Соціальне право як самостійна галузь права починало утворюватися ще у 50—60-х роках XX ст., одночасно із формуванням і розвитком у західному світі держави «загального благоденства», на основі тих юридичних норм, котрі виокремлювалися із трудового, фінансового, цивільного, адміністративного права.
Проте і в наші дні оцінки науковцями структурного статусу соціального права є неоднозначними. Так, у російській юридичній літературі висловлювалась негативна думка щодо виділення соціального права в окрему галузь права з огляду на роз´єднаність предмета його регулювання. Більш прийнятним вважається положення про те, що об´єднання тих нормативних актів, котрі регулюють соціальну діяльність (відносини), в єдину систему утворює галузь законодавства. При такому підході завдання нині вбачається не стільки в тому, щоб довести існування нової особливої галузі — соціального права, скільки у тому, аби спрямувати зусилля науки і практики на консолідацію законодавства у соціальній сфері, а в майбутньому — й на здійснення відповідних кодифікаційних робіт[1, 134].
Але не варто забувати, що однією з необхідних передумов розв´язання цього завдання саме і є наукове розроблення низки проблем не галузевого, а загальнотеоретичного рівня. До останніх належать, зокрема, такі:
1. З´ясування співвідношення між соціальним законодавством і соціальним правом як юридичними (тобто державою встановленими) явищами, з одного боку, і «соціальним» правом як явищем неюридичним (тобто за-гальносоціальними правами людини «другого покоління»), — з іншого.
2. Виділення критеріїв (підстав) виокремлення «соціального права» у відносно самостійний, специфічний підрозділ системи права.
3. Визначення структурного («елементного») статусу цього підрозділу у системі права (галузь чи підгалузь, єдина чи комплексна тощо).
4. Встановлення специфічних спільних властивостей відповідних юридичних норм, завдяки яким останні об´єднуються в єдиний підрозділ, в якісно специфічне утворення у системі юридичного права (наявність однакових рис у предметі, функціях, методі регулювання тощо).
5. Характеристика елементного складу цього підрозділу (тобто тих підгалузей, інститутів, з яких останній складається); відмежування цих елементів від «суміжних» структурних утворень.
Розв´язання зазначених загальноправових проблем має бути, як видається, теоретико-методологічною базою для розвитку відповідних галузевих юридичних наук і вдосконалення відповідного законодавства, зокрема його систематизації.
Спробуємо висловити деякі міркування, які, сподіваємось, зможуть стати корисними задля позитивного вирішення декотрих із названих проблем. В основу ци?с міркувань покладено так званий потребовий підхід, згідно з яким сутність соціальних, у тому числі державно-юридичних, явищ розкривається шляхом їх інтерпретації як інструментів (важелів, засобів) задоволення певних потреб людини (або ж соціальних спільнот, або ж суспільства в цілому)[2, 8-Ю; 3, 10, 19].
Спираючись саме на такий підхід, схарактеризуємо предмет соціального права, його метод регулювання й, нарешті, його системно-структурний статус в усьому юридичному праві.
1. Предметом соціального права, як видається, є ті суспільні відносини, що опосередковують соціальний захист людини шляхом безпосереднього задоволення її життєво необхідних потреб, здійснюваного — за наявності певних соціальних ризиків для неї — із соціальних (передусім державних) джерел. Тобто йдеться про соціально-захисні відносини.
При цьому соціальний захист можна інтерпретувати — у найзагальнішому, загальносо-ціальному плані — як створення суспільством умов, необхідних для нормального, за даних конкретно-історичних обставин, існування і розвитку людини. Що означає «нормального»? Відповідь на це запитання зумовлюється біологічною і соціальною обгрунтованістю потреб людини. Самі ж ці потреби, як результат історично-природного та соціального розвитку людини, не лишаються незмінними.
Із поняттями «соціальний захист» і «соціальне право» тісно пов´язане поняття «соціальні права». І тут не можна не відзначити, що всі права людини є соціальними у тому значенні, що вони обумовлені соціумом, суспільством як за змістом та обсягом, так і за засобами їх здійснення. З огляду на це, несоціальних — у широкому розумінні — прав людини (особи) взагалі існувати не може. А ось у вузькому розумінні, на нашу думку, соціальні права — це можливості людини забезпечити своє існування та розвиток із соціальних джерел завдяки соціальному утриманству, тобто на основі застосовуваного за певних умов (при настанні так званих соціальних ризиків) державними чи недержавними організаціями соціально-аліментарного методу регулювання.
Соціальними ж ризиками слід вважати ті несприятливі (принаймні у матеріальному сенсі) обставини існування й розвитку людини, котрі є підставами для отримання можливих, за даних конкретно-історичних умов, соціальних надань. Із настанням цих обставин у особи саме і виникають відповідні соціально-захисні права, тобто можливості діставати соціальне утримання з боку соціуму, зокрема держави. Отже, виходячи із загальнотеоретичних позицій, слід вважати, що соціальні ризики і соціально-захисні права — це явища об´єктивні, котрі виникають та існують незалежно від того, чи пов´язує з ними саме держава у своєму законодавстві ті або інші юридичні наслідки. (Хоча, ясна річ, у розвиненому суспільстві такі ризики та права повинні бути, як правило, зафіксовані у законодавстві).
Зауважимо, що серед науковців немає єдиної думки щодо поняття соціального захисту. Зміст останнього та його співвідношення з поняттям соціального забезпечення нині інтенсивно дискутується правознавцями, політологами та економістами[4, 4; 5, 18—19; 6, 12; 7,54-57; 8, 20; 9, 11].
Тому вважали б за необхідне коротко пояснити нашу позицію щодо характеристики (розуміння) предмета соціального права саме як соціально-захисних (а не соціально-забезпечувальних) правовідносин. Як не парадоксально, на перший погляд, це звучить з огляду на сказане вище, але, на нашу думку, термін «соціальне забезпечення» є більш вдалим, ніж «соціальний захист». По-перше, тому що у контексті «забезпечення прав і свобод (а отже і потреб) людини» є ширшим, більш містким і включає три елементи (напрями) державної діяльності щодо створення умов для здійснення прав і свобод людини: 1) сприяння реалізації прав і свобод (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); 2) охорону прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зокрема юридичних, для запобігання порушенням прав і свобод, їх профілактики); 3) захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правомірного стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності)[10, 9]. Отже, забезпечення прав людини — це створення соціальних умов, необхідних для використання цих прав (і «захист» є лише одним із його складових елементів).
По-друге, термін «забезпечення» видається більш привабливим. Адже в такому ракурсі слово «захист» асоціюється з якоюсь тимчасовою дією, яка має закінчитись як тільки мине загроза. Що ж стосується «забезпечення», -це тривалий процес, який має сталий характер і не залежить від тимчасових життєвих ускладнень. Окрім того, термін «захист» несе тривожне психологічне навантаження, адже йдеться про загрозу, напад, небезпеку, від якої треба захищатись! 11, 51].
Однак при усіх перевагах терміна «соціальне забезпечення» він є усталеним, «рідним» для відповідної галузі національного права, а відтак не може використовуватися паралельно, одночасно для характеристики і предмета соціального права. Адже останній є ширшим від предмета права соціального забезпечення. Тому, як уже зазначалося, предметом соціального права є, на нашу думку, саме соціально-захисні правовідносини.
У світлі такого підходу більш обгрунтованою — порівняно із поглядами інших дослідників — виглядає позиція Н.Б.Болотіної[13, 37], чиї наведені нижче висновки втілюють у певному сенсі квінтесенцію згаданої дискусії. По-перше, вважає вона, за межами соціального забезпечення, але у рамках соціального захисту знаходяться відносини, які регулюються іншими галузями права, зокрема трудовим, екологічним, адміністративним, фінансовим тощо. По-друге, поняттям соціального захисту охоплюються, крім права на соціальне забезпечення[1], й інші соціальні права, зокрема право громадян, які потребують соціального захисту, на отримання житла безоплатно або за доступною для них платою (ч. 2 ст. 47 Конституції України), право на охорону здоров´я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров´я довкілля (ст. 50), право на освіту (ст. 53). Отже, можна стверджувати, що соціальний захист стосується усієї сфери соціальної діяльності держави.
2. Методом соціального права, на наш погляд, слугує діяльність певних суб´єктів із представлення соціальних надань, тобто соціальне утримуванння людини. Цей метод можна назвати, як вже згадувалось, соціально-аліментарним (від лат. alimentum — годування, утримання).
Обумовленість специфіки методу права соціального забезпечення радянської доби аліментарним характером зобов´язань у відповідних правовідносинах відзначали В.Андрєєв, Р.Іванова, К.Батигін, О.Зайкін, В.Тарасова та інші дослідники. Сучасні автори інтерпретують соціальну аліментацію як спосіб надання матеріального забезпечення і послуг за рахунок централізованих позабюджетних фондів соціального призначення або ж частини бюджетних коштів — безоплатно для отримувача, — безеквівалентно, але нормовано із врахуванням трудового (страхового) стажу, або відплатно-нееквівалентно і, як правило, на недоговірній основі[4, 23].
Видається, що за допомогою названого вище методу, який, із певними застереженнями, набув визнання у праві соціального забезпечення, відбувається правове регулювання усіх соціально-захисних відносин. Цей метод полягає, таким чином, у наданні суспільством і державою допомоги «соціальним аутсайдерам» — тим, хто її потребує у зв´язку з настанням у їхньому житті несприятливих обставин, тобто так званих соціальних ризиків.
3. Складність розв´язання питання щодо місця соціального права в усій системі права України, тобто стосовно системно-структурного статусу цього нормативно-юридичного утворення, далеко не в останню чергу зумовлюється певною невизначеністю і багатомір-ністю самого поняття соціального права. Так, відомий німецький юрист другої половини XIX — початку XX ст. Гірке поділяв систему права на дві частини: право індивідуальне та право соціальне. В основу цього поділу ним було покладено такий своєрідний критерій, як усвідомлення людиною самої себе як «відокремленого індивіда» й одночасно як «члена суспільного цілого» [14, 327]. Французький соціолог і правознавець Г.Гурвич визначав соціальне право як Право Інтеграції, протилежне як праву розмежувального розподілу, так і праву субординації чи панування[15, 659].
На думку відомого сучасного російського вченого Ю.О.Тихомирова, в галузях так званого соціального права, призначених для реалізації та захисту не тільки індивідуальних прав громадян, але й їх сукупної охорони, можна виявити своєрідне переплетення «приватних» і «публічних» засад. Зокрема, галузями соціального права він вважає трудове, екологічне, земельне, підприємницьке, банківське та інші[16, 345].
Більш слушною видається позиція, згідно з якою соціальне право включає галузі трудового права, права соціального забезпечення, медичного та освітянського права[17, 27].
Грунтуючись на розроблених С.С.Алек-сєєвим положеннях про комплексні галузі права як вторинні, похідні правові утворення, «нашарування» над головними структурними підрозділами — основними галузями права [18, 213], вважали б за можливе кваліфікувати сучасне соціальне право як комплексну інтегровану галузь (супергалузь) права, в якій знаходять «другу прописку» певні норми зазначених чотирьох галузей права України. При цьому до соціального права слід віднести не всі юридичні норми кожної з цих галузей, а лише ті, що регулюють питання, пов´язані із соціальним захистом (зокрема, захистом найманих працівників).
Зарубіжні дослідники виділяють нині три основні функції соціального права. Воно, по-перше, має слугувати забезпеченню людської гідності кожного не тільки перед небезпекою інституційно-бюрократичного вторгнення, але й у повсякденній боротьбі за гідні людини умови життя. По-друге, воно повинно бути гарантом рівності громадян у державі, а забезпечити таку рівність неможливо, не реалізую-чи ідеї благоденства. По-третє, в правовому сенсі воно означає задоволення потреб і розвиток здібностей кожної людини за умови, що цей вільний розвиток індивіда гармонійно поєднується із свободою всіх інших[ 19, 9].
Підсумовуючи викладене, можна визначити поняття соціального права як комплексну інтегровану галузь об´єктивного юридичного права, котра являє собою систему юридичних норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин, що опосередковують соціальний захист людини методом соціальних надань. У стислому вигляді дана дефініція може виглядати так: соціальне право — це система юридичних норм, які регулюють соціально-захисні відносини соціально-аліментарним методом.
Використана література:
1. Общая теория государства и права. Курс лекций. Вып. 2. Теория государства / Под ред. В.И.Гоймана. — М., 1998.
2. Див., детальніше: Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. — Львов, 1985.
3. Р а б і н о в и ч П.М. Права людини: концептуальні засади / Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні: Праці Львівської лабораторії прав людини АПрН України. — К., 1998.
4. Див., наприклад: Мачульская Е.Е. Право социального обеспечения. — М., 1999.
5. Див.: Захаров М.Л., Т у ч к о в а Э.Г. Право социального обеспечения России: Учебник. — М., 2001.
6. Право социального обеспечения / Под ред. К.Н.Гусова. — М., 1999.
7. СтаховськаН. Соціальне забезпечення чи захист // Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 8.
8. С і л е н к о А.О. Соціальна держава: еволюція ідеї, сутність та перспективи становлення в сучасній Україні: Автореф. дис... д-ра політ.наук. — К., 2000.
9. Куницький Р.Й. Соціальний захист населення в умовах переходу до ринкової економіки: Автореф. дис... канд. ек. наук. — Львів, 1995.
10. Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). — Харків, 1997.
11. Див.: БолотінаН. Концепція кодифікації законодавства України про соціальне забезпечення // Право України. — 1996. — № 7.
12. Див.: БолотінаН. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять // Право України. — 2000. — № 4.
13. Див.: ЯковюкІ.В. Соціальна держава: питання теорії і шляхи її становлення: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Харків, 2000.
14. Див.: Марченко М.Н. Теория государства и права: Учебник. — М., 1996.
15. Див.: Г у р в и ч Г. Декларация социальных прав / Антология мировой правовой мысли. В 5 т. Т. III. Европа. Америка: XVII-XX вв. - М., 1999.
16. Тихомиров Ю.А. Публичное право. — М., 1995.
17. Див.: БолотінаН. Соціальне право України: окремі теоретичні проблеми формування та розвитку // Право України. — 2000. — № 12.
18. Проблемы теории государства и права / Под ред. С.С.Алексеева. — М., 1987.
19. Див.: Ц а х е р Х.Ф. Социальное право и справедливость // Реферативный журнал. Общественные науки за рубежом. Сер. Государство и право. — 1990. — № 3.
