Особливості спадкування за правом на обов´язкову частку

Розглядаючи такий складний аспект інституту спадкового права, як спадкування за заповітом та правом на обов´язкову частку, необхідно знати сучасні проблеми життя суспільства, дивитися якомога далі в майбутнє, а також враховувати рівень юридичної обізнаності осіб та сучасну нотаріальну практику. При цьому практику діяльності нотаріальних органів необхідно брати до уваги саме такою, якою вона є, і лише потім, виходячи з нотаріальної функції, пропонувати відповідні зміни до законодавства.

З метою аналізу ст. 535 Цивільного кодексу України, яка регулює право на обов´язкову частку в спадщині, наведемо її в повному обсязі. Неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов´язкова частка). При визначенні розміру обов´язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.

Якщо взяти до уваги низький рівень юридичних знань більшості населення, то неважко зрозуміти, що особа, яка пише заповіт, не може знати про такі поняття, як обов´язкова частка в спадщині, спадкова трансмісія, прирощення спадкових частин тощо. Отже, головним обов´язком осіб, які вправі посвідчувати заповіти, є роз´яснення змісту ст. 535 Цивільного кодексу. Однак якщо стереотип діяльності державних та приватних нотаріусів включає лише пропозицію заповідачеві посвідчити «комп´ютерний шаблон» заповіту, в якому змінюються лише прізвища, то іншим особам 1 для найповнішого задоволення прав громадян, які бажають посвідчити заповіт, заважає низький рівень їх юридичних знань. З аналізу юридичної літератури можна зробити й інший висновок, що найпоширенішими фразами у заповітах є: «Зміст ст. 535 Цивільного кодексу України мені нотаріусом (головним лікарем) роз´яснено»!, без відповідних коментарів до цієї умови заповіту. Хоча, як свідчить адвокатська та педагогічна практика автора, правильно сприйняти зміст ст. 535 можуть не всі особи, а роз´яснити юридичне необізнаним особам суть цієї норми здатні лише одиниці з них. Тому формально нотаріус ніби виконав усі покладені на нього обов´язки щодо роз´яснення наслідків вчинюваної нотаріальної дії, але на практиці з приводу таких роз´яснень виникає багато негативних наслідків.

Інша група осіб не тільки не пише заповітів, але й упереджено ставиться до можливості бути доглянутим до смерті, тобто не укладає договору довічного утримання. У більшості випадків перша і друга групи осіб сподіваються на справедливий розподіл спадкового майна чи спадкоємцями, чи державою. Тобто в цьому випадку від держави вимагається створення механізму законодавчого врегулювання спадкових відносин таким, щоб він відповідав духу справедливого розподілу спадщини і в той же час забезпечував право громадянина залишити своє майно і права тій особі, яку він вважає гідною цього. Отже, це складне та двоєдине завдання, сутність якого полягає у правильному застосуванні і однозначному розумінні законодавчих норм, які регулюють спадкові правовідносини.

Якщо додати до наведеного вище обставину, що заповідач після відкриття спадщини не може звернутись до суду за захистом своїх прав, то законодавцеві, безумовно, необхідно обережніше ставитися до останньої волі громадянина.

Тому метою цієї статті є аналіз проблем спадкових правовідносин, які не знайшли свого розв´язання ні у чинному законодавстві, ні у проекті нового Цивільного кодексу України, ні в законодавстві про нотаріат. Насамперед у чинному законодавстві звертає на себе увагу неузгодженість ст. 535 зі ст. 524 та ч. 2 ст. 534 Цивільного кодексау. Невідповідність ст. 535 положенням ст. 524 полягає у тому, що законодавець у ст. 524 надає перевагу спадкоємству за заповітом, а ст. 535 передбачає можливість отримання обов´язкової частки незалежно від змісту заповіту, тобто за правом, визначеним законом. Право заповідача у заповіті позбавити спадщини спадкоємця за законом, яке передбачене у ст. 534, також перекреслюється змістом ст. 535, яка надає це право відповідним особам незалежно від змісту заповіту.

Отже, змістом ст. 535 Цивільного кодексу є перерозподіл спадщини державою з врахуванням інтересів найбільш незахищених верств громадян у разі незазначення їх у заповіті або порушення їх прав змістом заповіту. Це положення зрозуміле, і таке право держави не викликає сумнівів, оскільки деякі верстви населення потребують додаткового захисту їх інтересів. Сподіваюсь, що в майбутньому наша держава надаватиме таким особам допомогу за власний рахунок. Тоді поняття «утриманець» як особа, залежна лише від утримувача, зникне з юридичної лексики і не будуть порушуватись положення ч. 1 ст. 41 Конституції. До речі, в проекті нового Цивільного кодексу України аналогічна стаття (ст. 1481 проект 1996 та 1999 р.) не включає утриманців як окрему категорію спадкоємців, які мають право на обов´язкову частку в спадщині. Це положення зумовлюється ст. 46 Конституції України, яка має гарантувати соціальний захист осіб, що перебувають на утриманні, в разі втрати годувальника.

Наступне положення, що пропонується змінити в проекті, — це розмір самої частки, яка має нараховуватись незалежно від змісту заповіту. Чинний Цивільний кодекс передбачає розмір такої частки не менше 2/3 від частки, яка належала б кожному із спадкоємців при спадкоємстві за законом, а проект — лише 0,5 від цієї ж частки. Таким чином, пропонується зменшити вплив держави на волевиявлення спадкодавця. Але запропонована редакція даної норми не вирішить усіх конфліктних ситуацій, які існують нині і виникнуть у майбутньому як в судовій, так й нотаріальній практиці.

Закон, безумовно, має захищати інтереси осіб, які мають право на обов´язкову частку в спадщині, але цей же Закон не повинен порушувати права інших осіб — спадкодавця-власника, який визначив конкретних спадкоємців, серед яких можуть бути й особи, що мають право на обов´язкову частку. Тому викликає зауваження зміст ст. 535 чинного Цивільного кодексу, що право на обов´язкову частку виникає незалежно від змісту заповіту. В широкому розумінні цієї норми можливе двозначне вирішення однієї правової ситуації: коли заповідач зазначив у заповіті особу, яка має право на обов´язкову частку, і на підставі ст. 535 у цієї особи є можливість вирішити, як їй вигідніше спадкувати — за заповітом або за правом на обов´язкову частку.

На наш погляд, негативним є те, що положення «незалежно від змісту заповіту» дає можливість неадекватного застосування цієї норми щодо реального захисту прав осіб. Такий зміст закону суттєво порушує право громадянина розпоряджатися своєю власністю, яке проголошено ст. 46 Конституції України. Якщо спадкоємець, отримуючи частку нарівні з усіма іншими спадкоємцями за заповітом чи більшу, але захоче отримати ще більшу, то в цьому разі порушуватимуться права інших осіб та насамперед воля спадкодавця. У зв´язку з цим ст. 535 Цивільного кодексу необхідно доповнити положенням такого змісту: «Якщо такі особи зазначені у заповіті і їх частка в спадщині не менша від часток інших спадкоємців, то вони успадковують за заповітом».

Розглянемо наступний випадок, коли спадкодавець у заповіті визначив частку кожного спадкоємця з урахуванням свого ставлення до цієї особи і зазначив частку особи, яка має право на обов´язкову частку, значно меншою від інших спадкоємців за заповітом. В цьому випадку має діяти право на обов´язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Це зумовлюється тим, що такий обсяг спадщини є формальним, розрахованим на фактичне позбавлення особи права спадкування за заповітом.

Отже, на наш погляд, імперативний зміст ст. 535 Цивільного кодексу, а саме «...незалежно від змісту заповіту...», має бути замінений на «...якщо їх права порушуються змістом заповіту в порівнянні з іншими спадкоємцями...».

Суттєві зауваження на практиці викликає поняття «непрацездатні», оскільки за абз. 7 п. 114 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. № 18/5, передбачається: непрацездатність утриманця, пов´язана з віком, перевіряється за паспортом, свідоцтвом про народження; непрацездатність, пов´язана зі станом здоров´я, — за пенсійною книжкою або довідкою, виданою відповідним органом медико-соціальної експертизи. Але непоодинокими є випадки, коли визначена за такими документами непрацездатність не відповідає дійсності, оскільки багато громадян пенсійного віку працює. Тобто закон передбачає непрацездатність, пов´язану з віком особи, а на практиці це питання не завжди реалізується відповідно до норм закону. Аналогічне положення існує й при непрацездатності інвалідів. Тому постає питання про право особи на спадкування за правом на обов´язкову частку, коли особа непрацездатна за віком або за станом здоров´я, але ж працює.

Пункт 7 Постанови Пленум Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» № 4 від 24.06.83 р., на наш погляд, досить конкретно роз´яснює норму закону. Так, при вирішенні спорів про право на обов´язкову частку в спадщині судам необхідно виходити з того, що згідно зі ст. 535 Цивільного кодексу право на таку частку за іншими, окрім неповнолітніх і непрацездатних дітей спадкодавця (включаючи усиновлення), непрацездатних дружини, батьків (усиновителів), особами, утому числі онуками і правнуками, може бути визнано лише в разі, коли вони, будучи непрацездатними, перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті.

В законі досить чітко визначено, що утриманці спадкодавця — це окремий самостійний термін, який застосовується і визначений у ст. 531 Цивільного кодексу. В ст. 535 Цивільного кодексу України перед поняттям «утриманці» стоїть сполучник «і», який надає можливість трактувати, що утриманці є самостійною категорією осіб, які також мають право на спадкування обов´язкової частки спадщини. Саме так, на наш погляд, необхідно розуміти значення ст. 535. Тому вимагати від непрацездатних дружини, батьків (усиновителів) доказів перебування на утриманні неправомірно ні судам, ні нотаріусам. Зазначені особи за сучасним законодавством набувають статусу спадкоємців за наявності лише двох юридичних фактів — належності до переліку осіб, зазначених у ст. 535, і непрацездатності. При цьому, з моральної точки зору, не відповідає принципам гуманізму положення, коли така особа фактично непрацездатна та не працює, але може отримувати доход, наприклад, за цінними паперами або інші доходи. В цьому випадку гуманний зміст перерозподілу спадщини державою втрачає свій сенс.

Тому, на нашу думку, виходячи із змісту ст. 535 Цивільного кодексу, необхідно відмовляти в праві спадкування за правом на обов´язкову частку тим особам, які при фактичній непрацездатності за віком або станом здоров´я працюють і отримують заробітну плату чи доход від підприємницької діяльності тощо. Але реально нотаріус неспроможний перевірити, чи працює особа, яка подала заяву про бажання отримати спадщину за правом на обов´язкову частку, чи ні. Тому, виходячи з концепції захисту прав інших спадкоємців, є можливість запропонувати таке загальне правило: спадкоємці, які закликаються до спадкування за заповітом, вправі ставити під сумнів право спадкоємця на обов´язкову частку. Отже, пропонується надати право спадкоємцеві за заповітом порушувати позовну справу про визнання спадкоємця таким, що не має права на обов´язкову частку, якщо в нього є докази матеріальної незалежності спадкоємця за правом на обов´язкову частку від спадкодавця. Тобто ми виходимо з більш поширеного на сьогодні в Україні принципу, що більшість пенсіонерів не працює і не отримує дивідендів або інших доходів, а не навпаки.

Іншим варіантом, більш складним, але відповідним духу права, буде вимога нотаріуса при встановленні спадкоємців за правом на обов´язкову частку вимагати надання довідки з податкової адміністрації за місцем проживання про відсутність заробітку та інших доходів, наприклад, протягом року до відкриття спадщини. В цьому варіанті буде відтворено загальний принцип -- хто реалізує своє право, той його й повинен довести. Хоча такий обов´язок покладати на непрацездатних осіб, а можливо — й інвалідів з моральної сторони не досить гуманний. Тому більш доцільним є порядок, коли спадкоємці ставитимуть питання перед судом про визнання спадкоємця за правом на обов´язкову частку неналежним спадкоємцем.

У ст. 1481 проекту Цивільного кодексу право на обов´язкову частку також має місце, але визначено воно так: неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, а також один з подружжя, що пережив іншого, який є непрацездатним, та непрацездатні батьки спадкують незалежно від змісту заповіту не менше половини частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов´язкова частка). В змінах від 1999 року до проекту даної норми Цивільного кодексу України пропонується: замість слова «або» поставити кому; слово «один» замінити словом «той» . Тобто всі основні положення, що стосуються суб´єктів спадкового процесу за правом на обов´язкову частку, не змінюються, за винятком утриманців спадкодавця, які виключені зі змісту статті як самостійна категорія спадкоємців. Не змінюється також загальний характер цієї норми, зміст якої не дає підстав для визначення, що спадкоємці за правом на обов´язкову частку мають перебувати на утриманні спадкодавця.

Тому пропонується ст. 535 Цивільного кодексу викласти таким чином, щоб узгодити правове становище спадкоємця на момент відкриття спадщини з реальною потребою захисту його прав державою. Наприклад, альтернативним, на погляд автора, до виділення обов´язкової частки може бути обов´язок щодо надання постійної матеріальної допомоги за рахунок спадкового майна, що може бути забезпечено як у заповіті шляхом заповідального відказу, так і встановлено судовим рішенням.

Потребує аналізу також питання визначення розмірів реальної обов´язкової частки, оскільки вона вираховується шляхом умовного усунення від спадкування за заповітом і умовного розгляду правовідносин спадкування за законом. При цьому з аналізу ст. 535 є можливість дійти висновку, що при визначенні частки, яка б належала спадкоємцеві при спадкуванні за законом, відповідно до законодавства також можуть одночасно застосовуватись декілька підходів. Тут мається на увазі положення «не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов´язкова частка)», який дає можливість встановлювати всіх спадкоємців, що закликаються до спадкування, або лише тих, хто на момент видачі свідоцтва про право на спадщину виявив передбаченим законом способом до цього бажання Перевіримо цю ситуацію за допомогою можливих альтернативних варіантів.

Розглянемо правову ситуацію, коли один із спадкоємців буде визнаний недостойним отримати спадщину (ст. 528 Цивільного кодексу). Отже, в цьому випадку чи потрібно його вважати особою, яка б успадковувала за законом? Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» обов´язкова частка у спадщині визначається з урахуванням усіх спадкоємців за законом тієї черги, котра при відсутності заповіту закликалася б до спадкування, а також утриманців спадкодавців, які мають право на спадщину. Тобто пропонується брати до уваги навіть недостойних спадкоємців, які не мають права на спадкування. Тут є можливість констатувати невідповідність Постанови букві закону, оскільки для одержання спадщини необхідно не тільки належати до відповідної черги спадкоємців, що закликається до спадкування, а й довести своє право. Тому, на нашу думку, недостойні спадкоємці не можуть включатись до кола спадкоємців, що закликаються до спадкування, і в цьому разі просте рахування кількості спадкоємців в певній черзі не може вважатись обгрунтованим для визначення обов´язкової частки, а потрібно визначати — хто ж з них отримував би спадщину і яку частку при спадкоємстві за законом.

Тепер розглянемо наступний випадок, коли один із спадкоємців подасть заяву про відмову від прийняття спадщини. Чи необхідно в цьому разі брати його до уваги як спадкоємця, який одержував би спадщину при спадкоємстві за законом? Можна вважати, що ні, такий спадкоємець не отримував би спадщину за законом, тому він не може входити до загальної кількості спадкоємців, оскільки така заява подається в шестимісячний строк, а свідоцтво про право на спадщину видається після шестимісячного строку. Однак з аналізу положення «яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом» є можливість зробити висновок, що в цьому випадку необхідно рахувати частку спадщини на момент видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки саме в цей період частки стають реальними, а не потенційними. Отже, в цьому разі відбувається прирощення спадкових частин і тому загальним висновком є те, що при визначенні обов´язкової частки необхідно враховувати лише тих спадкоємців, які подали заяву про бажання прийняти спадщину.

Але в останньому випадку ми маємо правовий нонсенс, оскільки, з одного боку, від особи вимагатиметься подання відповідної заяви, яка для неї не має юридичного значення, а з іншого, - така особа без відповідних прав впливатиме на визначення розміру спадщини. Тобто лише процесуальне право однієї особи — подавати нотаріусу будь-які заяви буде впливати на права матеріального характеру інших осіб, без змін у правовому становищі першої особи, з чим однозначно погодитись важко. Це зумовлюється тим, що при особистій незаінтересованості в спадковому процесі і без будь-яких підстав для цього така особа може впливати на розмір часток, а отже — змінювати частки не за законом або за заповітом, а лише через недосконалість норми закону.

Крім того, має певні особливості спадкування саме майна, яке належить до спадкового при спадкоємстві за правом на обов´язкову частку. За ст. 535 при визначенні розміру обов´язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку. Але при існуванні відповідних особливостей спадкування вкладів у банківських установах окреме зазначення лише предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку як об´єктів, що успадковуються за правом на обов´язкову частку, залишає банківські вклади спадкодавця без належного правового регулювання. В цьому разі знов звертаємось до п. 7 відповідної Постанови Пленуму Верховного Суду України, в якій зазначається, що вклад спадкодавця, на який зроблено розпорядження на випадок смерті чи складено заповіт, врахуванню не підлягає. Але, на нашу думку, вклади та інше майно і права спадкодавця в повному обсязі мають входити до спадщини при визначенні обов´язкової частки.

Тому неможливо погодитись з пропозицією змін до ст. 1481 проекту Цивільного кодексу України від 1999 p., які передбачають такий зміст п. 2: «До обов´язкової частки зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, що має право на обов´язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця». Тут знов робиться спроба перерахувати майно спадкодавця, а потім йде узагальнення до розміру всієї спадщини. Крім того, суто редакційне кінцеве зауваження можливо вважати зайвим, а саме: «які перейшли до неї як до спадкоємця», тобто тут час дієслова «перейшли» — минулий, а потрібен — майбутній.

Неможливо погодитись також із запропонованим у 1999 р. доповненням ст. 1481 проекту кодексу, за яким будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов´язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка переходить до нього і перевищує обов´язкову частку . Тобто пропонується не відраховувати з обов´язкової частки спадщини витрат на покриття боргу, а вважається за доцільне робити це лише з частини, що перевищує обов´язкову частку. Однак така формула просто позбавляє кредиторів їх законних прав на відшкодування боргу, що має за загальним порядком робитись раніше, ніж буде видаватись свідоцтво про право на спадщину. Отже, в цьому разі, пропонуючи гуманний підхід до спадкоємців, що успадковуватимуть за правом на обов´язкову частку, автори проекту проявляють непослідовність, оскільки виключають утриманців з числа спадкоємців за правом на обов´язкову частку, тобто тих, які дійсно потребують утримання, і надають усім іншим переваги перед кредиторами. Але ж боргові зобов´язання спадкодавця за загальним правилом, запропонованим авторами проекту Цивільного кодексу, входять до складу спадщини, а тому, на наш погляд, неможливо бути гуманним за чужий рахунок, тобто за рахунок кредитора. Все наведене вище наводить на думку про необхідність виділення окремих правових аспектів ст. 535 чинного Цивільного кодексу і їх окремої регламентації. Намагання законодавця багато обставин об´єднати одним реченням призводить до невиразної регламентації цих обставин. Одна стаття, присвячена праву на обов´язкову частку, давно не відповідає на всі запитання, що виникають у суспільстві. Слід визнати за доцільне при розробленні проекту Цивільного кодексу основні положення, регламентовані Пленумом Верховного Суду, проаналізувати та врегулювати розглядувані правовідносини відповідними нормами закону.