У контексті політичної реформи, що відбувається у нашій державі та останніх ініціатив Президента України щодо внесення змін до Основного Закону держави шляхом всенародного референдуму тема цього дослідження є особливо актуальною. Незважаючи на те, що це питання порушувалося в юридичній та політологічній літературі [1; 2; 3], серед вітчизняних дослідників відсутня єдина думка стосовно того, чи є безпосереднє народовладдя, зокрема референдум, ефективним засобом формування та контролю за діяльністю публічної влади, а отже, — її легітимації. Саме тому порівняльний аналіз зарубіжного та вітчизняного досвіду в цьому питанні може стати корисним для подальшого удосконалення державно-правового механізму та формування громадянського суспільства.

Реалізація конституційного принципу народовладдя є тією неодмінною умовою, яка закладає основи легітимації державної влади. Лише народ, що є єдиним джерелом влади, наділений правом визначати, які рішення чинної влади є легітимними. Легітимація як процес визнання влади справедливою є колективним актом, який безпосередньо пов´язаний з народним волевиявленням. Легітимація можлива лише за умов, якщо закони та рішення чинної влади виражають волю народу, а це, у свою чергу, передбачає його активну участь у правовому та політичному житті держави. Ніхто краще за тих, для кого призначені закони, не знає, якими вони повинні бути, щоб вважатися справедливими. Формалізація волі народу, надання їй загальнообов´язковості потребує, як вважає Ю. Хабермас, «трансформації влади як панування у такий стан, коли сам народ дає собі закони» [4, 215-216]. Це стосується і важливих політичних рішень державної влади, які набувають легітимності лише за умови, якщо громадяни беруть безпосередню участь у їх прийнятті.

Легітимація реалізується у формі народовладдя, тобто за умови участі народу в здійсненні влади. Лише на основі процедури народовладдя державна влада набуває своєї реальної легітимності. Такий тип легітимності Ж.-Л. Шабо називає «демократичною легітимністю» [5, 137-143]. Відповідно до такого розуміння легітимності народ є реальним носієм влади і лише він наділений правом обирати форму (безпосередню чи представницьку) здійснення народовладдя, визначати принципи функціонування державної влади, забезпечувати контроль за її діяльністю і, врешті-решт, змінювати владу, яка втратила свою легітимність. Отож, легітимність є наслідком легітимації, або, інакше кажучи, процесу трансформації волі народу в нову якість — суверенну волю держави, яка реалізується через справедливі, законні та доцільні рішення чинної влади.

Одним із найважливіших елементів в конституційно-правовому механізмі легітимації державної влади є референдум. Референдум (від лат. referendum — те, що слід повідомити) — один із базових інститутів безпосереднього народовладдя, який виражається у голосуванні виборців з найважливіших питань державного та суспільного життя, за допомогою якого приймаються державні чи самоврядні рішення. Рішення, прийняті на референдумі зазвичай вважаються остаточними і такими, що наділені вищою легітимністю. Вони мають силу закону, а часом і більш високу силу, оскільки загальноприйнятою вважається думка, що результати референдуму не можуть і не повинні змінюватися звичайним законом парламенту. Акти референдуму — рішення самого народу, а не його представників. Так, свого часу Л. Дюгі визначав референдум як пряме правління народу [6, 393-410]. На відміну від голосування на виборах, голосування на референдумі вирішує питання не про отримання якого-не-будь мандату (наприклад, депутата, президента чи інші), а про схвалення чи несхвалення певних програм, дій і таке інше, що мають загальнонаціональний чи місцевий характер.

Батьківщиною референдуму традиційно вважають Швейцарію. Перший у світі достовірно відомий референдум було проведено у 1439 р. у швейцарському кантоні Берн. На ньому вирішувалася проблема фінансового становища цього кантону, а саме затвердження збору в розмірі одного ан-гетера на тиждень для погашення військових боргів кантону. У подальшому позитивний досвід Берна був запозичений більшістю швейцарських кантонів. Перший у світі загальнодержавний референдум також був проведений у Швейцарії у 1802 р. Його предметом стало затвердження другої конституції Гальветичної республіки. З того часу у Швейцарії було проведено понад 400 референдумів, тому цю країну по праву називають «батьківщиною референдумів».

У Франції інститут референдуму почав застосовуватися під впливом теорії народного суверенітету, заснованої Ж.-Ж. Руссо. Із 1769 по 1839 рр. у країні було проведено вісім загальнонаціональних референдумів, більшість із конституційних питань. У ХІХ ст. референдуми також поширилися у США, Австралії, Норвегії та інших країнах світу. Втім у 30-х роках ХХ ст. інститут референдуму був суттєво дискредитований голосуваннями у нацистській Німеччині у 1933 р. щодо виходу держави із Ліги Націй, у 1934 р. — поєднання посади рейхсканцлера і президента країни, а у 1938 р. — аншлюсу Австрії і Німеччини. Ці антинародні за своєю суттю рішення були прийняті шляхом застосування найдемократичнішої форми народовладдя — референдуму.

На сучасному етапі розвитку демократичних країн інститут референдуму став ефективним механізмом у реалізації волі громадян і тому часто застосовується у прийнятті найбільш важливих питань державного та суспільного життя країн. Особливого значення референдуми набули в Європі після прийняття 12 січня 2005 р. Конституції Європейського Союзу, яка була ратифікована шляхом референдуму у більшості країнах, членах ЄС.

Поряд із тим, що референдум дає можливість громадянам держави безпосередньо висловити свою волю, для того щоб він став реальним та ефективним механізмом легітимації публічної влади, необхідне дотримання певних умов. Насамперед, питання, яке виноситься на референдум, має бути цілком доступним для розуміння рядовими виборцями. Ця умова є ключовою, оскільки рішення, що приймаються шляхом референдуму, це, як правило, принципово важливі рішення політичного характеру, яким надається відповідна юридична форма. Крім цього, до проведення референдуму його зміст ґрунтовно повинен бути роз´яснений через ЗМІ виборцям із вказівкою на бажані й можливі небажані його наслідки. Таке роз´яснення потребує неупередженості й об´єктивності, представлення різних альтернативних поглядів. Лише проінформованість громадян разом із відповідним рівнем правової культури є запорукою легітимності його результатів. В іншому разі референдум може мати неправовий характер та антинародну спрямованість. На таку небезпеку вказував А. Есмен: «Неминуче відбудеться одне з двох: або більшість, закривши очі, схвалить проект, якого вона сама не розуміє; або цей проект, можливо, чудовий сам по собі, буде відхилений через яке-небудь положення, можливо, цілком другорядне, проти якого сформується одне з тих народних упереджень, які так швидко виникають і так важко руйнуються» [7, 195].

Загальними принципами референдуму, так само як і виборів, є: загальне право голосу, рівність, пряме волевиявлення, вільна участь у референдумі, таємниця голосування, особиста участь у голосуванні.

Референдум є багатогранним явищем і тому існують різноманітні критерії його класифікації. За підставами проведення референдуми поділяють на обов´язкові та факультативні, за юридичною силою — на консультативні та імперативні, за предметом — на конституційні, законодавчі та ратифікаційні тощо. Найбільш вживаною є класифікація референдумів за предметом проведення. Предмет референдуму визначає обсяг його компетенції, він завжди передбачає вирішення найважливіших проблем суспільного та державного життя і часто є загальноприйнятою формою легітимації рішень, що потребують міжнародного визнання. В одних країнах (наприклад Швейцарія) практично немає обмежень кола питань, які можуть виноситись на референдум, в інших такі обмеження існують (наприклад, у ч. 2 ст. 75 Конституції Італії визначено, що референдум не допускається щодо законів про податки і бюджет, про амністію та помилування, про схвалення ратифікацій міжнародних договорів). Зазвичай, на референдум не виносяться питання бюджету, кадрів, громадського порядку, охорони здоров´я, а також ті, відповіді на які є наперед очевидними (наприклад про підвищення заробітної платні, пенсії, стипендії чи зменшення податків). Не проводяться референдуми щодо заходів надзвичайного, військового стану. На референдум може виноситись як одне, так і кілька питань.

Найчастіше предметом загальнонаціональних референдумів стають конституції. Проведення конституційних референдумів є закономірним явищем, оскільки конституційний закон повинен бути прийнятий у спосіб, що виключав би можливість будь-яких незадоволень чи сумнівів громадян у його легітимності. У багатьох державах (Франція — 1958 р., Швейцарія — 1999 р., Греція — 1975 р., Іспанія — 1978 р., Росія — 1993 р., Польща — 1997 р.) конституції прийняті саме на референдумі. В окремих державах (Данія, Ісландія та ін.) конституції можуть змінюватися тільки шляхом референдумів, навіть Конституція Євросоюзу, як зазначалося, також виноситься на референдум.

Питання прийняття конституції і змін до неї все частіше обговорюється вітчизняними юристами та політиками. Слід зазначити, що сьогодні в Україні відсутній чіткий механізм прийняття Основного Закону та внесення змін до нього на всеукраїнському референдумі. Закон України «Про всеукраїнський та місцевий референдум» від 3 липня 1991 р. містить ряд суперечностей із Конституцією України та не відповідає вимогам сучасних реалій. Неодноразові спроби прийняти новий закон про референдум (станом на 2009 р. налічується більше 20 проектів таких законів, які були зареєстровані Верховною Радою) виявлялися безрезультатними не в останню чергу тому, що запропоновані законопроекти відображали вузькопартійні політичні інтереси і не були спрямовані на забезпечення чіткого і дієвого механізму з´ясування думки народу і введення результатів народного волевиявлення в дію. Так, відповідні прийняті Верховною Радою України закони вже тричі ветувалися Президентом України. Питання прийняття закону про референдум, так само як питання прийняття конституції на всеукраїнському референдумі, має яскраво виражений політичний підтекст, тому кожна політична сила намагається його вирішити на свою користь. На нашу думку, для конструктивного розгляду та вирішення цієї проблеми питання референдуму слід перевести із політичної у правову площину.

На сьогодні в Конституції України та у конституційному законодавстві чітко не визначено предмета всеукраїнського референдуму. Відповідно до статей 73, 156 Конституції виключною компетенцією всеукраїнського референдуму є лише питання зміни території держави, а також затвердження законопроекту про внесення змін до розділу І, ІІІ, ХІІІ Конституції України. При цьому пряма норма, яка б передбачала можливість прийняття Конституції на референдумі та внесення змін до інших розділів Основного Закону шляхом всенародного голосування в Конституції України, відсутня. Так само відсутня заборона щодо винесення цих питань на всеукраїнський референдум. Згідно зі ст. 74 Конституції України референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Тому, як слушно зазначає професор В. Тертишник, відсутність відповідної заборонної норми дає всі підстави вести мову про можливість прийняття Основного Закону держави шляхом всенародного волевиявлення [3, 11].

Крім цього, закріпивши в ч. 3 ст. 5 Конституції України виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, Основний Закон залишив за народом право за його ж ініціативою приймати (затверджувати) Конституцію України та у разі потреби вносити до неї зміни (приймати нову редакцію). Саме на це вказав Конституційний Суд України у мотивувальній частині Рішенні від 5 жовтня 2005 р. № 6-рп/2005 [8].

Якщо український народ є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади і наділений виключним правом визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, його органами чи посадовими особами, то в Конституції та законах України має бути визначений об´єм і зміст цього права, спосіб і порядок його реалізації. Тому Конституційний Суд України у резолютивній частині свого Рішення від 15 квітня 2008 р. № 6-рп/2008 звернув увагу Верховної Ради України, народних депутатів України, Президента України на необхідність ініціювання та приведення існуючого законодавства України з питань референдумів у відповідність до норм чинної Конституції України [9]. У цьому ж Рішенні Конституційний Суд України підтвердив право громадян України приймати Конституцію України на всенародному референдумі, а також уточнив процедуру проведення такого референдуму.

При цьому варто погодитися з думкою судді Конституційного Суду України Я. Мачужак (Окрема думка судді до Рішення від 15 квітня 2008 р. № 6-рп/2008) про те, що у разі неприйняття з тих чи інших причин Верховною Радою України закону про всеукраїнський референдум за народною ініціативою стосовно прийняття Конституції чи її нової редакції, громадяни не можуть бути позбавлені цього права. Положення ч. 2 ст. 5 Конституції України відносно права народу визначати і змінювати конституційний лад на Україні означає і те, що це право не підлягає обмеженню будь-яким легітимним способом органами державної влади чи їх посадовими особами. Норми Конституції України є нормами прямої дії і можуть бути реалізовані народом відносно здійснення ним свого права безпосередньо [9].

У контексті досліджуваного питання варто погодитися з думкою окремих фахівців конституційного права, які вказують на складність процедури підготовки і прийняття Основного Закону держави за народною ініціативою. Дійсно, підготовка та узгодження тексту Основного Закону — складна процедура, що вимагає відповідної фахової підготовки. На сьогодні функцію з підготовки текстів Основного Закону взяли на себе органи публічної влади (Верховна Рада, Президент, Уряд). Однак позиція чинної влади не завжди відповідає, а іноді й суперечить інтересам суспільства, про що свідчать рейтинги довіри органів влади, що проводяться серед населення держави. Саме тому таку функцію міг би взяти на себе окремий установчий орган влади українського народу — Конституційна асамблея. Результатом роботи Асамблеї повинно стати затвердження проекту конституції на всеукраїнський референдум. До складу цього органу мали б увійти найбільш достойні представники народу (відомі теоретики та практики конституційного права та процесу, відомі політичні діячі та представники регіонів країни), які мали б обиратися на основі загального, рівного, прямого виборчого права.

Важливо, щоб створення цього органу здійснювалося за ініціативи та безпосередньої участі всіх (чи більшості) громадян держави, а не вищих посадових осіб (Президента, Прем´єр-міністра, Голови Верховної Ради). Національна асамблея повинна стати виразником волі всього народу, а не однієї політичної сили, яка перебуває при владі. Саме на недотриманні цієї вимоги в процесі формування Національної конституційної ради вказали члени Моніторингового комітету ПАРЄ Х. Северінсон та Р. Вольвенд. На їх думку, орган, який був створений Президентом України з метою підготовки Конституції України, Національна конституційна рада за своїм складом є пропрезидентською і тому може бути використана для імітації публічних змін до Конституції України на всенародному референдумі.

Необхідність у функціонуванні такого органу особливо зростає в ситуації кризи легітимності державної влади. Саме у складний для країни час необхідна структура, яка б користувалася авторитетом серед громадян і думка якої визначала майбутнє країни. Це питання все частіше обговорюється в колі вітчизняних політиків, результатом чого став законопроект «Про процедуру підготовки нової редакції Конституції України», внесений народними депутатами Т. Стецьківим, В. Стретовичем та М. Томенко.

Предметом всеукраїнського референдуму теоретично також можуть бути питання прийняття законів та внесення змін до них. Така практика є досить поширеною в країнах світу. Прийняття конституційного законодавства на законодавчому референдумі застосовується у таких країнах, як ФРН, Австрія, Франція, Швейцарія тощо, в останній простежується тенденція до розширення предмета законодавчого референдуму та включення до нього не лише конституційних актів, а й звичайного законодавства [10, 75-85]. Як зазначав ще наприкінці ХІХ ст. Л. Дюгі, можливість громадян приймати закони на референдумі має тенденцію до розширення та беззаперечні перспективи, оскільки, по-перше, забезпечує застосування демократичних принципів, по-друге, створює противагу інколи занадто сміливим парламентським реформам [6, 408].

Варто відзначити, що вказана законодавча новела знайшла відображення в останніх проектах українського закону про референдум [11; 12]. Також ідентична норма міститься у проектах законів «Про внесення змін до Конституції України», в тому числі у запропонованому Президентом України В. Ющенком.

Слід зазначити, що якщо в більшості країн можливість референдуму передбачається для прийняття законів, то в окремих країнах референдум також проводиться з метою прийняття рішення про повну чи часткову відміну закону чи акта, який має силу закону (наприклад, це передбачено в ст. 75 Конституції Італії) [13, 435]. Таку форму безпосередньої демократії називають «скасовуючий референдум» чи «народне вето». Інститут «народного вето» має тривалу історію, він став використовуватися в середині ХІХ ст. у кантонах Швейцарії. При цьому поява у цій країні «народного вето» передувала введенню прямого виборчого права і права громадян на участь в референдумі. Вперше «народне вето» було введено в Базелі (1832 р.), а згодом — інших кантонах Швейцарії. Дещо пізніше (1874 р.) інститут «народного вето» був передбачений на загальнодержавному рівні Конституцією Швейцарії. На американському континенті право «народного вето» вперше було використано у штаті Дакота (1898 р.).

Переваги «народного вето» підтверджують такі аргументи. «Народне вето» дозволяє всупереч позиції органів влади відмінити прийняті представницьким органом акти, що не відповідають інтересам виборців. Воно є засобом, за допомогою якого діяльність представницького органу коригується найбільш радикальним способом — шляхом відміни прийнятого ним акта. Враховуючи те, що впродовж тривалого часового проміжку від виборів одного складу представницького органу влади до виборів наступного його складу співвідношення сил у суспільстві може суттєво змінитися, «народне вето» дозволяє визначити, наскільки легітимним є сам представницький орган. «Народне вето» сприяє зростанню громадянської активності у публічно-правових справах. Воно спонукає громадян більше цікавитися питаннями правотворчості, що слугує подоланню правового нігілізму. «Народне вето» є одним із механізмів подолання суперечностей між громадянським суспільством та владою. У будь-якій конституційній системі питання про введення інституту «народного вето» — це, власне, питання про те, що більш бажане — невиконання громадянами законодавства чи ж відміна правових актів самими громадянами у разі, якщо цього не здійснюють представницькі органи. З цієї точки зору «народне вето» — юридично відпрацьований механізм поступок, на які можуть піти органи влади під впливом громадян [14, 20].

На нашу думку, у найближчій перспективі скасовуючий референдум може стати одним із дієвих елементів механізму легітимації державної влади в Україні.

Специфічним предметом референдуму є питання про дострокове припинення повноважень виборних органів влади, зокрема парламенту і президента. Такий предмет референдуму рідко зустрічається в конституційному законодавстві зарубіжних країн, хоча практика європейського конституціоналізму має такі приклади. Так, Конституція князівства Ліхтенштейн, яка була прийнята під значним впливом Веймарської конституції 1919 р., у ст. 48 передбачає можливість такого референдуму. Розпуск парламенту в результаті народного голосування може мати місце в деяких німецьких землях (наприклад Берлін), хоча федеральний закон такого інституту не містить. В окремих конституціях європейських країн досі допускається відзив президента виборцями (прикладом можуть слугувати конституції Ісландії, Австрії [15, 46-49]). Цей інститут був передбачений Законом України «Про всеукраїнський та місцевий референдум» 1991 р. (ст. 13 Закону). Однак чинна Конституція України його не закріплює, але спроби ініціювати такий референдум були здійснені у 1992, 1993, 1996 рр. Востаннє в Україні така спроба була здійснена на референдумі 16 квітня 2000 р., на якому було запропоновано громадянам висловити думку з приводу шести питань. Вказані питання тією чи іншою мірою стосувалися довіри Верховній Раді України. З 27 березня 2000 р. ситуація змінилася в результаті Рішення Конституційного Суду України про неконституційність першого і шостого питання, у зв´язку з чим загальний предмет цього референдуму трансформувався у проблему парламентської реформи в Україні. Конституційний Суд України у мотивувальній частині Рішення від 27 березня 2000 р. № 3-рп/2000 зазначив: «Чинна Конституція України не передбачає інституту висловлення недовіри на всеукраїнському референдумі, в тому числі проголошеному за народною ініціативою, Верховній Раді України чи будь-яким іншим конституційним органам державної влади як можливої підстави дострокового припинення їх повноважень» [16, 42]. Але навіть після відповідного рішення, більшість спроб ініціювати проведення всеукраїнського референдуму у 2001 р. мали відверто інституційний характер і стосувалися як недовіри Президенту України, так і підтримки його політичного курсу.

Як зазначають В. Погорілко та В. Федоренко, референдум з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради України або Президента України, незважаючи на суб´єкта, який його ініціює, передбачає політичний тиск на відповідні органи та може призвести до кризи в громадянському суспільстві [1, 177]. Така позиція знайшла своє відображення у проекті нового закону про всеукраїнський референдум Ю. Ключковського, оскільки у поданому ним проекті закону міститься пряма норма (ст. 14 законопроекту) про те, що не може бути ініційовано призначення всеукраїнського референдуму з питань довіри Президенту України, Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України [11]. Схожу думку висловлював класик європейського конституціоналізму А. Есмен, говорячи, що такий референдум не суперечить народному суверенітету, однак може стати засобом смути і джерелом недовіри до представницького органу [7, 231].

Із цією позицією можна погодитися, оскільки у світовій історії достатньо прикладів, коли народне волевиявлення було трансформоване у політичний тиск на парламент, президента чи уряд (Російська Федерація, 1993 р., Білорусь, 1996 р. і т. д.). Однак у державах, в яких публічні органи влади абсолютно втратили довіру громадян і фактично стали нелегітимними, такі інституційні референдуми з дострокового припинення повноважень органів державної влади можуть бути єдиним ефективним засобом виходу держави і суспільства з політичної кризи.

Як ми вже зазначали, інститут висловлення недовіри органам державної влади не передбачений у Конституції України. Однак, на нашу думку, такої норми в Конституції може і не бути, оскільки остання повинна міститися в конституційному законодавстві, зокрема в спеціальному законі про референдум. При цьому слід брати до уваги те, що Основний Закон України прямо не забороняє проведення такого референдуму. Тому вважаємо, що зазначене Рішення Конституційного Суду України суперечить принципу народного суверенітету, а отже, перешкоджає процедурі легітимації державної влади. Інша справа, що проведення референдуму щодо висловлення недовіри органам державної влади повинно супроводжуватися чіткою процедурою, за умови визначення підстав для призначення такої форми волевиявлення. І в цьому контексті роль Конституційного Суду України повинна зводитись до здійснення конституційного контролю за дотриманням легітимності проведення референдуму.

Предмет референдуму щодо довіри (недовіри) законодавчому органу або главі держави нерідко може бути сформульований опосередковано, але результати референдуму в будь-якому разі легітимують (нелегітимують) варіант вирішення проблеми, запропонованої ініціатором проведення референдуму. Запропонованим варіантом вирішення проблеми є певний законопроект, що виноситься на референдум. Тим самим ініціатор проведення референдуму визначається не лише щодо запропонованого рішення, а й затверджує власний конституційно-правовий статус, який може бути не завжди легітимний. Такі референдуми, як правило, мають консультативний характер і отримали назву «референдуми плебісцитного характеру». У зарубіжних країнах вони застосовувалися нерідко, зокрема це стосується ініціювання проведення такого референдуму главою держави. Як тільки легітимність президента ставиться під сумнів через віддаленість термінів його обрання, як тільки важка криза призводить до падіння його авторитету, як тільки труднощі починають впливати на його імідж глави держави і вищого арбітра, президент знаходить в референдумі інструмент регенерації своєї влади. При цьому законопроект слугує лише приводом для проведення референдуму.

Яскравим прикладом проведення таких референдумів, ініційованих президентом, є Франція. Так, у період президентства Ш. де Голя були проведені референдуми: 8 січня 1961 р. щодо алжирської політики, 8 квітня 1962 р. щодо ратифікації угод у Гвіані, 28 жовтня 1962 р. про перегляд конституції з питання встановлення виборів Президента Республіки прямим всезагальним голосуванням, 27 квітня 1969 р. про перегляд Конституції з питання створення регіонів і оновлення Сенату. Наступники Ш. де Голя — С. Помпіду та Ф. Мітеран також проводили такі референдуми (1972, 1988 рр.) [17, 43-44].

Нині чинне законодавство України передбачає проведення виключно імперативних всеукраїнських референдумів, про що, власне, зазначив Конституційний Суд України у згадуваному нами Рішенні у справі про всеукраїнський референдум від 27 березня 2000 р. № 3-рп/2000. На нашу

думку, в новому законі про всеукраїнський референдум повинно бути передбачено право на проведення консультативних референдумів, у тому числі «плебісцитних референдумів». У сучасних умовах, коли повноваження та статус Президента України були суттєво послаблені політико-правовою реформою 2004 р., повноваження глави держави щодо призначення та проведення «плебісцитарних референдумів» для реалізації власної політики могли б стати дуже доречним підтвердженням його особливо статусу глави держави та надали б змогу суттєво підвищити його авторитет серед народу.

Таким чином, всенародний референдум як одна із форм безпосередньої демократії є ефективним засобом легітимації публічної влади, який повинен знайти своє більш чітке правове регулювання в законодавстві України. Разом із тим з точки зору конституціоналізму інститут референдуму в жодному випадку не може бути звичайним засобом вирішення політико-правових питань, його слід розглядати лише як складову конституційного контролю, способу вирішення законодавцем складних конституційно-правових конфліктів. Найбільшої ефективності досліджуваний інститут набуває в поєднанні з іншими формами народного волевиявлення, зокрема представницькими.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Референдне право України : навч. посіб. — К., 2006. — 366 с.
  2. Тертышник В. Конституцию — на референдум?! // Юридическая практика. — 2007. — № 8 (478). — С. 1, 11.
  3. Шаповал В. МСучасний конституціоналізм : моногр. — К., 2005. — 560 с.
  4. Габермас Ю. Демократия, разум, нравственность. Московские лекции и интервью. — М., 1995. — 246 с.
  5. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства / пер. А. Ященко, В. Краснокутский, Б. Сыромятников / предисл. П. Новгородцева. — М., 1908. — 671 с.
  6. Шабо Ж-Л.Основные типы легитимности // Полис. — 1993. — № 5. — С. 137—143.
  7. ЭсменА. Общие основания конституционного права / пер. с фр. / под ред. В. Дерюжинского. —СПб., 1897. — 357 с.
  8. Конституційний Суд України : Рішення. Висновки. 2005 / відп. ред. канд. юрид. наук П. Б. Євграфов. — К., 2006. — 232 с.
  9. Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 р. № 6-рп/2008 // Вісник Конституційного Суду України. — 2008. — № 3. — С. 15.
  10. Тороп Ю. В. Правовое регулирование законодательной инициативы в Швейцарии // Правоведение. — 2008. — № 4(279). — С. 75—85.
  11. Проект Закону України «Про всеукраїнський референдум» № 1374-1, внесений народним депутатом України Ю. Ключковським
  12. Проект Закону України «Про всеукраїнський референдум» № 1374, внесений народним депутатом України О. Лавриновичем
  13. Конституция Итальянской Республики от 22 декабря 1947 г. / Конституции государств Европейского Союза / под общ. ред. и со вступ. ст. Л. А. Окунькова. — М., 1997. — С. 415—468.
  14. Руденко В. Н. Народное вето как институт непосредственной демократии // Государство и право. — 2004. — № 3. — С. 16—22.
  15. Конституция Австрийской Республики от 10 ноября 1920 г. / Конституции государств Европейского Союза / под общ. ред. и со вступ. ст. Л. А. Окунькова. — М., 1997. — С. 1—100.
  16. Конституційний Суд України : Рішення. Висновки. 1997—2001 / відп. ред. канд. юрид. наук П. Б. Євграфов. — К., 2001. — 512 с.
  17. Ардан Филипп. Франция : государственная система : пер. с фр. — М., 1994. — 176 с.