Сучасна судова система України визначається Конституцією (ст. 125) і законом «Про судоустрій України», прийнятим Верховною Радою 7 лютого 2002 р. (Ст. 6 )[1]. Вона складається із судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України. Реформування сучасної судової системи — виключно важлива і актуальна проблема юридичної науки і практики, розроблення якої має комплексний, багатоаспектний характер. В умовах сьогодення визначення проблемних і прогностичних питань судової системи — масштабне завдання, вирішення якого стосується не лише тих галузей правової науки, які традиційно досліджують відповідні питання, але й інших, передусім конституційно-правової науки. Це пов´язується з підвищенням ролі науки конституційного права України, збагаченням її потенціалу. Одним з проявів та виражень даного положення є оновлення інститутів конституційного права, його категоріального та понятійного апарату.
В контексті теми актуально виокремити інститут конституційно-правової відповідальності. Введення цього інституту має метою захист Конституції України,забезпечення та реалізацію її норм, а також відповідних законів.
Конституційна відповідальність становить передусім відповідальність влади, всіх її гілок, в тому числі судової. Згаданий вид юридичної відповідальності спрямований на забезпечення виконання Конституції і законів суб´єктами конституційно-правових відносин як у законодавчій і виконавчій сферах, так і в сфері правозастосування, тобто судовій. Звідси - актуальність розроблення питань конституційно-правової відповідальності в плані сучасного стану судової системи та її прогнозу.
Різні види юридичної відповідальності, котрі спрямовані на охорону конституцій, не мають властивостей та ознак конституційної відповідальності. Конституційному праву притаманний свій потенціал забезпечення дієвості положень, норм, процедур та можливостей Основного Закону, тобто воно має свій особистий інститут відповідальності, який є головним видом юридичної відповідально-сті[2].
Назріло питання про відокремлення конституційної відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності. Конституційна відповідальність стосується суб´єктів державної влади, безпосередньо впливає на якість їх діяльності та поведінку і має сприяти ефективності функціонування влади. Зведення конституційної відповідальності в ранг окремого виду юридичної відповідальності диктується специфікою конституційного статусу даних суб´єктів, особливостями юридичної природи неправомірної поведінки (конституційного делікту), характером конституційних приписів, на основі яких виникає відповідальність, особливою процедурою її реалізації^].
Інституціоналізація конституційно-правової відповідальності стане конструктивним інструментом вдосконалення регулювання поведінки суб´єктів конституційно-правової відповідальності і гарантією виконання конституційно-правових норм. Тим самим мають збагатитись та розвинутись інститути охорони та захисту Конституції України.
Вирішення цього складного і важливого завдання передбачається в трьох головних напрямах: розроблення теорії конституційно-правової відповідальності; побудова конституційно-правового забезпечення даного інституту і розширення судової системи шляхом створення нового суду.
В теоретичному плані насамперед потрібно формувати та осмислювати понятійний апарат даного нововведення, передусім -- поняття конституційної відповідальності. Зазначимо, що теорія конституційного права ще не має загальновизнаного поняття, котре становить для нас інтерес. Поняття, які сформульовані в науковій літературі, мають дискусійний харак-тер[4].
Дослідження даного поняття вже має деяку історію. На монографічному рівні в радянському державознавстві ті чи інші аспекти розглядуваної проблематики розроблялись школою проф. В.С.Основіна (Вороніж). Н.О.Боброва і Т.Д.Зражевська сформулювали поняття відповідальності в радянському державному праві як необхідність відповідати за свою юридичне значущу поведінку, котра передбачається державно-правовими нормами і реалізується в системі державно-правових від-носин[5]. Зазначимо, що в колишньому СРСР домінуючою назвою було не «конституційне право», а «державне право», що цілком закономірно і логічно віддзеркалювалось в категоріальному і понятійному апараті даної науки. З точки зору В.ОЛучина, конституційна відповідальність в широкому розумінні являє собою обумовлену конституційними нормами необхідність відповідних суб´єктів відповідати за свою юридичне значущу поведінку в порядку, який встановлено, та діяти згідно з покладеними на них обов´язками, а у випадку відхилення — зазнавати належного покарання[6]. Ю.О.Тихомиров розуміє конституційну відповідальність в широкому значенні як конституційне провадження розслідувань та притягнення до відповідальності вищих органів влади та їх посадових осіб за порушення конституції та інших законів[7].
Розвиток науки конституційного права в пострадянських республіках в кінці XX ст. позначився появою фундаментальних праць, самостійним об´єктом яких є конституційна відповідальність[8]. їх автори всебічно обґрунтовують виокремлення конституційної відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності і продовжують теоретичне розроблення даного інституту.
Безспірно, що поняттю конституційної відповідальності притаманні загальні властивості юридичної відповідальності. Обґрунтовуючи такий підхід, В.О.Виноградов дає наступне визначення досліджуваного поняття: конституційна відповідальність — це обов´язок суб´єкта консгитуцій-но-правових відносин, котрий закріплено конституційно-правовими нормами, відповідати за невідповідність своєї юридичне значущої поведінки тій, яка приписана йому цими нормами, забезпечуючи можливістю застосування заходів державного (або прирівняного до нього громадського) діяння.
Інституціоналізація конституційної відповідальності органічно пов´язується з побудовою конституційного фундаменту даного інституту. Передусім необхідно легітимізувати термін «конституційна відповідальність» в тексті Основного Закону, оскільки в українській конституційній правотворчості він ще не використовувався, відсутній він і в -Конституції України. Проте світовому конституціоналізму відповідний досвід знайомий.
Федеральний конституційний закон Австрії від 10 листопада 1920 р. (з наступними змінами) закріплює наступну модифікацію: Конституційний суд розглядає справи, які тягнуть передбачену Конституцією відповідальність (підкреслено мною. — І.К.) верховних органів Федерації і земель за винні правопорушення, котрі допущені ними в процесі їхньої офіційної діяльності (ч. 1 ст. 142).
Особливу увагу привертає досвід польського конституціоналізму. Характерною рисою інституту конституційної відповідальності є його еволюція в бік зміцнення, розширення і вдосконалення конституційної моделі, яка вже має піввікову історію. Конституція Польщі 1952 р.[9] передбачала: «Державний Трибунал виносить рішення про відповідальність осіб, які обіймають визначені законом вищі державні посади, за порушення Конституції та законів» (п. 1 ст. ЗЗ-б).
Процеси демократизації сприяли інтенсивним і конструктивним творчим дослідженням, зорієнтованим на посилення інституту конституційної відповідальності та побудову нової моделі цього інституту Основним Законом [10]. Вона створена Конституцією Польщі 1997 р. Названий акт передусім чітко і ясно легітимує на рівні Конституції сам термін «конституційна відповідальність», визначає підстави конституційної відповідальності та закріплює перелік суб´єктів, на яких поширюються заходи конституційної відповідальності. За порушення конституції чи закону у зв´язку з посадою, що обіймається, або у сфері виконання своїх службових обов´язків конституційну відповідальність (підкреслено мною — Л.К.) перед Державним Трибуналом несуть: Президент Республіки, Голова Ради Міністрів, а також члени Ради Міністрів, Голова Польського Національного Банку, Голова Верховної Палати Контролю, члени Всепольської Ради Радіомовлення і Телебачення, особи, яким Голова Ради Міністрів довірив керівництво міністерством, а також Вищий Командуючий Збройними Силами, депутати д сенатори, - встановлює ст. 198. Депутати та сенатори -- суб´єкти конституційної відповідальності в обсязі, визначеному ст. 107 Конституції, котра закріплює відповідальність за порушення заборон відносно меж господарської діяльності депутатів та сенаторів
Визначення кола суб´єктів, на яких поширюються заходи конституційно-правової відповідальності, невід´ємний компонент конституційно-правової моделі досліджуваного інституту. В узагальненому вигляді перелік таких суб´єктів в основному збігається з колом суб´єктів, котрі беруть участь у конституційно-правових відносинах. Це — державні органи, які уособлюють законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, посадові особи, службовці, громадяни України, іноземці, особи без громадянства, недержавні органи та об´єднання, органи місцевого самоврядування, котрі виступають учасниками конституційно-правових відносин. Необхідно разом з тим підкреслити, що проблема переліку суб´єктів конституційно-правової відповідальності потребує подальших досліджень, що обумовлюється дискусійністю багатьох питань, невизначеністю щодо визнання чи невизнання тих чи інших суб´єктів суб´єктами, відносно яких можливе застосування заходів конституційно-правової відповідальності.
На особливу, самостійну увагу заслуговує президент, який є загальновизнаним суб´єктом конституційно-правової відпо-відальностЦП].
Щодо питань, які трактуються неоднозначно, виключно важливими і актуальними є питання, пов´язані з конституційною відповідальністю в системі народного представництва[12]. Вони включають відповідальність народу, парламенту, депутатів.
Виокремимо парламент. Непроста, дискусійна проблема найвищого представницького органу в аспекті конституційної відповідальності розглядається та вирішується з урахуванням доктрини побудови державної влади. Один з перших радянських дослідників державно-правової відповідальності С.А.Авак´ян в середині 70-х років XX ст. писав, що народ, держава та вищі представницькі органи беруть участь у реалізації конституційної відповідальності. Вони вправі застосовувати конституційно-правові санкції щодо інших суб´єктів, проте самі не можуть бути об´єктами застосування подібних заходів, оскільки нема таких суб´єктів державно-правових відносин, які стоять вище народу, держави та національних органів народного представництва[13].
З теоретичної точки зору, проблема парламенту як суб´єкта конституційної відповідальності розглядається та вирішується з урахуванням доктрини організації державної влади. Згідно з Конституцією УРСР 1978 р. Верховна Рада УРСР конституювалась найвищим органом державної влади (ст. 97). Відповідно до ст. 113 вона здійснювала контроль за діяльністю всіх підзвітних їй державних органів. Верховна Рада входила в єдину систему рад, які становили політичну основу, і очолювала цю систему.
Завдяки побудові Верховної Ради УРСР на базі доктрини її суверенітету Основний Закон забезпечував та гарантував її верховенство в системі державних органів. Тому Верховна Рада могла застосовувати заходи конституційної відповідальності щодо суб´єктів цієї відповідальності. Проте сама Верховна Рада не була об´єктом санкцій конституційної відповідальності. Адже доктрина суверенітету найвищого представницького органу народу виключала існування такого органу, котрий би стояв над Верховною Радою і мав би право застосовувати щодо неї заходи конституційної відповідальності.
Відмова від принципу побудови державної влади на основі суверенітету Верховної Ради і сприйняття принципу її організації на базі поділу влади змінили становище Верховної Ради України в системі державної влади. Згідно з Конституцією України Верховна Рада України — не тільки суб´єкт, котрий повноважний застосовувати санкції конституційної відповідальності до відповідних суб´єктів конституційно-правових відносин у випадках порушення ними або невиконання Конституції і законів, але й сама може ставати об´єктом застосування визначених заходів конституційної відповідальності. Так, згідно зі ст. 90 Конституції, Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись. Конституційний Суд України вправі прийняти рішення, відповідно до якого прийнятий парламентом закон не відповідає Конституції (ст. 152), котре має остаточний характер, тобто закон перестає бути чинним актом.
В цілому ж, на моє переконання, безперечним є сприйняття народного представництва як явища, яке наскрізь повністю пройняте категорією відповідальності, оскільки вся система народного представництва будується на політичній і частково моральній довірі. А там, де існує довіра, стверджує М.О.Краснов, — там органічно виникає питання про відповідальність того, кому довіряють, перед тим, хто довіряє[14].
Створення цілісного, завершеного механізму конституційної відповідальності потребує також конституювання та організації спеціального судового органу, який би вирішував справи щодо порушення Конституції та інших актів конституційного права суб´єктами конституційно-правових відносин. Таким органом, на мою думку, може бути Державний Суд України. Конституційне має бути визначений склад нового судового органу. Деяким орієнтиром, очевидно, можна вважати польський варіант. Ст. 199 Конституції Польщі[15] закріплює наступний склад Державного Трибуналу: голова, 2 заступника голови та 16 членів, котрі обираються Сеймом не з числа депутатів та сенаторів на час повноваженьСейму. Заступники Голови Трибуналу, а також не менше половини членів Державного Трибуналу повинні мати кваліфікацію, яка необхідна для того, щоб обіймати посаду судді. Головою Державного Трибуналу Конституція закріплює Першого Голову Верховного Суду. Таким чином, Державний Трибунал легітимується Сеймом. При цьому слід підкреслити, що Першого Голову Верховного Суду, який відповідно до ст. 198 Конституції є Головою Державного Трибуналу, призначає Президент Польщі з числа кандидатів, представлених Загальними Зборами Судців Верховного Суду (ст. 183).
Конституція гарантує незалежність членів Державного Трибуналу при здійсненні функції судді Державного Трибуналу та їх підкорення лише Конституції і законам (ст. 199).
Повне та всебічне забезпечення організації і функціонування механізму конституційної відповідальності вимагає, крім конституційних основ, розроблення і прийняття на конституційному фундаменті спеціального закону «Про конституційну відповідальність в Україні», Така пропозиція сформульована щодо однойменного інституту в Російській Феде-рацЩ 16].
На мою думку, створенню якісного національного регулювання розглядуваних суспільних відносин сприяло б прийняття Міжпарламентською Асамблеєю СНД рекомендаційного модельного закону про конституційну відповідальність, у розробленні якого мають взяти участь представники незалежних держав, в тому числі України.
Використана література:
1. Голос України. — 2001. — 19 берез.
2. Л у ч и н В.О. Ответственность в механизме реализации Конституции // Право и жизнь.- 1992. - № 1. - С. 35.
З.Виноградов В.А. Конституционная ответственность: вопросы теории и правовое регулирование. — М., 2000. — С. 16.
4. Авакьян С.А. Государственно-правовая ответственность // Советское государство и право. — 1975. — № 10. — С. 17—18; Ш о н Д.Т. Конституционная ответственность // Государство и право. — 1995. — № 7. — С. 41; С к и ф с к и й Ф.С. Ответственность за конституционные правонарушения. — Тюмень, 1998. — С. 4; Колосова Н.М. Конституционная ответственность в Российской Федерации. Ответственность органов государственной власти и иных субъектов права за нарушение конституционного законодательства Российской Федерации. — М., 2000. — С. 8, та ін.
5. Боброва Н.А., Зражевская Т.Д. Ответственность в системе гарантий конституционных норм (государственно-правовые аспекты). — Воронеж, 1985. — С. 49.
6. Л у ч и н В.О. Ответственность в механизме реализации Конституции // Право и жизнь. - 1992. - № 1. - С. 36.
7. Тихомиров Ю.А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 320.
8. Виноградов В.А. Вказ. праця; Колосова Н.М. Вказ. праця; Кондратов А.А. Конституционно-правовая ответственность субъектов в Российской Федерации. — Красноярск, 1999.
9. Текст Конституції див.: Конституції нових держав Європи та Азії. — К., 1996. — С. 252—264.
10. БратошевскиЕ. Государственный трибунал; Шеменски Ф. Конституционная ответственность лиц, занимающих наивысшие государственные посты в Польше / Избранные проекты конституционного права. — Люблин, 1985; В и а т р Е.Д. Конституционная ответственность в Польше после 1989 года // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. — 1996. - № 2.
11.Кривенко Л. Конституційна відповідальність глави держави //Віче. — 2001. — № 10.- С. 3-18.
12. Як самостійний предмет його досліджує М.А.Краснов. Див.: Краснов М.А. Ответственность в системе народного представительства. — М., 1995.
13. А в а к ь я н С.А. Государственно-правовая ответственность // Советское гос. и право. — 1975. - № 10. - С. 18.
14. К р а с н о в М.А. Парламентская ответственность депутата / Конституционный строй России. Выпуск II. — М., 1995. — С. 94.
15. Текст Конституції див.: Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Т. 3 / Отв. ред. Б.А.Страшун. — М., 1997. — С. 693—744.
16. Колосова Н.М. Вказ. праця. — С. 37.
