, поруч з «недосконалістю промислових технологій, систем землекористування, невідповідністю потребам виробництва екологічної інфраструктури, систем вилучення, переробки і знешкодження відходів, зношенням інженерної інфраструктури» (Концепція) призводить не тільки до значного погіршення загального стану господарського життя та екологічної ситуації. Головне, що згадані явища суперечать створенню, навіть, передумов стабілізації економіки, зводячи нанівець намагання законодавця стимулювати і закликати господарюючих суб´єктів до прагнення перевершити інших щодо рівня технічного розвитку, продуктивності, рентабельності, якості продукції тощо. Ці критерії успішності підприємництва у соціальному середовищі регіону поки ще не займають тих позицій, на які заслуговують.
Тоді, видається, заради створення правових гарантій стабілізації умов діяльності господарюючих суб´єктів, а також досягнення мети Концепції і виконуючи її припис (першої частини першого пункту п´ятого розділу), доцільно створити довгостроково діючий (на термін, що зазначено для дії Концепції) орган господарського керівництва і управлінського впливу на розвиток Донбаського регіону. Вважаю, основний обсяг його господарської компетенції визначатимуть законодавець і обласні та міські органи влади і управління, передаючи даному органу частину повноважень із здійснення керуючої і організаційної діяльності, спрямованої на реалізацію державної політики у всіх сферах досягнення збалансованості розвитку і господарювання.
Саме цей орган управлінського впливу на розвиток Донбаського регіону має наділятися господарськими правами щодо інших, розташованих на відповідній території суб´єктів господарювання. І процес визначення переліку делегованих йому господарських прав слід проводити гласно, на принципах зворотного зв´язку з усіма зацікавленими суб´єктами.
Не тільки прогностична функція науки господарського права (законодавства) містить потенціал формування рекомендацій із створення спеціального зобов´язаного суб´єкта господарського права з реалізації державної політики щодо забезпечення сталого економічного розвитку Донбаського регіону. Аргументи доцільності його функціонування у господарських відносинах взято з досвіду недоліків нормативно-правової бази для проведення у 1993—1995 pp. відомого експерименту по делегуванню Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській областям деяких повноважень. Слушна думка про створення регіональних господарських структур обгрунтована у виважених практичних напрацюваннях і висновках вчених за результатами впровадження Програми соціально-економічного розвитку Луганської області на 1999—2010 роки[5]. Аналітичні дослідження М.Гера-симчука у передмові до книги Г.Онищука стосовно того, що «останнім часом спостерігається поступовий перерозподіл відповідальності за стан соціально-економічного розвитку міст і регіонів між державою та місцевими органами влади. Нині існує гостре протиріччя між існуючою системою управління і новими вимогами та підходами до неї. Прийняті в останні роки законодавчі акти передбачають майже повну відповідальність місцевих органів влади, громад за соціальний та економічний стан регіонів»[6], також підтверджують вірно обраний напрям пошуку організаційно-правових причин ускладнення процесу подолання бідності у Закарпатті, Миколаївській, Херсонській, Луганській областях і профілактики економічного занепаду та зубожіння нових «претендентів» у перелік збіднілих регіонів.
Аби запобігти тривалій бездіяльності законодавця у даній сфері, запропонований у даній публікації науковий коментар положень і відомих у світі концептуальних підходів до вимог сталого розвитку населених пунктів дозволяє дійти деяких висновків щодо доцільності збагачення вказаних підходів до забезпечення сталого розвитку територіально-господарських систем шляхом створення органу, відповідального за координаційні процедури профілактики економічної дестабілізації населених пунктів на місцевому рівні.
1. Виходячи з традиційного уявлення про поняття «сталий розвиток для України», можна виявити у його складі такі елементи: стабілізація економічних відносин, створення умов для ефективного господарювання, поширення цивілізованих організаційних форм здійснення підприємництва (інших форм самозайнятості населення). Стан організації розвитку економіки України свідчить про високий рівень її тінізації, прояви корупції, труднощі трансформаційного процесу, що у сукупності створює реальну загрозу здійсненню економічного розвитку населених пунктів і регіонів. За таких обставин неадекватно м´яку норму-рекомендацію постанови Верховної Ради «Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів» (п. 3) в частині «Рекомендувати... керуватися положеннями Концепції при здійсненні практичної діяльності, вирішенні питань розвитку населених пунктів» вважаю недоліком правотворчості.
2. Що ж до норм-рекомендацій Концепції, то з ними слід гармонізувати відповідні інститути і положення поточного господарського законодавства. Стосовно організаційно-правового аспекту досліджуваного у даній публікації питання одним із засобів внутрішньогалузевої гармонізації може бути створення у системі господарського законодавства України норм-гарантій належного виконання регіонально-господарських обов´язків. Останні утворюються як елементи гомеостатичної вертикалі вимог забезпечення сталого розвитку в господарському законодавстві. 3. Положення і норми-гарантії виконання регіонально-господарських обов´язків у відповідності з Концепцією становлять інтерес для всіх категорій господарюючих суб´єктів. Але особливий — для органу господарського керівництва, який за повноваженнями і правореаліза-ційною діяльністю зобов´язаний буде активно впливати на регіональну політику сталого розвитку. Назва зазначеного органу не має принципового значення. Але основою його функціонування повинен бути компетенційний нормативний акт і статут регіону, в якому визначено зміст регіонально-господарських обов´язків, умови їх виконання, наслідки невиконання тощо.
Використана література:
1. М а м у т о в В.К. Важный этап в развитии экономико-правовых исследований // Экономика и право. — 2002. — N° 1. — С. 23.
2. Мамутов В.К. Государство и территориальные хозяйственные системы / Хозяйственное право: Учеб.; Авт. кол. В.К.Мамутов, Г.Л.Знаменский, В.В.Хахулин и др.; Под ред. акад. В.К.Мамутова. — К., 2002. — С. 377.
3. Знаменский Г.Л. Предмет и функции науки хозяйственного права / Хозяйственное право: Учеб.; Авт. кол. В.К.Мамутов, Г.Л.Знаменский, В.В.Хахулин и´др.; Под ред. акад. В.К.Мамутова. — К., 2002. — С. 82.
4. Знаменский Г.Л. Хозяйственное законодательство Украины. Формирование и перспективы развития. — К., 1996. — С. 26.
5. Погарцев А.В., Кольченко В.З., Скрипов А.П. Экономико-правовые условия социальной самодостаточности региона / Актуальные проблемы стабилизации и развития экономики: Сб. науч. тр. — Донецк, 1999. — С. 210.
6. О н и щ у к ГЛ. Проблеми розвитку міського комплексу України: теорія і практика / За ред. C.I. Дорогунцова. — К., 2002. — С. 3.
