В юридичній літературі небезпідставно підкреслюється, що з моменту активного розвитку державності у світі перед науковцями постало питання про необхідність пошуку таких характеристик, які дали б змогу оцінити роль і призначення держави у суспільстві. Такими характеристиками названо завдання держави, цілі та функції. При цьому додається, що ці поняття тісно пов´язані між собою і не є самостійними, і що питання щодо співвідношення цих понять залишається невирішеним, що і зумовлює проблеми в їх остаточному визначенні [1, 72]. В юридичній літературі наголошується на тому, що питання про завдання і функції держави має не лише теоретичне, а й велике практичне значення, оскільки дає змогу охарактеризувати державу з точки зору багатосторонності її діяльності та функціонування. Водночас зазначається, що за допомогою функцій можливо з точністю визначити характер діяльності держави, правильність вибору на конкретному етапі її розвитку, пріоритети та рівень організованості й ефективності [2, 21].

Водночас, попри ствердження про відкритість питання щодо співвідношення аналізованих понять, на особливу увагу у теоретичному плані заслуговує висновок О. Тихомирова. Ґрунтовно дослідивши питання щодо розуміння функцій сучасної держави, автор зазначає, що, хоча у співвідношенні завдань, цілей і функцій держави, як вважають фахівці, функціям відведено другорядну роль, саме питання «функції держави» найчастіше використовується для характеристики призначення та сутності держави. За таких умов, на переконання автора, поняття «функції держави» повинно визначатися максимально точно й однозначно, згідно з вимогами юридичної термінології [1, 75].

Не викликає заперечень факт, що аналізовані поняття тісно пов´язані між собою. Лаконічно й водночас змістовно, на нашу думку, визначила співвідношення функцій держави із суміжними поняттями О. Скакун, зазначивши, що конкретна функція держави є єдністю змісту, форм і методів здійснення державної влади у певній сфері діяльності держави та характеризується відомою самостійністю, однорідністю, повторюваністю [3, 50].

Водночас варто зазначити, що серед науковців-теоретиків точиться чимало дискусій щодо класифікації функцій держави. Різноманіття поглядів на таку класифікацію зводиться до кількісного, а отже, змістовного аспектів переліку критеріїв поділу функцій держави. Найбільш поширеними критеріями (підставами) класифікації функцій держави є такі: а) за соціальним значенням діяльності держави (основні та похідні або додаткові); б) за сферами (об´єктами) діяльності (згідно з деякими джерелами — за територіальною спрямованістю) (внутрішні та зовнішні). На підтримку такого критерію класифікації А. Денисов свого часу підкреслював, що функції держави в жодному разі не слід ототожнювати зі сферами діяльності держави, що у держави є дві основні сфери діяльності — внутрішня й зовнішня (арена міжнародного життя) [4, 132].

Висловлюючись із досліджуваного питання, зазначимо, що з усієї кількості викладених думок неважко встановити, що науковці, відстоюючи те чи інше поняття функції держави, одностайні у головному, а саме: 1) у поділі функцій на внутрішні й зовнішні; 2) у переліку як внутрішніх, так і зовнішніх функцій держави. Також наголошується на відсутності глибокої різниці у розумінні функцій та підкреслюється, що відмінність полягає, насамперед, у формулюваннях поняття функції, але у всіх випадках йдеться про діяльність і роль держави [4, 135].

Ухиляючись від аналізу змісту наукових підходів щодо зовнішньої функції держави, зазначимо, що поділ внутрішніх функцій держави є доволі умовним, оскільки вони тісно взаємопов´язані та переплетені між собою в усіх сферах життя, а тому якість підходу до виконання однієї функції відобразиться на результати іншої [5, 77]. В теорії держави до основних (головних) внутрішніх частіше виокремлюють такі функції держави: економічну, соціальну, правоохоронну або забезпечення правопорядку (її ще називають функцією охорони прав і свобод громадян та усіх форм власності, громадського порядку), оподаткування і фінансового контролю (фінансово-контрольну) і, нарешті, екологічну (правоохоронну). Отже, всі без винятку науковці-фахівці з теорії держави відносять екологічну функцію держави до головних (основних).

Екологічна функція, або функція охорони природи, раціонального використання природних ресурсів та їх відновлення безпосередньо наближена до соціального життя держави та зумовлена соціальним обов´язком держави забезпечувати екологічне благополуччя громадян, їхню екологічну безпеку. Охорона природи та забезпечення раціонального використання природних ресурсів і їх відновлення є нагальною потребою сучасного світу і життєво важливою діяльністю будь-якої держави. Серед об´єктивних чинників, що викликають необхідність реалізації природоохоронної (екологічної) функції, чільне місце посідає науково-технічна революція та її шкідливі наслідки для людини. Приносячи людям величезні блага, науково-технічна революція водночас неминуче пов´язана з багаторазово зростаючим залученням навколишнього природного середовища в суспільне виробництво, що, у свою чергу, викликає різні негативні наслідки в екологічних системах, веде до забруднення повітря і водних джерел, підвищення радіації, створює загрозу рослинному і тваринному світу, здоров´ю і життю людини. За таких умов проблема при-родоохорони і раціональне використання природних багатств набула великого економічного, соціального і політичного значення, вийшла на передній план не лише в межах окремої країни, а й у глобальному, міжнародному масштабі, перетворилася на проблему порятунку землі, збереження людства. Отже, ця проблема є справою всього людства, але лише держава, що володіє необхідними засобами і можливостями мобілізації зусиль всіх організацій і громадян, може реально забезпечити захист навколишнього природного середовища.

За результатами аналізу висловлених у науковій літературі думок щодо поняття та специфіки екологічної функції держави Х. Чопко доходить таких висновків. По-перше, екологічна функція держави визнана одним із основних напрямів діяльності держави, зміст якого розкриває діяльність її органів, а його існування обумовлене завданням держави забезпечити раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього природного середовища і екологічну безпеку. По-друге, звертається увага на те, що екологічна функція держави має конкретно-історичний характер, про що засвідчує той факт, що тривалий час в юридичній літературі державна діяльність у цій сфері не визнавалась самостійною функцією і вивчалась лише як складова господарсько-організаційної та культурно-виховної функції держави. По-третє, екологічна функція держави характеризується стійкістю, тобто вона незмінна і постійна при незмінних політичних і соціально-економічних умовах, але зі змінами характеру і суспільного устрою держави змінюються і її функції, зокрема за часів тоталітаризму необхідності в існуванні такої функції держави не виникало. По-четверте, підкреслюється, що об´єктом впливу екологічної функції держави є відносини з приводу раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки і охорони довкілля. По-п´яте, зазначається, що зміст екологічної функції держави полягає у впливі на екологічні відносини через діяльність органів держави. По-шосте, доводиться, що остання особливість функцій держави полягає в тому, що, маючи об´єктивний характер, вони виникають і розвиваються відповідно до цілей і завдань держави, але що стосується екологічної функції держави, то її сутністю та призначенням є забезпечення раціонального використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і екологічної безпеки [2,215].

Свою політику в діяльності щодо охорони та відновлення навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки наша держава чітко сформулювала у ст. 16 Конституції України: «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов´язком держави». В юридичній літературі обґрунтовано доводиться, що ця стаття є однією з найважливіших як така, що безпосередньо стосується самого існування Українського народу, здоров´я кожної людини, майбутніх поколінь. Зауважується також на тому, що специфічною особливістю природоохоронної (екологічної) функції є те, що вона зорієнтована на майбутнє, тобто від її виконання державою залежить не лише сьогоденне життя, а й життя майбутніх поколінь.

Основний зміст екологічної (природоохоронної) функції складають державне керівництво і координація діяльності в галузі охорони навколишнього природного середовища, регулювання природокористування, забезпечення екологічної безпеки, оздоровлення і поліпшення якості навколишнього середовища тощо. Наведене свідчить про те, що природоохоронна функція, як і інші головні внутрішні функції держави, здійснюється у визначених формах і визначеними методами.

В юридичній літературі під формами здійснення функцій держави розуміються: 1) діяльність основних ланок механізму держави, специфічні види державної діяльності на відміну від діяльності недержавних організацій; 2) однорідна за своїми зовнішніми ознаками діяльність органів держави, за допомогою якої реалізуються її функції [6, 350].

Що ж стосується форм здійснення природоохоронної (екологічної) функції держави, то насамперед слід підкреслити, що вихідні засади екологічної безпеки та екологічної рівноваги сформульовано в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де виділено окремий розділ «Екологічна безпека». У ньому зазначено, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молоде покоління тощо. Саме в Декларації вперше було передбачено обов´язок Української держави щодо забезпечення екологічної безпеки та збереження генофонду України [7, 83].

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки затверджені Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. [8]. Подальший розвиток основних напрямів державної політики з питань національної безпеки в екологічній сфері відображено, зокрема, у Законі України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. [9].

Провідне місце серед широкого кола нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини в сфері навколишнього природного середовища, безперечно належить Конституції України. Зокрема, у ст. 13 Основного Закону визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, є об´єктами права власності українського народу. Підкреслюючи юридичну силу Конституції України, у ст. 92 передбачено, що найважливіші суспільні відносини, зокрема засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, а також відносини екологічної безпеки, повинні регулюватися виключно законами. Отже, зазначені конституційні норми є вихідними положеннями для прийняття відповідного екологічного законодавства з будь-яких конкретних питань.

Без перебільшення можна стверджувати, що на сьогодні екологічне законодавство є однією з найбільш обсягових (за чисельністю нормативно-правових актів) та розвинених галузей національного законодавства. Зазначимо й те, що підвалини вітчизняного екологічного законодавства закладалися з перших днів виникнення України як незалежної держави. До основних нормативно-правових актів у зазначеній галузі законодавства насамперед має належати Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. [10], який акумулював у собі суспільні відносини за належністю, використанням, відтворенням, забезпеченням екологічної безпеки, охороною генетичного фонду живої природи, ландшафтів та об´єктів, пов´язаних з історико-культурною спадщиною держави.

В юридичній літературі, залежно від спеціалізації та призначення, нормативно-правові акти, що регулюють суспільні екологічні відносини, поділяються на такі дві групи: 1) акти, які регулюють ті чи інші спеціалізовані екологічні відносини, тобто такі, що стосуються конкретних природних об´єктів як невід´ємних компонентів навколишнього природного середовища (закони України «Про рослинний світ», «Про тваринний світ»); 2) акти, присвячені регулюванню певних екологічних відносин у складі інших правовідносин (закони України «Про колективне сільське господарство», «Про виключну (морську) економічну зону України»).

Особливістю екологічного законодавства України є його висока кодифікація. До складу кодифікованих поресурсових актів належать: Лісовий кодекс України; Кодекс України про надра; Водний кодекс України; Земельний кодекс України; Повітряний кодекс України; закони України «Про природно-заповідний фонд України», «Про виключну (морську) економічну зону України», «Про рослинний світ», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», «Про охорону атмосферного повітря», «Про тваринний світ», «Про відходи», «Про Червону книгу України», «Про охорону земель», «Про екологічну мережу України» тощо.

Згідно зі ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, тобто йому надано право вирішувати всі питання державного управління у сфері навколишнього природного середовища. У пункті 3 ст. 116 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України забезпечує проведення державної політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування, тобто безпосереднє забезпечення проведення загальнодержавної політики у зазначеній сфері, здійснення заходів щодо забезпечення національної безпеки України, координація роботи міністерств та інших органів виконавчої влади з організації, використання, відтворення та охорони природних об´єктів і довкілля в цілому.

Відповідно до Положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р. № 1524), Мінприроди є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, екологічної безпеки, заповідної справи, поводження з відходами, формування, збереження та використання екологічної мережі, геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності [11].

Система державних органів спеціальної компетенції, тобто таких, що наділені координаційними, організаційно-розпорядчими та контрольними функціями щодо навколишнього природного середовища, включає і державні органи так званого поресурсового управління природокористуванням, які уповноважені державою здійснювати управлінські дії щодо охорони і регулювання використання конкретних природних об´єктів.

Серед правових форм здійснення екологічної функції держави важливу роль відіграє правоохоронна діяльність, яка в юридичній літературі визначається як форма реалізації функцій держави, що має владний характер і полягає у захисті інтересів держави, безпеки суспільства, прав та свобод фізичних та юридичних осіб шляхом застосування примусових заходів спеціально уповноваженими державою органами та службовими особами у регламентованих законодавством процедурних межах і процесуальному порядку. Відповідно до наведеного під спеціально уповноваженими державою органами та службовими особами запропоновано розуміти органи та службових осіб, діяльність яких спрямована на захист національної безпеки (а отже, екологічної безпеки), забезпечення стану законності й правопорядку, захист прав, свобод та інтересів громадян, суспільства і держави та на реалізацію інших законодавчо визначених функцій держави.

Елементи системи правоохоронних органів, чия діяльність спрямована на вирішення правових питань, які пов´язані з можливим або наявним порушенням суспільних відносин (норм права) у сфері навколишнього природного середовища, можуть бути поділені на такі дві групи: 1) правоохоронні органи загального призначення (органи внутрішніх справ);

2) правоохоронні органи, що вирішують правові питання, пов´язані з посяганням на суспільні відносини стосовно конкретного природного об´єкта (органи державного контролю за використанням та охороною земель, спеціально уповноважені органи виконавчої влади в галузях водного господарства, геології та використання надр, органи рибоохорони, органи лісового господарства, органи мисливського господарства, органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі екології та природних ресурсів України, інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, органи державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки тощо).

Окреме місце у системі правоохоронних органів посідає прокуратура, основним завданням якої є попередження порушень закону. Тому діяльність прокуратури спрямована на реалізацію конституційних засад верховенства права і зміцнення правопорядку в суспільстві та державі. Прокуратура як правоохоронний орган здійснює нагляд за дотриманням законів у випадках, визначених Законом, а також виконує інші функції, передбачені Конституцією.

Інтеграція України у світове співтовариство істотно змінила її зовнішню політику і спонукала до визнання ряду гуманістичних і загальнодемократичних норм та принципів у міжнародних відносинах. Згідно зі ст. 18 Конституції України зовнішньополітична діяльність нашої держави спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирної та взаємовигідної співпраці з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Поняття національних інтересів згідно з Конституцією України слід розуміти як пов´язану з існуванням держави найвищу цінність, крізь призму якої здійснюється зовнішня політика України. Згадка про забезпечення національної безпеки України має на меті не лише військову безпеку, а й безпеку економічну, екологічну тощо.

На фоні дедалі частіших катастрофічних повеней та інших екологічних лих як ніколи актуально прозвучали 24 вересня 2008 р. слова Президента України В. Ющенка на 63-й сесії Генеральної Асамблеї ООН: «З новою силою закликаємо до активізації глобальної співпраці в екологічній сфері.

Україна вносить ініціативу з розробки та укладення рамкової угоди зобов´язуючого характеру — екологічної конституції Землі та створення під егідою ООН єдиної структури екологічного захисту з належними повноваженнями і механізмами роботи» [12, 30].

Оскільки екологічна конституція Землі повинна мати статус основного закону виживання людства і його сталого розвитку, вона має забезпечувати право людини жити в безпечному природному довкіллі та економічні можливості розвитку кожній країні світу, а також визначати права та обов´язки людини не лише як громадянина своєї держави, а й як громадянина планети.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Тихомиров О. До проблеми розуміння функцій сучасної держави // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 1. — С. 72—75.
  2. Сердюк В. Еволюція функцій держави в процесі розвитку суспільства // Юридична Україна. — 2006. — № 12 (48). — С. 21—27.
  3. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підруч. / пер. з рос. — Х., 2001. — 656 с.
  4. Денисов А. И. Советское государство. Возникновение, развитие, сущность и функции. — М., 1967. — 426 с.
  5. Байтин М. ^.Сущность и основные функции социалистического государства. — Саратов, 1979. — 302 с.
  6. Осауленко О. І. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. — К., 2007. — 336 с.
  7. Конституція України : наук.-практ. комент. / В. Б. Авер´янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін.; ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевий та ін. — Х. ; К., 2003. — 808 с.
  8. Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки : затверджено Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. № 188/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 38—39. — Ст. 248.
  9. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 червня 2003 р. № 964-ІУ // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 9. — Ст. 351 (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 15 грудня 2005 р. № 3200-ІУ // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 14. — Ст. 116).
  10. Про охорону навколишнього природного середовища : Закон України (в редакції Закону від 2 червня 2005 р.) // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 27. — Ст. 362.
  11. Положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р. № 1524) // Офіційний вісник України. — 2006. — № 44. — С. 129. — Ст. 2949.
  12. Єгорова І. Екологічна конституція землі // Голос України. — 2008. — № 206. — С. 30.