Наприкінці жовтня 2000 р. в Одеській національній юридичній академії відбулася, як уже повідомлялося (див. «Право України». — 2000. — № 12), міжнародна науково-практична конференція, присвячена співвідношенню та взаємодії політико-правової системи конституціоналізму та діяльності конституційної юстиції. В конференції взяли участь перші посадові особи законодавчої та судової влади, правоохоронних органів України, голови вищих судових органів зарубіжних країн, відомі в Україні та за кордоном вчені й практичні працівники з Бєларусі, Болгарії, Великої Британії, В´єтнаму, Греції, Грузії, Естонії, Китаю, Молдови, Німеччини, Росії, Румунії, Туркменистану, США.
Конференція почалась з проголошення привітання Президента України Л.Д.Кучми, в якому підкреслено особливе теоретичне та практичне значення проблеми конституціоналізму для країн, «які знаходяться у перехідному стані, кардинально змінюють суспільно-політичні координати свого розвитку», формують «новітній конституційний порядок».
До учасників конференції з привітанням звернувся голова Одеської обласної державної адміністрації С.Р.Гриневецький, який підкреслив, що участь високих гостей у міжнародній конференції є свідченням визнанням внеску одеських юристів у правову теорію і практику. Ми маємо можливість, сказав він, спостерігати і більш того — бути безпосередніми учасниками важливих політичних перетворень, що відбуваються в країнах СНД. Практично одночасно почалося формування нової системи влади в Російській Федерації, відбуваються конституційні зміни в Молдові, конституційна реформа в Україні. Важливу роль у цих процесах відіграють Конституційні Суди. Перетворення, що відбуваються, різні за своєю суттю і кінцевою метою. Але вони свідчать, що конституційний процес у країнах Співдружності, пошук нових оптимальних форм взаємодії між різними гілками влади триває. Інакше і не може бути. Практика міжлюдських відносин не перебуває у стані абсолютного спокою. І саме практикою перевіряється ефективність правових норм і політичних систем.
Якщо говорити про Україну, то в процесі конституційної реформи, що почалася, на долю Конституційного Суду випало почесне, але в той же час нелегке завдання. Я висловлю власну думку і, думаю, вона збіжиться з думкою присутніх, що з цим завданням Конституційний Суд справився. Березневий вердикт Суду щодо Указу Президента про проведення всеукраїнського референдуму створив не тільки юридичний, але і політичний прецедент, довів, що Україна дійсно перетворюється на правову державу.
З вступною промовою виступив доктор юридичних наук, заслужений юрист України, президент ОНЮА, народний депутат України С.В.Ківалов, який висловив сподівання, що конференція буде цікавою, теоретично змістовною, практично корисною. Підставою для цього є плідна і визнана на Батьківщині і за її межами діяльність доповідачів і гостей у галузі державного будівництва, поєднання науки і практики, участі в процесах реформування суспільства і держави, досвід роботи вчених нашої Академії. Він звернувся до історичного аналізу переходу до демократії і політичного плюралізму в Україні, країнах Східної Європи наприкінці XX ст., що супроводжуються революційними змінами політичних інститутів і суспільної свідомості, актуалізують переосмислення теоретичних основ конституціоналізму в широкій порівняльній перспективі. Політичні реформи пострадянського періоду орієнтувалися на класичні моделі західної демократії, однак труднощі в їхньому проведенні виявили ті сторони цієї моделі, на які зверталося недостатньо уваги.
Історично сформувалися стереотипи сприйняття, гносеологічні «ідоли», як писав Бекон, які часто ускладнюють досягнення єдності думок і інтерпретацію ключових понять конституційної теорії і практики, особливо в зв´язку з впливом на ці гносеологічні процеси різних соціально-правових факторів, серед яких виокремлюється конституційна юстиція. Саме завдяки її діяльності поширеній сакралізації конституції (розгляду конституції як вічного і незмінного закону, що втілює божественну волю, природне право й історичну традицію) протиставляється підхід юридичного реалізму. Ці підходи є важливими для розвитку науки конституційного права і, якщо дозволено використовувати термін, застосований на XV Конгресі Міжнародної академії порівняльного права, конституалізації державного будівництва і правопорядку в країні.
І. незалежно від досягнутого в цьому процесі, проблема залишається для всіх держав світу актуальною, що стосується функціонування будь-якої держави, її взаємин із суспільством І людиною.
Для України це особливо важливо: «Україна, — говорив Голова Верховної Ради України І.С.Плющ, — не просто розташована в центрі Європи, а знаходиться на перетинанні політичних, економічних, екологічних інтересів... сусідів нашої держави». Я б додав — і правових інтересів. Невипадково близько місяця тому Президент України Л.Д.Кучма створив і очолив Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського союзу. З гордістю за наш колектив можу повідомити високі збори, що Академія не знаходиться осторонь від цього процесу, і ще один тому доказ — наша конференція.
При цьому, природно, міжнародно-правові аспекти предмета нашого обговорення, гло-балістика проблеми конференції не може бути ізольована від наших суто українських проблем. Типовим прикладом є науково-практична ситуація, пов´язана зі співвідношенням загальної теорії Конституції і теорії та практики окремих конституційних інститутів. Зокрема, це стосується дуже актуальних питань правосуддя, судоустрою, судової влади. І це — лише доказ на типовому для теми конференції прикладі ємності, змістовності політико-правової системи конституціоналізму, яка «залучає» у свою орбіту найактуальніші для України проблеми.
Голова Верховної Ради України І.С.Плющ звернувся до вельми актуальної для України проблеми парламентської реформи в умовах становлення українського конституціоналізму. Визначивши роль Верховної Ради у новітній історії України і органічно пов´язав це з історичним досвідом Української Народної Республіки, І.С.Плющ підкреслив, що на рубежі століть український парламентаризм вступив у нову фазу свого розвитку, який визначається комплексом факторів як правового, так і політичного характеру. Одночасно була підкреслена потреба переосмислення практики відносин Верховної Ради України з Конституційним Судом. Суть проблеми полягає не тільки в дискусіях навколо вже добре відомої проблеми, хто має право тлумачити закон: парламент чи Конституційний Суд. Виникає значно складніше питання, а саме: обмеження прерогатив Верховної Ради рішеннями Конституційного Суду. У рамках конституційної реформи на особливу увагу заслуговує й удосконалення законотворчого процесу. Знов-таки йдеться про роль парламентських комітетів, які фактично слугують «поштовою скринькою» між суб´єктами права законодавчої ініціативи та сесійною залою. У зв´язку з цим на відповідну політичну та юридичну оцінку чекає проблема лобіювання, яке вже увійшло у парламентську практику України і проявляється у спробах впливу на депутатів, окремих осіб або організацій, засобів масової інформації при прийнятті, відхиленні або зміні законів під час проходження законопроекту у Верховній Раді України та її органах. Оскільки лобіювання є формою реалізації інтересів різних соціальних і професійних груп, воно в принципі не суперечить конституційним правам громадян України.
Ще одна проблема — забезпечення прав парламентської опозиції, яка стала актуальною після створення парламентської більшості в січні-лютому 2000 р. Уданий час статус парламентської опозиції не врегульовано. Слід визначити поняття опозиційної діяльності, на законодавчому рівні закріпити права парламентської меншості та гарантії їх реалізації.
У зв´язку з цим, підкреслив Голова парламенту, дуже важливо з´ясувати позицію представників юридичної науки, ознайомитися з неупередженими висновками, які потім сприятимуть Верховній Раді у реалізації відповідальних й складних завдань.
З доповіддю «Вплив конституційної юстиції на розвиток українського конституціоналізму» виступив Голова Конституційного Суду України, заслужений юрист України В.Є.Скомороха. (Доповідь В.Є.Скомороха опубліковану в № 12 за 2000 р. журналу «Право України).
Голова Конституційного Суду Російської Федерації, доктор юридичних наук, член-кореспон-дент РАН М.В.Баглай розповів про дуже болючу політико-правову проблему юридичного статусу республік у складі Російської Федерації.
За порівняно невеликий термін своєї діяльності Конституційний Суд розглянув десятки справ з питань федеративних відносин. Найбільший суспільний резонанс викликали рішення Суду з питань конституційного статусу суб´єктів РФ та їхньої рівноправності, суверенітету республік, співвідношення федеральних законів і законів суб´єктів Федерації, власності, системи правоохоронних органів.
Прийняття в республіках актів, що суперечать федеральній Конституції, багато в чому спиралося на те, що в конституціях ряду з них проголошувався їхній державний суверенітет. І це «не помічали» у федеральному центрі, побоюючись торкати дану проблему. Усі розуміли: не може бути суверенних республік усередині федеральної держави, це суперечить самим принципам федералізму. Але мовчали. «Парад суверенітетів», що почався в Росії в останній період існування Союзу РСР, виявився можливим почасти через нерішучість федеральної влади Із ти сфері, а почасти тому, що небезпеку такого параду для цілісності Росії наші політики усвідомили не відразу.
Але рано чи пізно ця проблема повинна була про себе нагадати. У 1999 р. до Конституційного Суду надійшли відповідні запити. Показово, що спочатку вони надійшли не від федеральних органів, а від суб´єктів федерації, і тільки потім — від групи депутатів Державної Думи РФ.
У протиріччі з науковою теорією і міжнародною практикою федералізму конституції ряду республік Російської Федерації не тільки проголошують їхній повний суверенітет, але й визнають їх суб´єктами міжнародного права. Важливо підкреслити, що використання в Конституції РФ поняття «республіка (держава)» не може розглядатися як визнання державного суверенітету цих суб´єктів. Воно лише відображає визначені особливості їхнього конституційно-правового статусу, пов´язані з факторами історичного чи національного характеру.
Конституційний Суд, кажучи образно, поставив діагноз: суверенітет республіки відтепер нелегітимний. Положення про нього автоматично втратили силу. І ті, хто намагається його відстоювати, вступає в протиріччя з ідеєю правової держави і самою Конституцією Російської Федерації.
Голова Верховного Суду України, почесний доктор ОНЮА В.Ф.Бойко зосередив увагу на застосуванні конституційних норм судами загальної юрисдикції. У зв´язку з цим було підкреслено, що з прийняттям нової Конституції суд не тільки має вирішувати спори про право, не тільки реалізовувати принцип справедливості у правозастосовчій практиці, а й виступає своєрідним арбітром у спорах на відповідність нормативних актів Конституції або законам України. Поряд з цим будь-який суд загальної юрисдикції наділений правом визнавати неконституційними або такими, що не відповідають законам України, рішення органів виконавчої влади та місцевого самоврядування або їх посадових осіб.
З прийняттям Основного Закону, продовжує доповідач, у судочинстві з´явилась нова демократична засада, така як родинний імунітет. Конституція України зазначає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сім´ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Слідчі органи та суди, пропонуючи підсудному, членам його сім´ї чи близьким родичам дати пояснення по обставинах справи, зобов´язані роз´яснити положення цієї конституційної норми. Порушення цих вимог закону призводить до втрати таких пояснень як засобу доказування при розгляді судом конкретної справи. Як відомо, у червні 2001 р. почне діяти конституційна вимога щодо можливого обмеження права кожної людини на свободу та особисту недоторканність тільки за вмотивованим рішенням, суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Основний Закон нашої держави живе, діє в напрямі посилення захисту прав і свобод людини та громадянина.
Директор Баварської школи управління (Німеччина), доктор права Ю.Харбиш докладно розповів про Основний Закон Німеччини в контексті загального розвитку європейського конституціоналізму, про практику правової охорони конституційного ладу та про устрій і діяльність Конституційного Суду країни. Особливу увагу він привернув до процедур судочинства цього Суду залежно від предмета провадження. Одночасно Ю.Харбиш підкреслив, що конституційні скарги становлять величезну частину судочинства, яке є компетенцією федерального Конституційного Суду. Більшість конституційних скарг є безрезультатними, хоча понад 1000 процесів громадяни все ж виграли. Це доводить, що усі дії публічної влади повинні перевірятися на предмет відповідності Основному Закону.
Закінчено виступ було цікавим визнанням, що судді мають дійсно велетенську владу: вони можуть анульовувати урядові й інші акти виконавчої влади, а також рішення верховних судів. Вони можуть визнати прийнятий парламентом закон недійсним і для цього достатньо 5 голосів з 8 голосів суддів одного з сенатів. Ми у себе в Німеччині не можемо уявити Конституцію без конституційної юстиції. Без неї Конституція подібна леву, який не має зубів. Німеччина дуже добре знайома з зубами цього лева.
«Вищі спеціалізовані суди як конституційна гарантія демократизації судової влади» -тема доповіді Голови Вищого арбітражного суду України, кандидата юридичних наук, заслуженого юриста України, почесного доктора ОНЮА Д.М.Притики Процес «оксамитової» боротьби за владу, зазначив доповідач, є виснажливим та довготривалим, таким, що завжди грунтується на протилежних поглядах політиків, прагненнях і уподобаннях державних діячів та провідних фахівців, котрі, як правило, для досягнення своєї мети намагаються знайти підтримку в наукових колах.
Доповідач звернувся до проблеми судової реформи. Настав час відверто визнати, що необхідність демократичного реформування системи судів України, як того вимагає Конституція, фактично використовується для згортання саме процесу демократизації судової влади та створення правового підґрунтя її надмірної централізації в одному органі — Верховному Суді України, з необмеженими судовими повноваженнями. При цьому, на думку промовця. Ігноруються конституційні положення у проекті закону «Про судовий устрій», внесеного до Верховної Ради України її Комітетом з питань правової політики. Тут реанімується стара ідея кінця 80-х — початку 90-х pp. про механічне підпорядкування спеціалізованих судів Верховному Суду України, що було ще тоді реалізовано стосовно військових судів: ліквідовано Військовий трибунал України і створено замість нього судову колегію у складі Верховного Суду України. Саме такий шлях реформування судової системи виборювався противниками демократизації судової влади і під час обговорення проекту нової Конституції України. Але законодавець відмовився від «жорсткого» об´єднання спеціалізованих судів із загальними судами і зупинився на поміркованому оновленні судової системи шляхом «м´якого» приєднання спеціалізованих судів до судів загальної юрисдикції. Взагалі, підкреслив доповідач, інша позиція зруйнує ідею створення спеціалізованих судів як можливість забезпечення спеціалізованого професійного судового захисту в сфері правовідносин, регулювання яких становить для суспільства особливий інтерес.
Суттєве зауваження Д.М.Притики викликало у проекті Закону те, що взагалі передбачається один апеляційний господарський (арбітражний) суд, в той час як цим же проектом визнається за необхідне створення 27 апеляційних судів з адміністративної юрисдикції Враховуючи економічні чинники, які впливають на кількість і характер господарських спорів, а також територіальне розташування апеляційних судів і зручність транспортних зв´язків, таких судів повинно бути щонайменше чотири. Тільки надання вищим спеціалізованим судам повноважень повної касаційної інстанції може бути забезпечено дійсне реформування судової системи у відповідності з Конституцією, що створить умови для демократизації судової влади в цілому.
У доповіді Голови Конституційного Суду Республіки Молдова П.А.Барбалата, присвяченої проблемам та перспективам перегляду Конституції Республіки Молдови, вказувалось, що вперше ідеї перегляду Конституції в республіці пролунали в ході президентських виборів 1996 р. З цією пропозицією виступив Мирча Снєгур, перший Президент Республіки Молдова. Однак у Парламенті ця ідея була відкинута, її не підтримав і Петро Лучинський, що займав у той час посаду Голови Парламенту, а тепер — Президент Республіки Молдова та ініціатор конституційної реформи.
Депутати звернулися до Конституційного Суду з проханням щодо тлумачення Конституції в наступних аспектах: чи має право Президент Республіки Молдова відповідно до Конституції оголошувати референдум; чи йому надане виключне право на ініціативу проведення референдуму з наступним прийняттям Парламентом постанови про його проведення; чи має право Президент вимагати схвалення шляхом референдуму проектів законів про внесення змін до Конституції. У своїй Постанові Конституційний Суд роз´яснив, що Конституція може бути переглянута тільки Парламентом або безпосередньо шляхом призначеного ним референдуму за умов додержання передбачених Конституцією процедур. Суд підкреслив також, що Президент може ініціювати процедуру перегляду Конституції з представленням проектів конституційних законів Парламенту тільки разом з висновком Конституційного Суду, прийнятим не менш ніж чотирма суддями.
У відповідь на ініціативу Президента в серпні 1999 р. група депутатів Парламенту звернулася до Конституційного Суду з проханням дати висновок на проект закону про внесення змін до Конституції, суть яких зводилася до зміни форми правління в Республіці Молдова з президентсько-парламентської на парламентську. Оскільки положення проекту конституційного закону не виходили за меж перегляду Конституції, у листопаді того ж року Конституційний Суд дав на нього позитивний висновок. Крім того, і це найголовніше, 5 липня 2000 р., тому що минув шестимісячний термін після дачі висновку, більшістю голосів Суд проголосував за проект закону про внесення змін до Конституції. Головна зміна — Президент обиратиметься не виборцями, а Парламентом.
В даний час протистояння між Президентом і Парламентом триває. Президент наполягає на проведенні республіканського конституційного референдуму для вирішення основного питання — як варто керувати країною. Парламент повинен прийняти відповідне рішення.
Не залишив Парламент без уваги і Конституційний Суд. Події, що сталися в нашій республіці, багато в чому співзвучні часу, вони показові і для інших країн молодої демократії і, вважаю, вони чималою мірою пов´язані з тим, про що ще в березні 1892 р. писав французький конституціоналіст Шарль Боржо у передмові до свого твору «Заснування і перегляд конституцій у Європі й Америці»: «Нічого не може бути більш оманним, ніж зближення інститутів різних суспільств, якщо воно виробляється суто юридичним шляхом».
Радник Голови Верховної Ради України, доктор юридичних наук ОЛ.Копиленко зупинився на проблемі використання історичного національного досвіду України в здійсненні парламентської реформи. Зокрема, він зазначив: майже за десять років новітнього українського державотворення не було, здається, такого моменту, коли в процесі розгляду тих чи інших питань (незалежно від їх політичної та правової ваги) не лунали посилання на зарубіжний досвід. Але ж, шануючи досвід наших сусідів, далеких і близьких, нам не менше важливо насамперед звернутися до власної історії.
Як відомо, нині у центрі уваги — політична структуризація Верховної Ради України, що значно посилило роль фракцій і, відповідно, вимагає нових підходів до організації законотворчого процесу. Та, виявляється, що нетривала діяльність Центральної Ради слугує у цьому плані повчальним досвідом, адже вона розвивалася саме на такій основі і саме фракціям належала значна, іноді вирішальна роль у розв´язанні тих проблем, що постали перед тодішнім українським парламентом, зокрема у формуванні його робочих органів. Незважаючи на те, що Конституція УНР 1918 року навіть наділила фракції правом законодавчої ініціативи, вони не встигли опанувати цієї ролі. Натомість основним «постачальником» законопроектів був Уряд, який готував їх з власної ініціативи або за прямим дорученням Центральної Ради. Так, 9 серпня 1917 р. вона доручила йому «виробити ряд законопроектів у справі планомірного задоволення потреб трудящих мас, людності, а саме у справі робітничій, земельній, харчовій та освітній». Цс, до речі, й одна з перших спроб взагалі визначити пріоритети у законодавстві.
Власне, функціонування більшості у теперішній Верховній Раді України, підкреслив доповідач, її відносини, зокрема з Урядом, також дозволяють провести прямі аналогії з Центральною Радою. У тому, що це — не кон´юнктура, переконує, наприклад, такий факт: до складу Центральної Ради не входили політичні сили, що перебували в опозиції до стратегічного курсу держави та взагалі самій державі (київським більшовикам пропонувалося делегувати своїх представників до Центральної Ради, проте вони відмовились).
Спираючись па досвід вітчизняного парламентаризму, можна було приділити основну увагу проблемам концептуального характеру, до яких так і не дійшли наші попередники.
Доповідь Голови Верховного Суду Естонії У.Лихмуса дала докладний нарис розвитку конституціоналізму в країні. Історичний досвід Естонії, його позитивні та негативні риси виявилися корисними для її сьогодення. Це було переконливо доведено щодо формування народовладдя, реалізації принципу розподілу та збалансованості влад, конституційних гарантій демократії. Значна увага у доповіді була приділена організації судової влади, зокрема конституційної юстиції.
В Естонії судовий нагляд за конституційністю має специфічні риси. У європейському контексті це перетворює нашу модель, зазначив доповідач, на рідку, навіть унікальну. Адже більшість держав континентальної Європи створила конституційний суд, що існує окремо від загальної судової системи. В Естонії вирішили (мабуть, з тієї причини, що держава є невеликою), що Верховний Суд одночасно є не тільки вищим судом, що розглядає в касаційному порядку судові рішення, але і судом конституційного нагляду. Для цього створена судова колегія конституційного нагляду. Щодо конституційного судового нагляду можна виділити чотири характерних ознаки: 1) колегія конституційного нагляду уповноважена здійснювати нагляд за прийнятими парламентом законами; 2) Президент Республіки вправі ініціювати a priori судовий нагляд за конституційністю і канцлер юстиції має право ініціювати a posteriori абстрактний контроль; 3) крім судової колегії конституційного нагляду Верховного Суду, інші суди вправі визнавати протизаконним будь-який правовий акт, що суперечить Конституції, і не застосовувати його, сповістивши про своє рішення Верховний Суд і канцлера юстиції, чим приводиться в дію провадження по конституційному нагляду у Верховному Суді; 4) немає можливості для подачі індивідуальних скарг по конституційному нагляду.
Генеральний прокурор України, державний радник юстиції України, заслужений юрист України, почесний доктор ОНЮА М.О.Потебенько присвятив доповідь ролі прокуратури у правовій охороні конституційного ладу України.
Конституційний лад визначає «обличчя» країни, її соціальну сутність та основні напрями розвитку. Тому, підкреслив доповідач, кожна держава життєво заінтересована в його непорушності і забезпечує його охорону системою відповідних гарантій. Передусім заради цього прокуратура удосконалює свою організацію та форми і методи діяльності. Прокурорський нагляд набув більш конкретного характеру, головною його метою став кінцевий результат, реальне усунення порушень закону. Започатковані й активно здійснюються організаційно-кадрові зміни. Впорядковується прокурорсько-слідча діяльність, пріоритети якої скеровуються на низову ланку прокурорської системи, на передній край боротьби з порушеннями законності та злочинністю. Завершено структурну реорганізацію Генеральної прокуратури та підпорядкованих їй прокуратур, що дозволило наблизити її побудову до конституційної моделі. Усунено дисбаланс між управлінсько-контролюючою верхівкою та низовими ланками, на які лягає основний тягар прокурорсько-слідчої роботи.
Становлення і вдосконалення діяльності прокуратури незалежної України, зазначив доповідач, відбувалося на тлі глобальних перетворень в усіх галузях суспільного життя, тобто фактично в умовах зародження нового конституційного ладу. У такий складний і відповідальний період принципово важливою стала необхідність протидії намаганням звести роль прокуратури лише до участі у кримінальному переслідуванні злочинних діянь. Деякі політики і фахівці вдалися до перегляду місця прокуратури, яке історично утвердилось в нашому суспільстві. З посиланням на зарубіжний досвід, який, до речі, не є загальноприйнятим, проводилась ідея позбавлення прокуратури загальнонаглядових функцій, які на сьогодні залишені за прокуратурою тимчасово, що фактично призвело б до ліквідації прокуратури як самостійного органу нагляду за додержанням законів і створило б умови для використання її у кон´юнктурних шлях.
О.М.Потебснько нагадав, що він не раз наголошував, що у складний перехідний період прокуратура повинна не тільки не втрачати своїх позицій, а навпаки -- зміцнюватися та вдосконалюватися як багатофункціональна державна структура з чітко визначеною серед інших функцією нагляду за додержанням законів. Наглядова діяльність, яку здійснює прокуратура, виступає основою правового захисту суспільних відносин, які становлять сутність конституційного ладу.
Проректор Букенгемського університету (Велика Британія), доктор права, професор, почесний доктор ОНЮА Е.Олкок звернувся в доповіді до політико-правових особливостей британського конституціоналізму. Часто можна почути, сказав він, що Об´єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії має неписану Конституцію. Але технічно це невірно. Конституція Великої Британії та Північної Ірландії розкидана по багатьох документах. Мається на увазі, що в Об´єднаному Королівстві немає єдиного спеціального документа, що не підлягає змінам, котрий може йменуватися Конституцією.
Щодо ролі судів у процесі конституціоналізації правового порядку треба підкреслити, що теоретично судді можуть інтерпретувати новітнє законодавство, але ніяк не можуть посилатися на вищий принцип, щоб оголосити його недійсним. Безумовно, це завжди було проблематичним, оскільки тут закладено питання, що вважати «законом, прийнятим Парламентом за всіма правилами». Постановили законодавчо вважати, що це — юридичний документ, ухвалений в одному й тому ж вигляді трьома інстанціями: Палатою общин, простою більшістю при голосуванні членів палати, що в той час представляли певну частину нетитулованих забезпечених підданих Корони чоловічої статі; Палатою лордів, простою більшістю при голосуванні членів палати, що представляли всіх титулованих підданих Корони. Сам же Парламент, зазначив відповідач, являє яскравий приклад геніального вміння британців надавати форми зовнішньої стабільності внутрішньому безладдю. Але, незважаючи на всі зміни, що відбулися, Парламент зберіг свою незалежність.
Всі ці проблеми віднедавна постали з новою силою, коли Парламент дещо із запізненням в 1998 р. інкорпорував Європейську Конвенцію про права людини в британське законодавство шляхом прийняття Закону про права людини. Цей закон спеціально вказує на те, що судді можуть позбавити юридичної сили будь-які англійські закони, котрі вони вважають суперечними Європейській Конвенції. Однак ця відмінність може не відіграти ніякої ролі з таких причин: судді будуть змушені намагатися інтерпретувати англійське законодавство так. щоб воно відповідало європейським угодам. Якщо їм це не вдасться, то вони змушені будуть публічно оголосити, що закони суперечать положенням європейських угод.
«Правова культура — обов´язкова складова українського конституціоналізму» було предметом переконливого доказу міністра юстиції України, кандидата юридичних наук С.Р.Станік Теоретичні положення доповіді надані у співвідношенні із функціональним статусом Мін´юсту.
Міністерство юстиції, доводить доповідач, посідає особливе місце у правовій системі держави як орган, що відіграє провідну роль у реалізації державної правової політики, у тому числі в реформуванні правової системи, гуманізації та гармонізації українського законодавства.
З року в рік зростає показник законопроектних робіт Мін´юсту України. Цей показник в 1996 р. ледве перевищував 20, в 1997 р. збільшився удвічі, а в 1998 р. ще раз — удвічі. За останні два роки активність дещо знизилась, але інші показники свідчать, що Міністерство разом з усіма державними інституціями намагається повернути громадянам втрачену повагу до закону як до інструмента охорони й забезпечення їх прав і свобод, відродити в них віру у правову справедливість. Зокрема, з метою усунення дублювання, прогалин, протиріч та неуз-годженостей законодавства Міністерством розроблено проект Єдиного класифікатора галузей законодавства України, ведеться Єдиний державний реєстр нормативних актів, який становить необхідну інформаційну основу для нормотворення та нормозастосування в державі і до якого включено 12 200 правових актів.
З 1 січня 1999 р. новоствореними районними управліннями юстиції розпочато державну реєстрацію нормативно-правових актів районних, районних у містах Києві та Севастополі держадміністрацій. Так, якщо за 1999 р. було зареєстровано 3455 нормативно-правових актів, то тільки за 9 місяців 2000 р. вже зареєстровано — 8074, що більше у 2,3 рази, ніж за 1999 р. у цілому. Разом з органами виконавчої влади Мін´юстом та управліннями юстиції за два останні роки переглянуто на відповідність Конституції України та іншим актам законодавства більше 100 тис. нормативних актів, у тому числі занесених до державного реєстру. Приведено у відповідність з чинним законодавством більше 2 тис. актів, близько 1 тис. скасовано.
Одним з пріоритетних напрямів реалізації функції формування правової культури, підкреслила С.Р.Станік, є підвищення якісного рівня правової роботи. У цій сфері діяльності роль Мін´юсту визначилась як центру з її організації, координації і методичного забезпечення.
Належний рівень правової культури суспільства не може бути забезпечений без високого рівня правової культури осіб, які займаються правовою діяльністю. Міністерством юстиції та його територіальними органами приділяється велика увага добору високопрофесійних суддівських кадрів. Для порівняння: кількість опрацьованих за 2000 р. матеріалів про призначення та обрання суддями дорівнює сумарній кількості матеріалів попередніх трьох років.
С Р.Станік дала високу оцінку підготовці кадрів юристів, зокрема, у Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого (м.Харків), Одеській національній юридичній академії, на юридичних факультетах Київського, Львівського університетів.
Дві доповіді були представлені з Конституційного Суду Республіки Беларусь — Голови суду, професора Г.О.Василевича та судді А.Г.Тиковенка
Особливу увагу в доповіді Г.О. Василевича приділено контролю за конституційністю нормативних актів. У юридичній літературі дається аналіз поняття «контроль», який часто плутають з наглядом Ці поняття розрізняються, що виявляється й у тих заходах, що можуть застосовувати державні органи, які здійснюють контроль і нагляд.
Контроль за конституційністю нормативних актів у Республіці Беларусь здійснюється Конституційним Судом (частина перша ст. 116 Конституції). У цьому зв´язку можна зробити кілька висновків: 1) зазначена норма припускає активний вплив Конституційного Суду на правотворчий процес і насамперед на його результат — прийняті нормативні акти; 2) регулювання щодо виявлених недоліків, протиріч між Конституцією і всіма іншими підконституцій-ними нормативними актами можливо здійснювати в допустимих для Конституційного Суду формах шляхом ухвалення не тільки висновків, але й інших його рішень; 3) частина перша ст. 116 Конституції є базою для розвитку компетенції Конституційного Суду, що визначається як Конституцією, так і законами; 4) у силу того, що Конституційний Суд — це один з державних органів, що здійснює специфічну контрольну функцію, спрямовану на забезпечення верховенства Конституції й ієрархічної співпідпорядкованості всіх інших нормативних актів, правова позиція Суду повинна бути вирішальної при розгляді подібного роду спорів, у т.ч. і у випадку здійснення правової експертизи Міністерством юстиції, Міністерством закордонних справ про відповідність Конституції відомчих нормативних актів, що відповідно підлягають реєстрації, ратифікації міжнародних договорів.
У зв´язку з тим, що проводиться перевірка акта на його відповідність не тільки Конституції, але й актам, що мають високу юридичну силу, можлива перевірка конституційності всіх норм «по вертикалі», тобто, наприклад, перевірка відповідності нормативного рішення райвиконкому рішенню облвиконкому, що має у свою чергу відповідати указу, закону, а останні -Конституції.
А.Г.Тиковенко розповів про місце і роль Суду в механізмі розподілу влад. Роль Конституційного Суду можна визначити лише за умови встановлення його місця в системі суб´єктів судової влади. По-перше, на конституційному рівні поняття «судова влада» дістало закріплення в Конституції Республіки Беларусь 1994 р. Однак розділ 5 Конституції — «Суд» не містив визначення судової влади, а закріпив у своїх нормах лише статус суду, судді і принципи судочинства. Не розкриває поняття «судова влада» і Закон про судоустрій і статус суддів у Республіці Беларусь від 13 січня 1995 р., в якому вказується, що судова влада належить тільки судам і здійснюється суддями незалежно від законодавчої та виконавчої влади.
Доповідь ректора Інституту Генеральної прокуратури, державного радника юстиції 3-го класу, доктора юридичних наук, професора В.Г.Гончаренка та проректора Інституту, кандидата юридичних наук С.Л.Лисенкова зроблена у формі компаративістського дослідження про статус прокуратури в конституціях зарубіжних країн та Україні. Прокуратура як специфічна частина механізму держави займає важливе місце в системі державного апарату більшості зарубіжних країн, підкреслили доповідачі. Це обумовлює значну увагу, яка приділяється правовому врегулюванню питань, пов´язаних з організацією, визначенням компетенції та форм її діяльності. Відповідні положення в абсолютній більшості випадків містяться у конституціях і конкретизуються у спеціальних законах.
Але є й певні винятки. Так, у ФРН відсутній спеціальний федеральний закон про прокуратуру, ЇЇ організація і діяльність регулюється Конституцією, конституціями земель. Законом про судоустрій, Кримінально-процесуальним кодексом та рядом інших нормативних актів. При визначенні місця прокуратури у конституціях зарубіжних країн вбачається декілька підходів: Конституції містять окремий структурний елемент, спеціально присвячений прокуратурі; деякі конституції (Польща, Китай) містять розділи (глави), які одночасно присвячені і судові і прокуратурі; положення щодо прокуратури є складовою частиною глав або розділів конституцій, присвячених організації і здійсненню правосуддя; у ряді країн (Бельгія, США, Франція, Чехія) конституції взагалі не згадують про прокуратуру і всі питання, пов´язані з нею, регулюються виключно спеціальними законами. В таких країнах діяльність прокуратури пов´язана, як правило, із забезпеченням здійснення кримінального переслідування злочинців.
Викладене приводить до висновку, що місце конституційного закріплення положень щодо організації і компетенції прокуратури у світовій конституційній практиці обумовлюється перш за все наявністю або рівнем її наглядових повноважень.
Кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, голова Вищої ради юстиції, голова Спілки юристів України В.О.Євдокимов звернув увагу на одночасний розвиток українського конституціоналізму та судової влади. Питання сучасного конституціоналізму, які є предметом обговорення на конференції, як ніколи є актуальними для подальшого розвитку нашого суспільства цивілізованим шляхом — так вважає доповідач. Впровадження Конституції у життя потребує на сучасному етапі розвитку України продовження державно-правової реформи.
Створення в Україні Вищої ради юстиції — спеціального органу, функції якого полягають у формуванні судової гілки влади, є необхідністю, відповідає вимогам побудови правової демократичної держави. Функціонування в Україні цього органу ставить нашу державу в один ряд з такими розвиненими країнами, як Іспанія, Франція, Португалія, Італія, Польща, Ізраїль, Угорщина та ін.
Окремо доповідач зупинився на особливостях сучасного стану судової реформи, одночасно звернувшись до історичних витоків державності України.
«Сучасний конституціоналізм — мета конституційної реформи в Україні» тема доповіді завідуючого кафедрою конституційного права ОНЮА, доктора юридичних наук, заслуженого діяча науки і техніки України М.П.Орзіха. Ні прийняття Конституції, ні її зміни не можуть розглядатися як кінцева мета, вичерпний зміст конституційної реформи. У зв´язку з цим доповідач підкреслив науково-практичну невизначеність змісту, шляхів, засобів та різних рівнів мети конституційної реформи, а також інтегрованого уявлення про український конституціоналізм та конституційну юстицію. Обґрунтовуючи свої докази теоретично та узагальнюючи вітчизняну і світову практику конституційної юстиції, він запропонував власне уявлення ролі конституційної юстиції, яка, може, не усвідомлюючи того, здатна за відповідних умов виконувати місіонерську роль щодо конституційної реформи в країні та становленні українського конституціоналізму.
Численні (більше п´ятдесяти) наукові повідомлення продовжували дискусійні напрями доповідей. Більшість виступів не була в традиційних межах конституційного права, знаходились у сфері галузевого законодавства та відповідної практики. Але ж це — додатковий доказ фундаментальності конституційного права, його властивості органічно «домішуватися» до іногалузевого регулювання суспільних відносин.
Конференція прийняла Рекомендації на адресу державних та недержавних, громадських організацій країн, які були представлені учасниками конференції. Гостям були подаровані комплекти наукової, навчальної та довідкової літератури, видані колективом ОНЮА, а також видання про історію та сьогодення Академії.
