Ця монографія є цікавою для фахівців у різних сферах юридичних знань. Зокрема, як теоретика права, мене приваблює ряд питань, присвячених сутності, природі, феномену сучасного права. Причому автори досить вдало аналізують не тільки і не стільки саме поняття права, основні підходи до визначення його сутності, скільки його функціональне навантаження, місію права в житті суспільства, пересічного громадянина, людини тощо (с. 22-23).
Адже «право цивілізованих народів», що дієво захищає права, свободи і законні інтереси, не може не прийматися і не поважатися як кожним пересічним громадянином, так і суспільством загалом.
Автори намагаються проаналізувати ефект «сплячого права», ефект права «сплячої красуні». Справа в тому, що чинна законодавча база України свідчить про те, що в ній у цілому враховані не тільки національні, а й європейські вимоги і стандарти, і притому можна спостерігати повну «хворобливість» у сферах правового регулювання, правореалізації, правозастосування, яку пояснити важко, якщо враховувати лише вади тих чи інших правозастосувальних механізмів.
Автори наголошують, що в умовах сьогодення особливо великого значення набуває дієвість права: відчуття захищеності кожного, гарантованості прав та законних інтересів, протистояння сваволі у процесі упорядкування суспільних відносин, безсумнівної дії механізмів щодо впровадження правового порядку в усіх сферах суспільного життя, гарантування та забезпечення системи безпеки, що пов’язана із соціальною діяльністю, особливо тією, що несе потенційну загрозу життєво важливим інтересам особи, суспільства та держави. Це не повний перелік наших очікувань від сучасного права. Багато в чому успіхи демократичних перетворень залежать від того, наскільки право в суспільстві підтримується та поважається різними соціумами та кожним індивідом зокрема.
Автори намагаються осягнути, що необхідно для того, аби право було конструктивним, дієвим, ефективним, дійсно таким, що гарантує, забезпечує основоположні права і свободи.
У статті 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність
і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Дуже слушно у монографії зазначається, що не тільки декларування, а й втілення цього доленосного постулату є можливим лише у разі забезпечення справжнього правопорядку (с. 5), що, у свою чергу, приведе до верховенства прав і свобод людини в Україні (с. 24).
Цікавим блоком, що потребує додаткового осмислення, є положення монографії стосовно того, що будь-які деструктивні явища площини правового порядку обов’язково призведуть до послаблення конституційного правопорядку.
Ще одна група питань, на якій хотілося б зупинитися під впливом рядків аналізованої монографії, — це проблематика співвідношення принципів верховенства права та верховенства закону.
Сьогодні автори пропонують розгляд досить цікавого аспекта в проблематиці, присвяченій принципам права, зокрема — принципу верховенства права та принципу верховенства закону в контексті не стільки їх взаємовиключення, скільки взаємовпливу на певних етапах розвитку демократичного суспільства (с. 5, 19, 24).
На нашу думку, існує реальна потреба розгляду, можливо переосмислення, деякого доопрацювання у співвідношенні принципу верховенства права та принципу верховенства закону саме не як взаємовиключних, а взаємноспівіснуючих категорій. Більше того, чи слід надавати перевагу кожному з них і чи варто це робити сьогодні в доктринальному осмисленні або практичному втіленні?
Ю. Шемшученко зазначає, що «істотною вадою у дослідженні сутності верховенства права є відірваність цього поняття від реалій життя, надання йому значення самостійної абстрактної та містифікованої ідеї. На цьому ґрунті має місце протиставлення концепцій «верховенства права» і «верховенства закону», гіпертрофується значення першої з них і звучать навіть рекомендації відмовитися від вживання як у теорії, так і на практиці категорії «верховенство закону».
Спробуємо зупинитися на деяких важливих для розгляду проблемних питаннях.
Принцип верховенства права є одним із найважливіших принципів сучасної правової системи України. Проте, незважаючи на певне пожвавлення наукових розробок і досліджень у цій сфері, слід визнати, що сучасна вітчизняна наука недостатньо, не по вною мірою заглибилася в аналіз і вивчення цього необхідного для цивілізованого суспільства принципу, що підкреслено в цьому монографічному дослідженні. Хотілося б наголосити на тому, що дослідження у цій сфері повинні мати більш системний, структурований та виважений характер, відмінний від дуже важливого, але хрестоматійного викладу.
На нашу думку, це можна пояснити багатьма причинами, серед яких не останнє місце належить необхідності саме системного підходу розгляду.
Як видається, принцип верховенства права має розглядатися принаймні у двох взаємопов’язаних та взаємоузгоджених ракурсах: як елемент доктринального вивчення та як необхідна складова, що пронизує весь правореалізаційний процес, іншими словами, як принцип права і принцип, що належить правовому регулюванню, віддзеркалює принцип верховенства закону. При цьому хочемо наголосити, що ці ракурси не повинні в жодному разі протиставлятися, а їх розгляд у зазначеному форматі лише передбачає виокремлення суттєвих характерних ознак та рис. Отже, слід зазначити, що ретельне вивчення цієї проблеми свідчить про те, що в одних джерелах принцип права більше пов’язаний саме з правовою доктриною, сутнісними ознаками, характеристиками права, його «духом», в інших — цей принцип, як і інші загальноправові принципи, розглядається як основна ідея, керівні положення, які визначають зміст і спрямованість правового регулювання.
Сутність діалектичної взаємодії конституційних принципів верховенства права і верховенства закону (ст. 8 Конституції України) полягає насамперед тому, що вона є проявом загального й особистого у праві.
Конституція — це тонкий правовий інструмент, який потребує обережного з ним поводження. її не можна пристосовувати для закріплення переваг окремих політичних сил або політиків. Вона повинна відображати загальнонародний інтерес.
Крім того, слід враховувати, що аналіз взаємодії, взаємоузгодження та взаємовпливу різних принципів права можливий лише за умови визначення співвідношення таких категорій, як «право» та «закон» (с. 16, 30).
Є беззаперечним, що закон — це одна з форм існування, буття, дії права. За умови його визнання в державі як джерела права закон завжди очолить ієрархію відповідних джерел.
Слід зазначити, що саме аспект розгляду співвідношення загальнотеоретичних категорій «право» і «закон» є не новим не тільки для загальної теорії держави і права, а й для філософських, політичних та соціологічних наук. Проте в контексті співвідношення принципу верховенства права і принципу верховенства закону ця проблематика не є достатньо проаналізованою ні в монографічних виданнях, ні в статейному викладі. Крім того, не є обговореною у форматі конференцій, круглих столів та методологічних семінарів.
З огляду на цю констатацію слід зазначити, що дійсно в юридичних, монографічних джерелах розгляд проблеми «право — закон» може бути побудований щодо «вищого» начала та «похідного». Але ніколи розгляд цієї проблеми не передбачав взаємовиключення цих категорій, а швидше — їх взаємодію, взаємовплив та взаємозумовленість. Тому, на нашу думку, важко зрозуміти, чому в нашому суспільстві та правовому полі домінує точка зору саме щодо взаємовиключення цих категорій (йдеться про принципи верховенства права та верховенства закону), ніж щодо їх взаємодії.
Щодо співвідношення права і закону існують різні точки зору.
Якщо виходити з настанови, що право твориться державною владою, то в цьому випадку право і закон — тотожні поняття. Прибічники такого підходу вважають, що розділення понять права і закону відзначається ненауковим підходом. Право і держава не можуть існувати одне без одного, тому право, що не спирається на авторитет і силу держави, не наділене регулятивними властивостями. Воно спирається на силу держави, а остання має потребу в праві як ефективному, універсальному регуляторі суспільних відносин.
Право і закон можуть бути тотожними поняттями лише в тому випадку, якщо закон є правовим, тобто відповідає інтересам суспільства. Закон, навіть прийнятий належним суб’єктом і в належній процедурній формі, може не мати правового змісту, бути неправовим законом і виражати політичне свавілля.
Намагаючись вирішити цю проблему або окреслити межі між правом і законом, дослідники часто звертаються до різних моральних категорій — справедливості, добра, гуманності, зла та ін. Право при цьому визначається як «нормативно закріплена справедливість». Проте ці моральні категорії суб’єктивні й не можуть розглядатися як чіткий критерій розмежування правових і неправових законів.
Одним із критеріїв визначення правового закону ще в кінці XIX — початку XX ст. у вітчизняній і зарубіжній літературі пропонувалася «загальна воля», тобто воля всього суспільства, нації або народу. За логікою подібної пропозиції слід було вважати правовими лише такі нормативні акти, які адекватно відображають цю волю. Всі ж інші слід було зараховувати до не- правових.
Ця постановка питання, поза сумнівом, заслуговує на схвалення і увагу. Водночас вона викликає запитання, що ставлять під сумнів доцільність, а головне, обґрунтованість і ефективність використання критерію «загальна воля». Хто і яким чином може визначити: чи міститься в тому або іншому законі «загальна воля» чи вона відсутня; чому парламент як найвищий законодавчий орган, що покликаний виражати волю й інтереси усіх прошарків суспільства, в одних випадках видає закони, які відображають «загальну волю», а в інших — закони, що не відображають її?
Крім того, слід мати на увазі, що в суспільстві з різними групами інтересів однозначна характеристика закону як правового або неправового неможлива. Наприклад, закони про приватизацію, про податки, про землю викликають цілий спектр суперечливих думок в українському суспільстві. Також вчені зазначають, що «чим більше в людському законі тих засад, які людство отримало через одкровення чи через пророків, тим ближчі вони до метафізичної суті Буття. В іншому випадку вони є, по суті, антигуманні, антилюдські, протиприродні та такі, що посягають на саму суть Буття».
Таким чином, абсолютні критерії визначення правового закону знайти важко. Проте в демократичній державі існує механізм визнання закону як правового або неправового. Це формат дії, пов’язаний із конституційним контролем. Суть його полягає в тому, що конституція будь-якої держави повинна враховувати і втілювати соціокультурні для цієї країни уявлення про справедливість, рівність, свободу. А всі інші закони можуть бути перевірені на відповідність конституції або (що є тим самим) на відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, то вважається неправовим і відміняється.
У такий спосіб, розглянувши досить детально співвідношення категорій «право» і «закон», проаналізувавши різні полярні погляди наукових шкіл, слід констатувати, що право і закон є співвідносними, взаємозумовленими, взаємовідповідними категоріями правової дійсності, а не такими, що взаємо- виключають одна одну (с. 16).
Отже, є незрозумілим, або не цілком зрозумілим обґрунтування тих положень, тенденцій, наукових концепцій, теорій або правових конструкцій, внаслідок яких можна дійти висновку, що дія принципу верховенства права «перекреслює», «нівілює» дію принципу верховенства закону.
Такі висновки, як бачимо, не відповідають ні теоретичному осмисленню, ні практичним потребам сучасного суспільного розвитку, про що і йдеться в монографічному дослідженні.
У наш час, коли найбільшою проблемою юридичного світогляду і відповідної йому юридичної практики є проблема захисту прав, свобод і законних інтересів людини, коли виникає нагальна потреба захисту та гарантування на практиці теоретичних положень концепції прав людини, — зміцнення авторитету закону в правовому просторі є першочерговим завданням як теоретиків права, так і практиків.
Монографія А. Селіванова, А. Стрижака «Питання теорії конституційного правосуддя в Україні: актуальні питання сучасного розвитку конституційного правосуддя» дозволяє дійти висновку про те, що принцип верховенства права і принцип верховенства закону мають розглядатися не тільки як взаємовиключні, а й як взаємодоповнюючі, взаємозбагачуючі категорії правової площини сьогодення. Представлений аналітичний фрагмент торкається тільки невеликого кола питань, які порушені авторами в їх монографічному дослідженні, що може бути корисним представникам доктрини і практикам.
