Саме з такої тематики було проведено Міжнародну науково-практичну конференцію, яка відбулася 26-27 листопада 2010 р. на базі Миколаївського навчального центру Національного університету «Одеська юридична академія», що пройшла під патронатом Південного регіонального центру Національної академії правових наук України і Міжнародної організації публічного права (Афіни, Греція). У дискусіях на пленарних і секційних засіданнях активну участь взяли науковці всіх найвідоміших навчальних закладів, в яких здійснюється підготовка юристів і які є як осередками фундаментальних досліджень юридичного спрямування, представники судових і правоохоронних органів, органів державної влади і місцевого самоврядування — всі ті, хто не байдужий до перспектив розвитку української юридичної науки. Не лишились осторонь від обговорення нагальних проблем юриспруденції і представники визнаних центрів наукових досліджень у галузі держави і права Російської Федерації, Білорусі, Таджикистану, Казахстану, Азербайджану та інших країн близького зарубіжжя.
Метою цього наукового заходу, як сказав у вступному слові, відкриваючи конференцію, завідувач кафедри Миколаївського навчального центру Національного університету «Одеська юридична академія» О. Козаченко, стало бажання поновити дискусії щодо місця і ролі публічного права серед нормативних регуляторів суспільних відносин. Більшість учасників конференції зійшлися на думці, що криза публічного права, яка особливо виразно позначилася на розвитку правових систем пострадянських країн і була детермінована необхідністю відновлення приватних засад регулювання суспільних відносин, в яких чітко проявляється зв’язок «влада і підкорення», добігла свого кінця. Вибір держав на користь розбудови механізму державної влади на засадах домінування ідей правової держави, тобто держави, функціонування якої підкорюється нормам права, але не будь-якого, а того, що виступає мірилом свободи кож
ної людини, і соціальної держави, в якій права і свободи людини визнаються вищою соціальною цінністю, створив передумови для відновлення приватних засад правового регулювання з певним ігноруванням генезису публічного права, яке, на думку фахівців, за радянської влади досягло такого рівня розвитку, який не потребує уваги з боку наукової спільноти. Криза пострадянського періоду розвитку публічного права вказала на відсутність можливості у всіх випадках необхідності регулювання суспільних відносин між юридично нерівноправними суб’єктами ефективно застосовувати приватні засади приведення суспільних відносин у відповідність до вимог правових установлень. Фактично безмежна свобода, децентралізація, автономність волі та приватної ініціативи не змогли адекватно замінити в системі правового регулювання такі засади, як централізація, необхідність, імперативність.
Подолання кризи розвитку публічного права здійснюється в умовах чіткого усвідомлення необхідності узгодженого генезису як публічного, так і приватного права, відмова у плацентарних зв’язках між якими гальмує не тільки розвиток права в цілому, а й подальшу оптимізацію механізму публічної влади та забезпечення гармонійного та ефективного співвідношення повноважень органів державної влади й органів місцевого самоврядування.
У зазначених умовах дослідження сучасного стану розвитку публічного права країн пострадянського простору, звернення до історії формування публічних засад розвитку окремих публічних галузей права, визначення подальших перспектив і напрямів розвитку публічного права забезпечує актуальність дослідження генезису публічного права в різні історичні періоди розвитку українського права.
Учасники конференції звернулися до дослідження проблем філософсько- правового і теоретико-юридичного аспектів формування основних етапів становлення та сучасного стану розвитку публічного права. Зокрема, ректор Національного університету «Одеська юридична академія», доктор юридичних наук, академік НАПрН України С. Ківалов у своїй доповіді звернувся до проблеми визначення дефініції публічної служби та її суттєвих ознак. Було наголошено, що публічна служба характеризується цілою низкою притаманних їй властивостей, серед яких особливої уваги вимагають такі. По-перше, якщо служба в цілому пов’язується з зайняттям посад у будь-яких органах, установах, організаціях незалежно від форми власності, то публічна служба характеризується владними повноваженнями етатистського походження, тобто зайняттям суб’єктами публічної служби посад в органах державної влади різного рівня та органах місцевого самоврядування. По-друге, публічна служба орієнтована на здійснення особливого виду функцій, які мають характер суспільно-публічних, оскільки такі функції орієнтовані на створення умов для підтримки в суспільстві стану законності та правопорядку шляхом застосування публічних, тобто офіційних, здійснюваних від імені держави засобів впливу на суспільні відносини. По-третє, публічна служба є комплексним видом служби, який поєднує політичну (службу на посту Президента України; депутатську службу; урядову службу), державну (адміністративну; спеціалізовану; мілітаризовану), суддівську та муніципальну службу, кожна з яких репрезентує загальні властивості публічної служби в цілому.
Обговорення проблем генезису публічного права на філософсько-правовому і теоретико-юридичному рівні стало підставою для узгодженого висновку, що криза публічного права сьогодні вже не має системного характеру і кризові явища, які проявляються в публічному праві та практиці його застосування, викликані станом аномії суспільного буття. Більше того, на думку представників теоретичної науки, наріжним каменем правопорядку залишається публічно-правове регулювання суспільних відносин. Репрезентовані під час проведення конференції доповіді вказують на тенденцію певного розширення суб’єктного складу — носіїв владних повноважень, участь яких у суспільних відносинах забезпечує застосування публічних засобів їх регулювання за рахунок органів місцевого самоврядування, які, виступаючи представниками громад, забезпечують, з одного боку, застосування приватних принципів регулювання відносин зі своєю участю, зокрема, широко застосовуючи договірні відносини, а з другого — виступають носіями владних повноважень як нормативно визначених, так і делегованих.
Предметом окремої дискусії стали перспективи розвитку кримінального права як галузі права з характерними властивостями публічної природи. Про проблеми кримінально-правової охорони власності в Україні йшлося у виступі кандидата юридичних наук, професора кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства, завідувача кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства Міжрегіональної академії управління персоналом А. Соловйової. Дискусія точилася з приводу перспектив подальшого розвитку кримінально-правових норм, орієнтованих на пошук оптимальних форм протидії злочинності в різних формах її прояву. Так, проректор Національного університету «Одеська юридична академія», доктор юридичних наук, член-кореспондент НАПрН України В. Туляков звернувся до проблеми набуття сучасним
кримінальним правом ознак віртуальності, дійшовши висновку, що має місце певна віртуалізація правової норми, за якої формальна наявність заборони нейтралізується необов’язковістю або неможливістю (матеріальною чи процесуальною) її виконання.
На необхідність оптимізації кримінального права через встановлення нових орієнтирів його розвитку вказала більшість виступаючих як на пленарних, так і на секційних засіданнях конференції. Так, завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін Миколаївського навчального центру Національного університету «Одеська юридична академія», кандидат юридичних наук, доцент О. Козаченко запропонував застосування культуро-антропологічного підходу до визначення кримінального права з визнанням як парадигми сучасного кримінального права антроподицеї, яка уособлює світоглядну позицію, відповідно до якої розбудова сучасного кримінального права повинна здійснюватися з орієнтацією кримінально- правових установлень не тільки і не стільки на зміцнення публічних засад і охоронної функції кримінального права, скільки на встановлення засад відновлювальної юстиції, за допомогою якої буде відновлена та соціальна ситуація, що існувала до вчинення злочину і якій вчиненням злочину була заподіяна шкода.
Не оминули увагою науковці і проблеми розвитку процесуальних галузей права, які мають чітко виражену публічну природу, оскільки обов’язковим суб’єктом відносин, що регулюються нормами відповідної галузевої належності, виступає держава в особі державних органів і посадових осіб. Репрезентовані наукові дослідження вказують на дві взаємозалежні тенденції: по-перше, створення умов для ефективної реалізації учасниками процесу своїх прав і обов’язків; по-друге, пошук оптимальних форм (порядку) провадження у кримінальних, адміністративних справах. Широке застосування принципу змагальності та диспозитивності у кримінально-процесуальному й адміністративно-процесуальному праві певним чином обмежило застосування принципу публічності, але не вплинуло на його домінуюче становище.
Підводячи підсумки пленарних засідань, учасники конференції зазначили, що заслухані доповіді та повідомлення свідчать про актуальність презентованих наукових досліджень, більшість з яких орієнтована на подальшу оптимізацію механізму державної влади та пошук оптимальних форм публічно-правового впливу на суспільні відносини з метою забезпечення правопорядку.
