Правове регулювання спонукання до укладення договору

Відповідно до нової соціально-економічної реальності актуальною є постановка проблеми про виправданість самої правової конструкції спонукання до укладення цивільно-правового договору, про межі можливості цього в рамках чинного законодавства, про соціально-економічні фактори, які обумовлюють перспективи відображення правової конструкції, що розглядається, в майбутньому цивільному законодавстві України.

Правильне вирішення цієї проблеми можливе лише за умови, що вона вирішуватиметься на добротній теоретичній основі, яка передбачає перш за все визначення місця конструкції спонукання до укладення договору в системі фундаментальних категорій і понять цивільного права, таких як цивільно-правове зобов´язання, цивільно-правові відносини, юридичний факт, суб´єктивне цивільне право, юридичний обов´язок. У науці переважає уявлення про зобов´язання як про відносні цивільні правовідносини, які виникають на основі договорів та деяких інших юридичних фактів. Окремим видам зобов´язань відповідають глави (20—42), які виділені у чинному Цивільному кодексі.

Поняття зобов´язань не прийнято поширювати навіть на відносні цивільно-правові відносини з приводу результатів творчої діяльності. Лише останнім часом звернено увагу на ту обставину, що авторські договори — це різновид договорів, які породжують цивільно-правові зобов´язання Звідси можна зробити висновок і про те, що правовідносини, які складаються з приводу об´єктів інтелектуальної власності, також повинні підпорядковуватися загальному правовому режиму, встановленому стосовно зобов´язань. Тим більше не прийнято вживати поняття зобов´язання щодо тих правових зв´язків, які складаються між суб´єктами ще до виникнення між ними зобов´язань з купівлі-продажу, майнового найму, підряду та ін.

Становище, що склалося, не дозволяє правильно зрозуміти сутність суспільних відносин, які складаються до моменту, з яким законодавство пов´язує визнання цивільно-правового договору укладеним і виникнення цивільно-правового зобов´язання, а також забезпечити належне їх правове врегулювання. Це було помічено в науці, у зв´язку з чим О.О.Красавчиков свого часу висунув ідею про те, що предметом цивільного права є не тільки майнові, але й організаційні відносини, які регулюються всіма галузями права, оскільки вони супроводжують усі суспільні відносини взагалі, що в цивільному праві слід виділяти такий різновид зобов´язань, як організаційні.

Сама по собі ця ідея є вірною, однак потребує такої інтерпретації, яка надасть їй не тільки більш плідного, але й більш відповідного чинному законодавству України характеру, тобто заснованих на глибокій теорії конструктивності і прагматизму. Насамперед це передбачає наближення викладеної наукової ідеї до того змісту предмета цивільного права, який є загальновизнаним, який викладений у ст. 1 чинного Цивільного кодексу і без будь-яких суттєвих модифікацій внесений до проекту нового Цивільного кодексу України.

Не визнаючи доцільним перегляд сформованого розуміння цивільно-правового зобов´язання як такого, що виникає у більшості випадків на основі цивільно-правового договору, вважаємо за необхідне звернути увагу на проблему генезису цивільно-правового зобов´язання, а більш широко — цивільних правовідносин.

Зміст зобов´язання утворюють суб´єктивні цивільні права і обов´язки. Це — безперечно Укладення цивільно-правового договору (у відповідних випадках — інших юридичних фактів) спричиняє виникнення цивільно-правового зобов´язання. Проте сам по собі цей юридичний факт не завжди означає, що правомочний суб´єкт з моменту укладення договору дістав суб´єктивне право вимагати від зобов´язаної сторони виконання певних дій чи утримання від них Сам правомочний (кредитор) може бути не заінтересований у негайному після укладення договору виконанні зобов´язання, оскільки у нього, наприклад, може бути відсутня можливість прийняти виконання. Тому законодавство припускає розвиток правовідносин (зобов´язань) в міру появи передбачених законодавством і договором юридичних фактів. Укладення договору породжує суб´єктивні права і обов´язки, які існують лише як можливість виконання певних дій чи вимагання їх виконання другою стороною. Настання установленого договором терміну породжує, наприклад, обов´язок покупця дати постачальнику рознарядку — повідомити про отримувачів товарів, на адресу яких необхідно їх відвантажити. Одержання такої рознарядки разом із настанням обумовленого терміну поставки спричиняє виникнення права поставляти товар. З цього моменту якісно нових ознак набуває і обов´язок поставити товар. Проте до закінчення встановленого терміну поставки обов´язку постачальника поставити товар відповідає лише суб´єктивне право покупця, у зміст якого не входить право вимагання. Очевидно, останнє виникає тільки в день закінчення передбаченого договором терміну поставки. Цей самий юридичний факт (пропущення установленого терміну) породжує обов´язок постачальника сплатити установлену договором пеню за прострочення поставки. Закінчення кожного дня прострочення породжує обов´язок постачальника сплатити пеню, якщо це передбачено договором. Звернення покупця до суду з позовом про розірвання договору і стягнення пені не припиняє зобов´язання. Аж до набрання законної сили рішенням суду про розірвання договору і стягнення пені (чи до настання інших юридичних фактів — підстав припинення цивільного зобов´язання) зобов´язання існує і розвивається (зокрема, нараховується пеня). Набрання законної сили рішенням суду про виконання зобов´язання в палаті (настання іншого відповідного юридичного факту) припиняє зобов´язання. Це — останній день, за який нараховується пеня.

Ми розглянули приклад генезису цивільно-правового зобов´язання з моменту укладення договору до припинення зобов´язання.

Проте правовідносини між потенційними сторонами договору виникають ще до його укладення. Суб´єктам цивільного права в окремих випадках надається абсолютне право (або суб´єктивне право в абсолютних правовідносинах) на укладення певних цивільно-правових договорів і вступу у відповідні зобов´язання. З іншого боку, зустрічний абсолютний обов´язок (або юридичний обов´язок в абсолютних правовідносинах) покладається законодавством на Інших суб´єктів. На певному етапі абсолютне право (суб´єктивне право в абсолютних правовідносинах) особи вимагати укладення договору перетворюється під впливом належно вираженого її власного вибору і відповідної дії (чи іншого юридичного факту) в суб´єктивне право вимагати укладення договору із суб´єктом, на якого покладений зустрічний юридичний обов´язок укласти цивільно-правовий договір. Іноді правовідносини, зміст яких утворюють зустрічні суб´єктивне право на укладення договору та юридичний обов´язок укласти його, виникає внаслідок відповідного юридичного факту в порядку розвитку не абсолютного права і обов´язку укласти договір, а внаслідок відносних правовідносин, у зміст яких входить суб´єктивне право укласти договір і відповідний йому обов´язок зробити це. Така ситуація складається, зокрема, в тих випадках, коли сторони, наприклад, при відсутності протиріччя із законом уклали так званий попередній договір, яким передбачили зобов´язання сторін укласти відповідний змістовний договір, коли законодавство дає переважне право певним суб´єктам на укладення договору та в інших випадках.

Виконання зобов´язання укласти цивільно-правовий договір передбачає подальший розвиток правовідносин між сторонами, що на певному етапі призводить до укладення договору та виникнення і розвитку зобов´язання (цей процес описаний вище). Таким чином, майнові правовідносини перебувають у стані розвитку, лише на певному етапі маючи вигляд зобов´язань, як вони визначаються в окремих главах Цивільного кодексу Майновим правовідносинам відповідають фактичні майнові суспільні відносини. Нерозривний, на перший погляд, їхній зв´язок насправді не є таким. Якби це було так, не виникало б труднощів у кваліфікації правовідносин, наприклад, у розмежуванні правовідносин щодо поставки і купівлі-продажу. Фактичні майнові відносини не можна зводити до такого етапу їх розвитку, коли їм відповідає зобов´язання, передбачене тією чи іншою главою Цивільного кодексу. Воно також проходить через цілий ряд етапів розвитку, на яких йому відповідають абсолютне право і обов´язок укласти договір (в окремих випадках — такі права і обов´язки мають відносний характер), відносні права і обов´язки в процесі укладення договору, суб´єктивні права і юридичні обов´язки, які передбачені відповідними главами Цивільного кодексу, та ще перебувають у стані можливості (потенції), право вимагання та відповідний йому обов´язок, додаткові обов´язки (санкції) і відповідні їм права. Всі ці та інші (не названі) етапи розвитку фактичних майнових відносин перебувають під регулюючим впливом норм цивільного права. Вважати, що фактичні майнові відносини як предмет цивільно-правового регулювання виникають у момент укладення договору, було б невірним, оскільки правовим регулюванням необхідно охопити всі етапи розвитку таких відносин.

Отже, під визначення майнових відносин як предмета цивільно-правового регулювання підпадають ці відносини на всіх етапах їх розвитку, як вони описані вище. Визнання майнових відносин на їх ранніх стадіях розвитку (в процесі укладення цивільно-правових договорів і до цього) як таких дозволяє правильно визначити їх природу як предмета цивільного права. З іншого боку, кваліфікація відносин, що складаються в процесі укладення цивільно-правових договорів і навіть до їх укладення, як організаційних, конструкція організаційних зобов´язань, висунута в свій час О.О.Красавчиковим, не дозволяє розглянути цілісно весь процес розвитку майнових відносин і відповідних їм правових явищ. Тому й під час прийняття нового Цивільного кодексу України нема ніякої необхідності вказувати на регулювання цим Кодексом організаційних відносин, оскільки вони є не що інше, як етапи розвитку чи елементи майнових суспільних відносин. Відносини, що пов´язані з примушенням до укладення цивільно-правових договорів, належать до категорії відносин, які складаються на ранніх стадіях розвитку майнових відносин. Вони є предметом цивільного права, а відповідні права суб´єктів захищаються в порядку, передбаченому для захисту цивільних прав.