У працях, присвячених діяльності арбітражно-судових органів, як правило, досить скупо досліджувалися методологічні проблеми арбітражу, а також предмета організації і діяльності арбітражних (господарських) судів України. Недостатньо використовувалися порівняльні дані, якість законодавства розглядалася, як правило, на прикладах окремих матеріалів і судових справ. Теоретичне осмислення проблем обмежувалося аналізом і коментарями окремих питань по прийнятих рішеннях. Це не давало можливості скласти ясного уявлення про те, що ж являє собою арбітражно-судова системи як правове явище, які його сутність і соціальне призначення.
Незважаючи на те, що про державний арбітраж і арбітражні суди написано чимало праць різноманітного рівня, проблеми їхньої юридичної природи не з´ясовані не тільки в Україні, але й в інших країнах так званого «ближнього» і «дальнього» зарубіжжя. Дотепер немає єдності в поглядах на арбітражні суди і концептуальні питання арбітражної методології.
Щоб дістати більш-менш об´єктивне уявлення про сутність арбітражного, а нині — господарського суду, предмет та методи його діяльності, необхідно досліджувати й узагальнювати їх найбільш характерні риси, виявлені на основі аналізу спеціальної літератури, історичних джерел, нормативних актів та арбітражної практики, подивитися, яким арбітраж був раніше, як він трансформувався в арбітражний, а з 2001 р. — в господарський суд і яким стане в майбутньому після проведення судове-правових реформ.
Чинне законодавство дає чітке уявлення про конкретну нормативно-правову базу, на яку спираються арбітражні (нині господарські) суди у своїй діяльності. До них належать Конституція України, Закон України «Про судоустрій України», Господарський процесуальний кодекс України, інші законодавчі акти України, а також міждержавні договори й угоди, ратифіковані у встановленому порядку.
Основними завданнями господарського суду, що визначають основу його діяльності, є: захист прав і законних інтересів учасників господарських правовідносин; сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин; внесення пропозицій, спрямованих на удосконалення правового регулювання економічної діяльності.
Щоб розкрити правову природу арбітражу, арбітражного суду, господарського суду як особливого правового явища, потрібно досліджувати не тільки завдання, але й більш глибинні явища, що мають значення для теоретичного осмислення даної проблеми. До таких явищ належить сутність арбітражно-судових органів як юридичного утворення.
Для цього необхідно (в історичному аспекті) звернутися до проблеми юридичної природи сутності державного арбітражу, характерні риси якого багато в чому сприйняв сучасний арбітражний, а нині господарський суд, і котра у тому або іншому напрямі цікавила багатьох авто-рів[1], проте не була достатньо глибоко досліджена й у цілому не дістала належної до себе уваги.
Дослідження правової природи державного арбітражу має не тільки теоретичне, а й безпосереднє практичне значення, пов´язане насамперед з тим, що попередницею чинної системи господарських судів України була система державного арбітражу, що існував у СРСР, аз 1991 р.- система арбітражних судів незалежної України.
Сутність будь-якого правового інституту становить його службова роль і методи, за допомогою котрих ця роль виявляється. Під юридичною природою розуміються властивості правових явищ, що характеризують їхнє місце в правовій надбудові[2].
У працях про правову природу арбітражних органів поширені найсуперечливіші думки. В.Можейко, С.Абрамов, М.Гершенов, З.Шкундін, М.Липецкер вважали державний арбітраж особливим органом у системі держави, не відносячи його ані до судів, ані до адміністративних органів державного і громадського управління. З.Шкундін раніше вважав державний арбітраж особливим видом суду -господарським судом[3]. В.Афанасьев, І.Ананов і С.Кочек´ян, С.Студенікін, проф. А.Ф.Клейман, М.Рейхель, В.Власов та інші дотримувалися думки, що арбітраж за своєю природою є органом державного управління адміністративного характеру. Вихідна позиція дослідження ряду зазначених авторів полягала в тому, що вони брали за зразок один з державних органів (суд або адміністративний орган), порівнювали з ним арбітраж і на основі виявлених подібних ознак визначали природу арбітражу, відносячи його або до судів, або до адміністративних органів управління — залежно від кількості подібних ознак.
Прихильники подвійної природи держарбітражу визнавали управлінський характер деяких напрямів його діяльності.
Дискусія про сутність держарбітражу, що велася в той час, мала не тільки теоретичне, але й практичне значення. Від того, наскільки правильно визначалася сутність держарбітражу, залежало не тільки вирішення питання про його цілі, завдання, форми й методи роботи, але й в умовах правової реформи — його подальша доля.
Визначивши за допомогою відповідного наукового апарату сутність і методологічні засади діяльності держарбітражу, арбітражних судів, ми, на наш погляд, створили певну теоретичну базу, необхідну для вироблення конкретних пропозицій щодо здійснення судово-правової реформи в Україні, в рамках якої і здійснено реформування інституту арбітражного суду з перетворенням його законодавцем в інститут господарського судочинства.
Проведення такої реформи обумовлено насамперед набуттям Україною статусу незалежної держави, необхідністю створення механізму реального забезпечення прав і свобод громадян та юридичних осіб, утвердженням принципу верховенства права.
Аналізуючи і порівнюючи моделі судової влади в різних країнах (США, Франція, Німеччина та ін.), можна дійти висновку, що судова система України розвивається у правильному напрямку, спираючись насамперед на національну школу і використовуючи досягнення світового досвіду. Відповідно до ст. 125 Конституції України, система судів загальної юрисдикції повинна бути побудована за принципом територіальності та спеціалізації. Вищими судовими органами спеціалізованих судів е відповідні вищі суди.
Принцип територіальності означає побудову системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, що закріплена в ст. 133 Конституції України.
Принцип територіальності повинен органічно поєднуватися з принципом спеціалізації. Система судів загальної юрисдикції має використовувати переваги спеціалізації. Причому не тільки в площині організаційної побудови, але й у процесуальному аспекті здійснення правосуддя, що прямо випливає з вимог Конституції України. Так, статтею 129 Конституції передбачено, що «законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій». Тобто ця норма підтверджує право на життя не тільки Цивільного процесуального кодексу, але й кодексів, що закріплюють спеціальні норми вирішення спорів спеціалізованими судами (наприклад, господарськими, адміністративними чи іншими), характерні тільки для певних категорій справ. Таким чином, основним завдання нового Закочу України «Про судоустрій України» вбачається вдосконалення фактично існуючої системи загальних і спеціалізованих судів з урахуванням вимог Конституції України щодо збереження за вищими спеціалізованими судами у функціональному відношенні повноважень вищої касаційної інстанції в межах юрисдикції відповідних спеціалізованих судів.
Таким чином, з урахуванням викладеного можна стверджувати, що спеціалізованими судами є суди окремих судових юрисдикцій з особливостями основ судочинства і вимог до суддів щодо стажу, віку і фахового рівня, в тому числі і з питань юрисдикції цих судів. Це загальне визначення базується на положеннях статей 125, 127, 129 і 131 Конституції України [5].
Створення тих або інших спеціалізованих судів обумовлено необхідністю забезпечення більш фахового судового захисту в сфері таких правовідносин, регулювання яких має для суспільства особливий, пріоритетний інтерес. Зокрема, в галузі державного управління, економіки, податкової політики або соціального захисту, захисту й підтримки сім´ї, неповнолітніх тощо.
За допомогою системного методу, головним з яких є діалектичний метод наукового пізнання державно-правових процесів і явищ, та із застосуванням спеціальних методів історичного, логічного, функціонального аналізу, на нашу думку, глибше розкривається сутність судових органів як єдиної владної системи.
Використана література:
1. Логинов П.В. Сущность государственного арбитража. — Изд-во МГУ, 1968.
2. Мицкевич А.В. Юридическая природа актов правотворчества высших органов государственной власти и управления в СССР: Автореф. докт. дис. — М., 1967. — С. 8.
3. Шкундин З.И. Государственный арбитраж и арбитражный процесс / Арбитраж в советском хозяйстве. Сборник законов, указов, постановлений и инструкций. — М., 1938. — С. 21.
4. Афанасьев В.Г. Место Госарбитража в общей системе советских учреждений // Арбитраж. — 1937. — № 3. — С. 15; ВИЮН. Советское административное право. — М., 1940. — С. 46; Студеникин С.С. Советское административное право. — М., 1946. — С. 87; Советское административное право. Учебник под ред. Студеникина С.С. — М., 1950. — С. 219—221 ;Клейнман А.Ф. Вопросы гражданского процесса в связи с судебной практикой // Социалистическая законность. - 1946. — № 9. — С. 13; Советский гражданский процесс. — М., 1954. — С. 357; Р е й х е л ь М.И. Выступление на первой научной сессии ВИЮН / Труды первой научной сессии ВИЮН. — М., 1940. - С. 380.
5. П р и т ы к а Д.Н. Арбитражный суд: проблемы организации и деятельности — Орияне, К.: 2000. - С. 46-47.
