Повертаючись до енциклопедії цивільного права

Цивільне право, без перебіль­шення, — одна з найбільших і найскладніших за змістом га­лузей права і правової науки. З ураху­ванням різноманітності та важливості суспільних відносин, що охоплюються ним, є очевидним той факт, що від ре­зультатів розбудови цієї галузі знач­ною мірою залежить і успішність ста­новлення національної правової сис­теми загалом.

Цивільне право України розви­вається у досить складних суспільних, політичних і економічних умовах. З одного боку, над ним тяжіють більшою чи меншою мірою застарілі догми, що дістались у спадок від ра­дянського періоду правової науки (потрібно визнати, досить важливого), а з другого — вимоги нових реалій суспільного життя в умовах ринкової економіки. Виникає потреба в переос­мисленні багатьох категорій, понять. З´являються нові інститути і навіть підгалузі, що не завжди однаково сприймається як науковцями, так і практикою. Потрібен час, щоб подола­ти звички.

І в цій ситуації колектив авторів під керівництвом видатного науковця Я. Шевченко зробив сміливий крок з підготовки та видання першої у неза­лежній Україні Енциклопедії цивіль­ного права (далі — Енциклопедія).

 Сміливий тому, що з цілої низки важ­ливих елементів системи сучасного українського цивільного права ще не склалися єдиний підхід і одностайне сприйняття. А енциклопедія — це все-таки науковий довідник, що має містити систематизовані відомості з усіх галузей знань або окремої галузі. Тому і ця перша смілива і важлива спроба не могла не оминути окремих положень, що можуть викликати зауваження і дис­кусію у науковому співтоваристві.

Не вдаючись до висвітлення пози­тивних сторін Енциклопедії, про що вже цілком справедливо зазначалось у багатьох рецензіях і відгуках, хотілося б зупинитись на кількох, на нашу дум­ку, проблемних питаннях цивільного права, про які йдеться в її статтях.

Одним із таких проблемних питань нині є питання про систему цивільно­го права. Ще донедавна система цивільного права розглядалась як пев­на структурна сукупність цивільно-правових норм, що утворювали інсти­тути цивільного права. Але з розвит­ком цивільного права й особливо прийняттям нового ЦК України (2003 р.) стало зрозумілим, що в ме­жах цивільного права з´явились маси­ви норм, які регулюють такі складні однорідні відносини, які не вміщують­ся в межах звичних інститутів, що змусило говорити про виникнення окремих підгалузей цивільного права, в межах яких проглядаються своєрідні загальна й особлива частини. Навіть поверховий огляд цивільно-правової наукової та навчальної літератури свідчить, що це питання ще до кінця не вирішене.

На жаль, в Енциклопедії про­блемність цього питання не врахована. Визначення понять «галузь» і «підгалузь» права авторами Енциклопедії не дається, хоча визначення зобов´язаль­ного і договірного права робиться че­рез поняття підгалузі. При цьому в одній статті вказується, що «інститут права — сукупність відокремлених, взаємопов´язаних правових норм, що утворюють частину права та регулю­ють певну сторону однорідних відно­син... Норми права створюють галузь права не безпосередньо, а через інсти­тути...» (о 410).

Як бачимо, підгалузь права тут не згадується взагалі, що дає підстави сприймати поняття галузі цивільного права як виключно сукупності інсти­тутів права.

Проте такий висновок був би хиб­ним, оскільки інші автори Енцикло­педії стверджують, що «зобов´язальне право — підгалузь особливої частини цивільного права (виділено мною. — Р. Б.), що регулює зобов´язальні пра­вовідносини» (с. 385), а «договірне право — структурна частина (підга­лузь) цивільного права як окремої га­лузі права, що складається із правових норм, які регулюють договірні відно­сини (зобов´язання)» (с. 274).

Таким чином, зобов´язальне право, складовою частиною якого, за загаль­ним визначенням, є договірне право, розглядається як підгалузь особливої частини цивільного права. Але скла­дається воно з підгалузі договірного права, яка є вже частиною галузі пра­ва. Залишається, однак, не зовсім зро­зумілим, чим потрібно вважати недоговірні зобов´язання, що є також невід´ємною структурною складовою зобов´язального права. Але і без цього зрозуміти досить складно.

Слід, безперечно, визнати, що до­говірні зобов´язання містять такий ве­ликий масив норм, що об´єктивно ніби дозволяє говорити про «договірне пра­во». Але при цьому виникає зако­номірне запитання: якщо договірне право визнати підгалуззю права, то який статус у структурі цивільного права повинно зайняти зобов´язальне право?

Запитання непросте. Тому, напевно, шукаючи відповідь на нього, автори навчального посібника «Договірне право України» змушені, визнаючи існування зобов´язального права як підгалузі права, стверджувати про на­явність «генерального інституту до­говірного права, до складу якого, у свою чергу, входять окремі базові інститути та субінститути».

Спірним нині є також питання про спадкове право. В Енциклопедії спад­кове право визнається як один з інсти­тутів цивільного права, в якому визна­чаються межі дозволеної поведінки суб´єктів спадкових правовідносин, які закріплюються законодавством України (с. 773).

Цієї позиції дотримуються й авто­ри названого навчального посібника. Проте представники такої поважної інституції, як Національна юридична академія України імені Ярослава Муд­рого, вважають, що у цивільному праві України існує п´ять підгалузей: «Осо­бисті немайнові права фізичної особи; Право власності та речові права на чуже майно; Право інтелектуальної власності; Зобов´язальне право; Спад­кове право... Така підгалузь як спадко­ве право (поєднує) інститут спадку­вання за заповітом й інститут спадку­вання за законом».