Україна робить дієві кроки до вступу в Європейський Союз. Одним із таких кроків є прийняття та ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це перший міжнародний договір, спрямований на імплементацію Загальної декларації прав людини 1948 р.

Ця Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод зі змінами, внесеними Протоколом № 11, є основоположним європейським договором, що має вищу політичну, моральну та юридичну силу. Конвенція була прийнята Радою Європи 4 листопада 1950 р. і набула юридичну силу 3 вересня 1953 р. після її ратифікації вісьма державами. Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію у вересні 1997 р. і з цього часу вона набула чинність на території нашої держави і є обов´язковою для виконання всіма органами державної влади [1].

У зв´язку з цим Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про виконання рішень й застосування практики Європейського суду по правам людини» від 23 лютого 2006 р. [2], що стало підтвердженням серйозного наміру України впроваджувати європейські міжнародні стандарти щодо дотримання прав та основоположних свобод людини. Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв´язку з обов´язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення кількості заяв до Європейського суду з прав людини проти України.

Імплементація європейського права в національну правову систему є, безумовно, нагальною. Імплементація (від лат. ітріеге — досягати, виконувати, здійснювати) — це організаційно-правова діяльність держав з метою реалізації своїх міжнародно-правових зобов´язань. Визнавши примат міжнародного права, Україна визнає за Європейською конвенцією першість, порівняно з національним законодавством. Отже, матеріальна норма міжнародного права повинна обов´язково бути матеріалізованою, тобто втіленою, реалізованою в сучасну життєву дійсність.

У зв´язку з цим, на нашу думку, є ще одне завдання, яке слід вирішити Україні з метою повноти та відповідності європейським та міжнародним стандартам. Це питання втілення критерію моральності щодо обрання або призначення суддів. Порівнюючи міжнародні, європейські та національні норми, відзначимо різні критерії та вимоги щодо обрання на посаду суддів у міжнародному, європейському та національному праві.

У конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначені критерії та вимоги до кандидата на посаду судді Європейського суду. Відповідно до п. 1 ст. 21 посадовими критеріями є такі: «Судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу суддівську посаду, чи бути юристами з визнаним рівнем компетентності».

У Статуті Міжнародного суду ООН зазначено, що Міжнародний суд є головним судовим органом Об´єднаних Націй, створюється і діє відповідно до свого Статуту. У главі 1 «Організація Суда» зазначені вимоги та критерій до судді Міжнародного суду. Відповідно до ч. 1 ст. 2 обов´язковим є таке: «Суд состоит из коллегии независимых судей, избранных, вне зависимости от их гражданства, из числа лиц высоких моральных качеств, удовлетворяющих требованиям, предъявляемым в их странах для назначения на высшие судебные должности, или являющихся юристами с признанным авторитетом в области международного права» [3].

Зазначимо єдність критерію до кандидата на посаду суддів Міжнародного суду ООН та Європейського суду — це вимога мати високі моральні якості і бути особою високих моральних якостей. Отже, це імперативна вимога, тобто обов´язкова як для суддів, так і для держав, які пропонують кандидатури для обрання на посаду судді.

Стаття «Україна обирає собі суддю» в газеті «Дзеркало тижня» від 8 грудня 2007 р. дає тему для розмірковування над цією проблемою. Кількість рішень Європейського суду з прав людини, за якими Україна повинна відшкодувати зі свого державного бюджету суму від 1 до 625 тис. євро, тільки починає зростати [4, 6]. Тому розуміючи, що від того, хто обійматиме посаду судді, хто представлятиме Україну у найближчі шість років, багато в чому залежатиме доля справ проти України, які розглядатимуться Європейським судом.

З 1997 р. Україну в Європейському суді представляв В. Буткевич, повноваження якого закінчилися у листопаді 2007 р. Вибори судді від України відбувалися під час сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) у січні 2008 р. і як стало відомо з сайту Європейського суду, знов від України суддя не був обраний [5]. Суддя від України В. Буткевич пішов, не дочекавшись свого наступника. Нарешті, Україна визначилася з суддею Європейського суду (хоча поки що тимчасово), що до голосування ПАРЄ обов´язки судді виконуватиме С. Шевчук [6]. У січні 2009 р. він склав присягу, після чого активізував розгляд

Європейським судом з прав людини заяв від українських громадян.

Оскільки розгляд заяв без участі судді від країни неможливий, правило 29 Регламенту Суду передбачає призначення судді ad hoc (для розгляду кожної окремої справи або для виконання обов´язків упродовж певного часу). Зазначимо, що Україна посідає четверте місце за кількістю звернень до цієї установи і тому Україна обрала другий варіант, і суддею ad hoc став С. Шевчук, один із претендентів на пост судді Європейського суду з прав людини від України.

Відповідно до Регламенту Суду суддя ad hoc повинен мати належну кваліфікацію згідно з п. 1 ст. 21 Конвенції.

Процедура добору кандидатів проводилася відповідно до Указу Президента України «Питання добору кандидатур для обрання на посаду судді Європейського суду з прав людини від України» від 14 вересня 2007 р. № 869/2007 [7]. Конкурс же проводиться відповідно до Порядку проведення конкурсу з добору кандидатів для обрання суддею Європейського суду з прав людини від України, затвердженого Указом Президента України від 1 листопада 2007 р. № 1043. Відповідно до нього кандидатом на посаду судді Європейського суду з прав людини може бути громадянин України, який:

1) має повну вищу юридичну освіту та стаж роботи у галузі права, в тому числі на посаді судді, або досвід наукової чи викладацької діяльності у цій сфері не менш як десять років, або досвід діяльності у сфері захисту прав людини і основоположних свобод;

2) має ґрунтовні знання положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, протоколів до неї та практики Європейського суду з прав людини;

3) вільно володіє однією з офіційних мов Ради Європи (англійською або французькою).

Отже, переконуємось в тому, що до кандидатів для обрання суддею Європейського суду з прав людини від України серед вимог відсутній основоположний критерій — мати високі моральні якості.

Далі розглянемо українське законодавство щодо зазначеної проблеми.

У Законі України «Про статус суддів» глава друга присвячена обранню суддів для здійснення правосуддя [8]. Зокрема ст. 7 встановлює право на зайняття судової посади.

  • На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як 10 років та володіє державною мовою (ч. 1 ст. 7 в редакції Закону від 21 червня 2001 р. № 2534-Ш (2534-14)).
  • Суддею апеляційного суду, якщо інше не передбачене законом, може бути громадянин України, який досяг на день обрання 30 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як п´ять років, в тому числі не менш як три роки на посаді судді (ч. 2 ст. 7 із змінами, внесеними згідно із Законом від 21 червня 2001 р. № 2534-Ш (2534-14)).
  • Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не молодший 30 років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як сім років, у тому числі не менш як п´ять років на посаді судді (ст. 7 доповнено ч. 3 згідно із Законом від 21 червня 2001 р. № 2534-Ш (2534-14)).
  • Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України,
    який досяг на день обрання 35 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як 10 років, в тому числі не менш як п´ять років на посаді судді (ч. 4 ст. 7 із змінами, внесеними згідно із Законом від 21 червня 2001 р. № 2534-ІІІ (2534-14)).
  • Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого суду, вказаного уч.1 цієї статті, є складання кваліфікаційного екзамену.

Звернемось до Закону України «Про Конституційний Суд України», зокрема до глави 3 «Судді Конституційного Суду України». У статті 16 визначено вимоги до судді Конституційного Суду України [9]. «Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше десяти років, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом останніх двадцяти років».

Ще раз переконуємось у тому, що немає жодного слова про моральний імператив відносно особи судді. Очевидним стає той факт, що до суддів національного правосуддя, такої імперативної вимоги як мати високі моральні якості та бути особою високих моральних якостей законодавець не ставив. Можна припустити, що правосуддя, яке є синонімом справедливості, може бути несправедливим? Отже, суддя, беручи «подяку» за не-правові рішення, вочевидь не порушує українське законодавство, адже імперативна норма бути особою високих моральних якостей, відсутня у національному законодавстві? І тому прикрим є непоодинокі факти відносно суддів-хабарників, кількість яких зростає з кожним роком, починаючи з року незалежності й суверенності

України. На нашу думку, справедливість рішень суддів залежить не від певного рівня їх матеріального статку, а від відсутності внутрішньої культури, дотримання професійної етики, розуміння цінності життя, духовного сумління та відсутності просто совісті. Законодавчо закріплений статус суддів підвищив їх не тільки в очах суспільства, як осіб призначених для здійснення правосуддя, але, на превеликий жаль, надав їм величі в їх особистих думках, аж до переконання безкарності. Від лише належного виконання своїх посадових функцій, ми побачили суддів, які, одягнувши мантії, відірвалися від землі і «злетіли» на суддівський Олімп, забувши, що вони є простими земними істотами і буде час повернення на землю.

За матеріалами СБУ, за перший квартал 2009 р., по відношенню до суддів було порушено 24 кримінальні справи. Глава СБУ В. Наливайченко підкреслив, що переважна більшість цих кримінальних справ порушено за ознаками хабарництва суддів за заздалегідь неправомірні рішення. Крім того, глава СБУ додав, що стосовно суддів складено 59 адміністративних протоколів про дії, пов´язані з корупцією. Для довідки глава СБУ вказав, що в 2006 р. стосовно суддів було порушено 29 кримінальних справ, у 2007 р. — 43, в 2008 р. — 52 [10, 6]. Отже, статистичні дані свідчать про тенденцію до збільшення фактів хабарництва та корумпованості суддівського апарату.

У зв´язку з цим під час парламентських слухань про стан правосуддя, що відбулися 18 березня 2009 р., Голова Верховного Суду України В. Онопенко слушно зауважив, що «слід удосконалити механізм добору суддівських кадрів та порядок притягнення їх до відповідальності» [11].

Судді повинні бути людьми з бездоганною репутацією. Така репутація для майбутнього судді — чи не найбільше його надбання, про чистоту якого потрібно піклуватися впродовж усієї майбутньої суддівської діяльності [12].

Постає запитання. Що може стати мірилом моральності людини? Вважаємо, слід звернутися до світової та української правової і філософської спадщини, зокрема до праць М. Ренненкампфа, професора Гіжицького, М. Палієнка, Ф. Тарановського, Г. Гегеля, І. Канта та інших видатних мислителів минулого і сучасності, і знайти відповідь.

Ренненкампф Микола Карлович — відомий юрист II половини ХІХ ст., очолював кафедру енциклопедії права університету св. Володимира, а з 1883 р. по 1890 р. був ректором цього університету. Серед правової творчої спадщини знаходимо, що «почуття правди і процес мислення складають явно суб´єктивний момент в утворенні права; так би мовити, особистий, суб´єктивний погляд, тобто моральне переконання» [13, 3].

Професор Гіжицький у праці «Основи моралі» визначає різницю між моральною людиною і аморальною. Ця різниця, на думку науковця, полягає в тому, що «у моральної людини поняття обов´язку, справедливого, доброго, благородного, великого викликають сильні приємні почуття при думці про дії, що відповідають їм, і навпаки, почуття хворобливі виникають при думці про протилежні дії, а в аморальної людини поняття обов´язку, справедливого не викликає жодних почуттів, або ж настільки незначні, що їх вплив не може викликати серйозного опору почуттям іншого роду» [14, 5]. Як право, так і моральний закон, не суперечать за своєю ідеєю одне одному, тому що «моральний закон вимагає посилювання правових вимог, а право краще всього виконується з морального почуття» [14, 7].

Тарановський Федір Васильович (1875-1936) підводить нас до думки, що необхідно завжди мати на увазі раціональний характер природного права, а ідея природного права є необхідним доповненням позитивної науки. Природне право як явище суспільної науки підлягає причинному вивченню і поясненню. А в суспільному житті немає статичності, змінюються конкретні явища, обумовлені причинами зв´язку і, більше того, виробляються абстрактні моральні цінності, які стають міцним і незмінним надбанням культури.

Ф. Тарановський показує це на прикладі однієї моральної цінності — індивідуальної волі. Вчений пише, що «індивідуальна свобода, породжена відомими конкретними умовами і причинами, стає незалежно від них визначною моральною цінністю», перетворюючи її на мету подальшого розвитку. Такі моральні цінності служать джерелом ідеї справедливості, яка визначає природне право [15, 79].

Палієнко Микола Іванович (1869-1937), академік Всеукраїнської академії з 1930 р., науковий інтерес вченого у галузі теорії держави і права, теоретико-правові погляди вченого викладені у науковій праці «Предмет і завдання енциклопедії права та ідея права». Справедливість, на думку вченого, це правильна оцінка чогось згідного з відомим мірилом, принципом належного. Віддання кожному свого на основі й з урахуванням цього мірила. Цим належним у співжитті людей є правові і моральні засади. Отже, під поняттям «належне» М. Палієнко має на увазі «право» і «моральність». Ми поділяємо думку М. Палієнка в тому, що право, як і мораль, нематеріальні, невидимі, невідчутні на дотик, але відчутні внутрішнім переконанням. З поняттям права ототожнюється уява про щось належне, справедливе. Джерелом моральних норм, на думку науковця, є внутрішній авторитет людського сумління [16, 253]. Узагальнюючи погляди та переконання академіка М. Палієнка, доходимо таких висновків:

  1. Чим довершеніше буде право, чим більше буде розвинене почуття законності у людей, тим менше буде необхідність у примушенні.
  2. Завданням права є встановлення миру і порядку між людьми і сприяння найбільш досконалому розвитку їх добробуту тут, на землі.
  3. Право є відображенням людського в кожну мить його розвитку, посильне примирення, компроміс людських прагнень, інтересів.
  4. Чим вища культура і моральний розвиток суспільства, тим довершенішими будуть норми права.

Особистий світ людини, за Г. Гегелем, — це мораль людини. Вона є як вища ідея, що всім володіє, в якій гармонійно поєднуються і зовнішні права людини, і розрізнені прагнення одиничних осіб, і вимоги держави. Мораль, пов´язана з ідеєю права, виступає як єдино пануюча ідея, і окремій людині залишається тільки довірливо віддаватися її вимогам і без суперечностей йти до керованої нею мети [17, 48].

Наше авторське бачення моралі полягає у такому. Мораль розглядаємо як усвідомлену, тобто засновану на знаннях, досвіді та звичаях, форму свідомості, зміст якої формує відчуття прагнення до належного, що формується з внутрішнього спонукання, з розуміння цінностей життя: любові, добра, миру, захисту, збереження та продовження життя та людського роду. Під мораллю розуміємо сукупність норм, а під моральністю — ступінь їх дотримання особою, рівень запровадження моральних принципів у праві.

Ґрунтуючись на наведених різноманітних визначеннях моралі, на нашу думку, правомірно виокремити такі ознаки цього явища, що вказує на її самостійний характер та значення. Отже, мораль — це:

— форма людської свідомості, що визначає її рівень, який заснований на знаннях, сформованих еволюційно, з урахуванням життєвого досвіду;

— категорія, що може бути усвідомлена людьми, поняття, що формується та змінюється залежно від рівня духовного, економічного, матеріального, технічного, культурного (духовного) суспільства, групи людей чи індивіда;

— внутрішнє спонукання людини, націлене на досягнення належного, абсолютних цінностей, розумності, істинності;

— людське уявлення про належне, критерієм якого є добро і зло, чесність, порядність, справедливість, правда, кривда;

— вияв загальнолюдської ідеології, спрямованої на захист свого роду, родини, сім´ї з метою збереження та продовження людського життя, як правило, у стабільному мирному співіснуванні;

— той «стрижень», що об´єднує людей, визначає і впливає на їх психічні, емоційні, духовні відносини, які, можна стверджувати, визначають нас як людську істоту;

— соціальний регулятор, вплив якого поширюється майже на всі сфери суспільної взаємодії людей;

— внутрішнє переконання, що формується у свідомості людини під впливом виховання, освіти, оточуючого соціального середовища у вигляді норм, принципів, поглядів, оцінок взаємовідносин з іншими людьми та їх об´єднаннями.

Як моральні, так і правові погляди і принципи людей визначають подальший розвиток суспільних явищ, тому що вони мають відношення до найчут-ливіших сторін життя людства. Діяльність міжнародних організацій (ООН, Ради Європи та ін.) свідчить, що значна частина людської спільноти прагне виробити єдині, уніфіковані правила з метою узгодженої поведінки для життя в безпечному світі й тому Україні слід зважати на міжнародну практику і гармонізувати внутрішнє законодавство. Можливо, у зв´язку з цим 3 листопада 2007 р. у Верховній Раді України здійснено перереєстрацію законопроектів про внесення змін до законів України «Про судоустрій України» та «Про статус суддів» (реєстраційний № 0916 та № 0917), прийнятих у першому читанні.

І тому, посилаючись на викладене та комплексне реформування судово-правової системи, пропонуємо внести зміни до національного законодавства, доопрацюванням до другого читання і викласти норму в проектах законів про внесення змін до законів України «Про судоустрій України» (реєстраційний № 0916) та «Про статус суддів» (реєстраційний № 0917) з урахуванням критерію моральності як імперативної вимоги при обранні чи призначенні на посаду судді і ця вимога, на нашу думку, повинна стати імперативною нормою.

Викласти ст. 16 Закону України «Про Конституційний Суд України» в такій редакції:

«Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який є особою високих моральних якостей, на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше десяти років, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом останніх двадцяти років».

Погоджуємося з думкою, що судово-правову реформу мають здійснювати не лише судді, бо це навіть небезпечно [18, 3], а отже, реформування судово-правової системи слід здійснювати всім суспільством, з обов´язковим залученням науковців.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Про виконання рішень й застосування практики Європейського суду по правам людини : Закон України від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 30. — С. 260.
  2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод зі змінами, внесеними Протоколом № 11 (994_536).
  3. Статут Международного Суда // Организация Объединенных Наций. Сб. док. — М., 1981.
  4. Котюжинська Т., Максимова С. Україна обирає собі суддю // Дзеркало тижня. — 2007. — № 47 (676). — 8 груд. — С. 6.
  5. Котюжинська Т., Максимова С. Україна визначилася із суддею Європейського суду. Поки що тимчасово // Дзеркало тижня. — 2009. — № 7 (735). — 28 лют. — 6 берез. — С. 6.
  6. Питання добору кандидатур для обрання на посаду судді Європейського суду з прав людини від України : Указ Президента України від 14 вересня 2007 р. № 869/2007
  7. Про статус суддів : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 8. — Ст. 56, в редакції Закону від 21 червня 2001 р. № 2534-III (2534-14).
  8. Про Конституційний Суд України : Закон України // Відомості Верховної Ради України. —1996. — № 49. — Ст. 272.
  9. Карпюк Г. Штрихи до портрету української Феміди // Дзеркало тижня. — 2009. — № 14 (742). — 18-24 квіт. — С. 6.
  10. Онопенко В. Для наведення ладу у сфері правосуддя передусім потрібно забезпечити єдність судової системи / Виступ Голови Верховного Суду України В. Онопенка під час парламентських слухань про стан правосуддя, що відбулися 18 березня 2009 р. // Голос України. — 2009. — № 51 (4551). — 21 берез.
  11. Ківалов С. Потрібна здорова Феміда // Голос України. — 2 квітня. — 2009. — № 59 (4559).
  12. Ренненкампф Н. К. Право и нравственность в их взаимном отношении. — СПб., 1859.
  13. Професор Гіжицький. Основы морали. — Одесса, 1895. — С. 28 (бібліотека студентів-юристів при Київському Імператорському університеті Святого Володимира).
  14. Тарановский Ф. В. Учение о естественном праве / Академічна юридична думка / укл.: І. Б. Усен-ко, Т. І. Бондарук ; за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 1998. — С. 79.
  15. Палиенко Н. И. Предмет и задачи энциклопедии права и идея права // Академічна юридична думка / укл.: І. Б. Усенко, Т. І. Бондарук ; за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 1998. — 503 с. — С. 253.
  16. Гегель Г. В. Работы разных лет : в 2 т. / сост., общ. ред. и вступ. ст. А. В. Гулыги. — М., 1973. — Т. 2. — 630 с.
  17. Мартиненко О. Про деякі роздуми навколо судово-правової реформи // Голос України. — 2009. — № 54 (4554). — 26 берез.