Проблема забезпечення суспільної безпеки не нова, вона виникла давно і спочатку була пов´язана із захистом суспільства від згубного впливу стихійних сил природи. Пожежі, епідемії й інші природні катаклізми завжди були найбільшим лихом для людства, спричиняли загибель людей і заподіювали значних матеріальних збитків. Вивчаючи стихійні явища, які відбуваються в природі, люди прагнули до їхнього пізнання з тим, щоб не тільки мати можливість тримати їх у безпечному стані, а й вчитися управляти ними, використовувати у своїх інтересах. Велике значення у зв´язку з цим мали відкриття минулого, а також промислова революція, яка почалась в Європі наприкінці XVII ст. і продовжувалася протягом майже ста років. Застосування машин дозволило поставити науку на службу виробництву, дало можливість використовувати нові потужні джерела енергії (газ, пар, електрику). Проте розвиток науки й оволодіння людиною деякими силами природи породжували і нові проблеми, пов´язані із взаємним використанням природних явищ не тільки на благо, а й на шкоду суспільству. Приведені в рух в значних масштабах умисно або з необережності, названі сили, за відповідних умов, здатні швидко розвиватися, перетворюватися в потужне знаряддя руйнації, створюючи реальну небезпеку для життя і здоров´я людей, а також загрозу знищення значних матеріальних цінностей. Це викликало необхідність вжиття відповідних заходів захисту суспільних інтересів, у тому числі й правових. Ще у XVII ст. в кримінальному законодавстві деяких держав у самостійну групу злочинів виділені делікти, що одержали назву загальнонебезпечних, тобто таких, які створюють небезпеку для багатьох людей і майна у значних розмірах. До них були віднесені діяння з використанням таких сил природи, управляти якими особа, що викликає їх до дії, була не здатна, а тому позбавлена можливості покласти край їх згубному впливу — заподіянню пожежі, вибуху, затоплення, поширення епідемій (чуми, холери тощо), а також заразних хвороб тварин і рослин, отруєння джерел тощо. Особливістю цих злочинів було те, що кожен з них становив загрозу для множини не тільки майнових, а й особистих благ людини. «Хто дає простір стихійній силі, — зазначав проф. Берлінського університету Ф. Ліст, — той не може вказувати їй на межі, не може передбачити наслідків, які тягне за собою її дія»1. Саме в цій необмеженості і непередбачуваності наслідків і полягала, на думку юристів — прихильників виділення даних злочинів у особливу групу, та сутність загальнонебезпечності, що відрізняла їх від інших деліктів, спрямованих проти особистих майнових інтересів (убивства, заподіяння тілесних ушкоджень, знищення або пошкодження майна). Центр загальнонебезпечності названих діянь переносився на спосіб вчинення злочину, а не на його предмет. Це знайшло відображення і у конструкції складів зазначених злочинів. У разі особливої небезпеки використання таких способів діяльності, здатних створити загрозу суспільним інтересам, законом встановлювалися спеціальні запобіжні заходи, порушення яких каралось незалежно від настання шкідливих наслідків. З розвитком техніки «традиційні» види загальнонебезпечних злочинів (підпал, затоплення, вибух, поширення епідемій тощо) почали доповнюватися новими деліктами. Як вказані посягання стали розглядатися пошкодження залізниць і засобів повідомлення про аварію поїзда; знищення маяків, забруднення фарватеру рік, створення небезпеки для судноплавства тощо. До початку XX ст. особлива категорія загальнонебезпечних злочинів була відома кримінальному законодавству багатьох країн Європи: Німеччині, Голландії, Італії, Швейцарії та іншим. Проте не у всіх державах теорія загальнонебезпечних деліктів одержала визнання. У російській кримінально-правовій літературі кінця XIX ст. — початку XX ст. прихильниками виділення особливої групи загальнонебезпечних злочинів були М.Неклюдов, Л.Бєло-гриць-Котляревський, С. Звоницький й інші . Визнаючи необхідність особливої рубрики загальнонебезпечних злочинів, — зазначав Л. Бєлогриць-Котляревський, — під ними розуміємо такі діяння, які надають рух стихійним силам природи або припиненням їхньої загальнокорисної експлуатації створюють або можуть створити небезпеку для майнових або, навіть, особистих благ необмеженого числа осіб, тобто невстановленої кількості чи індивідуальних осіб3. Проте погляди прихильників доктрини загальнонебезпечних злочинів не одержали підтримки більшості російських криміналістів того часу. Проти зазначеної теорії висувалося, головним чином, два аргументи. Перший — незрозумілість, нерозробленість поняття загальної небезпечності. Ознака загальної небезпечності, — писав І. Фойницький, — в достатній мірі не відома: якому числу благ повинно загрожувати діяння, чи потрібна для визнання загальнонебезпечності наявність небезпеки для благ багатьох осіб або ж достатньо небезпеки для однієї особи? Спільної відповіді на це питання для всіх загальнонебезпечних злочинів немає4 Такої думки дотримувався і С. Познишев. Загальнонебезпечність, — вказував він, — була зручною ознакою для класифікації пошкоджень майна, вона не може служити підставою для утворення самостійного виду злочинів, тому що залежить нерідко не від природи діяння, а від характеру обраних способів і може бути присутня у тому самому діянні залежно від конкретних обставин, за яких це діяння відбувається . Іншим основним аргументом противників даної концепції було те, що виділення на підставі ознаки «загальнонебезпечності» злочинів, що їм притаманна, в особливий вид, призвело б до змішування в одну групу діянь різноманітних за своєю природою. Це порушило 6 загальну класифікацію злочинів, прийняту в Особливій частині, що базується на розбіжності об´єктів посягання. Виходячи з цих положень, у дореволюційній теорії кримінального права переважала думка, що ознака загальнонебезпечності не може служити підставою для утворення самостійної групи злочинів. Не важко помітити, що доводи противників створення «особливої рубрики» вказаних злочинів не виглядали переконливими. Проте в той час не вдалося показати наукову обґрунтованість і, що важливо, практичну значимість виділення в кримінальному законодавстві особливої групи діянь, що посягають на загальну безпеку. Необхідно зазначити, що питання захисту суспільства від згубного впливу стихійних сил природи і, особливо, нових джерел енергії й технічних пристроїв, створених розумом людини на початку XX ст., не піднімались настільки гостро як нині. Розвиток науки і техніки в ІІ-й половині XX ст. багато в чому змінив умови життя людини. Це призвело до необхідності у всіх промислове розвинутих країнах звернути серйозну увагу на питання загальної безпеки. В теперішній час причини виділення в окрему категорію зазначених злочинів у кримінальному законодавстві багатьох країн очевидні. Хоча в XX ст. розроблено заходи захисту від впливу несприятливих природних факторів, стихійні сили природи і нині не стали менш небезпечними і руйнівними. Вони, як і раніше, заподіюють велику матеріальну шкоду і забирають багато людських життів. Необхідно зазначити, що можливість людини надати рух цим силам стає все більш доступною, а об´ємність ймовірної небезпеки збільшується (наприклад, у США щорічно внаслідок пожеж гине понад 12 тис. чол., 300 тис. одержують травми, а загальна шкода полягає у сумі, рівній 11,4 млрд. дол.). Але не тільки дія стихійних сил природи становить нині загрозу безпеці суспільства. Розвиток останнього призвів до того, що до рук людини потрапляють настільки потужні нові джерела енергії, а кількість потенційних джерел підвищеної небезпеки зростає такими темпами, що шкода від їх умисного або необережного використання може бути надто великою. Суб´єктом відносин, покликаних забезпечувати суспільну безпеку, слід визнати суспільство в цілому. Як соціальне явище ці відносини обумовлені існуванням даного суспільства, породжені ним у процесі оволодіння людьми силами природи. Безпека умов життя — це потреба не одного індивіда, не групи людей або, навіть, держави, це потреба всього людства. Тому особистість, колектив або держава виступає не як суб´єкт відносин суспільної безпеки, а як учасники діяльності, у зв´язку з чим виникає необхідність їх упорядкувати. Як зазначається у юридичній літературі, суспільна безпека — це результат взаємодії людей, спрямований на тримання речей і сил природи в безпечному стані . Дана взаємодія і є тими суспільними відносинами, що забезпечує стан суспільної безпеки. Досягається це за допомогою заходів і умов (головним чином, спеціальних норм і правил), що визначають взаємне поводження учасників суспільних відносин при здійсненні підвищеної небезпечної діяльності. Тому посягання на суспільну безпеку, тобто створення стану загальної небезпеки, із зовнішнього боку набуває форми порушення суспільних правил, які встановлюють такий порядок використання на виробництві, у побуті й інших сферах суспільного життя небезпечних засобів діяльності, що забезпечує безпеку громадян, цілісність матеріальних цінностей і захист навколишнього середовища. Для охорони суспільної безпеки від порушень установлюються різноманітні заходи взаємодії дисциплінарного і цивільно-правового характеру. Суспільне небезпечні форми порушення загальнообов´язкових правил безпеки розглядаються у кримінальному законодавстві як злочини. Норми, які передбачають відповідальність за вчинення загальнонебезпечних злочинів, виходячи з особливостей їхньої конструкції, можна поділити на дві основні групи. До першої входять так звані склади створення небезпеки. Серед них можна виділити: норми з «абстрактною небезпекою», коли закон визнає злочином вже саме порушення певних правил, без вказівки на взаємність настання будь-яких наслідків, і норми з «конкретною небезпекою», коли порушення, хоча і не спричинило, але могло заподіяти настання шкідливих наслідків. Другу групу складають норми, які передбачають відповідальність за вчинення небезпечних дій, внаслідок яких настають шкідливі наслідки: людські жертви, знищення матеріальних цінностей тощо. Не розумно було б чекати настання шкідливих наслідків, якщо їм певною мірою можна запобігти загрозою покарання за саме порушення, здатне викликати загибель людей або заподіяти великі матеріальні збитки, і вжиттям запобіжних заходів. Іншою відмінною рисою аналізованих діянь є те, що через обраний винним загальнонебезпечний спосіб вчинення злочинів на нього покладається відповідальність не тільки за найближчі, а й за віддалені негативні наслідки такої діяльності. Характер і масштаби можливих наслідків залежать, насамперед, від обсягу шкідливої дії тих сил, яким особа умисно або необережно надала руху. Той, хто розвиває стихійні сили природи, знаючи їхні руйнівні властивості, хто не додержується запобіжних заходів, той повинен відповідати за всі наслідки їхнього застосування. При цьому не обов´язково, щоб винний передбачав у всіх деталях і подробицях шкідливі наслідки, що настали. Достатньо лише того, щоб він, усвідомлюючи загальнонебезпечний характер використаних ним засобів, передбачав або повинен був передбачати можливий результат їхньої дії загалом. Загальна небезпека виникає тоді, коли в результаті дій винного створюється реальна загроза заподіяння шкоди не тільки життю і здоров´ю конкретної особи або майну, а й ставляться в небезпеку життя і здоров´я багатьох людей, а також майнові інтереси третіх осіб. Злочини проти пожежної безпеки в житловому секторі, до яких відносимо умисний підпал і злочинні порушення протипожежних правил, поставлені автором даної публікації на перше місце серед інших посягань на загальну безпеку, виходячи, насамперед, з обсягу ймовірної небезпеки і масштабу імовірних шкідливих наслідків, якими загрожує будь-яка пожежа. Слід сказати, що, незважаючи на очевидну необхідність кримінально-правової боротьби з діяннями (як умисними, так і необережними), що викликають пожежу, злочинам проти пожежної безпеки в їхньому законодавчому регламентуванні особливо «не пощастило». Про це свідчить історія розвитку законодавства про відповідальність за злочини, пов´язані із заподіянням пожеж.