Конституція України гарантує кожному право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, після використання всіх національних засобів правового захисту (ст. 55).
Прийняття Верховною Радою України Закону «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі — Конвенція) стало не лише моментом, з якого розпочалось перенесення на український державницький грунт європейських правних цінностей, а й моментом, з якого Україна стала потенційним відповідачем у Європейському Суді з прав людини. Адже відповідно до положень Конвенції, будь-яка особа, неурядова організація або група осіб, що вважають себе потерпілими від порушення державою прав, викладених у Конвенції, може подати скаргу до Суду з прав людини[1].
Положення щодо використання всіх національних засобів правового захисту, закріплене в Конституції України, відображає один з принципів міжнародного процесуального права[2], який полягає у тому, що «міжнародний суд не прийме до свого провадження претензію від імені іноземця із заявою про відмову йому в правосудді, якщо вказана особа не вичерпала всіх законних можливостей, наданих їй у відповідній державі»[3]. В основі цього принципу лежить твердження, що державі повинно бути надане право виправити порушення шляхом використання власних правових засобів до того, як це порушення буде розглянуте міжнародними органами[4].
Принцип вичерпання національних засобів захисту прав людини часто включається в конвенції, що передбачають обов´язкову юрисдикцію міжнародних судів. Відповідно до вимог п. 1 ст. 35 Конвенції однією з умов прийнятності такої скарги є вичерпання всіх національних засобів захисту прав людини.
Неможливо залишити поза увагою той факт, що в Україні існує дуже обмежене коло засобів захисту прав людини. Виходячи з практики Європейського Суду з прав людини, не кожен елемент національної системи може бути визнаний ефективним засобом захисту прав людини. Лише правові засоби повинні бути вичерпані. Тобто справа повинна обов´язково бути розглянута всіма органами, до повноважень яких належить розгляд справи по суті. Так, у справі 7729/76 щодо депортації з Великобританії Комісія зазначила, що заявник не повинен звертатись до дорадчого жюрі присяжних, оскільки цей орган не має повноважень розглядати справу по суті[5].
В даному випадку необхідно звернути увагу на інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (омбудсмена), адже саме його часто згадують як один з дійових механізмів захисту прав людини в Україні. Відповідно до чинного законодавства до функцій Уповноваженого належить, зокрема, здійснення парламентського контолю з метою захисту, дотримання та запобігання порушенню прав людини[6]. Єдиним можливим засобом впливу омбудсмена є звернення до Конституційного Суду України з клопотанням щодо відповідності Конституції України законів та інших правових актів, які стосуються прав та свобод людини і громадянина та офіційного тлумачення Конституції і законів України, а також до судів загальної юрисдикції про захист прав і свобод людини, яка за станом здоров´я чи з інших поважних причин не може цього зробити. В інших випадках Уповноважений може направити подання про вжиття відповідних заходів щодо усунення виявлених ним порушень прав і свобод. Подання є обов´язковим для органів, яким вони адресовані. Як бачимо, до функцій Уповноваженого з прав людини не належить розгляд справи по суті; отже, звернення до нього не може бути визнаним засобом захисту прав людини у розумінні Конвенції.
Відповідно до положень ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тобто основоположним елементом системи захисту прав людини в Україні є судова система.
Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Але роль Конституційного Суду України у захисті прав людини все ще залишається не з´ясованою до кінця. Відповідно до положень ст. 43 Закону України «Про Конституційним Суд України» від 16 жовтня 1996 p., громадяни мають право безпосередньо звертатись до Конституційного Суду України з питань тлумачення норм Конституції і законів України[7]. Конституційний Суд не розглядає справи по суті і результатом розгляду звернення не може бути компенсація шкоди конкретному громадянинові.
У зв´язку з наведеним вище, цікавим є роз´яснення Європейського Суду у справі Сільвер та інших проти Сполученого Королівства (1983 р.). Суд, зокрема, зазначив: «Коли особа, наводячи аргументи, звертається із заявою про порушення гарантованих Конвенцією прав І свобод, вона повинна мати засоби правового захисту у відповідному національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання, в разі необхідності, компенсації»[8].
Отже, Конституційний Суд України теж не може розглядатись як засіб захисту прав людини в розумінні Конвенції.
Чинна система загальних судів далеко не досконала і не всі стадії процесу можуть бути визнані стадіями захисту прав людини. У більшості випадків працює двоступенева, а в окремих випадках навіть одноступенева система судового захисту прав людини. Перед поданням скарги до Європейського Суду особа повинна звернутися за захистом своїх прав до національних судів усіх рівнів, аж до найвищих органів, до повноважень яких належить розгляд такого роду справ. Тут слід зазначити, що особа повинна використати лише загальнодоступні засоби. Загальнодоступність полягає у можливості кожної заінтересованої особи у разі зазіхання на її права особисто звернутись до відповідного органу з заявою про відновлення, захист, охорону чи запобігання порушенню цих прав. Така заява повинна бути безпосередньою підставою для відкриття провадження у справі, а не відкриття справи у винятковому (надзвичайному) порядку. З цього приводу Європейський Суд, у справі Де Беккер проти Бельгії, зазначив, що засіб не може бути визнано як такий, що необхідно вичерпати, відповідно до принципів міжнародного права, якщо він спрямований на здобуття прихильності, а не на відстоювання права[9]. В Іншій справі (№ 299/57) вказано, що засоби, які є виявом милості, прихильності (grace), не є серед тих, які повинні бути вичерпані відповідно до вимог Конвенції! 10].
Порядок відкриття справи та порядок розгляду справ судом першої інстанції, передбачений Арбітражним процесуальним (АПК України), Цивільним процесуальним (ЦПК України) та Кримінальним процесуальним (КПК України) кодексами України! 11], повністю відповідає вимозі про загальнодоступність. Так, заява заінтересованої особи є підставою для порушення як цивільної справи в суді (ст. 5 ЦПК України), так і справи в арбітражному суді (ст. 2 АПК України) H кримінальному судочинстві справу зобов´язані відкрити суд, прокурор, слідчий чи орган дізнання у всіх випадках виявлення ознак злочину (ст. 4 КПК України), в тому числі й на підставі заяв громадян.
Чинне законодавство України передбачає можливість оскарження рішення суду першої інстанції шляхом подання скарги у касаційному порядку або в порядку нагляду. У касаційному порядку судове рішення може оскаржуватись у межах строку, що визначений законом, і лише сторонами у судовому процесі, а також відповідним прокурором. У наглядовому порядку скаргу може направити будь-яка особа, яка вважає, що судове рішення, яке набуло чинності, ухвалене з порушенням закону і його з цих підстав необхідно скасувати.
Скарга, яка внесена у касаційному порядку, для суду є обов´язковою підставою відкриття касаційного судового провадження. Скарга у наглядовому провадженні не є зверненням, яке зобов´язує суд відкривати провадження. Така скарга може бути лише приводом для внесення протесту в порядку нагляду з боку посадових осіб суду і прокуратури, перелік яких визначено процесуальним законодавством, а вже сам протест є підставою для відкриття судового провадження у порядку нагляду.
Оскарження судових рішень у касаційному провадженні передбачено у кримінальному і цивільному процесі (ст. 347 КПК України, ст. 289 ЦПК України), а оскарження судових рішень у наглядовому провадженні — у кримінальному, цивільному, арбітражному процесі і у процедурі притягнення особи до адміністративної відповідальності.
Як виняток, в кримінальному процесі (п. 5 ст. 347 КПК України) не підлягає оскарженню в касаційному порядку вирок Верховного Суду України; на нього може бути внесено касаційне подання прокурора. В цивільному процесі не підлягають оскарженню в касаційному порядку рішення Верховного Суду України, а також районних, міських, міжрайонних (окружних) судів за скаргами на неправильності в списках виборців (ст. 290 ЦПК України) і на дії органів і посадових осіб у зв´язку з накладенням адміністративних стягнень (ст. 248 ЦПК України). Щоправда, в ЦПК України існує також Глава 31-А «Скарги громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності», згідно з положеннями якої рішення суду у вказаних справах можуть буди оскаржені (ст 2487 ЦПК України). Очевидним є конфлікт між положеннями ст. 248 та 2487 ЦПК України, який є потенційною перешкодою для захисту прав людини в Україні.
Отже, залежно від галузі відносин, з приводу яких виник спір на стадії процесу, існують різні можливості для судового захисту прав та свобод людини. Та чи є необхідність використання всіх цих можливостей для отримання права на звернення зі скаргою до Європейського Суду?
Відповідь на це запитання можна знайти у практиці Європейського Суду з прав людини.
Першим прецедентом щодо України стала ухвала Суду з прав людини від 04.05.1999 р. у справі № 41974/98 «Кучеренко проти України»! 12]. В ній Суд дав роз´яснення щодо вичерпання національних засобів захисту, зокрема, щодо звернення зі скаргою у порядку нагляду як одного з елементів. Суд зазначив, що оскільки заявник не має права самостійно вимагати перегляду рішення (згідно з чинним законодавством це може зробити лише прокурор, голова суду, який виніс рішення, чи їх заступники), то перегляд справи у порядку нагляду, передбачений національним законодавством України, є «надзвичайним», таким, що не передбачений пунктом 1 статті 35, засобом. Отже, він не може бути взятий до уваги при визначенні того, чи має Суд юрисдикцію розглядати заяву, з огляду на несумісність цієї заяви з положеннями Конвенції. Перегляд рішення суду у порядку нагляду теж не є засобом захисту прав людини у розумінні Конвенції. Тобто практично всі згадані вище засоби захисту прав людини, що існують на сьогоднішній день в Україні, не відповідають європейським стандартам.
І шо ж тоді залишається? Залишається розгляд справи судом першої інстанції та оскарження рішення у касаційному порядку. За загальним правилом система національних (судових) засобів захисту в Україні вважається вичерпаною для дій громадян з моменту винесення рішення касаційною інстанцією. А у випадках, коли рішення суду не підлягають касаційному оскарженню, — з моменту одержання такого рішення.
Виходячи з наведеного вище, можемо зробити висновок, що на даний момент кожен громадянин України, отримавши рішення суду касаційної чи, в окремих випадках, першої Інстанції, яке його не задовільняє, може звертатись безпосередньо до Європейського Суду з прав людини.
Конституція України 1996 р. передбачає створення нової судової системи, яка повністю відповідатиме європейським стандартам, міжнародним зобов´язанням України та створить умови для реального захисту прав людини. Новим для України і дуже важливим для національної системи захисту прав людини стане інститут апеляційних судів. Адже саме цей інститут розглядається Європейським Судом як один з ефективних засобів захисту прав людини в більшості держав — членів Ради Європи. Прийняття нового закону про судоустрій, який деталізує та наповнить реальним змістом положення Конституції України, — необхідний і невідкладний крок, який дасть можливість вирішити широке коло питань, пов´язаних з виконанням не лише внутрішньодержавних функцій, а й міжнародних зобов´язань України. На жаль, навколо законопроектів про судоустрій все ще триває політична боротьба між різними гілками влади, а громадяни України, не знаходячи захисту у власній державі, все частіше шукають його поза її межами.
