Україна на конституційному рівні проголосила себе правовою державою, у центрі уваги якої перебуває людина, її права і свободи. Саме у контексті гарантування і забезпечення прав людини і громадянина на рівні міжнародних стандартів в Україні відбувається розвиток конституційного процесу, реформування політичної, правової та судової системи. Реформування судової системи і судочинства є надзвичайно важливим питанням, яке пов´язане зі становленням суду як дійсно незалежної й самостійної гілки державної влади. Зрозуміло, що без реальної незалежності суддів не можна говорити про неупереджений захист прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб.

Конституція України проголосила основні демократичні цінності перебудови в усіх сферах суспільства, дала новий поштовх для розбудови української державності. З огляду на це в державі, яка прагне стати демократичною та правовою, суд має бути авторитетним, незалежним, справедливим та самостійним. Необхідно, щоб громадяни бачили у ньому не бюрократичну установу, а реального гаранта їх прав, надійного захисника їх інтересів. Однією з передумов становлення в Україні правової держави є реалізація ст. 3 Конституції України, згідно з якою найвищою соціальною цінністю в Україні повинна стати людина, її життя і здоров´я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини повинні стати головним обов´язком держави.

Відповідно до поділу державної влади захист конституційних прав людини здійснюється судами України, правові засади організації діяльності яких та порядок здійснення правосуддя повинні відповідати міжнародним стандартам. Щоб досягти цих стандартів необхідно реформувати всі інститути державної влади.

19 травня 2007 р. Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію «Функціонування демократичних інститутів в Україні». В ній рекомендується Україні провести реформування судової системи на основі Концепції вдосконалення судівництва, затвердженої Президентом України в травні 2006 р.

На виконання цієї Резолюції Парламентом робляться реальні кроки щодо вдосконалення судової влади, але вони є недостатніми.

Проведення судової реформи з метою підвищення ефективності захисту прав людини, доступності для всіх справедливого правосуддя зумовило потребу в формуванні розгалуженої системи судових органів, їх відповідності принципам правової, демократичної, соціально орієнтованої держави. Це завдання потребує докорінної зміни у сфері здійснення правосуддя, впровадження міжнародних стандартів та практики здійснення судочинства Європейського суду. Крім того, умови ринкових перетворень, спрямованість на входження у світовий і європейський простір вимагають відповідних перетворень у всіх сферах суспільного життя, адаптації основних державних інституцій до найкращих міжнародних зразків. Чи не найбільшою мірою це стосується саме судової влади, як гаранта захисту прав і свобод людини і громадянина у державі [1].

Судова реформа неможлива без врахування надбань людства у сфері правосуддя. Більша поінформованість про діяльність судів у більшості демократичних країн світу безпосередньо впливає на правосвідомість суспільства, в тому числі у нормотворчій діяльності. Реалізація цього досвіду знаходить своє відображення у ст. 9 Конституції України, згідно з якою, якщо на обов´язковість чинних міжнародних договорів надана згода Верховної Ради України, то ці договори є частиною її національного законодавства. А укладення міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливе лише після внесення до неї відповідних змін. Отже, в Україні разом із національним законодавством діє частина міжнародного законодавства, яка є обов´язковою для виконання [2].

Конституція України 1996 р. передбачає створення нової судової системи, яка повністю відповідатиме міжнародним стандартам та міжнародним зобов´язанням України і створить умови для реального захисту прав людини.

Як показує світовий досвід, правильно організована система судів є однією з гарантій справедливого та ефективного правосуддя. Система судів в Україні після перших кроків реформування процесуального законодавства під час «малої судової реформи» перестала у повній мірі задовольняти потреби суспільства. Прийняття Верховною Радою України нового Закону України «Про судоустрій України» не тільки не вирішило цієї проблеми, а й загострило її. Адже підготовка цього Закону була відірвана від розробки проектів нових процесуальних кодексів та світового досвіду.

Що ж до ролі правосуддя в Україні, то вона є надзвичайно важливою як для суспільства в цілому, так і для подальшого розвитку та становлення судової системи нашої держави.

Нагадаю, що відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Усі ці три гілки влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Слід застерегти всіх нас від спрощеного трактування цього принципу як суто механічного поділу державної влади на три гілки. Сутність поділу полягає у попередженні зловживання владою, її монополізації, концентрації. Реальне досягнення цілей правової держави можливе лише за умови теоретичного осмислення, законодавчого закріплення і практичної взаємодії незалежних, таких, що взаємно доповнюють один одного, законотворчих, виконавчих і судових органів державної влади [3].

Щодо України, то спроба законодавчого закріплення поділу влади була зроблена ще на початку XVIII ст. у відомому документі «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького», написаного П. Орликом у 1710 р., проте до глибокого осмислення і реального, послідовного втілення у життя цього принципу ми підходимо лише у наші дні.

Головною метою конституційного поділу влади, поза сумнівів, є, насамперед, сприяння забезпеченню прав і свобод людини і громадянина через попередження і обмеження можливості зазіхання тих чи інших політичних сил на абсолютну владу.

Узагальнюючи та оцінюючи діяльність усіх судів України, можна дійти висновку, що вони захищають порушені права громадян та юридичних осіб, тобто справляються зі своїми завданнями. Але, на жаль, все ще допускається безліч порушень у роботі судів усіх рівнів. Ставши загальновживаним, такий термін, як рейдерство, що здійснюється в тому числі за допомогою суддівського корпусу, відбувається незаконний перерозподіл власності, зриваються програми приватизації тощо.

Усе це свідчить про те, що рівень судочинства потребує якісного вдосконалення. До цього нас зобов´язують вимоги Загальної декларації прав людини, проголошені Генеральною Асамблеєю Організації Об´єднаних Націй 10 грудня 1948 р., Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., ратифікована Україною в 1997 р., щодо забезпечення права на судовий захист. Але останнім часом деякі політичні сили замість дійсного реформування судової системи, прагнучи забезпечити себе можливістю так чи інакше впливати на суд, готові навіть зруйнувати основи судової системи та послабити її як самостійну складову державної влади. Це підтверджується моніторингом незалежності судової влади, який проведений Центром суддівських студій та Всеукраїнською незалежною судовою організацією. Відповідно до результатів моніторингу одним із найсуттєвіших факторів, що негативно впливає на стан незалежності суддів, на думку суддів, прокурорів, адвокатів та представників громадських організацій, є винесення окремими суддями сумнівних рішень, а також втягування суддів у політичну боротьбу. На думку суддів, неправомірне використання посадовими особами законодавчої та виконавчої влади владних повноважень, пов´язаних із призначенням, обранням, звільненням суддів, притягненням їх до відповідальності, призначенням на адміністративні посади, суттєво впливає на стан незалежності суддів. Усе це, крім інших наслідків, впливає на імідж судової влади. Зрозуміло, що це відбувається через те, що на розгляд судів іноді надходять справи, які є результатом жорсткої політичної боротьби і мають для суспільства великий резонанс.

Якщо поглянути на стан здійснення правосуддя в іноземних державах, то для судових систем багатьох країн світу характерні множинність та багатоланковість. Множинність (плюралізм) судових систем знаходить своє відображення в тому, що в кожній країні, як правило, діють суди: 1) загальної юрисдикції (цивільні та кримінальні); 2) спеціальної юрисдикції (адміністративні, трудові, податкові тощо), зокрема у Франції діють Суди у справах сільськогосподарської оренди та найму, Суди у справах соціального страхування; в Англії: Комерційні суди, Суди у морських справах).

Багатоланковість судової системи характеризується наявністю в ній:

1) судів першої інстанції (суди обмеженої юрисдикції, необмеженої юрисдикції та мирові суди); 2) суди середньої ланки — які здійснюють апеляційне провадження; 3) вищий судовий орган — Верховний Суд, що діє як єдиний для всієї країни судовий орган і здійснює заключну стадію перевірки судових актів та забезпечує єдину практику й тлумачення права на території держави.

У деяких країнах діє декілька вищих судових органів, наприклад, у Німеччині діють декілька федеральних судів, на які покладені ці функції [4].

У рамках міжнародного співтовариства виникає проблема забезпечення загальних стандартів здійснення судочинства, яке покликане здійснювати захист порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб.

Відповідно до одного із визначень, що наведені в тлумачних словниках англійської мови, стандарт (standard) — це ознака певного явища, яка встановлена компетентним органом, звичаєм або за загальною згодою як модель чи приклад. Стандарт є певним зразком, що береться за вихідний для порівняння з ним інших схожих об´єктів чи явищ.

Як відомо, міжнародні стандарти судочинства вироблені такими міжнародними організаціями, як РЄ, ОБСЄ, ЄС. Саме в актах Ради Європи містяться детально регламентовані гарантії прав особи в судовому процесі, певні стандарти такого процесу. До них можна віднести Договір про заснування РЄ, Європейську культурну конвенцію (19 грудня 1954 р.), Європейську соціальну хартію (18 жовтня 1961 р.), Рамкову конвенцію про захист національних меншин (мінори-тарних мов), Європейську хартію місцевого самоврядування, крім того, право РЄ складають рекомендації Комітету міністрів, резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи та рішення Європейського суду з прав людини (далі — Європейський суд).

До найважливіших міжнародних актів, які визначають основні принципи та стандарти правосуддя, належать — Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. (ратифікована відповідно до Закону України від 17 липня 1997 р. № 475/97); Рекомендація (84) 5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення судової системи; Європейська хартія про закон «Про статус суддів», ухвалена 10 липня 1998 р.; Рекомендація № 94 (12) «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалена Комітетом міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 р.; Регламент Європейського суду з прав людини від 4 листопада 1998 р.

Наскільки ж правосуддя України відповідає міжнародним стандартам?

Хочу зробити посилання на один із пунктів (п. 13) Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи: «Асамблея засуджує той факт, що судова система України систематично використовується неналежним чином іншими гілками влади, а найвищі посадові особи не виконують рішення суддів, що свідчить про руйнування цієї ключової демократичної інституції. Незалежне та неупереджене правосуддя є передумовою існування демократичного суспільства, що керується верховенством права. Звідси гостра необхідність проведення комплексної судової реформи».

Сутність цієї Резолюції чітко і послідовно ґрунтується на певних засадах, вироблених міжнародною практикою. Так, у Основних принципах незалежності судочинства Організації Об´єднаних Націй, Конвенції з прав людини та Рекомендаціях Комітету міністрів для країн — членів Європейської ради щодо незалежності та ролі судів деталізуються принципи, на яких має ґрунтуватися судова система. Зазначені у цих положеннях загальні ознаки судоустрою можна систематизувати таким чином.

Судді повинні бути незалежними; це означає, що їх рішення не підлягають ніякому перегляду, крім спеціальних судових процедур, передбачених законом, а суддям гарантується перебування на посаді до досягнення певного віку, або до закінчення встановленого строку перебування на посаді; оплата праці суддів має забезпечуватись законом.

Судді повинні мати достатні повноваження для виконання своїх обов´язків здійснювати правосуддя і судочинство.

Суддя повинен приймати рішення без будь-яких прямих або непрямих обмежень, стороннього впливу, тиску, погроз чи втручань; судді не зобов´язані інформувати про обставини справ осіб, які не є учасниками судового процесу.

Судді повинні робити фактичні висновки за наявних доказів, дотримуватись процедури ведення засідання й заслуховування свідків, правильно застосовувати закон і виносити остаточне рішення.

Справу не можна відкликати від певного судді, не маючи на те достатніх підстав.

Розподіл справ між суддями не повинен відбуватися за бажанням осіб, які можуть бути зацікавлені у вирішенні справи.

Критеріями призначення суддів мають бути висока кваліфікація, бездоганна репутація, відданість ідеалам правосуддя, а порядок добору суддів повинен бути чітко визначеним.

Повинен існувати справедливий порядок розгляду дисциплінарних справ щодо суддів.

Тому влада мусить створювати відповідні умови для ефективної діяльності судів, зокрема, наймати потрібну кількість суддів і забезпечувати належну їх підготовку, надавати в їх розпорядження відповідний персонал, а також дбати про те, щоб статус та винагорода суддів відповідали їх професії й відповідальності.

Останнє положення безпосередньо зумовлює діяльність держави щодо створення такої організації судової системи, яка б забезпечила реалізацію права громадянина на судовий захист і справедливе судочинство.

Зрозуміло, незалежність не є самоціллю, це найперша і необхідна умова гідного виконання судом покладеної на нього функції. Слід зауважити, що незалежність судової влади не означає її повної ізоляції від законодавчої та виконавчої. В жодній із сучасних систем не існує «чистої» моделі поділу влади. Сам Ш. Монтеск´є не вірив у цю «чисту» модель, коли всі гілки влади повністю відокремлені одна від одної. Демократичний режим передбачає рівновагу між цими гілками, між владою більшості та демократичними цінностями. Ця рівновага є неможливою при повній ізоляції, за умов, що кожна влада діє самостійно, окремо від інших, без взаємодії, без взаємного врівноваження та контролю. Це приведе, зрештою, до зосередження влади в одній із гілок. Отже, сучасна концепція не передбачає «чистої» моделі поділу влади, швидше, більш гнучку модель, за якої кожен інститут повинен здійснювати свої повноваження, свої функції за наявності взаємних стримувань і противаг.

Приведені обґрунтування вкотре засвідчують необхідність усвідомлення концептуальних засад правосуддя, покладених в основу Конституції України, які визначають судову владу не лише інструментом у розв´язанні суперечностей, що виникають у суспільстві, а й рівноправним партнером законодавчої й виконавчої влади у врегулюванні суспільних процесів.

У процесі реформування системи правосуддя ми вже пройшли певні етапи і маємо відповідні позитивні як практичні, так і теоретичні напрацювання, які повинні враховуватись при створенні нової законодавчої бази щодо подальшої розбудови організаційної структури судів України.

На жаль, існуюча на сьогодні в Україні система здійснення правосудця є розбалансованою, не відповідає європейським стандартам і не гарантує право особи на справедливий суд, а отже, не вважається дієвим інститутом захисту прав людини. Рівень довіри до судів з боку суспільства прирівнюється до рівня довіри до політичних інститутів і є вкрай низьким. Численні хаотичні й суперечливі законодавчі ініціативи, спрямовані на зміну системи правосуддя, свідчать про те, що процес реформування є непослідовним, а політики, та й, власне, фахівці, не мають узгодженого бачення того, якою має бути судова система. В цій ситуації провідним вченим у галузі судоустрою і судочинства, судовому корпусу, політикам різних ідеологічних поглядів необхідно, нарешті, визначитись із структурою судової системи. Нині більшість учених та практиків схиляються до децентралізованої судової системи, яка буде складатись із місцевих та апеляційних судів, чотирьох вищих спеціалізованих судів, серед яких вищий адміністративний, вищий господарський, вищий кримінальний та вищий цивільний суди, а також Верховного Суду України, який буде здійснювати свої судові функції у пленарному режимі. Таку структуру судової системи підтримує також значна частина парламенту, про що свідчать результати парламентських слухань «Про стан правосуддя в Україні».

У Рішенні Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 р. № 20-рп/2003 (справа про Касаційний суд України) зазначається, що «системний аналіз положень частин другої, третьої, четвертої статті 125 і пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України засвідчує, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження». Дійсно, у ст. 125 Конституції України передбачено всі ланки, які створюються в системі судів загальної юрисдикції, в тому числі спеціалізованих, для здійснення правосуддя. Згідно з положеннями цієї статті Конституції України система судів загальної юрисдикції формується за принципами територіальності й спеціалізації, а тому систему спеціалізованих судів мають становити місцеві, апеляційні та вищі спеціалізовані суди. Побудова саме такої системи судів загальної юрисдикції є необхідною та обґрунтованою, оскільки велика кількість правових спорів та специфіка їх предмета вимагають, щоб касаційний перегляд здійснював судовий орган із чисельністю суддів більшою, ніж її може забезпечити одна палата Верховного Суду України.

Наявність запропонованої системи судів загальної юрисдикції зможе забезпечити правосудність судового рішення.

На сьогодні, всупереч цьому Рішенню Конституційного Суду України та нормам прямої дії Конституції України, в Україні спеціалізовані суди сформовано лише в межах адміністративної та господарської юстиції, в межах кримінальної та цивільної юстиції система судів залишилася за зразком радянських часів.

Існуюча система судів загальної юрисдикції не відповідає вимогам Конституції України, видам та стадіям судочинства. Верховний Суд України у цивільних та кримінальних справах діє як суд двох інстанцій. Незважаючи на обмеження процесуальним законом права на касаційне оскарження, Верховний Суд України залишається перевантаженим цивільними справами. Судові рішення Верховного Суду України часто не можуть бути орієнтиром для однакового застосування законів судами, оскільки з деяких питань складається суперечлива судова практика не лише між судовими палатами цього суду, а й у рамках однієї судової палати.

Однією з найважливіших гарантій справедливого і ефективного правосуддя є правильно організована система судів та органів, які забезпечують функціонування судової влади.

За таких обставин головною метою реформи є створення науково обґрунтованої системи правосуддя в Україні. А завданнями є визначення шляхів удосконалення законодавства у цій сфері, усунення негативних тенденцій, що сталися внаслідок непослідовності у здійсненні попереднього, так званого першого етапу судової реформи, забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості в діяльності судів, оптимізації системи судів загальної юрисдикції, посилення гарантій незалежності суддів, якісне підвищення фахового рівня суддівського корпусу, підвищення статусу суддів у суспільстві, істотне поліпшення умов їх професійної діяльності, радикальне поліпшення стану виконання судових рішень, створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв´язання спорів, вдосконалення процесуального законодавства тощо.

При цьому стандарти здійснення судочинства в Україні можна визначити як систему правових норм, принципів та правових звичаїв, що встановлюють обов´язковий (мінімальний) рівень гарантованості прав громадян та юридичних осіб та способи реалізації цих прав.

Зокрема, принципи господарського процесуального права класифікуються на принципи: законності у господарському процесі, диспозитивності, змагальності, процесуальної рівності сторін, безперервності [5], незалежності суддів і підкорення їх лише Конституції та законам, рівності юридичних осіб і громадян перед законом і судом, державної мови судочинства.

З урахуванням доктринальних положень джерел права у рамках регіональних міжнародних організацій, виходячи із загальних засад демократичного ладу, забезпечення верховенства права, основних прав і свобод, система стандартів розгляду судових справ у господарських судах України може бути подана так:

  1. Право на доступ до суду.
  2. Право на справедливий судовий процес, що передбачає: розгляд справи судом, створеним на підставі закону; незалежність та неупередженість суду; публічний розгляд справи та проголошення рішення суду; справедливий судовий розгляд; розгляд справи впродовж розумного строку.
  3. Ефективність судового захисту та дієвість рішення суду.

У цілому правила судової процедури мають слугувати ухваленню справедливого і правосудного рішення у справі. Тому вони будуються на засадах, які дають рівні гарантії учасникам процесу щодо судового розгляду їхніх справ. Серед таких засад ідеологічного значення набувають: законність, диспозитивність, змагальність, розумні строки розгляду справи, відкритість.

Вплив міжнародного права на національні правові системи визначається насамперед через конституційний механізм визначення його норм.

Щоб бути здатним регулювати відносини за участю фізичних та юридичних осіб, правила, що містяться у міжнародному праві, повинні увійти у національну правову систему в певному порядку.

На сьогодні правова система України не відповідає достатньою мірою стандартам РЄ у сфері судочинства, закріплених у багатосторонніх договорах, що укладаються в рамках РЄ.

Хочу звернути увагу на господарське судочинство як на особливий процесуальний порядок розгляду спорів судом, що забезпечує судовий захист прав, свобод та законних інтересів учасників правовідносин, які виникають у сфері здійснення підприємницької діяльності.

Які саме міжнародні стандарти можуть бути враховані в нормах національного господарського процесуального законодавства? На мою думку, слід виходити з міжнародних нормативно-правових актів, які є фундаментом основних засад судочинства будь-якої демократичної, правової держави, якою проголосила себе й Україна.

Такий фундамент демократичних засад господарського судочинства я разом зі своїми колегами-суддями господарських судів спробував побудувати у новому проекті ГПК України (далі — проект Кодексу), який вніс на розгляд Верховної Ради України 6 березня 2008 р. (реєстраційний № 2178). У цьому проекті хочемо реалізувати такі міжнародні стандарти:

1. Право на доступ до суду. У правовій державі кожному гарантується право на суд. Це положення знайшло своє відображення у Конституції України.

Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на захист своїх прав і свобод у суді. Кожна людина має право на справедливий і відкритий розгляд справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Ця норма Конституції України кореспондується зі ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (далі — Конвенція).

Право на доступ до суду реалізується у запропонованій редакції ст. 5 проекту Кодексу, відповідно до якої право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів, які виникають у процесі господарської (підприємницької) діяльності, мають суб´єкти господарювання (суб´єкти підприємницької діяльності) — фізичні й юридичні особи, в тому числі іноземні суб´єкти господарської (підприємницької) діяльності. Крім того, статтею передбачено, що право на звернення до господарських судів на підставі законодавства гарантується. Угода про відмову у зверненні до господарського суду є недійсною.

Право доступу до суду охоплює також систему правової допомоги: прийнятності розміру судового збору за звернення до суду заявника; встановлення достатніх строків для подання відповідної заяви; можливість вжити заходів щодо забезпечення розгляду справи в розумні строки та виконання судового рішення.

Розміри ставок державного мита, встановлені ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» дозволяють суб´єктам господарювання реалізовувати право на справедливий суд. Водночас, враховуючи складне фінансове становище виробничих підприємств і більшості підприємств сільського господарства, доцільно було б надати можливість господарському суду таким суб´єктам господарювання розстрочувати та відстрочувати сплату судових витрат, а в певних випадках і звільняти від них.

Важливе значення для реалізації права доступу до суду та справедливого розгляду справи має можливість мати свого захисника в судовому процесі (ст. 20 проекту Кодексу). Керуючись тим, що Конвенція є частиною національного законодавства України, можна дійти висновку, що відповідно до взятих міжнародно-правових зобов´язань Україна повинна забезпечувати кожній особі право на правову допомогу як під час провадження у кримінальних справах, так і під час судового провадження з інших категорій справ. З цього випливає, що в господарському процесуальному праві слід передбачити можливість призначення захисника у справах, де відповідачем є особа, яка неспроможна користуватися його послугами на власний вибір, оскільки відсутні достатні фінансові засоби (це стосується насамперед сільськогосподарських підприємств, коли вони виступають відповідачами у справах щодо стягнення боргів за минулі періоди).

Важливе значення для доступу до суду в розумінні Конвенції має наявність створеного на підставі закону «суду» та наявність у нього достатніх повноважень, щоб приймати рішення щодо всіх аспектів спору. Також такий суд повинен відповідати вимогам незалежності й безсторонності. В розумінні Конвенції поняття «незалежний суд» охоплює два основних аспекти: незалежність від виконавчої влади і від сторін.

2. Право на справедливий суд. Право на справедливий судовий процес передбачає дотримання у господарському процесі принципу змагальності сторін, який закріплено у ст. 17 проекту Кодексу. Згідно з вимогами цієї статті сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги та заперечення представленими суду доказами, а господарський суд створює необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. Принцип змагальності забезпечує повноту фактичного і доказового матеріалу у справі, що є важливою умовою істини.

Змагальність у господарському суді істотно впливає на весь процес формування і дослідження фактичного матеріалу, що необхідний для розгляду справ, які надходять, визначає дії сторін та інших учасників процесу із збирання та дослідження доказів, послідовність здійснення цих дій і їх правові наслідки та на роль судді в цьому процесі. Відповідно до принципу змагальності кожна зі сторін у господарському процесі забезпечується широкими можливостями для відстоювання зайнятої нею в спорі позиції (ст. 17 проекту Кодексу).

Що ж до судді, то він зобов´язаний, насамперед, стежити за тим, щоб перераховані права використовувались сторонами сумлінно, координувати всі дії й зусилля сторін з тим, щоб забезпечити всебічне, повне й об´єктивне з´ясування всіх обставин справи, без будь-якого тиску на нього — ні зовнішнього, ні внутрішнього. Тобто суд повинен бути об´єктивно безстороннім, він повинен гарантувати виключення будь-якого обґрунтованого сумніву стосовно його безсторонності. Рішення у справі повинне ухвалюватися на підставі особистого переконання окремого судді в цій справі, а не від впливу чи будь-якої залежності від сторони у справі.

Суддя вважається безстороннім, поки протилежне не буде доведено.

Європейський суд стверджує, що будь-який суддя, стосовно неупередженості якого є обґрунтований сумнів, повинен заявити самовідвід. Принцип безсторонності суду необхідно більш чітко виписати у проекті Кодексу.

Право кожного «на справедливий» розгляд його справи, як і вимога розгляду справи протягом розумного строку, дуже важлива складова ст. 6 Конвенції.

Судовий розгляд згідно з цією статтею визнається справедливим за умови рівного процесуального становища сторін, які беруть участь у справі (ст. 8 проекту Кодексу).

З метою дотримання цього принципу Європейський суд, встановлюючи відсутність процесуальних і фактичних привілеїв у сторін, перевіряє: фактичну змагальність сторін у процесі; незалежність і законність призначення експертів та експертиз; методів отримання доказів; порядок і можливість оскарження судових рішень; можливість участі сторін у розгляді справи на всіх її стадіях тощо.

Вимога розгляду справи протягом «розумного строку» стосується двох аспектів: який строк необхідно брати до уваги і чи можна вважати його розумним?

Під строком розгляду справи згідно з вимогами Конвенції розуміється весь час розгляду справи в судових органах, а також строк фактичного виконання судового рішення. Розумність строку визначається залежно від обставин справи, складності спору, поведінки сторін у процесі тощо (ст. 168 проекту Кодексу).

3. Право на ефективність судового захисту та дієвість рішення суду. Одним із аспектів принципу верховенства права, на якому ґрунтується право на судовий розгляд, є принцип правової певності (legial certainty), який, зокрема, передбачає, що «якщо судом остаточно вирішено спір, це рішення не може піддаватися сумніву» [6]. Всупереч цьому, копіюючи деякі західні стандарти, парламент України, не враховуючи вимоги статей 124, 125 Конституції України, обмежив повноваження Вищого господарського суду України.

Обмеживши повноваження Вищого господарського суду України, законодавець водночас поклав на нього обов´язки з перевірки в касаційному порядку рішень господарських судів України. Така ситуація привела господарське судочинство до проблеми «подвійної касації».

У справі Європейського суду «"Совтрансавто-Холдинг" проти України» Суд зазначив, що «можливість неодноразового скасування остаточного судового рішення не відповідає принципу правової визначеності, який є одним з основних елементів верховенства права за змістом статті 6 § 1 Конвенції». Таким чином, розгляд Верховним Судом України справи після прийняття «остаточного» рішення Вищим господарським судом може бути визнаний Європейським судом як такий, що порушує ст. 6 § 1 Конвенції.

Зрозуміло, що судове рішення, яке вступило в законну силу, має зміст тільки тоді, коли воно виконується. Обов´язковість виконання рішення господарського, як і будь-якого іншого, суду в національному законодавстві закріплено у ст. 124 Конституції України та ст. 115 ГПК України.

Поряд із встановленою обов´язковістю щодо виконання постанов, ухвал господарського суду, в умовах сьогодення існує багато проблем із фактичним їх виконанням. Вони пов´язані з відсутністю достатніх коштів у боржника, з навмисним ухиленням боржника від виконання судового рішення, та, зрештою, із великим навантаженням у роботі органів Державної виконавчої служби.

Крім того, на нашу думку, існує не до кінця продумана процедура видачі наказів на виконання рішення господарського суду, яке вступило в законну силу. Місцеві господарські суди не завжди видають накази для виконання судових рішень, які набрали законної сили, до надіслання касаційних скарг разом із матеріалами до касаційної інстанції [7]. Водночас така ситуація стала допустимою через відсутність виписаної чіткої процедури направлення справи після апеляційного перегляду у разі подання касаційної скарги до Вищого господарського суду України, оскільки направлення справи до ВГСУ може здійснювати і місцевий господарський суд, і апеляційний (без повернення справи до суду 1-ї інстанції).

Реалізація вимог ст. 6 Конвенції у господарському судочинстві, як і в інших процесуальних кодексах, є вкрай необхідною.

У проекті ГПК № 2178 зроблена спроба привести ряд норм господарського судочинства у відповідність до міжнародних стандартів, проте без запровадження міжнародних стандартів в усіх сферах діяльності державних органів управління та інших судах України позитивних зрушень у становленні незалежного, авторитетного, справедливого суду в державі не буде.

Дивними видаються пропозиції, які деінде лунають, щодо ліквідації господарських судів.

Оглядаючись на більш ніж 18-річне існування системи господарських судів, можна з упевненістю дійти висновку, що без господарського судочинства було б неможливим становлення ринкових відносин в Україні та їх цивілізований подальший розвиток. Саме господарська юрисдикція забезпечила реалізацію та закріплення демократичної ідеї переходу існуючої раніше планової економіки і домінування державної власності в русло законодавчо врегульованих правовідносин, спрямованих на обов´язкове врівноваження інтересів державної та приватної власності.

Саме господарські суди взяли на себе відповідальність з розгляду таких нових спорів, як банкрутство господарюючих суб´єктів, спорів між релігійними конфесіями, податкові спори, комерціалізація і приватизація, спори, пов´язані із захистом інтелектуальної власності та земельні спори, захист права власності та захист від недобросовісної конкуренції.

Господарська юрисдикція стала не лише інструментом вирішення спорів, а й своєрідним барометром, на якому відображаються всі суспільно-економічні проблеми, будь-які негаразди в економіці, що породжувало оперативну потребу в їх вирішенні. Господарські суди, очолювані Вищим господарським судом України, та їх судова практика є точними індикаторами економіки, відображенням процесів, що в ній відбуваються.

Тому надзвичайно помилковою є ідея деяких політиків щодо ліквідації господарських судів як системи спеціалізованих судових органів, та об´єднання їх із загальними судами.

Недопустимо дорого для молодої держави руйнувати те, що так тяжко було побудовано, те, що себе виправдало, щоб потім знову будувати. Тому господарську юрисдикцію на сьогоднішньому етапі судової реформи необхідно вдосконалювати, розвивати як єдину, що здатна захищати економічні права підприємств, установ, організацій, інших суб´єктів підприємницької діяльності, а також громадян як одного з основних напрямів будівництва правової держави.

Провідні науковці, правники, підприємці та пересічні громадяни з певними досвідом вважають, що всі розмови щодо ліквідації інституту господарського судочинства є деструктивними. Проведення будь-яких реформ судової системи не повинно здійснюватись без ретельного аналізу наслідків запровадження цих змін для економічних і суспільних відносин.

Наведені обґрунтування вкотре засвідчують потребу в усвідомленні концептуальних засад правосуддя, покладених в основу Конституції України, що визначають судову владу не лише як інструмент у розв´язанні суперечностей, які виникають у суспільстві, а й як рівноправний партнер законодавчої й виконавчої влади у врегулюванні суспільних процесів.

У розвинених демократичних країнах суд стоїть врівень, якщо не вище, інших гілок влади. Саме суд є основою держави, саме він покликаний захищати Конституцію і ті цінності, які в ній задекларовані. Саме він урівноважує суспільство. Найкраща конституція нічого не варта, якщо немає судової системи, яка відповідає за її втілення.

Підсумовуючи викладене, хочу зазначити, що головною метою судово-правової реформи і формування незалежної судової влади, створення нового законодавства й удосконалення форм судочинства є: розмежування повноважень органів державної влади і забезпечення незалежності судових органів від впливу законодавчої й виконавчої влади; реалізація демократичної ідеї правосуддя, виробленої світовою практикою і наукою; створення системи законодавства про судоустрій, що забезпечувало б незалежність судової влади; забезпечення спеціалізації судів, у числі яких обов´язково повинні бути господарські суди; чітке визначення компетенції різних учасників судової системи тощо. А завданнями є визначення шляхів удосконалення законодавства у цій сфері, усунення негативних тенденцій, що сталися внаслідок непослідовності у здійсненні попереднього, так званого першого етапу судової реформи, забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості в діяльності судів, оптимізації системи судів загальної юрисдикції, посилення гарантій незалежності суддів, якісне підвищення фахового рівня суддівського корпусу, підвищення статусу суддів у суспільстві, істотне поліпшення умов їх професійної діяльності, радикальне поліпшення стану виконання судових рішень, створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв´язання спорів, удосконалення процесуального законодавства тощо.

Потребує нагального вдосконалення система підготовки кадрів для судів, яка повинна охоплювати всі стадії процесу набуття та підвищення кваліфікації суддів, починаючи від запровадження спеціальної програми підготовки майбутніх суддів у вищих навчальних закладах та проходження стажування у різних сферах юридичної діяльності, насамперед пов´язаних із його майбутньою суддівською спеціалізацією.

Крім того, необхідно вдосконалити процесуальні кодекси. Запровадити допуск до апеляції та допуск до касації. Це дасть змогу суттєво розвантажити суддів та підвищити якість правосуддя.

Потребує реформування і Верховний Суд України, який має уособлювати правову мудрість нації та формуватись за рахунок найкращих наукових і практичних кадрів правознавців, що є в Україні. Нагальною є потреба у кадровому зміцненні експертних підрозділів цього суду та вдосконаленні механізму використання їх потенціалу.

З огляду на передбачений Конституцією України порядок призначення на адміністративні посади суддів Верховного Суду України та Конституційного Суду України пленумами цих судів, вважаю, що цей конституційний принцип є правовою підставою для запровадження аналогічного порядку у вищих спеціалізованих судах та інших судах загальної юрисдикції, згідно з яким обрання суддів на адміністративні посади у вищих спеціалізованих судах повинно здійснюватися пленумами цих судів, а в інших судах загальної юрисдикції — органами суддівського самоврядування.

Крім того, з метою недопущення запровадження в Україні різних рейдерських схем щодо незаконного заволодіння майном та коштами підприємств усіх форм власності, в тому числі комерційних банків, забезпечення економічної безпеки держави, необхідно Парламенту розглянути як невідкладні законопроекти про розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів у якомога коротший термін, шляхом віднесення до підсудності господарських судів споров, що виникають з господарських відносин, і стороною в яких є суб´єкт господарювання, в тому числі актів з питань регулювання та контролю господарської діяльності.

Верховна Рада України повинна законодавчими актами забезпечити дійсну незалежність судової гілки влади та недопущення впливу на суддів з боку будь-яких органів чи посадових осіб держави.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Шицький І. Місцеві господарські суди як юридичні особи публічного права // Право України. — 2005. — № 4. — С. 96.
  2. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
  3. Ершов В. В. Суд в системе государственной власти // Государство и право. — 1992. — № 8. —С. 31.
  4. Елисеев Н. Г. Цивільне процесуальне право зарубіжних країн. — М., 2004. — С. 91.
  5. Арбитражный процесс / под ред. М. К. Треушникова. — М., 1995. — С. 39—40; Арбитражный процесс / под ред. В. В. Яркова. — М., 1998. — С. 40—61.
  6. Рішення Європейського суду з прав людини у справі Вгштагеєси у/Кошапіа від 28 жовтня 1999 р. № 28342/95.
  7. Притика Д. М. Сучасний стан та перспективи розвитку господарського судочинства // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 4. — С. 9.

Висновки до актуальної теми

  1. Сьогодні слід визнати, що система судової влади в Україні, рівень правосуддя набули загрозливих руйнівних форм, а суди фактично втратили довіру людей.
  2. У процесі проведення судової реформи необхідно наголосити на неухильному дотриманні європейських стандартів, основоположних принципів, які стосуються судового устрою і судочинства. Без послідовного і неухильного впровадження у судову владу європейських і міжнародних цінностей практично неможливо подолати в ній негативні явища і, насамперед, корумпованість значної частини її носіїв.
  3. Організаційну структуру судової системи в Україні слід вибудовувати за принципами територіальності та спеціалізації як систему поліцентрич-ну, децентралізовану, інституційну, що є найважливішою гарантією забезпечення доступності й справедливості судочинства, незалежності суддів, верховенства права тощо.
  4. У питанні добору і навчання суддівських кадрів, призначення й обрання на посади суддів необхідно дотримуватися певних європейських і міжнародних стандартів — прозорості, відкритості (запровадження, зокрема, відкритого конкурсного відбору), унеможливлення виникнення неформальних зобов´язань майбутнього судді перед особами, які можуть впливати на цей процес, недопущення впливу (тиску) на формування суддівського корпусу з боку інших державних органів, політичних партій, бізнесових структур тощо. При цьому важливо зберегти один із основних здобутків цивілізації у сфері судоустрою — принцип незмінюваності суддів, що повністю відповідає європейській практиці.
  5. Призначення суддів на адміністративні посади в судах та звільнення їх з цих посад має здійснюватись незалежними органами (зокрема, Вищою радою юстиції), до складу яких повинні входити висококваліфіковані фахівці, більшість серед яких мають становити представники суддівського корпусу.
  6. Принцип доступності правосуддя, який є загальновизнаним у світовій практиці, є багатоаспектним і забезпечується, насамперед, оптимальною побудовою судової системи: територіальною наближеністю до населення, чіткою визначеністю юрисдикції суду, компетентністю суддів, стабільністю судової системи тощо. Надзвичайно важливе значення для забезпечення доступності правосуддя мають його організаційно-правові гарантії: недопустимість відмови судів у розгляді справ їхньої юрисдикції; дотримання судами розумних строків розгляду справи; необтяженість судової процедури зайвими формальностями; доступність правової допомоги для громадян; доступ громадян до судових рішень; їх неухильне виконання тощо. Важливою складовою доступності правосуддя є доступність механізмів оскарження судових рішень; інстанційна побудова судової системи, чітка визначеність юрисдикції апеляційних та касаційних судів тощо. Необхідною умовою доступності правосуддя є його матеріальна складова. Судові витрати не повинні бути перешкодою для судового захисту; вимогу про доступність правосуддя не буде дотримано, якщо не буде створена ефективна система надання правової допомоги для людей з низьким рівнем достатку. Запровадження інституту мирових суддів, які розглядають за спрощеною процедурою дрібні цивільні й кримінальні справи, також має безпосереднє відношення до проблеми доступності правосуддя.
  7. Хоча на цей час в Україні на законодавчому рівні встановлено чимало гарантій незалежності й недоторканності суддів, проте реальний стан їх дотримання залишається далеко не визначальним для суспільної правосвідомості. Для того щоб судова влада в Україні дійсно, а не декларативно, стала самостійною, незалежною, потрібно позбутися такого явища, як візантизм, коли за зовнішньою видимістю сприйняття всього прогресивного, накопиченого європейською цивілізацією (а незалежність суду і суддів — один із її найвагоміших здобутків) зберігається влада азіатського типу з її інтригами, брутальними торгами, корупцією, звичкою жити за «поняттями», а не за Конституцією та законами.
  8. Завдання судової влади у демократичному суспільстві полягає в тому, щоб в юридичних конфліктах забезпечити панування права, гарантувати права людини у судовому процесі та встановити у кожній розглянутій справі її істинні обставини. Однак в Україні нині існує серйозна проблема забезпечення права людини на справедливий суд відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Причина — корумпована судова система. Головна причина широкомасштабної, всеохоплюючої корупції в усіх владних структурах — самовпевнена безкарність. Її подолання можливе лише з руйнуванням цивілізаційних механізмів, на яких корупція тримається і якими підживлюється.