Майбутній український акаде­мік народився 12 (25) липня 1914 р. у с. Гурівці Козятинського району Вінницької області в се­лянській сім´ї. Борис Мусійович закін­чив 1931 р. у рідному селі семирічну школу, а наступного року — короткост­рокові обласні курси га­зетних працівників. Від­тоді до 1934 р. працював у районних газетах, па­ралельно навчаючись на вечірньому робітничо­му факультеті й комсо­мольському відділенні Всеукраїнського інсти­туту журналістики у м. Харкові.

У 1935 р. вступив до Інституту радянського будівництва і права (м. Харків), а 1936 р. пе­ревівся на юридичний факультет Київського університету, який закінчив 1940 р.

Навчання поєднував з активною громадською діяльністю. Ще студен­том почав працювати в органах проку­ратури. З червня 1939 р. — прокурор кримінально-судового відділу Проку­ратури УРСР, з вересня 1940 р. — помічник військового прокурора Київ­ського особливого військового округу, з червня 1941 р. — на прокурорських посадах у діючій армії. Брав участь в обороні м. Києва та у визволенні Пра­вобережної України, Молдавії, Руму­нії, Угорщини, Чехословаччини й Австрії. Служив Борис Мусійович сумлінно і звитяжно, що засвідчили численні бойові нагороди.

У серпні 1947 р. Б. Бабій залишив військову службу і повернувся до альма матер викладачем, а згодом і заступником декана юридичного фа­культету. Звідси перейшов на роботу до Академії наук, був призначений вченим се­кретарем, потому — за­ступником директора Сектору держави і пра­ва АН УРСР (з 1969 р. був перетворений в Інститут держави і пра­ва АН УРСР). Багатий досвід редакторської праці і практичної юри­дичної діяльності спри­яв швидкому зростанню правознавця як науков­ця. Колегам імпонували його висока організо­ваність і дисциплінованість, корект­ність у міжлюдських стосунках, напо­легливість у досягненні поставленої мети. У 1950 р. Б. Бабій став кандида­том юридичних наук, у 1964 р. — док­тором юридичних наук, у 1966 р. — професором, а в 1967 р. — членом-кореспондентом АН УРСР. На додаток до інститутських обов´язків 1968 р. вченого обрали академіком-секретарем Відділення економіки, історії, філософії і права (з 1976 р. — Відді­лення історії, філософії і права) і чле­ном Президії АН УРСР. У 1972 р. Бориса Мусійовича було обрано ака­деміком АН УРСР, а в 1974 р. він став директором Інституту. Цю посаду він обіймав майже півтора десятиліття і багато зробив для подальшого розвит­ку Інституту.

Під керівництвом Б. Бабія Інститут став однією з найавторитетніших на­укових юридичних установ не лише в УРСР, а й у всьому Радянському Со­юзі. Вагомість цих досягнень є незапе­речною навіть у наш час. Він особисто піклувався про те, щоб не було так зва­ної дрібної тематики, щоб науковці інституту порушували вагомі суспіль­ні проблеми, відгукувалися на запити юридичної практики.

Як директор Інституту Борис Мусійович був причетним до розвитку багатьох галузей юридичної науки. Проте власні його наукові інтереси зосереджувалися переважно в галузі історії держави і права Радянської України. Першим вагомим науковим здобутком правознавця стала канди­датська дисертація «Встановлення Ра­дянської влади у Західній Україні і возз´єднання її з Українською PCP», захищена у грудні 1950 р. Згодом 1954 р. побачила світ підготовлена на основі цієї дисертації його монографія «Возз´єднання Західної України з Українською PCP». Це була перша секторальна монографія історико-юридичного характеру. А через два ро­ки вчений опублікував монографію «Місцеві органи державної влади Української PCP в 1917-1920 pp.», де звернувся до витоків української ра­дянської державності.

Підсумком нових творчих зусиль Б. Бабія стала велика монографія «Українська Радянська держава в період відновлення народного госпо­дарства (1921-1925 pp.)» (Київ, 1961 p.). Книга упродовж тривалого часу вважалася своєрідною юридич­ною енциклопедією з питань нової економічної політики на Україні. Пізніше, коли змінилися загальні умови наукової діяльності, вчений ґрунтовно доопрацював монографію, вніс відпо­відні корективи щодо характеристики ряду історичних постатей і успішно захистив у 1963 р. докторську дисер­тацію. У річищі цієї ж історико-правової тематики правознавець опублікував ще два монографічних дослідження: «В. U Ленін і будівництво Української Радянської держави» (Київ, 1957 р.) та «Союз PCP і роль України в його утворенні» (Київ, 1972 p.).

Уже будучи відомим вченим, Б. Ба­бій започаткував у республіці тради­цію юридичних наукознавчих дослі­джень. Першою ластівкою стала його доповідь «Розвиток юридичних наук в Академії наук УРСР за роки Радян­ської влади» на науковій конференції 1966 р. У наступні роки він підготував ще кілька публікацій з історії україн­ської юридичної науки, зокрема неве­лику за обсягом монографію «Право­вые исследования в Академии наук Украинской ССР: 1919-1973» (Київ, 1974 p.). Через 10 років ця монографія трансформувалась у працю «Очерк развития правовых исследований в Украинской ССР: 1919-1984 гг.». Саме з цих праць академіка і розпоча­вся розвиток нового напряму дослі­дження, спрямованого на визначення історичних здобутків і пріоритетів віт­чизняної юридичної науки.

В останні роки життя академік пе­реосмислив деякі свої погляди. Його більш зважена позиція виявилася і в науковій доповіді «У витоків радян­ської юридичної науки в УРСР», зроб­леній 23 березня 1989 р. на методо­логічному семінарі у відділі історії держави і права Інституту держави і права АН УРСР.

Для розвитку української історико-юридичної науки вагоме значення ма­ла науково-організаторська діяльність академіка з підготовки узагальнених курсів історії держави і права У PCP. Перша праця з цих питань побачила світ 1961 р. під загальним керівниц­твом В. Корецького. Борис Мусійович був формально лише одним із провід­них авторів і членів редколегії, але реальна координуюча роль його у під­готовці цього видання була більшою. Наступні видання курсу у 1967 p., 1976 p. (відзначений 1981 p. Держав­ною премією УРСР у галузі науки і техніки) і 1987 р. вже офіційно здійс­нювалися під керівництвом Б. Бабія.

До кола наукових інтересів ученого належали питання функціонування української правничої мови, станов­лення й унормування національної юридичної термінології. Доречно за­уважити, що сам Борис Мусійович спілкувався майже виключно україн­ською мовою, за редакторською звич­кою постійно дбав, щоб його учні і ко­леги не відступали від відповідних мовних нормативів. Проте в умовах тогочасних реалій, зокрема тенденції до мовної уніфікації, інтерес вченого до мовних проблем, на жаль, досить довго не міг знайти адекватного вті­лення у його наукових працях. Лише у 1985 р. під керівництвом академіка бу­ло підготовлено і видано «Русско-украинский словарь юридической терминологии», який і сьогодні не втратив свого значення. Правознавець також входив до складу редколегій фунда­ментальних видань «Історія Україн­ської PCP», «Радянська енциклопедія історії України», «Зібрання чинних за­конів УРСР», «Звід пам´яток історії і культури УРСР», був членом головної редколегії другого видання «Україн­ської радянської енциклопедії».

До творчого доробку Б. Бабія нале­жить близько 400 наукових праць. Він також активно займався практичною законопроектною діяльністю, зокрема в 1963-1970 pp. був членом юридич­ної комісії при Раді Міністрів УРСР, згодом брав безпосередню участь у підготовці Конституції УРСР 1978 р. та ряду законів УРСР (переважно у галузі державного права), був членом науково-консультативної ради при Комісії по виданню Зводу законів УРСР.

Як організатор науки вчений багато зробив для становлення наукової шко­ли київських істориків права. Також слід підкреслити, що Борис Мусійо­вич дбав не лише про очолюваний ним академічний інститут, а й про розви­ток фундаментальних досліджень у багатьох інших наукових закладах, якими він упродовж 20 років опіку­вався як академік-секретар Відділення історії, філософії і права АН УРСР.

Судилося академіку стати 1985 р. і першим головою Українського відді­лення Радянської асоціації політичних наук, бути у витоків цієї відносно нової для нашої держави наукової галузі.

Б. Бабій був членом Постійної па­лати Третейського суду в Гаазі (з 1976 p.), Комісії України у справах ЮНЕСКО, очолював українські делегації на Кон­ференції ООН з дослідження та вико­ристання космічного простору в мир­них цілях (Відень, 1968 p.), з питань представництва держав у їхніх взає­мовідносинах із міжнародними орга­нізаціями (Відень, 1975 p.), Міжнарод­ному семінарі ООН щодо боротьби з расизмом та расовою дискримінацією, сесії спеціального комітету ООН що­до Міжнародного тероризму (Нью-Йорк, 1979 p.), на Другій Всесвітній конференції з боротьби проти расизму та расової дискримінації (Женева, 1983 p.).

Активну участь учений брав у гро­мадському житті, зокрема у правлінні Українського товариства охорони пам´яті історії та культури, Українському республіканському комітеті захисту миру; неодноразово обирався депутатом місцевих рад. Борис Мусійович був членом редколегії журна­лу «Радянське право» (нині — «Право України»). Він був людиною щедрої душі, чуйною і скромною, вимогливою як до колег і підлеглих, так і насампе­ред до самого себе.

За активну наукову і громадську діяльність учений був нагороджений багатьма орденами і медалями, удос­тоєний почесного звання заслужений діяч науки і техніки України (1974 р.) та звання лауреата Державної премії УРСР у галузі науки і техніки.

У 1988 р. Борис Мусійович Бабій залишив посаду директора Інституту і роботу у Відділенні історії, філософії і права. Відтоді він перебував радником Президії АН УРСР, керував аспіран­тами і докторантами, виконував разові академічні доручення. Незадовго до своєї смерті Указом Президента Украї­ни вчений був призначений одним з академіків-засновників Академії пра­вових наук України. Помер Б. Бабій 19 вересня 1993 р.

Світла пам´ять та спогади про діяльність великого вченого-право-знавця, академіка Бориса Мусійовича Бабія назавжди залишиться в серцях широкого загалу науковців, колег та учнів.