У червні—липні 2001 р. Верховна Рада України внесла суттєві зміни та доповнення до Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК). Відтоді кримінально-процесуальне законодавство України позбавилося елементів репресивного характеру, піднесло правовий та суспільний авторитет суду як основного гаранта законності, прав та законних інтересів особи, що стало першим, надзвичайно важливим кроком на шляху створення в Україні судочинства охоронного типу. Кримінально-процесуальне законодавство закріпило нові ідеї демократичного та гуманістичного характеру, по-новому визначило суть та завдання окремих інститутів, встановило додаткові процесуальні гарантії правосудця і прав особи, серед яких — важливе місце займає інститут перегляду судових рішень в порядку виключного провадження.
Насамперед — щодо поняття «виключний», що введено в назву глави 32 КПК — «Перегляд судових рішень в порядку виключного провадження». На нашу думку, прикметник «виключний» в даному випадку вжито законодавцем не зовсім вдало, оскільки це не відповідає смисловому навантаженню цього поняття. Однак законодавець, запровадивши цю стадію, виділив її як особливу, виняткову стадію кримінального процесу, в якій провадження по перевірці судових рішень здійснюється у виняткових випадках, на підставах і в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законом. Тому, вважаємо, що правильніше було б вжити в законі поняття «винятковий», який відповідав би суті і призначенню даної стадії.
Але, не погоджуючись з терміном «виключний», ми змушені при посиланні на це поняття його вживати, оскільки він введений законодавцем. Кримінально-процесуальним законодавством України передбачено три форми проваджень по перевірці вироків, постанов і ухвал суду: апеляційне провадження, касаційне провадження та перегляд судових рішень в порядку виключного провадження.
На відміну від апеляційного та касаційного провадження, перегляд судових рішень в порядку виключного провадження безпосередньо не зазначений в Конституції України. Однак це не означає, що судове рішення не може бути перевірене в іншому (крім апеляційного та касаційного) порядку, якщо виникають сумніви в його законності, обгрунтованості та справедливості.
Тривалий час на сторінках юридичних видань дебатується питання необхідності існування в кримінальному процесі України так званої «повторної касації». Особливої гостроти ця дискусія набула в період розроблення законопроекту про судоустрій України та його слухання у Верховній Раді України. Думки процесуалістів розділилися. Одні науковці і практики виступали проти введення та існування інституту «повторної касації» в кримінальному процесі України. Інші наполягали на необхідності запровадження цього інституту в кримінально-процесуальному законодавстві України. Спробуємо подати своє бачення цієї проблеми.
Розмірковуючи над майбутньою системою судоустрою України, В.І.Шишкін розглядав повноваження Верховного Суду України по перевірці судових рішень як повноваження суду касаційної інстанції. «Верховний Суд України як касаційний суд може мати двоякий прояв в залежності від градацій касації. Касація може бути повторною, тобто на вже винесене касаційне рішення вищого галузевого суду, однак лише у визначених законом випадках (обмежена касація), і первинною, тобто на апеляційне рішення вищого галузевого суду (повна касація)»[1]. Таким чином, на думку автора, Верховний Суд України повинен бути наділений повноваженнями по перевірці за касаційними скаргами рішень, ухвалених судами загальної юрисдикції в касаційному порядку (звідси — повторна касація). Проте така перевірка можлива лише за наявності передбачених законом підстав (звідси -обмежена касація).
Водночас слід зауважити, що таке бачення ролі Верховного Суду України у перегляді судових рішень виникло в умовах відмови від інституту наглядового провадження (як недемократичного, бюрократичного, як інституту судочинства репресивного характеру) та домінування погляду, згідно з яким для забезпечення правосудних судових рішень та виправлення судових помилок достатньо апеляційного та касаційного провадження. Цим і пояснюється ситуація, за якої Верховний Суд України, переглядаючи в касаційному порядку рішення касаційного суду, стає «повторною касацією», оскільки наглядове провадження було відхилене, а касаційне було піддано реформуванню.
З прийняттям Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р.[2], термін «повторна касація» дістав нормативне закріплення (ч. З ст. 13; п. 1 ч. 2 ст. 47). Аналіз відповідних норм цього Закону та норм КПК дозволяє визначити повторну касацію як перегляд Судовою палатою у кримінальних справах або Військовою судовою колегією Верховного Суду України на основі внесеного подання рішення Касаційного суду України з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 400-4 КПК. Разом з тим поняття «повторна касація» стосовно існуючого порядку перегляду судових рішень є дещо умовним.
По-перше, в теорії кримінального процесу побутує погляд про перегляд в порядку виключного провадження з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 400-4 КПК тільки рішень суду касаційної інстанції. Однак таке уявлення про цей інститут не є зовсім вірним. У порядку виключного провадження з цих підстав можна перевірити й рішення суду першої та апеляційної інстанцій за умови, що вони набули чинності. Тому термін «повторна касація» не відповідає своєму змісту, адже жодного повторного розгляду справи немає, коли перевіряються рішення суду першої або апеляційної інстанцій, які не виступали предметом перегляду в касаційному порядку.
По-друге, термін «повторна касація» залишатиметься умовним і у випадку перегляду в порядку виключного провадження з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 400-4 КПК рішень, винесених судом касаційної інстанції. Судова палата в кримінальних справах чи Військова судова колегія Верховного Суду України діють не як суд касаційної інстанції і перегляд здійснюють не за касаційними скаргами, а за поданнями визначених законом посадових осіб (не менше п´яти суддів), хоч в основному й за правилами, встановленими для касаційного провадження.
На сторінках періодичних видань можна зустріти твердження, що повторна касація ще не відома ні українській, ні світовій юридичній науці та практиці, а також, що її існування зумовить утворення чотириланкової судової системи: перша інстанція, апеляція, касація, повторна касація[3]. На нашу думку, не слід приймати поспішних рішень щодо неприйнятності цього інституту для правової системи України. Судово-правова реформа повинна не тільки брати до уваги зарубіжний досвід вирішення цієї проблеми, а й враховувати позитивний досвід окремих процесуальних інститутів вітчизняного законодавства минулих років. Багато з тих новел, які під виглядом су-дової-правової реформи запроваджуються в наше кримінальне судочинство, пояснюються багаторічним досвідом їх застосування в законодавстві інших держав, тим, що ми не повинні від них відставати. Внаслідок цього нерідко допускаються серйозні помилки. Адже судове-правова реформа спрямована в першу чергу на забезпечення надійного захисту прав і законних інтересів людини та громадянина, оскільки їх доля є пріоритетною в діяльності держави.
Слід наголосити, що «повторна касація» не є четвертою інстанцією. Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про судоустрій України» для забезпечення всебічного, повного та об´єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанції. Тому «повторна касація» є особливим видом провадження по перевірці судових рішень, які набули чинності.
Згідно з ч. 1 ст. 400-6 КПК перегляд виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи за нововиявленими обставинами допускається лише протягом встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і не пізніше одного року з дня виявлення нових обставин. На наш погляд, норма ч. 1 ст. 400-6 КПК про обмеження річним строком перегляду виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи за нововиявленими обставинами суперечить завданням кримінального судочинства про викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден невинний не був покараний. Оскільки кожна стадія процесу спрямована на виконання завдань судочинства, а також на виконання своїх безпосередніх завдань, то в такому разі вони не будуть виконані. Вказана норма суперечить і принципу забезпечення всім іншим особам, які беруть участь в кримінальному судочинстві, права на захист їх прав та законних інтересів, адже права та законні інтереси потерпілого, цивільного позивача та їх представників не будуть в повній мірі забезпечені. Як правильно зауважує С.В.Слінько, в захисті прав та забезпеченні правового статусу обвинуваченого і потерпілого немає жодних пріоритетів.
Водночас відповідно до ч. 4 ст. 400-6 КПК за наявності доказів, які підтверджують, що особа вчинила більш тяжкий злочин, ніж той, за який вона була засуджена, справа може бути відновлена у зв´язку з нововиявленими обставинами тільки протягом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за більш тяжкий злочин. У зв´язку з цим, як видається, слід погодитися з думкою проф. В.О.Навроцького, який зазначає: «Важко зрозуміти і пояснити, чому особа, стосовно якої незаконно винесено виправдувальний вирок, опиняється в значно кращому положенні, ніж та, яка незаконно засуджена, але. за менш тяжкий (ніж фактично вчинений) злочин. Адже у разі винесення виправдувального вироку він може бути переглянутий не пізніше одного року від дня виявлення нових обставин, а обвинувальний вирок — протягом усього строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, тобто незалежно від того, скільки часу минуло з моменту виявлення обставин, що вказують на неправильну кваліфікацію. Таке положення кримінально-процесуального закону не сприяє подоланню тяганини в правоохоронних органах, ставить у виграшне становище того, хто зуміє «протягти» час[5].
Таким чином, існування річного строку перегляду вказаних судових рішень ставить під сумнів виконання завдань кримінального судочинства, не сприяє встановленню істини в кримінальному процесі, зумовлює існування однобічності, оскільки залишає без захисту права та законні інтереси потерпілого та інших учасників кримінального процесу. Тому вважаємо, що перегляд виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи за нововиявленими обставинами повинен допускатися лише протягом встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
В порядку виключного провадження законність та обгрунтованість судового рішення перевіряється лише в тій частині, в якій воно оспорене. Отже, суд зв´язаний доводами, викладеними у клопотанні та поданні про перегляд судових рішень в порядку виключного провадження. І клопотання і подання про перегляд судових рішень у порядку виключного провадження обмежують можливість суду встановити та виправити всі наявні у справі помилки, за винятком тих, на які вказали заінтересовані особи. Однак суд вправі вийти за межі вимог, викладених у клопотанні заінтересованих осіб, якщо цим не погіршується становище засудженого чи виправданого (ч. 1 ст. 395 КПК).
Таким чином, законодавець дещо обмежив обсяг перегляду судових рішень і певною мірою відступив від ревізійних засад перевірки судових рішень. Ревізійні засади перевірки судових рішень проявляються в наступних моментах: перевірка судового рішення в повному обсязі, незалежно від доводів, викладених у скаргах, клопотаннях та поданнях; перевірка судового рішення щодо всіх засуджених, в тому числі й тих, які скарг чи клопотань не подавали і щодо яких не вносилися подання прокурором.
Оскільки заінтересовані особи подали клопотання про перегляд судового рішення лише в певній частині, то, очевидно, що зі всіма іншими висновками суду, викладеними в цьому рішенні, вони погоджуються. А тому переглядати таке судове рішення в повному обсязі не має потреби. Обмеження обсягу перегляду судового рішення узгоджується з принципами змагальності та диспозитивності в кримінальному процесі.
Однак обмеження обсягу перегляду судового рішення не означає, що зазначені у клопотанні та поданні порушення закону підлягають оцінці судом, а інші порушення, якщо вони є, повинні залишатися поза увагою суду. Як уже було підкреслено, закон все ж дозволяє судові вийти за межі вимог, викладених у клопотанні та поданні. Така ситуація можлива тоді, коли, наприклад, є необхідність у перекваліфікації дій заінтересованої особи на статтю закону, яка передбачає менш тяжкий злочин, а сама заінтересована особа через свою необізнаність у нюансах кваліфікації, при можливій відсутності захисника просить тільки пом´якшити міру покарання[7]. В цьому випадку суд повинен вийти за межі вимог, викладених у клопотанні та поданні, і перекваліфікувати дії особи на статтю закону, яка передбачає менш тяжкий злочин, оскільки цим не погіршується становище цієї особи.
Відповідно до ч. 2 ст. 395 КПК, якщо задоволення клопотання та подання дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли клопотання або щодо яких не внесено подання, суд зобов´язаний прийняти таке рішення. Отже, встановивши підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, суд зобов´язаний прийняти таке рішення незалежно від того, чи надходили від них клопотання та чи вносилися щодо них подання.
Якщо в задоволенні подання відмовлено, то змінювати чи скасовувати судове рішення на користь інших осіб, від імені яких клопотання не подавалося та щодо яких подання не вносилося, не можна. Виходячи з цього, В.Т.Маляренко слушно підкреслює, що такий підхід зумовлює виконання завідомо незаконних судових рішень[7]. В даному випадку важко зрозуміти логіку законодавця. Адже якщо підстави для зміни чи скасування судового рішення існують, то закон дозволяє судові вийти за межі подання (ст. 395 КПК). Тому навіть коли у задоволенні подання відмовлено, суд повинен прийняти рішення на користь інших осіб, від імені яких клопотання не подавалося та щодо яких подання не вносилося. Хоча подання вноситься на підставі клопотання і задовольняється згідно з клопотанням, зміна чи скасування судового рішення на користь інших осіб буде цілком відповідати одному із завдань даної стадії — виправлення допущених судами помилок і в такий спосібстане додатковою гарантією законності, забезпечення прав засуджених та успішного виконання завдань кримінального судочинства в цілому.
Виходячи із зазначених вище позицій, можна запропонувати таке визначення аналізованого інституту. Перегляд судових рішень в порядку виключного провадження — це врегульована нормами кримінально-процесуального законодавства діяльність уповноважених законом посадових осіб прокуратури і суду, здійснювана за клопотаннями заінтересованих осіб, спрямована на виправлення допущених судами помилок і забезпечення законності, обгрунтованості та справедливості їх рішень як з точки зору додержання вимог матеріального та процесуального закону, так і у зв´язку із встановленням нововиявлених обставин, з метою посилення охорони прав і законних інтересів осіб, які беруть участь в кримінальному процесі, та успішного виконання інших завдань кримінального судочинства.
Без сумніву, що норми, які регламентують порядок перегляду судових рішень в порядку виключного провадження, не є бездоганними. Запропонований нами на обговорення матеріал спрямований на вдосконалення інституту перегляду судових рішень в порядку виключного провадження, на дискусію з цієї проблеми з метою внесення науково обґрунтованих пропозицій по вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства України в цілому.
Використана література:
1. Ш и ш к і н В.І. Конституційні напрями розвитку структури системи правосуддя України // Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 7. — С. 79—80.
2. Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року. — К.: Атіка, 2002.
3. ХандурінМ. Засади правосуддя // Юридичний вісник України. — 2002. — 12—18 січня. — С. 6; К і в а л о в С. Пріоритети оновлення судової влади // Голос України. — 2002. — 12 березня. — С. 6.
4. Слинько С.В. Проблемы реализации конституционных норм субъектами уголовного процесса: Монография. — Харьков: Изд-во Нац. ун-та внутр. дел; РИФ Арсис, 2002. — С. 49.
5. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. — К.: Атіка, 1999. - С. 356-358.
6. КостюченкоО. Ревізійні засади перегляду кримінальних справ у апеляційному і касаційному порядку // Право України. — 1996. — № 9. — С. 54.
7. Маляренко В.Т. Про окремі питання касаційного перегляду кримінальних справ за новими правилами // Вісник Верховного Суду України. — 2001. — № 4. — С. 48.
