Питання про самовизначення і вибір Україною внутрішньої і зовнішньої стратегії політичного, економічного і соціального розвитку в частині її вступу до європейських структур вийшло з розряду дискусійних і вступило у фазу задекларованої на найвищому рівні державної стратегії. Як підкреслювалось свого часу в працях вчених, самовизначення країни має два аспекти, які за певних умов можуть бути досить тісно взаємопов´язаними: внутрішній аспект самовизначення полягає у виборі та реалізації певної стратегії розвитку; Україна проголосила стратегічним напрямом побудову ринкової економіки, намагаючись йти шляхом ринкових перетворень. Однак поки що її економічну систему навряд чи можна визначити інакше, крім як перехідну: вона вже не є суто адміністративно-командною, але водночас не має і багатьох з тих елементів ринкового господарського механізму, які є невід´ємною частиною господарсько-економічних систем розвинутих країн. Іншими словами, Україна, вийшовши із лещат однієї, одержавленої планово-розподільчої економічної системи, до іншої — ринкової — поки що не увійшла, а, отже, і досі не подолала трансформаційної кризи, що створює істотний елемент невизначеності при оцінці перспектив країни як з боку внутрішніх політичних сил, так і з боку зовнішніх спостерігачів і потенційних партнерів.

З економічного боку Україна у більшості залишається спрямованою насамперед на республіки колишнього СРСР. За даними, опублікованими Європейською Комісією, експорт України в процентному вираженні має такий вигляд: до країн СНД вона експортує 51,4% від загального обсягу свого експорту; до ЄС — 11,1%. Ще більш виразною є картина українського імпорту: з СНД імпортується 63,0% від загального обсягу, з ЄС -- 16,0% (для порівняння: з США — 3,2%, із Китаю — 5,4%). Тому, очевидним є те, що за основними економічними параметрами (а за знаним висловом, економіка відомо як впливає на політику і право) Україна сьогодні перш за все тяжіє до Росії та інших країн СНД, які самі є аутсайдерами трансформаційних процесів, що не може не накладати відбитку на всі сторони життя цих країн, в тому числі, і у сфері реформації законодавчої бази.

Зовнішній аспект самовизначення виявляється через вибір орієнтації на певні регіони, конкретні держави, їх ринки як інструмент утвердження країни в сучасному світі й світовому господарстві та забезпечення стабільного економічного розвитку. Природно, що таке самовизначення значною мірою залежить і від економічного становища країни, і від стану її законодавства, і, насамперед, — законодавства про власність. Тому ситуація, що сьогодні наявна в Україні, виглядає надто своєрідною, неоднозначною і загалом проблематичною: на найвищому політичному рівні проголошені певні економічні, політичні й правові пріоритети, а соціальне замовлення на них на рівні суспільства на даний момент фактично відсутнє.

Мабуть, поряд з іншими причинами, саме через це так болісно і сутужно проходять процеси кодифікації цивільного законодавства і прийняття нового Цивільного кодексу. Адже закладені в його основу принципи примату приватного права вельми нелегко сприймаються як сформованою на одержавленому правовому підґрунті минулих років правосвідомістю значних мас населення, так і досить великим загалом впливових посадовців, а через них — і відповідними високими державними органами. Свідченням цього є використання і вживання в офіційних документах, а нерідко і у нормативно-правових актах термінів «господарське законодавство», «господарське право» тощо, які, по суті, виступають антиподами приватного, ринкового права, оскільки були введені до обігу саме для забезпечення потреб планово-розподільчої одержавленої економіки.

Задеклароване й закріплене в документах прагнення України увійти повноправним членом до європейської спільноти визначає не стільки напрям, міру й акцептованість її зовнішніх зусиль, скільки добровільне прийняття й запровадження у національне законодавство (імплементацію) низки норм, які вже давно діють у країнах — членах ЄС. Серед численних критеріїв, вироблених відповідними інституціями ЄС для оцінки готовності країни приєднатися до Європейського Союзу, на перше місце серед політичних критеріїв поставлені: демократія, верховенство права, права людини. При цьому зазначається, що інституції, які забезпечують демократію, верховенство закону і права людини, повинні мати стабільний характер, але оцінка відповідності країни — кандидата даному критерію передбачає не стільки формальний опис політичних інституцій та відносин між ними, скільки визначення того, наскільки продекла-ровані засади реалізуються на практиці. З іншого боку, як зазначав доктор Кр. Анн, правова особистість Європейського Союзу і його прямий вплив на правові системи і відносини країн - учасниць існують лише настільки, наскільки останні наділили Співтовариство своїми повноваженнями.

Верховна Рада України 17 липня 1997 р. ратифікувала Європейську Конвенцію про захист прав людини й основних свобод, а також протоколи № 1, 2, 4, 7 та 11 до неї. Стаття 1 Першого протоколу (Париж, 20 березня 1952 p.), визначаючи правові засади захисту власності, наголошувала, що «кожна фізична чи юридична особа має право без перешкод користуватися своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, окрім як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права». Згідно зі ст. 9 Конституції України і з урахуванням практики застосування зазначеної Конвенції, у разі відсутності норми в національному праві чи при її суперечності нормі Європейської Конвенції, мають бути застосовані норми останньої.

Сучасне законодавство України про власність грунтується на Цивільному кодексі, введеному в дію з 1 січня 1964 p., і Законі України «Про власність», котрий діє з 26 березня 1991 р. При цьому норми, які регулюють відносини власності, містяться також і в ряді інших законів і нормативних актів -- таких, наприклад, як закони «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про колективне сільськогосподарське підприємство» та ін. На жаль, багато в чому чинне національне законодавство про власність базується на підґрунті й засадах, закладених ще в радянський період, на що науковцями не раз уже зверталась увага. Проте швидких дійових кроків по приведенню його у відповідність з реаліями сьогодення і накресленої на найвищому політичному рівні перспективи, поки що не спостерігається, хоча з боку законодавців і звучать постійні публічні запевнення у якнайшвидшому і якнайефективнішому реформуванні правового поля України задля пристосування його до загальноєвропейських норм. Виняток з цього складають хіба що представники ультралівих сил в парламенті та їх електорат, котрі наполегливо і активно закликають ще раз увійти в ту ж саму річку, з якої Україна болісно і важко почала виходити дев´ять років тому, вмотивовуючи це тезою, що «раніше було краще». Що було раніше — не є таємницею: як свідчить ретроспективний аналіз, більшовикам за часів становлення Радянської влади знадобилося вісім років, щоб зруйнувати приватну власність у промисловості, і тринадцять — у сільському господарстві.

Конституція УРСР 1937 р. закріпила ленінську ідею про економіку держави як про «єдину фабрику»; соціалістичній економіці повною мірою відповідала і структура власності, яка була єдиною за своєю природою («соціалістичною») і виступала у формі державної і кооперативної. В особистій власності громадян (яка «соціалістичною» не вважалась) могли знаходитися тільки предмети споживання; тим самим сфера виробництва продукції, товарів і послуг, їх реалізації цілком і виключно зосереджувалася лише в руках держави, тобто в руках правлячого класу радянського суспільства — номенклатури9.

Конституція УРСР 1978 р. назвала економіку країни єдиним народногосподарським комплексом, який охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу й обміну. Протягом тридцяти попередніх років в УРСР вбачалося лише дві форми власності на засоби виробництва - державна і колгоспно-кооперативна. Однак навіть поверхове заглиблення в сутність цих двох задекларованих «соціалістичних форм власності» призводило до парадоксальних висновків: скажімо, газета «Правда України» — орган ЦК Компартії України, партія — не держава, отже, «Правда України» — не державна власність. Яка ж тоді: колгоспно-кооперативна? -адже інших форм «соціалістичної власності» не передбачалося... Але виправляти щось докорінно на той момент було вже запізно, оскільки теза про дві форми соціалістичної власності стала абетковою істиною, яку міцно завчив кожний правовірний марксист-ленінець. Тому і було знайдено «соломонове рішення»: форм дві, але є ще й третя — «власність громадських організацій», про що законодавець скоромовкою і згадав лише в Конституції УРСР 1978 р.

У «перебудовний» період на передній план постали проблеми отримання в першу чергу громадсько-політичних прав, однак, після здобуття Україною незалежності люди з´ясували, що, як зазначає В. Костицький, «...внаслідок бездіяльності одних, непрофесійності других і саботажу третіх вийшло так, що демократичні свободи стали здобуватися коштом свобод соціально-економічних. У результаті виникла психологічна втома народу від ще не здобутої демократії і ностальгійні спогади за втраченою соціальною захищеністю» . На таких ностальгічних засадах певних верств населення і будують свою політику апологети «кроку назад -двох кроків вперед».

Конституція України 1996 р. сформулювала і закріпила низку норм щодо права власності: ст. 41 проголосила, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а право приватної власності є непорушним; ст. 13 визначила, що власність зобов´язує і не  повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству; ст. 14 гарантувала право власності на землю. Однак більшість з проголошених на конституційному рівні позицій на сьогоднішній день не  мають  в  національному законодавстві чітких  механізмів практичної реалізації наданих прав. Тому, на мій погляд, вкрай необхідними є звернення до європейського досвіду і рецепції європейських (і не тільки) правових норм, спрямованих на забезпечення реалізації кожним суб´єктом права власності своїх правомочностей власника, охорону і захист власності її права.

Недосконалість цілого ряду положень і норм чинного законодавства про власність не є предметом розгорнутого аналізу в даному випадку, але аж ніяк не можна не звернути увагу на нормативне закріплення проблематичної (на думку ряду авторів, яку я поділяю) конструкції «права колективної власності». Поняття «колективна власність» і його суб´єктний склад особливо гостро критикувалися в юридичній літературі минулих років і продовжують піддаватися критиці. Ряд українських і російських цивілістів (Я.Шевченко, О.Дзера, О.Пушкін, О.Бандурка, Л .Яричевська, Р.Шишка, Є.Суханов, Ю.Толстой та ін.) прямо висловлювались проти подальшого збереження в законодавстві категорії «колективна форма власності»". Не містить згадки про право колективної власності й Конституція України, в якій законодавець оперує поняттям «право власності юридичних осіб»; від використання дефініції «право колективної власності» відмовились і автори проекту нового Цивільного кодексу України, стверджуючи, що колектив не являє собою єдиної цілісності, яка б могла виразити себе як суб´єкт права власності, і проводять щодо цього аналогію з цивільним законодавством ряду європейських країн. Іншої точки зору дотримуються В.Семчик, В.Луць, Г.Пронська та ряд інших представників науки

Не маючи змоги в рамках статті детальніше зупинитись на цій проблемі, адресую зацікавленого читача до ґрунтовних праць зі згаданої проблематики цивільного права, відстоюючи ідею доцільності подальшого збереження в українському законодавстві про власність конструкції права колективної власності . Проведене редакцією «Права України» обговорення правових проблем колективної власності свідчить, що в світі не існує розвинутих країн з ринковою економікою, в яких панувала б колективна власність, як це має місце сьогодні в Україні. Не можна не звернути уваги й на існуюче в сучасній моделі правового врегулювання відносин власності засилля економічних категорій і понять (таких як «форма власності», «змішана форма власності» тощо), що призводить до суперечливого, викривленого, а нерідко і хибного тлумачення ряду правових конструкцій.

Сьогодні, наприкінці XX століття, особливої актуальності набуває виголошений ще на самому його початку П. Столипіним логічний ланцюжок: приватна власність => економічно незалежна людина => політичне незалежний громадянин => громадянське суспільство => правова держава. На мій погляд, саме через повноцінну реалізацію і в нормі закону, і на практиці цього логічно послідовного ланцюга, рівно як і неухильне дотримання букви й духу тих міжнародно-правових угод з питань охорони й захисту права власності громадян, учасницею яких є Україна (і, насамперед, — Європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод), імплементацію норм і рецепцію досягнень світової правничої думки, науки та практики щодо забезпечення права людини на власність як одного з невід´ємних її прав — саме через реалізацію цієї, однієї з численних передумов, можливо врешті-решт прийти до побудови держави, яка матиме всі підстави іменуватись правовою і з повним правом претендувати на визнання її як члена Європейського співтовариства та його структур.