Конфлікт і компроміс як соціальні явища притаманні різноманітним рівням організації суспільства. Загальновідомо, що основними рівнями організації соціуму є: міжособистісний, груповий, державний рівні та рівень світової системи.

Звідси, за словами У. Матурана та Ф. Варела, не існує людської природи, яка є біологічно фіксованим субстратом, що визначає плюралістичність соціальних утворень. Таку плюралістичність визначає лише людська природа у сенсі соціально-культурної змінної. Тому можна говорити, що у людини є біологічна природа, але більш важливо стверджувати, що людина конструює власну природу, тобто створює самого себе та свій соціальний світ [1, 113-116].

Зазначену позицію підтримують й інші науковці [2, 80-86; 3, 85-86; 4, 54-55]. Вони стверджують, що пізнання людиною самою себе є процесом соціальним, комунікативним, заснованим на засадах пізнавальної взаємодії. Тобто люди разом створюють оточуюче їх соціальне середовище. Наприклад, особа, яка вбиває, ґвалтує, грабує, — займається цим у чітко визначений період своєї життєдіяльності, а в інший час свого життя прагне схвалення, поваги та любові від собі подібних. Навіть від тих, на кого вона посягає, вона прагне отримати визнання у формі страху або підпорядкування. За відсутності визнання іншими людьми або соціумом у цілому суб´єкт з метою здійснення комунікації починає пошуки відповідних суб´єктів, навіть в особі тварини тощо [5, 15]. Отже, нестабільність людської поведінки змушує саму людину забезпечувати стабільне та безпечне оточення для своєї життєдіяльності шляхом постійної взаємодії з іншими суб´єктами [6, 63].

З огляду на це, стабільність та порядок людської поведінки забезпечується людиною шляхом об´єднання, встановлення постійної комунікації з іншими людьми. Результатом процесу об´єднання, комунікативного зв´язку між людьми є формування названих вище рівнів організації соціуму (соціальних інститутів).

Метою цієї публікації є характеристика соціального інституту як певної соціальної спільності та дослідження особливостей прояву в межах цієї спільності таких категорій, як конфлікт та компроміс.

Термін «інститут» буде розглянутий з точки зору теорії інституціоналізму, яка розкриває його соціальний, комунікативний зміст [7, 17-23; 8, 144; 9, 5-12].

Звідси під інститутом розуміється будь-яке стійке об´єднання людей з метою досягнення відповідних цілей (сім´я, партія, профспілка, церква, держава тощо). При цьому кожне із об´єднань людей може здійснювати владу та має своє право. Наприклад, держава є важливим, лише одним із видів соціальних інститутів, що здійснює владу, а право, що створюється державою, є одним із багатьох прав, тому що кожний інститут має своє право, яке може збігатися або не збігатися з правом держави [10, 214; 11, 122].

Отже, під соціальним інститутом доцільно розглядати соціальне утворення, або установу, організацію — соціальну одиницю надіндивідуального рівня, - яка є суб´єктом суспільних відносин [12, 442-443].

Зазначене трактування поняття «соціальний інститут» є поширеним у науці [13, 11-14; 14, 19-24], особливо в західній [15, 58-73; 16, 35-47], і дає змогу дослідити процес взаємодії та комунікації між різноманітними соціальними одиницями — індивідами, групами, організаціями, суспільствами тощо.

Таким чином, соціальні інститути контролюють людську поведінку шляхом встановлення її зразків за допомогою певних соціальних дозволів, заборон та зобов´язань, що у сукупності формує режим стабільності та правопорядку.

Зазначений контролюючий характер притаманний кожному з названих вище соціальних інститутів, незалежно від того, чи створений у його межах механізм переконання чи примусу, який підтримує функціонування цього інституту. На думку вчених [17, 22-25; 18, 66; 19, 12-15], це пов´язано з тим, що первинний соціальний контроль встановлюється завдяки самому існуванню соціального інституту, а запровадження відповідних механізмів впливу необхідно лише у тих випадках, коли фактична соціальна поведінка не відповідає формі, що встановлена таким інститутом.

Соціальні інститути створюють об´єктивну реальність для людини, тобто є її соціальним світом, в якому встановлюється відповідний соціальний порядок. При цьому соціальні інститути є результатом людської діяльності. Отже, соціальні інститути є водночас і суб´єктивною, і об´єктивною реальністю [20, 10-18; 21, 88-92, 156-158].

З огляду на це, компромісність та конфліктність у поведінці суб´єктів проявляється по-різному, залежно від рівня соціального інституту.

У соціальних інститутах простого рівня (міжособистісний рівень, внутрішньогруповий рівень) конфліктність і компромісність поведінки суб´єктів залежить, як правило, від суб´єктивних чинників, на які чинить вплив об´єктивна реальність шляхом функціонування в єдиному просторі інших соціальних інститутів. У свою чергу, в соціальних інститутах складного рівня (міжгруповий рівень, державний рівень, рівень світової системи) компромісність і конфліктність обов´язково прив´язані до об´єктивно встановленого у таких інститутах порядку.

Щодо функціонування конфліктів і компромісів у межах основних соціальних інститутів, то можна стверджувати про таке.

Конфлікти і компроміси на міжособистісному рівні безперервно супроводжують людину протягом всього її життя, з моменту вступу у будь-яку взаємодію з іншими суб´єктами [22, 43]. Найбільш яскраво конфлікт і компроміс на міжособистісному рівні проявляється у межах родинних, дружніх та інших відносин. Специфікою конфліктів і компромісів на міжособистісному рівні є наявність соціального зв´язку між двома особами, який спрямований на задоволення приватних інтересів, що не стосуються публічної сфери. Отже, конфлікти і компроміси на міжособистісному рівні мають приватний характер і не належать до публічних інтересів.

При цьому не слід забувати про те, що конфлікти і компроміси на міжособистісному рівні можуть трансформуватись у більш високі рівні організації соціуму. Це пов´язано з тим, що життєдіяльність соціуму є безперервним динамічним процесом, у межах якого одні форми взаємозв´язку та організації суб´єктів змінюються іншими, більш складними формами упорядкування суспільства.

У свою чергу груповий рівень конфлікту і компромісу характеризується наявністю соціального зв´язку між трьома і більше особами, який має приватно-публічний характер. При цьому груповий рівень організації суспільства не володіє суверенітетом.

На думку А. Большакова, конфлікти і компроміси на груповому рівні організації суспільства можна поділити на внутрішньогрупові та міжгрупові [23, 18].

Враховуючи зазначене, внутрішньогрупові конфлікти і компроміси характеризуються приватним характером, який має професійну, релігійну або іншу спрямованість, наприклад взаємовідносини начальника та підлеглого, вчителя та учня тощо. Водночас внутрішньогрупові конфлікти і компроміси можуть трансформуватись у державний рівень (загальносуспільний рівень), якщо їх суб´єкти вступають у сферу правового упорядкування, яка забезпечена державним або суспільним впливом.

Щодо міжгрупових конфліктів і компромісів, то вони мають публічно-приватний характер і можуть трансформуватись у більш високі рівні організації суспільства.

Отже, вважаємо, що необхідно з´ясувати, які ознаки відрізняють конфлікт і компроміс на груповому і державному рівнях організації життєдіяльності соціуму.

На нашу думку, до основних ознак, що відрізняють конфлікт і компроміс на державному рівні від конфлікту і компромісу на груповому рівні, належать такі: 1) здійснення публічної влади, яка відокремлена від суспільства, за допомогою спеціального апарату; 2) виникнення конфлікту і компромісу в соціально неоднорідному середовищі; 3) наявність двостороннього зв´язку між суб´єктами конфлікту і компромісу та суверенною організацією суспільства, на території якої вони функціонують тощо.

Тобто можна стверджувати про таке.

По-перше, публічна влада існує та здійснюється у різноманітних формах організації соціуму, починаючи з первинної общини і завершуючи державою. При цьому в різних сферах буття соціуму публічна влада здійснюється по-різному. Так, відмінність між здійсненням влади у групі чи об´єднанні груп та державі полягає у наявності спеціального апарату управління, який є легальним та легітимним. Якщо у межах об´єднання груп публічно-владна діяльність здійснюється за допомогою апарату, який має приватноправовий характер і не характеризується легітимністю, то у сфері державних відносин ця діяльність забезпечується спеціальним апаратом управління, що має публічно-правову природу і характеризується легітимністю. Наприклад, переговори між політичними силами, результатом яких не є публічно-правова діяльність, мають приватноправовий характер і не отримують визнання з боку держави та її населення, а також не можуть бути легалізовані. У свою чергу, переговори між політичними силами, результатом яких є публічно-правова діяльність, наприклад створення парламентської коаліції, мають публічно-правовий характер, здійснюються за допомогою спеціального апарату управління і отримують визнання з боку держави та її населення. Таким чином, відбувається трансформація міжгрупових конфліктів і компромісів у державні. Рушійною силою такої трансформації є здійснення публічно-правової діяльності відповідними групами за допомогою спеціального державного апарату з метою реалізації публічної влади у соціально неоднорідному суспільстві.

По-друге, межі дії конфлікту і компромісу мають принципове значення для визначення їх рівня. Так, якщо конфлікт і компроміс не виходять за межі міжгрупової діяльності і не зачіпають інтереси інших груп, класів, об´єднань або окремої особистості та держави в цілому, то вони здійснюються в однорідному соціумі і не мають публічно-владного характеру. У свою чергу, якщо конфлікт і компроміс зачіпають інтереси різноманітних за походженням соціальних груп, окремих індивідів та держави в цілому, то вони здійснюються у соціально неоднорідному суспільстві і мають публічно-владний характер, тобто виходять за межі публічно-групової діяльності. Наприклад, міжконфесійні конфлікти і компроміси безпосередньо виникають між служителями різноманітних релігій і церков. При цьому вони можуть поширюватись на інші соціальні верстви населення, представники яких є послідовниками тієї чи іншої релігії й досягати державного рівня [24, 94-100]. Яскравим прикладом такої трансформації міжгрупових конфліктів і компромісів у державні є відносини держави Ізраїль та Палестинської автономії. Конфлікти між представниками напрямів релігій (іудейство та мусульманство) і відповідні компроміси розвинулись у військово-політичне протистояння іудеїв та мусульман, яке характеризується постійними конфліктами і пошуком відповідних компромісів для їх розв´язання.

Нарешті, конфлікти і компроміси завжди виникають між двома суб´єктами і здійснюються у відповідній взаємодії. При цьому конфлікти і компроміси на державному рівні, крім взаємозв´язку між його суб´єктами, обов´язково характеризуються постійним зв´язком із суспільством через функціонування правових приписів, що закріплені у відповідних джерелах права. На думку М. Марченка, такі джерела, як правило, визнаються, забезпечуються та гарантуються державою, навіть якщо другою стороною конфлікту або компромісу є сама держава в особі своїх органів та посадових осіб [25, 13-15, 27-28].

Слід зазначити, що становленню та розвитку інституалізації соціальних конфліктів і компромісів від міжособистісного рівня до державного сприяли різноманітні чинники, основні з яких були виявлені та описані у дисертаційному дослідженні А. Большакова [26, 25-26]. До таких чинників, зокрема, належать: 1. Зацікавленість політичної еліти у стабільному розвиткові суспільства. 2. Зародження нової міждисциплінарної галузі знань — конфліктології, яка забезпечила аналітичну базу для пізнання феномену конфлікту і розробки відповідних засобів управління негативними процесами, зокрема, компромісних. 3. Зародження інститутів громадянського суспільства, зокрема, об´єднань громадян, органів місцевого самоврядування, громадських зборів тощо. Саме ці інституції забезпечують захист інтересів конкретної верстви населення від правлячої еліти і покликані сприяти встановленню компро-місності у взаємовідносинах суб´єктів на відповідній території. 4. Готовність апарату примусу до компромісних (альтернативних) засобів регулювання та розв´язання конфліктів в інтересах стабілізації громадського порядку і адаптації правових норм до нових соціальних умов, які постійно змінюються. 5. Правове упорядкування конфліктних відносин і відповідних компромісних засобів їх розв´язання.

Проведений аналіз праць Р. Дарендорфа, Л. Крисберга, С. Хантингтона та інших науковців посприяв виявленню умов успішного регулювання конфліктів. До цих умов належать такі.

По-перше, найважливішою умовою регулювання конфліктів, яка визначає його ефективність, є рівень організації соціуму. Чим більш організованим є соціум, тим більша вірогідність досягнення компромісу [27, 146-147; 28, 29-30].

По-друге, у межах соціального інституту, зокрема держави, повинні бути встановлені відповідні правила та порядок життєдіяльності, які є легальними та легітимними, і спрямовані на регулювання (попередження, припинення та розв´язання) конфлікту. При цьому відповідні правила повинні надавати рівні можливості сторонам конфлікту. Саме у цьому полягає ефективність таких правил, в іншому разі вони просто не діють. Це пов´язано тим, що встановлені правила поведінки суб´єктів насамперед стосуються засобів та способів, за допомогою яких сторони конфлікту будуть вирішувати свої проблеми, досягати компромісу [29, 52-54] (розряд-ка-доповнення наше. — С. Б.).

По-третє, наявність спеціального апарату управління, рішення якого мають бути демократичними. При цьому такі рішення повинні мати загальнообов´язковий характер [30, 75-79, 87, 123]. Саме за допомогою діяльності спеціального апарату здійснюється функція регулювання конфліктних відносин та забезпечуються легальні та легітимні засоби досягнення компромісу між конфліктуючими сторонами.

Нарешті, наявність такої умови регулювання конфлікту, як його функціонування на засадах гласності та публічності. Ефективне регулювання конфлікту на державному рівні, крім гласності, має ґрунтуватися на принципі публічності. Особливість цього принципу також проявляється у характері регулювання конфлікту в державах з демократичним та недемократичним політичним режимом. Так, у межах демократичного суспільства публічність регулювання конфліктів є неминучою, що зумовлено дією принципу гласності. У свою чергу, в межах недемократичних режимів дія принципу публічності обмежується шляхом латентного упорядкування конфліктів державним апаратом, певними політичними групами або окремими посадовими особами тощо.

Таким чином, у широкому розумінні компроміс на державному рівні формується шляхом регулювання конфлікту, яке забезпечує стабільну життєдіяльність суспільства. У вузькому розумінні компроміс на рівні держави розглядається як засіб подолання конфліктів.

Слід зазначити, що найповніше компроміс у широкому та вузькому розумінні на державному рівні можна пізнати у сфері права. Наприклад, компроміс як стабільне регулювання суспільних відносин покладений в основу різноманітних правових режимів. У свою чергу, компроміс як засіб подолання конфліктів знаходить своє відображення у конкретних правових засобах, що передбачені правовою системою держави.

Узагальнюючи наведений науковий аналіз функціонування компромісу і конфлікту у межах базових соціальних інститутів, можна стверджувати про таке.

По-перше, встановлено, що забезпечення стабільності життєдіяльності соціуму зумовлює створення соціальних інститутів. При цьому визначено особливості таких інститутів, зокрема, доведено, що вони є одночасно суб´єктивною і об´єктивною реальністю для людини.

По-друге, удосконалено вчення про трансформацію соціальних інститутів, зокрема, обґрунтовано, що така трансформація здійснюється від простішого рівня організації людей (міжособистісного) до складного — державного. При цьому дістало подальшого розвитку дослідження конфлікту і компромісу в межах соціальних інститутів та під час їх трансформації.

По-третє, розкрито ознаки, що відрізняють конфлікт і компроміс на державному рівні від конфлікту і компромісу на груповому рівні. Звідси, до таких ознак належать: 1) здійснення динаміки конфлікту і компромісу у межах соціально неоднорідного суспільства; 2) наявність двостороннього зв´язку у компромісних і конфліктних відносинах; 3) регулювання конфліктних відносин шляхом застосування насильницького консенсусу, що характерно для недемократичних держав, або шляхом компромісів, що притаманно демократичним державам; 4) функціонування конфлікту і компромісу у межах правової реальності та набуття ними складного характеру, що пов´язано із функціонуванням механізму держави; 5) запровадження професіоналізації суб´єктів конфліктів і компромісів, яка є умовою більшої передбачуваності поведінки таких суб´єктів і дає можливість у більшості випадків досягти соціальної згоди та стабільності.

По-четверте, обґрунтовано концептуальну позицію, що компроміс на державному рівні має подвійну природу. З одного боку, у державі компроміс використовується як засіб попередження та розв´язання конфліктів. З другого — компроміс є відповідним станом функціонування суспільства у межах держави, який характеризується стабільністю.

Нарешті, доведено, що тільки діалектична залежність конфлікту від компромісу забезпечує стабільність, справедливість та порядок у суспільстві.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Матурана У. Р., Варела Ф. Х. Древо познания : биологические корни человеческого понимания/ пер. с англ. Ю. А. Данилова. — М., 2001. — 224 с.
  2. Бергер П., Лукман Т.Социальное конструирование реальности. — М., 1995. — 323 с.
  3. Философы двадцатого века / за науч. ред. А. М. Руткевича, И. С. Вдовина — М., 1999. — 261 с.
  4. Лазарович Н. В. Соціально-субстанційна природа людини в умовах техногенного суспільства : філософсько-культурологічний аналіз : дис. ... канд. філос. наук : спец. : 09.00.03 / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. — Л., 2007. — 212 с.
  5. Эко У. Пять эссе на темы этики / пер. с итал. Е. Костюкович. — СПб., 2007. — 157 с.
  6. Мунье Э. Персонализм ; пер. И. С. Вдовиной. — М., 1993. — 129 с.
  7. Неліпа Д. В. Особливості інституціоналізації соціального партнерства (політологічний аналіз) : дис. ... канд. політ. наук : спец. : 23.00.02 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2005. — 201 с.
  8. Політологічний енциклопедичний словник : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К., 1997. — 400 с.
  9. Скаржинский М. И. Методологические особенности институционализма. — Кострома, 2006. — 30 с.
  10. Барихин А. Б. Большой юридический энциклопедический словарь. — М., 2004. — 720 с.
  11. Политология : энцикл. слов. / общ. ред. и сост. : Ю. И. Аверьянов. — М., 1993. — 431 с.
  12. Политическая энциклопедия : в 2 т. / Нац. обществ.-науч. фонд ; рук. и науч.-ред. проекта Г. Ю. Семигин. — М., 1999. — 750 с.
  13. Синютин М. В. Институционализм как метод социологического исследования экономики : автореф. дис. ... д-ра социол. наук : спец. : 22.00.03 / С.-Петерб. гос. ун-т, 2003. — СПб., 2003. — 38 с.
  14. Егоров А. И. Институционализм : инвестиционный потенциал : формирование и реализация. — Х., 2007. — 188 с.
  15. Institutionalism / ed. by B. Guy Peters and Jon Pierre. — Los Angeles [etc.], 2007. — 1784 р.
  16. The New institutionalism in strategic management / ed. by Paul Ingram, Brian S. Silverman. — Amsterdam [etc.], 2002. — 398 р.
  17. Войтович С. О. Соціальні інститути в процесі диференціації суспільства (на матеріалах соціального розвитку вітчизняного суспільства) : дис. ... д-ра соціол. наук : спец. : 22.00.03 / НАН України ; Ін-т соціології. — К., 1996. — 377 с.
  18. ДекомбВ. Современная французская философия. — М., 2000. — 336 с.
  19. Быченков В. М. Социальные институты в системе субъект-субъектных отношений : автореф. дис. ... д-ра филос. наук : спец. : 09.00.11 / Моск. гос. ун-т им. М. В. Ломоносова. — М., 1999. — 39 c.
  20. Jepperson Ronald L. Institutions, Institutional Effects, and Institutionalism / in The New Institutionalism in Organizational Analysis / ed. by W. W. Powell, Paul J. DiMaggio. — Chicago, 1991. — 283 p.
  21. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах ; пер. с англ. В. Р. Рокитянского. — М., 2004. — 480 с.
  22. Бурдье П. Социальное пространство и генезис классов // Вопросы социологии. — 1992. — № 1. — С. 17-36.
  23. Оукшот М. Рационализм в политике и другие статьи ; пер. с англ. И. И. Мюрберг [и др.] / под общ. ред. Л. Б. Макеевой [и др.] — М., 2002. — 285 с.
  24. Куценко В. І. Соціальна сфера : реальність і контури майбутнього (питання теорії і практики) : моногр. : НАН України ; Рада по вивченню продуктивних сил України / Б. М. Данилишин (наук. ред.). — Ніжин, 2008. — 818 с.
  25. Зборовский Г. Е., Орлов Г. П. Введение в социологию : учеб. пособ. — Екатеринбург, 1992. — 224 с.
  26. Большаков А. Г. Конфликт и консенсус в социальных институтах : теоретико-методологический анализ : дис. ... канд. социол. наук : спец. : 22.00.04 / Казан. гос. технол. ун-т. — Казань, 1995. — 207 с.
  27. Примуш М. В. Політичні партії : механізми інституалізації і структурної трансформації : авто-реф. дис. ... д-ра політ. наук : спец. : 23.00.02 / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. — Л., 2003. — 35 с.
  28. Чехович Т. В. Державна влада як інститут конституційного права України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. : 12.00.02 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2005. — 19 с.
  29. Знаки часу : до проблеми порозуміння між церквами / упоряд. З. Антонюк, М. Мартинович / Ін-т релігії та суспільства при Львів. Богослов. акад. — К., 1999. — 504 с.
  30. Марченко М. Н. Источники права : учеб. пособ. — М., 2006. — 760 с.