Ринкові відносини, що сформувалися в процесі розвитку людського суспільства, стали найважливішим інструментом, що стимулює зростання його продуктивних сил. Суспільство виробило правила (закони), що регулюють майнові відносини між учасниками господарського обороту. Історичний досвід свідчить, що процес сталого гармонічного розвитку людського суспільства можливий лише тоді, коли він не суперечить економічним законам. Еволюція будь-якої системи можлива за умови одночасного виконання двох факторів: система постійно генерує нові прогресивні елементи, і вона ж позбавляється від застарілих, нежиттєздатних у´нових умовах, елементів. Для учасників господарського обороту висловлена думка конкретизується таким чином: виживають тільки ті суб´єкти, які використовують (найчастіше з ризиком) більш сучасні наукомісткі технології, що дозволяють при мінімальних матеріальних і енергетичних витратах одержати більшукількість продукції з новими функціональними властивостями (інноваційний напрям розвитку економіки). Ті ж суб´єкти, які використовують застарілі технології, і, як наслідок, у них збиткове виробництво, мають залишити ринок. Ринкові принципи регулювання господарської діяльності передбачають існування інституту неспроможності (банкрутства), як засобу призупинення діяльності юридичної особи за рішенням господарського суду внаслідок його неспроможності.
Характерною рисою розвитку інституту неспроможності є затвердження гуманістичних принципів у процесі врегулювання майнових спорів між контрагентами господарських відносин. У процесі становлення цього інституту відбувається безупинний поступальний розвиток правових механізмів, спрямованих на запобігання банкрутству і ліквідації боржника як суб´єкта господарських відносин[1].
Одним із засобів реалізації таких заходів стало укладення мирової угоди, що передбачає зниження суми боргу (повне чи часткове) чи збільшення термінів його погашення. Тобто, найважливішою рисою мирової угоди є врегулювання фінансових відносин між боржником і кредиторами. Закон України від ЗО червня 1999 р. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначає мирову угоду як «...домовленість між боржником і кредитором (групою кредиторів) про відстрочку і/чи розстрочку платежів чи припинення зобов´язань за згодою сторін (прощення боргів)». За своєю суттю мирова угода між боржником і кредиторами є специфічною формою реорганізації шляхом реструктуризації боргів неплатоспроможного боржника.
У даний час інститут мирової угоди є одним з найбільш суперечливих елементів у процедурі банкрутства. З одного боку, він визнається фахівцями «як одна з найбільш перспективних і бажаних для сучасної економіки процедур» вирішення майнових спорів між суб´єктами господарювання, що дозволяє досягти найменшої конфліктності між кредиторами і боржником, та максимально відповідає інтересам розвитку ринкових відносин[2]. Про це ж свідчить досвід промислове розвинутих країн, у законодавстві про банкрутство яких присутні норми, що передбачають укладення мирової угоди - compositio. Джерелами правового регулювання мирових угод є, як правило, спеціальні закони, що свідчить про важливість процедури врегулювання фінансових труднощів підприємств за їх допомогою[3].
В Україні, крім перерахованих вище причин, необхідність вироблення правових підходів до створення умов запобігання банкрутству як досудових процедур (досудова санація), так і судових процедур (розпорядження майном боржника, мирова угода і санація боржника) продиктована кризовою ситуацією в економіці країни, для якої характерним є велика кількість підприємств-банкрутів і зменшення кількості робочих місць. Зазначені фактори визначають необхідність пошуку нової, відмінної від існуючої, моделі закону про неспроможність, адекватно, враховуючої реалії сучасної економіки України і сприятливої її ефективному розвитку [4].
Висновок про «перспективність» і «бажаність» використання мирової угоди в процедурі банкрутства і становлення законодавства, що регулює даний інститут, суперечать тенденціям практичної діяльності судів з вирішення майнових спорів між суб´єктами господарювання.
Аналіз розглянутих справ про банкрутство в Російській Федерації в 1999 р. свідчить, що з загальної кількості справ про банкрутство 21104 (з яких 10171 — залишок нерозглянутих справ на початок звітного періоду, 10933 — кількість справ, прийнятих до провадження за звітний період) укладено мирових угод - - 643 (3,05 %), для 8299 (39,3 %) справ відкрите конкурсне провадження[5].
З представлених у даному документі статистичних даних чітко прослідкову-ються наступні тенденції:
- найбільший відсоток справ, припинених у зв´язку із затвердженням мирової угоди між боржником і кредиторами, припадає на процедуру зовнішнього управління;
- кількість справ, за якими була укладена мирова угода, у багато разів (у процедурі спостереження — у 10 разів!) менше кількості справ, за якими боржник визнаний банкрутом;
— кількість справ, у яких прийнято рішення про укладення мирової угоди,зменшується в міру «поглиблення» справи про банкрутство, тобто при переході від процедури спостереження до процедури конкурсного провадження: 375 справ на стадії спостереження, 197 справ у процедурі зовнішнього управління і 71 справа в конкурсному провадженні.
Сучасна практика врегулювання боргів без відкриття конкурсного провадження в промислове розвинутих країнах свідчить, що ця форма вирішення господарських с-порів поки не має широкого застосування: у Німеччині при вирішенні господарських спорів тільки близько 1% справ про неспроможність завершуються укладенням мирової угоди[6], а у Франції[7] цей показник відповідно дорівнює 3%.
Незважаючи на відносно невеликий період дії в Україні Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який регулює зокрема процедуру укладення мирової угоди, вже можна підвести деякі підсумки. Так, у 2000 р. в Донецькій області з розглянутих 1281 справ про банкрутство тільки 20 були завершені укладенням мирової угоди, що складає 1,5%. У 2001 р. спостерігається зростання кількості мирових угод: з 1124 справ про банкрутство, завершених у цей період, у 85 з них була укладена мирова угода (7,5%). Зазначене зростання кількості мирових угод має, на нашу думку, короткочасний характер і відображає той факт, що для багатьох підприємств найбільша сума заборгованості утворилася в зв´язку з несвоєчасною сплатою податків. Зазначені суми підлягають найбільшій реструктуризації при укладенні мирової угоди.
Відносно низький відсоток мирових угод, відзначений вище для деяких про-мислово розвинутих країн, пояснюється рядом причин, в основному пов´язаних з особливостями національного законодавства. Зокрема, досить поширена в діловому світі наступна точка зору: не можна підвищити ефективність роботи підприємства, не замінивши при цьому його керівний склад (оскільки відомо, що причиною банкрутства є, як правило, неналежне керівництво підприємством). Іншою причиною невисокого відсотка мирових угод від загальної кількості справ про неспроможність є встановлення певних обмежень і правил, що попереджують укладення мирової угоди (вимоги про виплату кожному кредитору мінімальної частини боргу, невеликий період часу, на який лонгірується виконання зобов´язань, тощо).
Перераховані аргументи не є достатньо переконливими і лише незначною мірою торкаються суті явища. Наприклад, у національному законодавстві зазначені обмеження відсутні, однак відсоток укладених мирових угод є низьким. В зв´язку з цим уявляється виправданим перенести акцент розглянутої проблеми в сферу регулювання економічних відносин між суб´єктами господарювання.
Завданням інституту неспроможності, як невід´ємного елемента ринкової економіки, є врегулювання майнових спорів між неплатоспроможним боржником і його кредиторами, кінцевою стадією якого є «рівномірний розподіл» майна боржника між усіма його кредиторами в процедурі конкурсного провадження[8]. У такій постановці питання інститут неспроможності є елементом підсистеми приватного права, що регулює, зокрема, майново-кошторисні відносини. Предметом регулювання приватного права є, у тому числі, приватна власність і вільні договірні відносини, а його ознаками -забезпечення приватного інтересу й економічної свободи, вільне волевиявлення суб´єктів при реалізації своїх прав, широке використання договірної форми регулювання, примат диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за своїми зобов´язаннями і діями тощо[9].
Еволюція реабілітаційних норм в інституті неспроможності, особливо в XX ст., сприяла тому, що основним завданням даного інституту права стало «стратегічне» регулювання економіки і «виконання в основному макроекономічних функцій»[10]. Останнє дозволяє з повною підставою вважати інститут неспроможності елементом публічного права, що регулює, зокрема, державні й суспільні відносини. Ознаками публічного права, зокрема, є: забезпечення публічного інтересу, однобічного волевиявлення суб´єктів права, зміст загальних і безособових норм, що мають нормативно-орієнтуючий вплив, перевагу директивно-обов´язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб´єктів і субординацію правових норм та актів, тощо. Саме пріоритет норм публічного характерув Законі РФ «Про банкрутство» (1998 p.) дав підставу ряду авторів вважати його переважно «проборжниковим»[11].
Подвійна приватно-публічна природа інституту неспроможності (банкрутства) відзначалася також В.Мамутовим[12], Б.По-ляковим[13] та іншими дослідниками.
Еволюція норм публічного характеру в законодавстві про банкрутство найменше торкнулася його найважливішого елемента — інституту мирової угоди. Здавалося б, що зростання значущості Закону «Про банкрутство» в результаті тотальної присутності в ньому норм, що регулюють реабілітаційні процедури, цілком збігається з основним завданням мирової угоди «про запобігання банкрутству», і, отже, має підвищити рейтинг цієї процедури й істотно збільшити кількість справ про неспроможність, що завершуються укладенням мирової угоди. Однак на практиці цього не відбулося й обумовлене це, зокрема, тією обставиною, що інститут мирової угоди як і раніше залишився елементом приватного права: кредитори добровільно домовляються з боржником про нові умови і нові терміни задоволення їхніх майнових вимог.
Звичайно, у цій угоді присутній непрямий елемент «публічного тиску» у вигляді введення мораторію на задоволення вимог кредиторів і на нарахування неустойок (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов´язань і зобов´язань по сплаті податків і зборів, «автоматичне» списання заборгованості (якій більше двох років) за обов´язковими платежами та ін. Очевидно, на думку розроблювачів закону, дані стимули мали б істотно збільшити кількість мирових угод. Однак, на наш погляд, зазначена норма, з одного боку, призведе до зростання неплатежів у бюджет, а з іншого боку - - зросте роль фіктивних банкрутств, що закінчуватимуться укладенням мирової угоди.
Тут також слід зазначити, що комітет кредиторів не вирішує «суспільних завдань», що приписувалося йому Б.Поля-ковим[14]. Кожен кредитор вирішує індивідуальне «приватне» завдання — повернути своє майно. Короткочасне об´єднання приватних інтересів стосовно повернення боргів детермінується винятково державою. Звичайно, беручи до уваги той факт, що розподіл права на приватне і публічне у зазначеному змісті є штучним, зроблені вище акценти варто сприймати, як прагнення розібратися в сутності проблеми.
Як вже зазначалося, низький відсоток мирових угод, що укладаються в процедурі банкрутства, характерний для більшості країн і не залежить від їхнього рівня економічного розвитку. Також на цей процес не впливає характер законодавства про банкрутство: «проборжнико-ве» воно чи «прокредиторське».
Беручи до уваги протиріччя приватно-публічного характеру, що мають місце, деяку загальність явища для різних правових систем, постає закономірне питання: «Коли кредитор буде зацікавлений в укладенні мирової угоди?» Оскільки тільки правові методи з активізації даного процесу, як було зазначено вище, не дають позитивного результату, то відповідь варто шукати насамперед в економічній сфері.
По-перше, кредитор прагнутиме до укладення мирової угоди, якщо економіка держави перебуває на підйомі (ефект «позитивного чекання»). Висока імовірність оживлення даного бізнесу при сприятливій економічній ситуації в цілому, безсумнівно, буде привабливим моментом для кредитора. У випадку стабільної економічної ситуації, яка характеризується незначним зростанням економіки, кредитору вигідніше забрати хоча б частину своїх коштів та вкласти їх у більш надійне підприємство, що принесе йому гарантований доход. У разі спаду економіки він прагнутиме до негайного повернення коштів.
Таким чином, імовірність укладення мирової угоди буде пропорційна швидкості економічного зростання держави.
По-друге, імовірність укладення мирової угоди в процедурі банкрутства визначатиметься перспективами продовження чи розвитку бізнесу боржника, оскільки відомо, що вартість діючого підприємства значно вище вартості його ліквідаційної ма-си[15]. Саме цей фактор враховується насамперед у так називаному «Лондонському підході», коли банки, які є основними кредиторами, об´єднуються при перших ознаках неплатоспроможності підприємства і вживають заходів до недопущення відкриття процедури банкрутства, оскільки привідкритті цієї процедури передусім страждає бізнес боржника[16].
По-третє, на імовірність укладення мирової угоди між боржником і кредиторами істотно впливає науково-технічний фактор. Якщо підприємство-боржник широко використовує у своїй діяльності новітні науково-технічні розробки, має штат висококваліфікованих співробітників і займається перспективною, але дуже ри-зиковою діяльністю (венчурні підприємства), імовірність згоди кредитора на продовження цієї діяльності буде досить високою, оскільки може принести в майбутньому значний прибуток. Привабливою формою для кредитора тут був би обмін вимог на акції підприємства.
По-четверте, важливим фактором, що сприяє укладенню мирової угоди між неспроможним боржником і кредиторами, є інформаційне забезпечення кредиторів. Саме тут свою роль мають відіграти анти-кризові центри й аудиторські компанії. Володіння достовірною інформацією про фінансовий стан боржника, за наявності у нього науково обгрунтованого плану проведення реабілітаційних процедур, може істотно підвищити імовірність укладення мирової угоди.
По-п´яте, уявляється недоцільною присутність у Законі «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» норм, що припускають укладення мирової угоди на стадії ліквідації майна боржника, оскільки бізнес останнього в ліквідаційній процедурі зруйнований і немає необхідності в його реанімації, як з погляду держави, так і з погляду кредиторів.
Не усі з перерахованих вище економічних факторів, за цілком зрозумілими причинами (об´єктивний характер дії економічних законів), можна активізувати правовими заходами з метою підвищення імовірності укладення мирової угоди в процедурі банкрутства, тобто для більш гармонічного, не-суперечливого поєднання приватного і публічного інтересу в даній процедурі банкрутства. Поряд з висловленими вище пропозиціями, у зв´язку з прийняттям в Україні Закону від 4 липня 2002 р. «Про інноваційну діяльність» варто очікувати зниження кількості банкрутств, оскільки саме інноваційна діяльність насамперед визначає динаміку розвитку економіки, а вже результатом цього процесу буде зростання кількості мирових угод. А це у свою чергу благодійно позначиться на всій соціально-економічній ситуації в країні [17].
Використана література:
1. Т і т о в М. І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти. — Харьків, 1997.
2. ЖилинскийС. А. Предпринимательское право (Правовая основа предпринимательской деятельности). — М., 1999. — С. 642.
3. Гражданское и торговое право капиталистических государств / Е.А. Васильев, В.В. Зайцева, А.А. Костин та ін. / Под ред. Е.А. Васильева. — М., 1992. — С. 459.
4. ТітовМ., Бондаренко В. Новий закон про банкрутство: проблеми застосування // Право України. — 2000. — № 8. — С. 95—98; Поляков Б. Про концепцію реформування законодавства про неспроможність (банкрутство) // Право України. — 2002. — № 7. — С. 59—63; Д ж у н ь В. Інститут неспроможності у правовому, економічному та соціальному вимірах // Право України. — 2002. — № 8. — С. 16—20.
5. Судебно-арбитражная статистика // Вестник Высшего арбитражного суда Российской Федерации. — 2000. — № 3. — С. 9—11.
6. Б і р ю к о в О. М. Інститут неспроможності: порівняльно-правовий аналіз. — К., 2000. — С. 71.
7. Основные институты гражданского права зарубежных стран: сравнительно-правовое исследование / В.В. Залесский, Г.Е. Авилов, М.М. Вильданова та ін. — М., 2000. — С. 117.
8. Див.: ШершеневичГ. Ф. Конкурсное право. — Казань, 1898. — С. 78.
9. С к а к у н О. Ф. Теория государства и права. — Харьков, 2000. — С. 263—266.
10. С т е п а н о в В. В. Несостоятельность (банкротство) в России, США, Франции, Англии, Германии. — М., 1999. — С. 26.
11. ВитрянскийВ. В. Реформа законодательства о несостоятельности (банкротстве) // Вестник Высшего арбитражного суда Российской Федерации: Приложение к № 2. — 1998. — С. 79—96; Д е д о в Д. Признаки несостоятельности как критерий эффективности нового закона о банкротстве // Хозяйство и право. — 1999. — № 8. — С. 30.
12. М а м у т о в В. К. Конституция и развитие хозяйственного законодательства // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1997. —№ 1. — С. 3—6.
13. Поляков Б. М. Совершенствование правового регулирования отношений несостоятельности (банкротства) в Украине. — Донецк, 2001.
14. П о л я к о в Б. М. Вказ. праця. — С. 301—328.
15. С т е п а н о в В. В. Вказ. праця. — С. 15—16.
16. КалнанР. Мировое соглашение // Вестник Высшего арбитражного суда Российской Федерации: Приложение к № 3. — 2001. — С. 129—141.
17. Б а р б а ш о в а Н. В., В ы с о ц к и й Д. Е. Состояние и перспективы законодательного обеспечения инновационной деятельности в Украине // Экономика и право. — 2002. — № 1. — С. 140-143.
