Формування місцевого самоврядування виявилося одним із найбільш складних та суперечливих завдань становлення сучасної державності України. На шляху демократичних процесів постав цілий комплекс політичних, економічних, соціальних, кадрових, психологічних та інших перепон. Адже реальна, дієздатна муніципальна влада передбачає не лише конституційно-правове визнання прав територіальних громад, декларування самостійності місцевого самоврядування у вирішенні питань місцевого значення, не лише закріплення правових, соціальних та інших гарантій цієї самостійності, встановлення функцій та компетенції місцевого самоврядування, а й створення правових, організаційних, економічних, соціальних, кадрових та інших умов для реалізації її завдань та функцій.

Системний характер муніципальної влади, її взаємозв´язків із державною владою та іншими інститутами політичної системи суспільства об´єктивно вимагає не тільки концептуального аналізу генезису інститутів місцевого самоврядування в історичній ретроспективі та виявлення чинників і умов становлення, системних та функціональних характеристик муніципальної влади в сучасній Україні, а й усебічного наукового осмислення перспективного розвитку муніципальної демократії у контексті конституційної, адміністративної, адміністративно-територіальної та інших реформ, які перманентно декларуються та ініціюються протягом останніх років. У цьому аспекті, зокрема, варто виділити наукові публікації таких відомих вітчизняних науковців, як М. Баймуратов, Ю. Бальций, В. Журавський, М. Корнієнко, В. Кравченко, В. Кампо, П. Любченко, М. Орзіх, М. Пухтинський та ін.

Місцеве самоврядування, як принципово нова система організації публічної влади на місцях, є одним із тих атрибутів сучасного конституціоналізму та соціально-правової демократичної державності, що, в контексті європейського вектора розвитку української держави, вимагає свого усебічного конституювання та інституціоналізації на принципах гуманізму, людського виміру влади та верховенства права. Адже визнання державою інститутів місцевого самоврядування стало гаслом реформаторських дій усіх без винятку постсоціалістичних держав Європи, в тому числі України. Фундаментальними принципами проведення сучасних реформ проголошується децентралізація публічної влади та субсидіарність у наданні публічних послуг.

Водночас, якщо в таких європейських державах, як Польща, Литва, Латвія та інших країнах нової демократичної хвилі, реформи публічної влади привели до позитивних результатів, формування дієздатних територіальних громад та реального місцевого самоврядування, яке ефективно та незалежно від держави під власну відповідальність надає жителям різноманітні публічні послуги, то в Україні ефект від діяльності територіальних громад поки що не відчутний. Процеси формування дієздатних територіальних громад, незважаючи на розвиток муніципального законодавства, ратифікацію відповідних міжнародно-правових актів тощо не приводять до істотних зрушень у функціонуванні й розвитку громадянського суспільства і демократичної держави.

Ігноруючи природні можливості муніципальної демократії, українська державність протягом останніх років штучно створювала бар´єри на шляху перетворення України на ініціативну, розвинену та динамічно функціонуючу демократичну, соціально-правову державу, яка бажає та здатна забезпечити громадянам високі соціальні стандарти та гарантії розвитку на шляху до соціального прогресу. Так, з одного боку, ми бачили позитивне ставлення — визнання місцевого самоврядування та прав територіальних громад як первинних суб´єктів місцевого самоврядування на конституційному рівні (статті 7, 140 Конституції України) та легалізацію принципів його правової, організаційної та економічної самостійності (Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»), державне розуміння ролі місцевого самоврядування як «особливо важливого фактора становлення громадянського суспільства», а його розвитку як «одного з найпріоритетніших напрямів державної політики України» [1] та всенародне оголошення курсу на формування «нації самоврядних громад» [2] тощо.

З другого боку, наочною є абсолютна відсутність державної волі у проведенні широкомасштабної муніципальної реформи, наявність патерналістських підходів та прагнення державної влади в імперативному порядку «партизувати місцеве самоврядування» [3] або «забезпечити керованість» місцевим самоврядуванням та «нормалізувати життєдіяльність» деяких територіальних громад [4], що суттєво ускладнює процеси становлення та розвитку дієздатних територіальних громад і конституювання їх правосуб´єктності, а також формування компетенційної бази місцевого самоврядування, нормативне визначення та закріплення його об´єктного складу, зокрема, конституювання питань місцевого значення, а з урахуванням цього — формування усього суб´єктно-об´єктного складу муніципальної влади.

Похідними від цієї непослідовності державної політики є невизначеність правосуб´єктності територіальної громади та її співвідношення з населенням, державою, нечітке розмежування функцій, повноважень, відповідальності органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади, суперечливість у визначенні статусу комунальної власності, спільної власності територіальних громад, забезпеченні охорони громадського порядку, захисту основних та «локальних» прав членів територіальної громади [5]. Як наслідок — фіктивно-декларативний статус муніципальної влади.

У зв´язку з цим слід відмітити вплив на стан розвитку місцевого самоврядування таких рудиментів радянського минулого, як прагнення держави не відмовлятися від контролю усіх сфер людського буття, бюрократизм, безвідповідальність органів влади усіх видів та рівнів, патерналістське мислення не лише населення, а й державних та комунальних службовців, представників депутатського корпусу та сільських, селищних, міських голів тощо. Концептуальне бачення політичного курсу, окресленого в Акті проголошення незалежності України та продовженого у Конституції України: запровадити модель сервісної держави, примусити владу працювати на інтереси громадянина, а не на власні, — не досягнута. У цьому плані Україна є яскравим негативним прикладом ігнорування як позитивного зарубіжного досвіду муніципального будівництва, так і концептуальних засад локальної демократії.

Поряд із цими чинниками (політичними, соціальними, економічними, духовно-моральними) не викликає сумнівів і те, що суттєвого реформування має зазнати насамперед конституційна модель місцевого самоврядування. Тому в контексті реформи місцевого самоврядування варто розуміти конституюючу та інституціональну роль муніципальної влади як одного з ключових елементів системи конституційного ладу України. Місцеве самоврядування згідно з Європейською хартією про місцеве самоврядування становить одну з основ будь-якого демократичного ладу. Принцип місцевого самоврядування, — проголошується у ст. 2 цього документа, — має бути визнаним у внутрішньому законодавстві, і, по можливості, в конституції держави.

Віднесення інституту місцевого самоврядування до засад конституційного ладу насамперед означає неможливість скасування чи обмеження його прав. Конституція нібито говорить, що законодавець на власний розсуд не має права вводити або ліквідовувати місцеве самоврядування. Завдання законодавця, таким чином, обмежується творчою конкретизацією цього інституту. Звідси місцеве самоврядування, після його визнання державою, здійснюється населенням за його власним природним правом, а не по праву держави. Тому будь-які посягання на права місцевого самоврядування варто оцінювати як посягання на основи конституційного ладу.

Слід згадати, що відразу після прийняття Конституції України її положення щодо місцевого самоврядування стали предметом гострої критики з боку муніципальної громадськості, політичних партій, науковців, окремих політиків тощо, що й актуалізувало необхідність внесення змін до Основного Закону в відповідній частині, детермінувавши появу ряду відповідних проектів. Велика кількість офіційних законопроектів та їх версій, авральний характер їх обговорень та, врешті-решт, швидке схвалення змін до Конституції наприкінці 2004 р. призвело до ще більшої заплутаності у вітчизняній моделі місцевого самоврядування, зокрема у частині, що передбачає різні строки, на які обираються депутати місцевих рад та сільські, селищні, міські голови.

Більшість офіційних конституційно-проектних пропозицій щодо внесення змін до Конституції України, які розроблялися та ініціювалися парламентськими фракціями, окремими народними депутатами або главою держави останніми роками прямо або опосередковано торкалися інститутів місцевого самоврядування. Такі пропозиції мали фрагментарний або косметичний характер [6], стосуючись, наприклад, лише термінів обрання депутатського корпусу місцевого самоврядування [7] або передбачали більш ґрунтовну корекцію відповідного розділу Конституції України та всієї конституційної моделі місцевого самоврядування як термінологічного, так і змістовного характеру [8]. Вагомий концептуальний потенціал як в аспекті осмислення політичного бачення перспективних напрямів розвитку конституційної моделі організації місцевого самоврядування та вітчизняного муніципалізму в цілому, так і розуміння потенційних сценаріїв у розвитку муніципальної реформи, містять і альтернативні конституційно-проектні ініціативи ряду політичних партій та громадських організацій [9], хоча й вони не мають оптимальних «рецептів» щодо формування ефективної конституційної моделі місцевого самоврядування.

Концептуальний аналіз офіційних та інших версій законопроектів про внесення змін до Конституції, розроблених у 2003-2009 рр., дозволяє дійти висновку про наміри (або принаймні їх декларування) авторів майже усіх цих законопроектів змінити філософію усієї моделі врегулювання діяльності місцевого самоврядування. Власне, пропонується перейти від існуючої нині консервативної моделі місцевого самоврядування, за якої місцеве самоврядування здійснюється лише на рівні територіальних громад, а на рівні регіонів — областей і районів воно має фактично символічний характер, до повноцінної системи місцевого самоврядування на усіх рівнях організації суспільства. Впровадження в Україні відомого світовій муніципальній практиці принципу повсюдності місцевого самоврядування створило б правові умови для активізації життєдіяльності територіальних громад, чіткі територіальні межі їхньої муніципальної діяльності, сприяло б децентралізації публічної влади, розмежуванню функцій та повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, розширенню самостійності й відповідальності територіальних громад у вирішенні завдань життєзабезпечення і розвитку територій, міст, селищ та інших населених пунктів з урахуванням місцевої специфіки, соціально-економічних особливостей і культурно-історичних традицій громад і регіонів. Зокрема, надання представницьким органам місцевого самоврядування на регіональному рівні (районним та обласним радам — за умовою збереження відповідних назв цих суб´єктів, або іншим органам регіонального представництва територіальних громад) права на утворення власних виконавчих органів перетворило б ці органи на самодостатні та дієздатні суб´єкти місцевого самоврядування, які змогли б повноцінно представляти спільні інтереси територіальних громад (наприклад, проект, внесений народним депутатом України А. Матвієнком, реєстраційний № 3395 від 16 квітня 2003 р.; проект, внесений народними депутатами України А. Матвієнком, В. Мусіякою, А. Мартинюком, О. Морозом, Ю. Ключковським та ін., реєстраційний № 3207-1 від 1 липня 2003 р.; президентський проект, реєстраційний № 4290 від 31 березня 2009 р.; проект, розроблений та запропонований Комуністичною партією України та ін.).

Водночас в існуючих версіях законопроектів є певні недоліки, суперечливі моменти, неузгоджені положення тощо. Насамперед вони пов´язані з фрагментарною та суперечливою регламентацією правосуб´єктності первинного суб´єкта місцевого самоврядування — територіальної громади. Так, сумнівною з точки зору муніципальної теорії є спроба у ряді версій існуючих законопроектів взагалі відмовитися від категорії «територіальна громада», замінивши її термінами «громада» або «жителі громади» (наприклад, проект, внесений народним депутатом України А. Матвієнком, реєстраційний № 3395 від 16 квітня 2003 р. або президентський проект, реєстраційний № 4290 від 31 березня 2009 р.) або, власне, звузити обсяг її правосуб´єктності до статусу адміністративно-територіальної одиниці (наприклад, проект Всеукраїнського об´єднання «Свобода»). Використання термінів «громада» або «жителі громади» замість наявного у чинній Конституції України іменування «територіальна громада» або трансформація змісту її статусу не лише значною мірою знецінює як у цілому феномен місцевого самоврядування, так і правове та суспільно-політичне значення його суб´єктної першооснови в аксіологічному, онтологічному, гносеологічному аспекті або його значення з точки зору генезису місцевого самоврядування, враховуючи, що саме територіальна громада перебуває біля початків муніципалізму в Україні.

Насамперед, така зміна понять (власне, підміна) може стати причиною фактичної ліквідації самостійного суб´єкта конституційно-правових відносин — суб´єкта, права якого як основного носія функцій та повноважень місцевого самоврядування визнані та гарантовані державою (ст. 7 у її генетичному зв´язку із ст. 140 Конституції України). Адже «жителі громади» та сама «територіальна громада» — це різні за своєю політико-правовою природою, завданнями, функціями та місцем у системі місцевого самоврядування та конституційно-правових відносинах суб´єкти: жителі — це індивідуальні суб´єкти права на участь у здійсненні місцевого самоврядування, які можуть реалізовувати його як особисто, так і колективно, а територіальна громада — це колективний суб´єкт конституційного права, соціальна спільність, наприклад, так само як народ, національні меншини, корінні народи. Так само, наприклад, як «громадяни усіх національностей» утворюють такий суб´єкт, як Український народ — первинний та конституюючий суб´єкт всієї політичної системи, так і жителі утворюють свою територіальну громаду — первинний суб´єкт системи місцевого самоврядування, залишаючись при цьому самостійними суб´єктами права.

Крім того, слід враховувати ідею та прагнення у нормах Конституції (наприклад, проект, зазначений раніше, реєстраційний № 3207-1 від 1 липня 2003 р.; президентський проект, реєстраційний № 4290 від 31 березня 2009 р. та ін.) та під час майбутньої адміністративно-територіальної реформи запровадити як адміністративно-територіальну одиницю громаду (з чим у цілому варто погодитись), що, за умовою такого подвійного використання однієї категорії у двох значеннях призвело б до певної плутанини. Ілюстративною у цьому плані є, наприклад, норма ч. 2 ст. 155 президентського проекту (реєстраційний № 4290 від 31 березня 2009 р.), згідно з якою «громадою є адміністративно-територіальна одиниця... та сукупність громадян України, які проживають на її території».

Означених проблем не усувала і версія законопроекту з реєстраційним № 3207-1 в редакції від 23 грудня 2005 р. [10], хоча ст. 140 у частині, що стосувалося визначення поняття місцевого самоврядування, і подавалась у новій редакції, чинна редакція Конституції не зазнавала змін. Фактично у цій версії пропонувалося у ст. 133 запровадити таку адміністративно-територіальну одиницю, як округа, яка б об´єднувала у своєму складі кілька населених пунктів. Хоча подібний підхід і є відмовою від більш прогресивного за змістом проекту, орієнтованого на інституціоналізацію у якості адміністративно-територіальної одиниці громади, це певною мірою дозволило б, нарешті, відійти від досі існуючих рудиментів радянського територіального поділу на сільські та міські ради. Однак пропонована редакція ст. 140 жодним чином не враховувала цього факту. Так, ч. 1 передбачалося, що місцеве самоврядування є лише правом територіальної громади села, селища чи міста, а не, наприклад, правом територіальної громади округи. До того ж у частинах 4, 7 не передбачені органи місцевого самоврядування округ. Це могло б створити правові проблеми при утворенні та функціонуванні органів місцевого самоврядування округ.

Ще однією проблемою майже усіх запропонованих законопроектів є недостатньо чітка розмежованість категорій «жителі» («жителі громади», «жителі населених пунктів», «члени громад») та «громадяни», а також юридичне оформлення їхньої конституційної та муніципальної правосуб´єктності (наприклад, проект, внесений народними депутатами України

А. Матвієнком, В. Мусіякою, А. Мартинюком, О. Морозом, Ю. Ключковським та ін., реєстраційний № 3207-1 від 1 липня 2003 р.; проект, розроблений та запропонований Комуністичною партією України; проект Всеукраїнського об´єднання «Свобода» та ін.). Адже членами територіальної громади та користувачами послуг, які надає місцеве самоврядування є (можуть бути) не лише громадяни України, а й особи без громадянства, іноземці, які постійно проживають на відповідній території. Так, наприклад, у проекті Всеукраїнського об´єднання «Свобода» абсолютно правильно зазначається, що «обов´язком органів місцевого самоврядування є надання членам громади визначеного законом рівня адміністративних, соціальних та культурних послуг» (ч. 2 ст. 83 проекту), тобто, як ми розуміємо, безвідносно щодо їх належності або неналежності до громадянства України.

Але така функціонально-телеологічна орієнтація (за умови її конституційного оформлення) остаточно не вирішуватиме усіх проблем реалізації правосуб´єктності жителів в окремих сферах місцевого життя, зокрема в політичній. Адже право голосу на місцевих виборах та референдумах за чинною Конституцією мають виключно громадяни України. Незважаючи на демократичність норми, встановленої, наприклад, у ч. 2 ст. 141 проекту з реєстраційним № 3207-1, згідно з якою «жителі громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають...», використання словосполучення «жителі громади» без адекватного йому тлумачення та змістовного наповнення правосуб´єктності жителів — членів територіальних громад могло б призвести до значних труднощів у процесі реалізації відповідних норм. Вразливим у цьому відношенні є й проект з реєстраційним № 3288-ІУ, в якому пропонувалося визначити (ч. 2 ст. 141), що «територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають... » Однозначно, враховуючи положення ч. 4 ст. 75, згідно з якою в «місцевих виборах і референдумах беруть участь, місцеву ініціативу здійснюють громадяни України, які мають право голосу і належать до відповідних громад», цю колізію усуває президентський проект (реєстраційний №4290 від 31 березня 2009 р.), в якому, зокрема, визначається, що «депутати ради громади обираються строком на чотири роки жителями громади, які мають право голосу, на прямих виборах на основі загального і рівного виборчого права шляхом таємного голосування» (ч. 2 ст. 156 проекту).

Але, на жаль, цей проект, як і більшість інших проектів, не вирішує більш складних питань, пов´язаних розумінням особливої філософії правового статусу людини у місцевому самоврядуванні. На рівні територіальних громад цілком змінюється система координат, яка панує у державі щодо прав людини. З рівня «громадянин — держава» права людини переходять на рівень «житель — орган місцевого самоврядування» та трансформуються у муніципальні права особистості. Цей підхід, який існує в деяких країнах (наприклад, у Данії, Бельгії, Польщі, Латвії), безпосередньо пов´язаний із визнанням відмінності різних статусів публічної влади: державної влади як представника суспільства у цілому, його політичної влади і місцевого самоврядування — як публічної влади територіального колективу, є свідченням підвищення ролі локально-територіального чинника у житті суспільства, створенням дієздатних територіальних громад, підтвердженням демократичних намірів національних держав та їх особливої уваги саме до мешканців певних територій.

Зважаючи на те, що будь-які обмеження права на участь у місцевому самоврядуванні залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняються, а також, враховуючи загальноєвропейські тенденції щодо прискореної інтеграції іноземців у територіальні громади на локальному рівні, зокрема шляхом їх залучення до участі у різних формах муніципальної діяльності, з часом можна було б надати право участі у місцевих виборах, референдумах та інших формах безпосереднього волевиявлення населення за місцем проживання також і особам, які не мають громадянства України, однак постійно проживають на цій території (наприклад, протягом п´яти років перед черговими виборами), володіють певним нерухомим майном, сплачують місцеві податки і збори, беруть активну участь у муніципальному житті та відповідають саме тим правовим вимогам, які пред´являються до громадян України. Зокрема, згідно зі ст. 6 Конвенції про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні (Страсбург, 5 лютого 1992 р.) держави-учасниці цього документа зобов´язуються надати кожному постійному мешканцю-іноземцю право голосувати та висувати свою кандидатуру на виборах до органів місцевого самоврядування, якщо він задовольняє тим правовим вимогам, які пред´являються громадянам і, крім того, на законних підставах постійно мешкає у відповідній державі впродовж п´яти років, що передують виборам [11].

Багато критичних зауважень викликають й інші позиції існуючих версій конституційно-проектних пропозицій, які стосуються, зокрема, або статусу районних та обласних рад, їх виконавчих органів у контексті здійснення ними їх функцій представництва спільних інтересів територіальних громад (версія законопроекту з реєстраційним № 3207-1 в редакції від 23 грудня 2005 р.), або структури та змістовного наповнення відповідного розділу в цілому з точки зору одночасного закріплення у ньому правосуб´єктності місцевого самоврядування, АР Крим та місцевих державних адміністрацій (розділ IX «Місцеве самоврядування та територіальна організація влади» у президентському проекті, реєстраційний № 4290 від 31 березня 2009 р.), так і в частині визначення поняття місцевого самоврядування як права і спроможності органів місцевого самоврядування (а не територіальних громад. — О. Б.; див., наприклад, проект, внесений народним депутатом України А. Матвієнком, реєстраційний № 3395 від 16 квітня 2003 р. та проект Всеукраїнського об´єднання «Свобода») або жителів громад (президентський проект, реєстраційний № 4290 від 31 березня 2009 р.) здійснювати в межах закону регулювання і управління (що також, напевно, потребує конкретизації з точки зору муніципального права та теорії управління. — О. Б.) суттєвою часткою суспільних справ (проект Всеукраїнського об´єднання «Свобода») або суспільними справами місцевого значення (президентський проект, реєстраційний № 4290 від 31 березня 2009 р.) тощо. Але, на нашу думку, лише вкрай суперечлива регламентація суб´єктного складу місцевого самоврядування, яка запропонована в усіх конституційно-проектних ініціативах, вже свідчить про те, що існуючі законопроекти про внесення змін до Конституції України у частині щодо місцевого самоврядування не вирішують існуючих проблем, а іноді — породжують нові, що вимагає їх суттєвого доопрацювання.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні : Указ Президента України від 30 серпня 2001 р. № 749/2001
  2. Виступ В. А. Ющенка на Майдані Незалежності в Києві 23 січня 2005 р. в день інавгурації Президента України // Урядовий кур´єр. — 2005. — № 13 (20 січня). — С. 3.
  3. Партійна «ерозія» : новація чи міна уповільненої дії // Воля. — 2004. — № 8. — квітень; «Так!» праву вільного вибору : Відкритий лист Української асоціації місцевих і регіональних влад Президенту України, Голові Верховної Ради України, Прем´єр-міністру України та Голові Конституційного Суду України // Воля. — 2004. — № 8. — квіт.; Громади, об´єднуймося... в партії! // Воля. — 2004. — № 7. — квіт.
  4. Про забезпечення керованості місцевими органами влади у місті Ялті та нормалізації життєдіяльності міста : Указ Президента України від 30 січня 1998 р. № 70/98 // Голос України. — 1998. — 3 лют.; Про забезпечення керованості процесами життєдіяльності міста Василькова Київської області : Указ Президента України від 23 лютого 2000 р. № 277/2000 // Урядовий кур´єр. — 2000. — 26 лют.; Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян та нормалізації життєдіяльності міста Мукачевого Закарпатської області від 25 грудня 2003 р. № 1486/2003 // Воля. — 2004. — № 1-2.
  5. Орзіх М. Місцеве самоврядування в незалежній Україні : десятиріччя досягнень та прорахунків // Місцеве самоврядування : 10 років здобутків / за ред. М. Пухтинського. — К., 2002. — С. 70.
  6. Про внесення змін до Конституції України : Закон України. Проект, внесений народними депутатами України С. Б. Гавришем, Р. В. Богатирьовою, К. Т. Ващук та ін. Реєстраційний № 4105 від 4 вересня 2003 р. // http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=15751
  7. Про внесення змін до Конституції України : Закон України. Проект, внесений Президентом України // Право України. — 2003. — № 8. — С. 3-9; Про внесення змін до Конституції України : Закон України. Проект, внесений народними депутатами України В. Ф. Януковичем, О. В. Лавриновичем та ін. Реєстраційний № 2722 від 8 липня 2008 р.
  8. Про внесення змін та доповнень до Конституції України: Закон України. Проект, внесений народним депутатом України А. С. Матвієнком. Реєстраційний № 3395 від 16 квітня 2003 р. // http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=14804 ; Про внесення змін до Конституції України : Закон України. Проект, внесений народними депутатами України А. С. Матвієнком, В. Л. Мусіякою, А. І. Мартинюком, О. О. Морозом та ін. Реєстраційний № 3207-1 від 1 липня 2003 р. // Право України. — 2003. — № 8. — С. 9—15; Про внесення змін до Конституції України : Закон України. Проект, внесений Президентом України. Реєстраційний № 4290 від 31 березня 2009 р.
  9. Національна Конституція (проект Всеукраїнського об´єднання «Свобода»). В редакції від 17 квітня 2008 р. // http://www.svoboda.org.ua/dokumenty/inshi/003930 ; Конституція України. (Нова редакція). Проект, розроблений та запропонований Комуністичною партією України // http://www.kpu.net.ua/elections ; Конституція України. Інтерактивний проект. Друга версія. Розроблений Інститутом лібералізму та запропонований для обговорення Ліберально-демократичною партією України // http://www.ldpu.org.ua/images/doc/c123-project-k-u-upd.doc
  10. Про попереднє схвалення і направлення до Конституційного Суду України законопроекту про внесення змін до Конституції України : Постанова Верховної Ради України від 23 грудня 2005 р.
    № 3288-ІУ // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 14. — Ст. 124.
  11. Конвенція про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні. Страсбург, 5 лютого 1992 р.; Барвіцький В. Ю., Батанов О. В. Муніципальне право зарубіжних країн : навч. посіб. : у 3 ч. / за заг. ред. П. Ф. Мартиненка. — К., 2006. — Ч. 3. — С. 220.