Історія розвитку поглядів суспільства на систему кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за злочини проти правосуддя, свідчить: охорона інтересів останнього завжди здійснювалася, з одного боку, через встановлення посягань «зсередини» (діяння, що скоюються особами, діяльність яких у сфері правосуддя) і посягань «ззовні» (діяння, що чиняться проти осіб, котрі виконують функцію з виконання завдань правосуддя).
Вже у «Руській Правді» виділяються склади злочинів проти правосуддя та проти осіб, що забезпечують його здійснення (статті 1, 33)[1].
У XIV ст., коли українські землі опинились у складі декількох сусідніх держав, створилася строката система правових джерел, її підґрунтям стало удосконалене право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відігравала «Руська Правда», що мала значний вплив на розвиток правових систем Великого Князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувала більшість українських земель[2].
Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого діяли на українських землях, приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казиміра Великого середини XIV ст. розглядали останні у понад половині статей. Значне місце вони займали у Судебнику 1468 p., а також у всіх трьох статутах Великого Князівства Литовського. Названі правові пам´ятки відносили до найбільш тяжких злочинів вбивство на суді або у присутності пана. Проте вони розташовувалися у розділі — злочини проти особи.
Кримінально-правові норми у той період мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і гідність представників пануючих верств, насамперед, шляхти захищалися посиленими санкціями. Оскільки суддями, замковими, війтами могли бути тільки шляхтичі, то необхідності особливого захисту органів правосуддя не виникало.
За межами польсько-литовського законодавства виявилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася відповідно до давніх звичаїв, а також згідно із «словесним правом і здоровим глуздом». Між тим ця система була більш демократична, тому що встановлювала певну рівність суб´єктів перед законом.
Водночас названа система передбачала не менше, а суворіше покарання, що, на думку Д. Яворницького, обумовлювалося перебуванням на Січі людей високої моралі й тим, що Запорізьке військо не знало пом´якшуючого впливу жінок. Козаки майже постійно вели військові дії, і тому підтримка порядку у війську потребувала суворих заходів[3]. Діяльність козацьких судів базувалась виключно на нормах звичаєвого права, які були широко відомі українському населенню завдяки простоті, принциповості, справедливості рішень, відсутності тяганини. Судовий устрій Запорізької Січі відігравав важливу роль у розвитку судової системи на українських землях[4].
Під час народно-визвольної війни в Україні почала формуватися судова система, що була визнана також царським урядом Росії. У царській грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнавалося право мати власні суди і судитися за своїми старими правами[5]. Спочатку судові функції виконували служби різних рівнів. Потім у їхньому складі почали виділятися колегії, а також службовці, яким доручалося постійно виконувати дані функції.
Цей процес свідчить про поступову диференціацію органів публічної влади в Україні, що випереджало розвиток судової системи як самостійного інституту в Росії й у Речі Посполитій. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. У нього входили генеральний суддя(у 1654 р. їх було три, потім два, потім один) і генеральна старшина.
В останній чверті XVII ст. залишилися чинні норми права польсько-литовського періоду. Найпоширенішим був Статут Великого Князівства Литовського у редакції 1588 р. і Магдебурзьке право. Багато їх положень суперечили один одному і вже не відповідали соціально-економічним умовам, що сформувались на той час.
Водночас їхнє застосування у судовій практиці певним чином забезпечувало самостійність розвитку української правової системи, де до злочинів проти порядку управління і суду були віднесені фальшивомонетництво, підробка печаток, документів, лжеприсяга, лжесвідчення у суді і непокора адміністрації. Під злочином проти суспільного порядку розуміли приховання злочинів, порушення громадського порядку, бійку тощо[6].
Загальні правові норми Російської держави на території України — Гетьманщини до кінця XVII ст. не застосовувалися. Мали силу тільки нормативні акти, що спеціально видавалися російською владою для застосування в Україні. Проте в Слобідській Україні російське законодавство застосовувалося активно і витискувало норми звичаєвого права.
У Судебниках 1497 р. («Судебник Івана III», або «Великокнязівський судебник») і 1550 р. («Царський судебник», складений за завданням Івана Грозного) вперше закріплена відповідальність за неправдивий донос та обмову з метою осуду невинного (ябедництво). За це у Судебнику 1497 р. передбачена, навіть, смертна кара[7].
Захист правосуддя регламентував Литовський статут 1588 р.[8].
У Соборному Уложенні 1649 р. (царя Олексія Михайловича) викладена глава, яка мала назву «Про суд». До неї включені статті, що передбачали відповідальність за вчинення діянь проти правосуддя, які скоюються як особами, покликаними до його здійснення (винесення неправосудного рішення, відмова від виконання функцій з відправлення правосуддя тощо), так й іншими особами (вимагательство шляхом пред´явлення «поклепного» позову, що має на меті неправдиве, корисливе обвинувачення кого-небудь у вчиненні злочину). Ця глава, крім норм матеріального права, містила положення процесуального характеру, що регулюють діяльність у сфері правосуддя. Така конструкція була громіздкою і незручною у правозастосовчій діяльності.
У Артикулі військовому 1715 р. у главах 22 та 23 передбачалась відповідальність за злочини проти порядку управління та суду (в тому числі за протидію служителям суду) [9].
На початку XIX ст. при формуванні Зводу законів Російської імперії вперше зроблені спроби розмежування норм матеріального і процесуального характеру (до 1 квітня 1830 р. надруковано 46 томів Повного зібрання законів Російської імперії, що у наступному перевидавалися). У міру накопичення нових законів зростала і кількість томів.
Результат цих зусиль — видання у 1845 р. Уложення про покарання кримінальні і виправні, де правосуддя розглядається як об´єкт кримінальне-правової охорони. Основним було те, що останнє пов´язувалося з діяльністю його представників, які беспосередньо приймали рішення у кримінальних або цивільних справах, а також здійснювали нагляд за обгрунтованістю і законністю їх винесення. Неправосуддя, умисне винесення неправосудного вироку, незаконне звільнення від покарання або призначення необгрунтоване м´якого покарання тощо об´єднані у главу «Про неправосуддя». Поряд з цим законодавець не відносив до них порушення правил розслідування кримінальних справ, застосування недозволених методів слідства, невжиття належних заходів до своєчасного розслідування. Вони об´єднані в окрему главу «Про злочини і проступки чиновників при слідстві і суді». Діяння інших осіб, що не є представниками правосуддя, але посягають на нього (наприклад, неправдиві донос і показання), визнаються в одних випадках злочинами проти суспільних інтересів, а у інших — (наприклад, посягання на честь і гідність судової особи, варти, нижніх чинів служителів судових або інших присутніх місць й інших злочинів, які чиняться представниками органів, покликаних допомагати здійсненню правосуддя) об´єднано у главі «Про злам тюрем, викрадення або втечу осіб, що перебувають під вартою чи під наглядом»; у третіх — злочинами проти віри (глава «Про лжеприсягу»); у четвертих — злочинами протисвободи приватних осіб у разі їхньої незаконної затримки й взяття під варту[10].
У Кримінальному уложенні 1903 р. законодавець у главі VII «Про протидію правосуддю» об´єднав злочини, які чиняться особами, що не є представниками правосуддя, але зобов´язані сприяти його здійсненню, а також ті, які перешкоджають виконанню завдань правосуддя. Діяння, раніше об´єднані у главі «Про неправосуддя», містяться серед злочинів, що чиняться на службі державній або громадській. Тут були й такі норми: підбурювання до вчинення злочину і невжиття заходів до затримання злочинця; проведення обшуку, огляду, виїмки з порушенням установленого порядку; одержання хабара присяжним засідателем; розголошення останнім таємниці нарад-чої кімнати, а так само відмова присяжного засідателя від виконання обов´язків. У такому вигляді Кримінальне уложення проіснувало до відомих подій 1917 р. [ 11 ].
У перших кримінальних кодексах радянської епохи (КК 1922 р. і КК 1927 р.) законодавець не визнав за необхідне якось виділити злочини проти правосуддя і помістив склади про винесення суддями неправосудного вироку і вимагательство хабара з метою наступного викриття хабародавця у главу «Про посадові злочини». Недонесення про злочин, незаконне звільнення або втеча з-під варти - у главу «Злочини проти порядку управління». Такі склади, як завідомо неправдивий донос і завідомо неправдиві показання, дані свідком, експертом, перекладачем, віднесені до глави «Злочини проти особи» [12].
На мій погляд, така «розкиданість» однорідних складів по різних главах КК аж ніяк не сприяла зміцненню законності, а, навпаки, виявилася «благодатним грунтом» для наступного розгулу репресій і беззаконня.
При розробленні Кримінального кодексу УРСР 1960 р. вперше встановлено загальне у спрямованості посягань, частину з яких Уложення про покарання кри-мінаїьні і виправні 1845 р. містило у главі «Про неправосуддя», а іншу — в главі «Про протидію правосуддю» Кримінального уложення 1903 р.
Причому розміщення у главі VIII «Злочини проти правосуддя» усіх складів, які посягають на правосуддя, хоча й чиняться різними суб´єктами як «зсередини», так і «ззовні», свідчить про ширше розуміння правосуддя, ніж діяльність суду з розгляду та вирішення справ. У даній главі зведені до єдиного об´єкта дії представників слідства, суду, виправно-трудових установ, організацій та окремих осіб, від яких залежить виконання завдань правосуддя. Поряд з цим при упорядкуванні глави взята до уваги специфіка суб´єктів вчинення злочинів і сконструйована система злочинів проти правосуддя, яка виділяла посягання посадових осіб правосуддя й діяння інших суб´єктів. У главі «Злочини проти правосуддя» на перше місце поставлені діяння, пов´язані з неналежним здійсненням правосуддя його представниками: притягнення невинного до кримінальної відповідальності; винесення неправосудного вироку, незаконний арешт; примушування до дачі показань; а на друге — діяння, не пов´язані з виконанням винним посадових обов´язків по здійсненню правосуддя: завідомо неправдивий донос, завідомо неправдиві показання, відмова від дачі показань свідком або відмова експерта від дачі висновку, невиконання судового рішення, втеча з місця позбавлення волі або з-під варти тощо.
Причому, розглядаючи систему норм глави «Злочини проти правосуддя», з точки зору науки кримінального процесу, що наводить поняття правосуддя і визначає стадії названого процесу відповідно до послідовності виконання завдань правосуддя, нескладно помітити наступне. Норми у вказаній главі також розташовані у послідовності стадій виконання завдань правосуддя.
Внесення пізніше у глави VIII та IX КК УРСР змін і доповнень, що захищали життя, здоров´я, особисту безпеку, честь та гідність суддів і працівників правоохоронних органів, які виконують завдання правосуддя, мали на меті підвищення ефективності крімінально-правового захисту суб´єктів правосуддя. Певною мірою це було досягнуто. Але «розкиданість» по різних главах, наявність норм, що передбачають відповідальність за аналогічні дії, але стосовно різних суб´єктів правосуддя, ускладнювало правозастосовчу діяльність, не давало можливості відсте-жити динаміку скоєння таких злочинів, порушувало структуру системи злочинівпроти правосуддя, знижувало в цілому ефективність його правового захисту.
Прийняті у наступному законодавчі акти, у тому числі закони України: «Про статус судів» від 15 грудня 1992 р.; «Про органи суддівського самоврядування» від 2 грудня 1994 р.; «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів України» від 2 грудня 1994 р.; «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р.; «Про забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 р. тощо, розширили систему злочинів проти правосуддя за рахунок нових складів. Проте віднесення складів, які передбачають відповідальність за посягання на суди і працівників правоохоронних органів, діяльність котрих лежить у сфері виконання завдань правосуддя, до злочинів проти порядку управління порушило науково обгрунтовані критерії групування складів злочинів проти правосуддя.
На жаль, не вирішено цих проблем і у Кримінальному кодексі 2001 р. А науково необгрунтована декріміналізація злочинів проти честі та гідності суддів і працівників правоохоронних органів, що забезпечують виконання завдань правосуддя, додала нових проблем правозастосовчій діяльності.
Звідси — історико-правовий аналіз інституту кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя свідчить, що, незважаючи на тривалий досвід розвитку законодавства у сфері кримінально-правової охорони судової влади, проблема створення оптимальної моделі відповідних кримінально-правових норм залишається не вирішеною.
Тому, вважаю, що одним з шляхів її розв´язання є вивчення соціальної обумовленості зазначених кримінально-правових заборон, підстав криміналізації су-спільно небезпечних діянь у сфері правосуддя, використання позитивного досвіду історико-правової спадщини.
Використана література:
1. Российское законодательство X—XX веков: В 9-ти томах. Законодательство Древней Руси. - М., 1994. - Т. 1. - С. 47-62, 64-129.
2. Історія держави і права України: Підруч. — Т. 1 / Кол. авт. — К., 2000. — С. 187.
3. Яворницький Д.І. Історія Запорозьких козаків: У 3 томах. — К., 1990. — Т. 1. — С. 188-196.
4. Грозовський І.М. Судовий устрій нової Січі (1734—1775 pp.) / Актуальні проблеми розвитку суспільної думки і практики управління: 36. наук.праць. — Запоріжжя, 1997. - Вип. 3. - С. 27.
5. П а ш у к А. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII—XVIII ст. (1648-1782). - К, 1967. - С. 238.
6. П а д о х Я. Історія українського карного права / Енциклопедія українознавства. -К., 1995. - С. 660-665.
7. Российское законодательство X—XX веков: В 9-ти томах. Законодательство периода образования и укрепления Русского централизованного государства. — М., 1984. — Т. 2. -С. 54-173.
8. Історія держави і права України: Хрестоматія для студ. юрид. вузів і фак. — К., 1996. - С. 63-74.
9. Российское законодательство Х—XX веков: В 9 томах. Законодательство периода становления абсолютизма. — М., 1986. — Т. 4. — С. 363—365.
10. Российское законодательство X—XX веков: В 9 томах. Законодательство первой половины XIX века. - М., 1988. - Т. 6. - С. 248—249.
11. Уголовное уложение от 22 марта 1903 года / Изд. Н.С. Таганцева. — С-Пб., 1904. -С. 278-339.
12. Уголовный кодекс УССР. — Харьков, 1922 — 35 с.; Кримінальний кодекс УРСР. -Харків, 1927. — 72 с.; Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР
