Демократичний порядок організації суспільного і державного життя в країні забезпечує підвищення соціальної ефективності всієї суспільно-політичної системи; прискореному накопиченню суспільством матеріальних, культурних і інших цінностей; зміцненню законності й правопорядку. Демократія сприяє мобілізації організаторських, інтелектуальних та інших здібностей широких верств населення у вирішенні найважливіших суспільних і державних справ. Поширюючись на всі сфери суспільно-політичного життя, демократія створює умови для безперервного розвитку особи, зростання суспільної свідомості; для підвищення політичної активності громадян.

Наразі важливим завданням юридичної науки є подолання спрощеного розуміння демократії як необмеженої свободи громадян у процесі подальшого розвитку демократичних інститутів в Україні. Демократія реалізується в суспільних відносинах на основі розвиненої системи принципів, що передбачають безумовні вимоги, які випливають із сутності демократії й належать до всіх її суб´єктів та інститутів [1]. До фундаментальних принципів демократії належать принципи рівності й гарантованості демократичних прав і обов´язків людини, гласності, політичного та ідеологічного плюралізму, поділу влади на гілки тощо. Вони є основою реалізації багатьох інших принципів — урахування громадської думки, співпраці різних політичних сил, захисту прав меншості, взаємодії різних гілок державної влади, підзвітності й підконтрольності посадових осіб і органів влади перед представницькими органами і населенням тощо.

Рівність громадян та їх об´єднань є необхідною умовою прогресивного суспільного розвитку, поступового становлення інститутів демократії в суспільстві. Зміст і значення принципу рівності було яскраво продемонстровано в законодавчих актах Французької буржуазної революції. Декларація прав людини і громадянина проголошує, що всі люди народжуються і залишаються вільними і рівними у своїх правах, будь-які суспільні відмінності можуть бути засновані тільки на загальній користі. Закон є вираженням загальної волі, повинен бути один для всіх, і тоді, коли він охороняє, і тоді, коли він карає. Декларація прав людини і громадянина зосереджує увагу на тому, що усі громадяни мають однаковий доступ до всіх громадських посад згідно з їх обдарованістю і без будь-якої іншої різниці, крім їх чеснот і талантів [2].

Водночас слід визнати, що у політичній сфері рівні права мають певною мірою відносний характер. Аналізуючи положення Декларації прав людини і громадянина, І. Бентам писав, що безумовної рівності бути не може. Люди мають різні властивості та видозмінюють рівність прав, і це повинен враховувати законодавець [3]. І коли в Декларації прав людини і громадянина проголошується, що суспільні відмінності можуть бути засновані тільки на загальній користі, тим визнається, що рівність є відносною (пропорційною). Хоча всі громадяни і мають рівний доступ до громадських посад, однак обіймають посади відповідно до чеснот і здібностей кандидатів.

Суттєву роль для визначення гендерної рівності має співвідношення понять юридичної й фактичної рівності, рівності стартових можливостей і рівності результатів. Правова рівність передбачає рівність суб´єктів права перед законом, закріплює рівні юридичні засоби реалізації їх суб´єктивних прав, рівний захист і рівну юридичну відповідальність за їх порушення. Вона має формальний характер, оскільки не створює фактичної рівності між суб´єктами права, які суттєво розрізняються за своїми здібностями, природними, фізичними та соціальними можливостями, сімейними станом, інтелектуальним розвитком тощо. За таких умов рівне право для нерівних людей стає фактично нерівним і для подолання такого недоліку право, «замість того, щоб бути рівним, повинно бути нерівним» [4]. Суспільство робить певні кроки щодо встановлення різноманітних заходів (доплат, квот, дотацій тощо), що вирівнюють становище окремих людей, в тому числі жінок. У сфері гендерних відносин існує багато напрямів, у яких жінки мають менші можливості використання рівних з чоловіками прав. Отже, гендерна рівність передбачає забезпечення рівних можливостей чоловіка і жінки не лише шляхом закріплення рівності перед законом разом із забороною дискримінації, а й політикою позитивних дій. Аналіз принципу гендерної рівності передбачає осмислення того, яким має бути рівне ставлення до людей, які відрізняються один від одного у важливих аспектах. Як зазначав Арістотель, такі випадки слід розглядати подібним способом, а відмінні випадки слід трактувати залежно від їхньої відмінності [5]. Право вимагає однакового ставлення до всіх людей у найважливіших сферах [6] і встановлює справедливу диференціацію правового регулювання лише в окремих питаннях.

Зміни, що відбулися в суспільних відносинах у другій половині XX ст., позначилися на розумінні принципу рівних можливостей. Під впливом альтернативної концепції (рівності результатів) сучасна концепція рівності доповнює класичну ідею формальної рівності ідеєю створення реальних можливостей для членів суспільства конкурувати з іншими його членами, причому з достатніми шансами на успіх [7]. Для забезпечення подібних реальних можливостей необхідно насамперед гарантувати справедливий розподіл соціальних благ між конкуруючими сторонами, який зовсім не вимагає їх рівномірного розподілу, а навпаки, передбачає забезпечення рівності можливостей із тим, щоб зробити конкуренцію справедливою, а не тільки досягти їх більш рівномірного розподілу. Саме така природна в умовах соціальної держави діалектика формальної й фактичної рівності дає змогу забезпечити «чесну рівність можливостей» [8], яка сьогодні є провідною інтерпретацією ідеї рівності. Саме так вона проявляється у сфері правового регулювання. Отже, враховуючи ідею рівності можливостей, сучасне право повинне гарантувати справедливий баланс між вимогами формальної і фактичної рівності.

Формальна рівність можливостей реалізується в праві за допомогою загальних принципів: 1) рівності перед законом; 2) рівності перед судом; 3) рівності прав і свобод людини і громадянина; 4) рівності обов´язків людини і громадянина.

Фактична рівність можливостей реалізується в праві за допомогою двох основних принципів: 1) диференціації правового регулювання; 2) позитивної дискримінації. Таким чином, ідея правової рівності доповнюється принципом недискримінації, що означає заборону необґрунтованого відмінного ставлення до осіб, які перебувають в однаковій ситуації, чи однакового підходу до осіб, які знаходяться в різних ситуаціях [9].

Міжнародний механізм захисту прав жінки спрямований на впровадження в суспільне життя «субстантивної» моделі рівності. У ній підкреслюється важливість створення і забезпечення рівних можливостей для жінок і чоловіків щодо реалізації своїх прав. Рівність можливостей повинна забезпечуватися відповідними законодавчими і правозастосовними заходами. Водночас Конвенція ООН «Про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок» наголошує на необхідності забезпечення рівності результатів. Це важлива гарантія прав людини. Свідченням того, чи виконує держава — учасниця Конвенції свої зобов´язання, є не лише заходи, які застосовує держава, а й факти, чого досягає держава стосовно реальних позитивних змін щодо жінок. Прихильники цього підходу до забезпечення гендерної рівності визнають, що оскільки жінки і чоловіки різні, з ними слід поводитися по-різному для того, щоб вони отримували однакові результати. І це може виражатися у вигляді надання додаткових гарантій для жінок. Такі заходи називають позитивною дискримінацією.

Ліберальна концепція рівності зосереджує увагу на необхідності надання кожному свободи задовольняти власні інтереси. Ліберали акцентують увагу на рівній свободі володіти власністю й укладати угоди, незважаючи на розподіл ресурсів та благ, що покладені в основу приватної власності. Так, за Р. Нозиком, умова рівної свободи не забезпечує (а на практиці може й перешкоджати) надання медичного обслуговування чи розподіл прибутків відповідно до потреб, заслуг, зусиль чи будь-яких інших «зразкових» ознак [10]. Ліберальну концепцію держави відображає теорія загального добробуту. Критичним є вдало сформульоване А. Франсом ставлення до «магічної рівності закону, який однаково забороняє багатим і бідним красти хліб і спати під мостом» [11]. Подолання такої нерівності, за Дж. Ролзом, відбувається шляхом максимального підвищення цінності свободи за допомогою перерозподілу прибутків і багатства від багатіїв і власників до незаможних громадян, надання останнім певних рівних соціальних можливостей [8].

Особливо гостро питання гендерної рівності проявляється у сфері політичних відносин. Отже, політичне партнерство чоловіків і жінок є джерелом удосконалення демократії в Україні, оскільки дає змогу створити реальні механізми врахування багатополюсних інтересів представників різних прошарків суспільства, встановити рівновагу між різними цінностями і пріоритетами, що властиві кожній статі.

Права жінок у політичній сфері знайшли широке закріплення в Конституції України, яка гарантує жінкам вільне волевиявлення своїх політичних переконань, формування жіночих партій і політичних рухів. Жінки мають право брати участь в управлінні державними справами нарівні з чоловіками, у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування. Жінки мають рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування, мають право проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, надсилати індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб, які зобов´язані розглянути звернення й дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін. Водночас чинне законодавство, що присвячено статусу громадян у політико-правовій сфері, не повністю відповідає завданням сучасного розвитку суспільних відносин, бажаної політико-правової активності різних верств населення і, насамперед, жінок у політичному житті.

Жінки становлять більшу половину населення України і за принципом універсальних прав людини повинні бути пропорційно представлені в її політичному житті з метою формування найбільш легітимних політичних інститутів. Потреба у жінках-керівниках, жінках-лідерах виникає, власне, як соціальна потреба у становленні нового демократичного суспільства. Жінки більше турбуються про соціальні проблеми і більш активно підштовхують уряди до вирішення цих проблем. Вони менше впевнені в завтрашньому дні й більш обережні, ніж чоловіки, в першу чергу вони воліють до вирішення проблем соціального захисту інвалідів, людей похилого віку, а також бідних прошарків суспільства.

Л. Трофименко зазначає, що жінки-керівники проявляють у складних ситуаціях здібності, що спрямовані на активне втручання, зокрема: руйнування управлінських стереотипів, вони готові до нестандартних рішень, створення нових ієрархічних структур, застосування нових методів управління, чим доводять ефективність і перевагу керівництва через взаємодію у трансформаційному стилі [12]. Чоловіки і жінки мають різний досвід, знання та інтуїцію, тому їх рівне представництво і відповідний вплив на ті чи інші суспільно-політичні процеси сприятиме більш збалансованій і раціональній державній політиці.

Юридичними гарантіями політичної активності жінок є умови і засоби, що забезпечують їм можливість користуватися проголошеними в Конституції та законах України політичними правами. Передусім, це сприятливий політичний режим, а також наявність механізмів і матеріальних джерел, що забезпечують жінкам рівні можливості у виборчому процесі.

Система гарантій складається з політичних, організаційних, матеріальних, соціальних і правових засобів, що забезпечують рівні можливості чоловіків і жінок на виборах. Так, до політичних гарантій можна віднести — демократизм висування кандидатів у депутати, свободу передвиборчої агітації, обов´язок кандидатів у депутати розробляти і роз´яснювати виборцям свою передвиборчу програму. Як організаційні гарантії можна розглядати правила, за якими органи державної влади і місцевого самоврядування, керівники підприємств, установ і організацій, які розташовані на території виборчого округу, зобов´язані сприяти кандидатам у депутати в організації зустрічей з виборцями, в отриманні необхідних довідок і інформаційних матеріалів. Матеріальні гарантії забезпечуються створенням виборчого фонду кандидата зі змішаною формою фінансування. Соціальні гарантії — це рівень правосвідомості та правової культури виборців, їх обізнаність щодо своїх прав і обов´язків під час виборчої кампанії.

Як свідчить практика, жінки мають меншу кількість фінансових, організаційних та інформаційних ресурсів. Соціологи відзначають, що фінанси у виборчій кампанії мають визначальний характер, а жінки, як правило, позбавлені підтримки з боку фінансових і комерційних структур, їх ресурси є значно обмеженими порівняно з ресурсами чоловіків.

Не завжди позитивною є політика ЗМІ у формуванні сприятливої суспільної думки навколо жінок-кандидатів у депутати представницьких органів влади. Патріархальні стереотипи про «жіноче призначення», що склалися протягом тисячоліть, істотно ускладнюють процес самореалізації жінок. Під час виборчих кампаній, на жаль, трапляється принцип «гендерного цензу», який працює через механізми партійного відбору, системи контролю за фінансуванням виборчої кампанії, доступності ЗМІ. Крім того, жінки представляють, як правило, не політичні партії й рухи, а окремі регіони, що недостатньо забезпечує їх матеріальні та організаційні ресурси. Відсутність впливових жіночих організацій, які б на державному рівні відстоювали інтереси своїх членів, гальмує політичну активності жінок в Україні.

Важливою гарантією політичної активності українських жінок є проведення загальнодержавної політики щодо жінок, як самостійного прошарку, для врахування їх різноманітних інтересів. Для покращання становища жінок необхідно розробити механізми взаємодії державних органів і громадських жіночих організацій щодо вирішення політичних і соціально-економічних питань, а також пошуку оптимальних моделей управління, використання різних форм співпраці. Аналіз впливу виборчих систем на проблему гендерної рівноправності свідчить про певні переваги змішаної системи, коли жінки можуть брати участь у виборах як представники певного територіального округу, так і в складі політичних партій.

Жінки в Україні, як електоральна маса, на жаль, дотепер не структуровані політичними партіями і рухами. Їх об´єднують, у кращому випадку, різноманітні благодійні, культурно-освітні, професійні, підприємницькі, екологічні, правозахисні й інші асоціації, які можуть потенційно стати партнерами, активними союзниками і навіть помічниками жіночих виборчих блоків. Для цього жіночим політичним організаціям необхідна спеціальна робота з визначення, координації й задоволення базових інтересів цих асоціацій на політичному рівні. Як показує практика, жіночі організації складно об´єднати структурно, їх легше консолідувати ідейно, тому важливо винайти ідеї, що можуть згуртувати саме жінок 113].

Загальне збільшення жіночого представництва у вищому законодавчому органі, яке демонструє світова практика, зумовлене не лише наявністю законів, що вимагають співвідношення представників у списках кандидатів відповідно до їх статі (наприклад, у скандинавських країнах квоти встановлює держава, в Англії, ФРН - партії, в Італії — застосовується чергування кандидатів чоловіків і жінок у партійних списках), а насамперед фактичним станом правовідносин [14]. З розвитком демократичних інститутів, формуванням громадянського суспільства відбуватиметься поступове утвердження гідного становища особи в суспільстві незалежно від її статі. Л зростання жіночої активності в суспільно-політичній та соціально-економічній сферах сприятиме подальшій модернізації українського суспільства на принципах нової стратегії рівних можливостей чоловіка і жінки.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Загальна теорія держави і права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін. ; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. — Х., 2009. — С. 500.
  2. Декларация прав человека и гражданина. Антология мировой правовой мысли : в 5 т. Европа. Америка УІІ—ХІХ вв. — М., 1999. — Т. 3. — С. 246.
  3. Бентам И. Архаические софизмы. Избр. произв. — СПб., 1867. — С. 347.
  4. Маркс К. Критика Готской программы // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. — М., 1961. —Т. 19. — С. 19.
  5. Антологія феміністичної філософії / за ред. Е. М. Драгер та А. М. Янг : пер. з англ. — К., 2006. —С. 599.
  6. Кекес Д. Засадничі цінності лібералізму // Лібералізм: Антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К., 2002. — С. 114.
  7. Джадда К., Бери Д. М., Голдман Д., Хула К. Трудным путем демократии : процесс государственного управления в США : пер. с англ. — М., 2006. — С. 46.
  8. Ролз Дж. Теорія справедливості / пер. з англ. О. Мокровольського. — К., 2001. — С. 113.
  9. Стандарты Совета Европы в области прав человека применительно к положениям Конституции Российской Федерации : избранные права. — М., 2002. — С. 102.
  10. Нозик Р. Анархия, государство, утопия / пер. с англ. Б. Пинскера ; под ред. Ю. Кузнецова, А. Куряева. — М., 2008. — С. 292.
  11. Енциклопедія політичної думки / пер. з англ. Н. Лисюк, С. Альошин, І. Підлеська. — К., 2000. — С. 342.
  12. Трофименко Л. Політичні права жінки та їх реалізація // Юридический вестник. — 2000. — № 4.
  13. Морозко Л. Жіноче політичне лідерство та проблеми становлення громадянського суспільства в Україні // Перспективи паритетної демократії у політико-правовому полі України : зб. наук. ст.; наук. ред. В. О. Лозовий. — Х., 1997. — С. 63—71.
  14. Поленина С. Права женщин в системе прав человека : международный и национальный аспект / Ин-т «Открытое общество». — М., 2000. — 255 с.