Розробка засад боротьби з рецидивною злочинністю — актуальна проблема української кримінології

Дослідження рецидивної злочинності та розробка заходів її протидії — найактуальніші проблеми сьогодення. Це зумовлене тим, що ця злочинність є одним із найнебезпечніших різновидів злочинних проявів, специфічним блоком у загальній структурі всієї злочинності, виділеним за особливою характеристикою суб´єкта злочину.

На сучасному етапі перетворень у багатьох сферах життєдіяльності українського суспільства, появи нових видів протиправних діянь, погіршення якісних характеристик злочинності у цілому і деяких її кількісних показників (навіть із віднесенням у кримінально-правовій статистиці до категорії рецидивістів лише осіб, з яких судимість не знята і непогашена), кількість рецидивних злочинів залишається значним. Сьогодні кожний 6-7 злочин в Україні вчиняється рецидивістами. Тривожним є той факт, що якщо у 2001 р. і 2002 р. питома вага рецидивістів серед усіх осіб, які вчинили злочини, становила 7,5 %, то у 2008 р. — вже 11,6 %. При цьому питома вага особливо тяжких злочинів, вчинених рецидивістами, у структурі цього виду злочинності становить у середньому 3-6 %; частка тяжких злочинів — 37-49 %; злочинів середньої тяжкості — 38-51 % та злочинів невеликої тяжкості — 6-9 %. Таким чином, високим є рівень тяжких і середньої тяжкості злочинів, що свідчить як про підвищену суспільну небезпечність цього виду злочинності, так і про незначну ефективність карального впливу за вчинення попередніх злочинів.

Слід визнати, що проблема дослідження рецидивної злочинності на сьогодні є не новою (вже проводилися дослідження її кількісно-якісних показників, структури рецидиву злочинів, ступеня ймовірності вчинення нових злочинів особами, які раніше були засуджені та ін.) Однак ці дослідження, зокрема детермінаційного комплексу злочинного рецидивізму, проводилися у 60-80-ті роки ХХ ст. Часто висвітлення тих чи інших аспектів рецидивної злочинності відбувалося у контексті розгляду її окремих частин — пенітенціарної чи професійної злочинності. При цьому рідко порушувалися питання щодо розробки засадничих положень, які повинні враховуватися під час створення системи заходів протидії цьому виду злочинності. З того часу комплексних досліджень рецидивної злочинності на рівні монографічних видань в Україні не проводилося, а зумовленість рецидивізму взагалі не ставала предметом окремого розгляду.

Хоча поняття «рецидивна злочинність» міцно увійшло в обіг кримінологічної науки і вже довгий час вживається, але у кримінологічному вивченні рецидивної злочинності, пов´язаному із виявленням її рис, тенденцій та особливостей, постає багато складнощів. Зокрема, це стосується визначення концептуальних підходів щодо її розуміння, вибору методики дослідження та використання відповідного інструментарію, врахування напрацювань інших наук, предметом дослідження яких ставали ті чи інші прояви злочинного рецидивізму. Але одна з головних проблем полягає у визначенні об´єкта дослідження, а отже, у визначенні меж цього дослідження. Річ у тім, що у кримінології немає однозначного розуміння явища рецидивної злочинності, що тягне не лише хибне розуміння природи цього явища, але й призводить до викривлення кримінальної дійсності та нагнітання соціального напруження.

До того ж сьогодні офіційні статистичні дані МВС України не відбивають абсолютно точних кількісних параметрів рецидивної злочинності, визначення якої повинно засновуватися на легальному понятті рецидиву.

Поштовхом в актуалізації дослідження рецидивної злочинності стало також прийняття на державному рівні ряду програмних документів і законодавчих актів, в яких проблемі запобігання впливу криміногенних факторів на звільнених від відбування покарання осіб приділяється най-пильніша увага. Серед таких, зокрема, слід назвати Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» та План заходів щодо реалізації Концепції соціальної адаптації осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, до 2015 р. З наведених документів однозначно випливає, що система протидії рецидивній злочинності в Україні, включаючи соціальну адаптацію як важливішу її складову, повинна базуватися на ґрунтовному аналізі кримінологічної характеристики та чинників рецидивної злочинності, особи злочинця-рецидивіста.

Все висловлене свідчить про актуальність соціально-правового та кримінологічного аналізу природи рецидивної злочинності та необхідність розробки системи заходів, спрямованих на обмеження рецидивних проявів у суспільстві.

Розв´язанню саме цих проблем й присвячена фундаментальна монографія старшого наукового співробітника Інституту вивчення проблем злочинності АПрН України, кандидата юридичних наук В. Батиргареєвої

«Рецидивна злочинність в Україні: соціально-правові та кримінологічні проблеми».

Структурно монографія складається зі вступу, 6-ти розділів та висновків, в яких відбивається логіка побудови наукового дослідження рецидивної злочинності.

Перший розділ «Рецидив злочинів як соціальне і кримінально-правове явище» присвячений розкриттю концептуальних підходів до визначення й закріплення рецидиву злочинів у вітчизняному кримінальному законодавстві, аналізу проблем соціальної оцінки суспільної небезпечності рецидивної злочинності та дослідженню структури сучасного рецидиву злочинів у злочинній «кар´єрі» злочинців-рецидивістів.

У другому розділі праці «Методологія і методи логіко-гносеологічного процесу пізнання рецидивної злочинності» викладаються принципи вибору та застосування методології і відповідних методів дослідження, заснованих на плюралістичному системному підході до дослідницького процесу, який у методологічному плані поєднує принципи позитивізму й діалектичної теорії пізнання. При цьому теоретичні міркування щодо ядра теоретичного знання про рецидивну злочинність автором вдало підкріплюються багатим емпіричним матеріалом. Окремо слід наголосити на використанні під час вивчення осіб рецидивістів монографічного методу, який дозволив отримати цікаві результати, враховані при проведенні типології рецидивістів і розробці запобіжних заходів.

Третій розділ «Рецидивна злочинність: природа, кримінологічна характеристика, латентність» охоплює цілий ряд питань, що безпосередньо стосуються кількісно-якісних оцінок рецидивної злочинності в Україні. Автором доводиться, що за 20-30 років структура рецидивної злочинності зазнала змін за рахунок переважання в ній злочинних проявів у сфері незаконного обігу наркотичних засобів над злочинами проти життя і здоров´я особи, які традиційно випереджали будь-які інші, поступаючись лише злочинним діянням проти власності та хуліганству. Крім того, увага приділяється співвідношенню рецидивізму та професійної злочинності, розкриттю сутності злочинної «кар´єри». Розмірковуючи над феноменом останньої, В. Батиргареєва на підставі результатів власних емпіричних досліджень намагається відповісти на запитання, куди, врешті-решт, зникає «армія» рецидивістів. Нею доводиться, що кінець більшості з них є драматичним. Отже, автор доходить висновку, що, задумуючи вчинити злочин, людина повинна знати чим вона жертвує й на який ризик вона йде у своєму житті.

Четвертий розділ «Основні кримінологічні риси особи злочинця-рецидивіста» присвячений кримінологічній характеристиці особи злочин-ця-рецидивіста, виділенню окремих типологічних груп зазначених злочинців. Автором встановлено, що злочинна «кар´єра» середньостатистичного рецидивіста нараховує приблизно 5-6 засуджень і триває 25-30 років.

У п´ятому розділі праці «Кримінологічна детермінація рецидивної злочинності в Україні» проводиться диференціація чинників цього виду злочинності згідно із положеннями поширених у кримінології теорій походження злочинності (соціальної дезорганізації (аномії), диференціальної асоціації (навчання) та стигматизації (клеймування). При цьому значне місце у генезисі рецидивної злочинності наводиться аналізу ролі кримінальної субкультури, фактору позбавлення волі, ставленню суспільства до рецидивістів та ін. Саме в цьому розділі автором порушується проблема непростих взаємин суспільства і злочинця.