У колишньому Радянському Союзі кримінологія, а пізніше також генетика та кібернетика вважалися «буржуазними лженауками» і тривалий час перебували під суворою забороною. Сталося це тому, що до кінця 20-х pp. кримінологічні наукові установи («кабінети») провадили та видавали дослідження соціологічного і біопсихологічного спрямування. А коли на початку 60-х pp. кримінологія почала поступово відроджуватися, то на відміну від інших «лженаук» вона вже не змогла відновити колишній статус соціології злочинності. І це було природно, оскільки будь-яка авторитарна влада підозріло ставиться до конкретних соціологічних досліджень, що можуть компрометувати внутрішню політику уряду. Відроджена «хрущовською відлигою» радянська кримінологія стала жалюгідним додатком до кримінального права і, як дотепно висловився один зарубіжний дослідник, перетворилася на «блазня при дворі його величності кримінального права». Впливові московські юристи того часу, які задавали тон в кримінології, — А.Герцензон, І.Карпець, В.Кудрявцев та інші -започаткували неокласичне нормативістське спрямування кримінологічних досліджень, яке панує в Україні й нині. Більшість фахівців вважає кримінологію юридичною наукою. Дана позиція знайшла офіційну підтримку: вищі атестаційні комісії Радянського Союзу і країн СНД, зокрема України, об´єднують кримінологію з кримінальним правом та кримінально-виконавчим правом в одній науковій спеціальності — 12.00.08. Таке рішення мало нищівні для кримінологічної науки наслідки. Але про них згодом. Коротко розглянемо теоретичне обґрунтування юридизації кримінології, яка виникла на межі XIX та XX століть як соціологія та психологія злочинності. Аргументація кримінологів-юристів (а саме юристи за фахом викладають кримінологію в юридичних навчальних закладах, складають проекти законів та беруть участь у роботі координаційних комітетів) зводиться до того, що кримінологія вивчає злочин. А він визначається законом, і тому є правовою поведінкою, а, отже, повинен вивчатися правовою наукою, оскільки саме предмет визначає статус науки. Так, предмет пізнання значною мірою визначає характер наукової галузі, але не лише він. Людські вчинки цікавлять не тільки правників, а й психологів. Злочинність як суспільне явище є предметом соціології та соціальної психології. До того ж злочинна поведінка не є правовою, а, навпаки, — це найнебезпечніша форма відхиленої (девіантної) поведінки. Відхилена поведінка — аморалізм, алкоголізм, наркотизм, суїцид — традиційна тема соціологічних досліджень. Ці ж явища цікавлять кримінологів, оскільки вони тісно пов´язані зі злочинністю, обумовлюють її та нею ж породжуються. Юридична догматика в цьому разі не продуктивна, потрібні соціологічні та психологічні методи збирання і аналізу інформації. Претензії теорії кримінального права на монополію в науковому дослідженні злочину («.правової поведінки в патології») є, на мою думку, безпідставними1. Останнім часом набуло поширення компромісне визначення кримінології як комплексної соціолого-правової науки (І.Даньшин та ін.). Інтеграція наук — знакове явище нашого часу. І все-таки в багатогалузевих наукових пошуках на чільне місце завжди висувається та стержнева наукова галузь, яка визначає головний напрям і мету дослідження. Математична статистика давно вже стала складовою майже всіх гуманітарних наук, однак не перетворила їх в математичні. Економічна наука тісно пов´язана з цивільним (господарським) правом, але (наскільки мені відомо) ніхто ще не пропонував вважати економіку правовою наукою. Соціальна психологія розглядається як галузь психології. Перелік подібних прикладів можна було б продовжити. Комплексний характер науки не виключає її належність до того чи іншого роду наук. Статус юридичної науки завдав кримінології негативної шкоди. Вже згадувалось, що кримінологами водночас стали фахівці в галузі кримінального права. А це суттєво вплинуло на напрям і зміст численних підручників та іншої кримінологічної літератури. Вже в 1966 р. вийшов перший підручник з кримінології, написаний московськими криміналістами, а через два роки, в 1968 р. — його друге видання. Всі наступні численні підручники повторюють і дещо модифікують притаманні першим вульгарно соціологічне трактування причин злочинності та перспектив її подолання, нормативістську орієнтацію в розробленні запобіжних заходів, принципове заперечення психологічних методів у кримінологічних дослідженнях. А головне: юристи започаткували в новій кримінологи характерний для юриспруденції казуїстичний стиль мислення, задовільний для логічного аналізу правових норм, проте не завжди доцільний для пізнання реальних життєвих явищ. Для прикладу скористуємося тлумаченням поняття рецидиву в кримінології та кримінальному праві. Визначення рецидиву в проекті нового Кримінального кодексу України пропонується досить обмежене: повторне вчинення умисного злочину особою, яка має не погашену і не зняту судимість за умисне вчинення злочину. Тобто, якщо хтось на другий день після погашення (зняття) судимості знову порушить кримінальний закон, то він вважатиметься особою, яка зробила це вперше. Така юридична фікція (а їх чимало) має сенс для застосування кримінально-правових норм, але не для кримінологічного прогнозування та запобігання злочинам. Проте майже всі підручники з кримінології виходять саме з кримінально-правового визначення рецидиву, а це обумовлює штучне зниження статистичних показників рецидивної злочинності та не сприяє його протистоянню. Сучасна кримінально-правова література та дисертаційні дослідження в Україні набули відверто неокласичного спрямування та коментаторського характеру. Про соціологію кримінального права (А.Герцензон) сучасні криміналісти забули і свої рекомендації будують в кращому разі на узагальненнях судової практики. Саме тому проекти нового Кримінального кодексу України, розроблені правниками без участі кримінологів, містять численні недоречності, серед яких найбільш парадоксальними є визначення санкцій статей Особливої частини, а також класифікація злочинів, виконаних без будь-яких конкретно-соціологічних та психологічних досліджень. Юридизована кримінологія розвивається тим же шляхом, нехтуючи методикою емпіричних досліджень: вибіркові статистичні спостереження найчастіше недосить репрезентативні й виконуються без дотримання правил вибору. За багато років роботи у складі спеціалізованих вчених рад по захисту дисертацій не пам´ятаю жодного випадку перевірки репрезентативності та обґрунтування статистичних викладок, які найчастіше наводяться дисертантами у вигляді не відомо звідки взятих відсоткових показників. У Інших гуманітарних науках, не кажучи вже про так звані «точні науки», таке становище неможливе. Звідси незначна результативність та низький науковий авторитет кримінології — дисертацій багато, а елементарної кримінологічної грамотності бракує не лише практичним працівникам, а й вченим-кримінологам. Це не могло не позначитися на викладанні курсу кримінології в юридичних вищих навчальних закладах та на підготовці аспірантів: ЗО—40 академічних год. лекцій та 50—60 год. семінарів і практичних занять протягом одного—двох семестрів. Йдеться про невеликий, практично не обов´язковий навчальний предмет, залік з якого більшість студентів складає без належної підготовки. На викладання ж курсу кримінального права програми вищих навчальних закладів відводять 300—400 академічних годин, не враховуючи численні спецкурси, курсові письмові праці та три екзамени - із Загальної, Особливої частин та державний — випускний. Складається уявлення, що майже всі випускники юридичних навчальних закладів готуються до роботи слідчими, прокурорами, адвокатами та суддями, для яких грамотна юридична кваліфікація злочинів -один з найважливіших професійних обов´язків. На мою думку, це помилкове уявлення, особливо тепер, коли виникла мережа комерційних та приватних навчальних закладів, переважна частина випускників яких найвірогідніше не матиме ніякого відношення до тлумачення Кримінального кодексу. Що ж до проблем злочинності та шляхів її запобігання, то вони торкаються не лише працівників кримінальної юстиції, а й практично всіх правників, незалежно від фаху, державних службовців, політиків, журналістів та літераторів, особливо тих, які пишуть на правові теми. Тому, на мою думку, кримінологічна освіта студентів юридичних навчальних закладів соціальне більш ефективна, ніж оволодіння тонкощами кримінально-правової догматики. Крім того, кримінологія має створювати методичні підвалини всіх галузевих наук кримінально-правового циклу — кримінального права, кримінального процесу, криміналістики, кримінально-виконавчого права. Вважаю, кримінологія повинна зайняти відповідне місце у навчальних програмах і викладати її мають кримінологи з базовою психологічною чи соціологічною освітою або юристи, які набули кримінологічну спеціалізацію. Ті та інші повинні скласти кандидатський іспит за спеціальністю з кримінології, соціології та соціальної психології. Нині екзаменаційний білет зі спеціальності 12.00.08 містить питання з кримінології, кримінального і кримінально-виконавчого права. У «ваковському» реєстрі наук кримінологія матиме самостійну позицію й звільниться, нарешті, від кримінально-правової залежності. Лише тоді, на мій погляд, може бути реалізована ідея обов´язкової кримінологічної експертизи проектів нормотворчих актів законодавчої та виконавчої гілок влади. Поки що остання фактично не провадиться, оскільки бракує кваліфікованих експертів-кримінологів. Формально експертиза здійснюється Міністерством юстиції України, яке не має у підпорядкуванні науково-дослідних кримінологічних установ, або вченими-практиками Секретаріату Верховної Ради України. Мало що змінилося б, якби до експертної роботи були залучені сучасні кримінологи вищих навчальних закладів, бо всі вони є юристами. А юрист у ролі експерта проекту нормативного акта здатний лише на правову експертизу, тобто оцінити логіку та чіткість формулювань, відповідність його чинному законодавству тощо. Це дуже корисна і потрібна справа, але вона аж ніяк не стосується кримінологічних висновків. Юридизація кримінології обумовила занепад справи спеціально-кримінологічного запобігання злочинності в Україні. До 1991 р. в структурі кримінальної міліції МВС України існувала (і досить активно діяла) спеціальна служба профілактики, якій були підпорядковані дільничні інспектори — найчисленніша ланка оперативних працівників, які безпосередньо працюють з населенням міських та сільських дільниць. Значну увагу інспектори приділяли роботі в громадських пунктах охорони правопорядку. Останні були центрами запобіжної діяльності міліції, добровільних народних дружин, товариського суду та інших громадських організацій, створених мешканцями міських мікрорайонів, вулиць, селищ та сіл. Ця досить чітка піраміда суб´єктів державної та громадської кримінологічної профілактики після 1991 р. розвалилася, і чималу роль у цьому відіграло те, що була ліквідована служба профілактики МВС. Всупереч декларативним заявам високих посадових осіб щодо пріоритету запобігання злочинам, вона означала переорієнтацію дільничних інспекторів на інші напрями їх різнобічної діяльності. Останніми роками здійснюються заходи по відтворенню громадських правоохоронних об´єднань, але ж руйнувати легше ніж будувати. А починати, на мій погляд, слід з відновлення підрозділів служби профілактики кримінальної міліції (поліції). Необхідно підтримати думку О.Литвака про доцільність створення єдиного загальнодержавного центру планування та координаті кримінологічної політики, контролю над злочинністю — будь-якою, а не лише організованою та корумпованою. Певні надії на консолідацію зусиль по відродженню кримінологічної науки покладаються на створену в 1998 р. Кримінологічну асоціацію України (КАУ). У 2000 р. закінчується дворічний термін повноважень її президента та віце-президентів. З цього приводу передбачається скликання загальних зборів (з´їзду) членів КАУ, а, отже, є привід висловити деякі міркування щодо удосконалення діяльності асоціації. По-перше, вважаю, що КАУ мають очолити відомі вчені-кримінологи, віддані своїй справі, незалежно від їх посадового становища. А то у нас з радянських часів повелося, що коли фахівець займає якусь керівну посаду, то це вже обов´язково видатний вчений. Необхідно відрізняти адміністративний хист від таланту вченого-дослідника. На рівні Президента чи Кабінету Міністрів України доцільно вирішити питання щодо надання Кримінологічній асоціації виключного права проведення кримінологічних експертиз проектів нормотворчих актів. Важливим напрямом спеціально-кримінологічного запобігання злочинності є захист і підтримка осіб, що потерпіли від злочинів. В Україні віктимологічні проблеми вирішуються вкрай незадовільно. До створення громадської асоціації підтримки жертв злочинів, які існують у всіх розвинутих країнах Європи і Північної Америки, її функції могла б виконувати Кримінологічна асоціація України, звичайно, при підтримці спеціального державного фонду допомоги потерпілим від злочинів.