Економічні гарантії конституційних прав і свобод становлять окрему важливу групу гарантій, їх значення особливу підвищується в умовах ринкової економіки, зі створенням матеріальної основи життя суспільства.
Новітня історія довела, що ринкова економіка здатна забезпечити вищий рівень продуктивності суспільної праці, виробити більший обсяг національного валового продукту, ніж економіка планово-централізована, командно-адміністративна. Про це свідчить не тільки світовий досвід економічно розвинених країн, про це свідчать і перші кроки приватних підприємств в Україні. Ринкова економіка забезпечує сприятливі умови для гарантування прав і свобод людини та громадянина. І саме тому у правовому громадянському суспільстві провідною формою організації виробництва і розподілу благ є розвинені ринкові відносини. Розвинені до такої міри, що не тільки державні організації, але й приватні особи та їх об´єднання, які діють в економічній царині, є рівноправними учасниками (з огляду на взаємні юридичні права та обов´язки), сторонами товарно-грошових відносин.
Позитивною рисою ринку є й те, що він, будучи полем вимогливої, часом жорстокої конкуренції, змагальності, спонукає товаровиробників постійно удосконалювати, оновлювати виробництво, забезпечувати науково-технічний прогрес, прагнути до підвищення продуктивності праці. А виграють від цього, врешті-решт, усі люди, суспільство загалом. Виробництво, що базується на сучасних науково-технічних досягненнях, вдається піднести до такого рівня, який дозволяє забезпечити більш-менш нормальне існування всіх членів суспільства, оскільки відомо, що справжня свобода людини неможлива без бодай мінімального економічного підґрунтя. Проявомцього є економічні гарантії прав і свобод людини та громадянина, закріплені у Конституції України та інших законах держави. У такому суспільстві права людини не тільки декларуються, офіційно визнаються, але й здійснюються в максимальних межах наявних ресурсів.
І перші кроки у цьому напрямку Україна вже здійснила. Але реалізація такого гуманістичного наміру дуже ускладнюється глибокою кризою в економічній і соціальній сферах, якою супроводжується перехід України до повноцінного громадянського суспільства.
Вирішальною передумовою реальності багатьох прав людини та громадянина є наявність необхідних для цього матеріальних благ, які не тільки забезпечують фізичне існування і розвиток людини, але й можливість вибору нею, у тих чи інших межах, певного варіанта поведінки. Саме матеріальні умови (помешкання, медичне обслуговування, соціальне забезпечення, освіта та ін.) великою мірою визначають якість життя сучасної людини.
Таким чином, без економічних гарантій прав і свобод неможливо забезпечити гідність людської особистості. Більше того, без цих гарантій значною мірою втрачають сенс багато інших прав людини і громадянина. Слід констатувати, що економічні гарантії прав і свобод в Україні заслуговують на особливу увагу. Адже вони настільки важливі, що ще у період Радянського Союзу в системі основних гарантій, як зазначав В.Сіренко, базове і головне місце відводилось саме економічним гарантіям[1, 52].
У широкому розумінні економічні гарантії прав і свобод — це сукупність економічних факторів життя суспільства. Сюди входять: раціональна система господарства, рівень досконалості економічних відносин, матеріальні та фінансові ресурси тощо. У вузькому — економічними (матеріальними) гарантіями є речові засоби забезпечення ефективності прав і свобод[2, 555].
Конституція України виходить з принципово нової ідеології економічних гарантій порівняно з ідеологією колишніх радянських конституцій. Це особливо виявляється у питанні про власність. В умовах ринкової економіки найважливішим елементом правового статусу особи є приватна власність, яка включає право людини І громадянина володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, про що зазначено у п. 1 ст. 41 Конституції України[3, 17].
Приватна власність — це одна з основних форм власності, яка безпосередньо пов´язана з правами людини та існує в Україні поряд з державною й іншими формами власності. Конституція України не дає визначення і вичерпного переліку всіх існуючих в державі форм власності. Право приватної власності вирішується в Основному Законі крізь призму прав людини (ст. 17 «Загальної декларації прав людини»)[4, 7]. Суб´єктом права приватної власності може бути «кожен», що означає: кожна людина, фізична особа, до якої належать, як визначено у Законі України «Про власність», громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, а також створена громадянами юридична особа[5].
Конституційними гарантіями права власності є такі положення:
а) ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (ч. 4 ст. 41 Конституції України). Конфіскація майна може бути застосована тільки за рішенням суду у випадках, обсязі й порядку, встановленому законом (ч. 6 ст. 41 Конституції України);
б) примусове відчуження об´єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їхньої вартості - - націоналізація. Відчуження таких об´єктів допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану з наступним повним відшкодування їхньої вартості — реквізиція.
Держава забезпечує захист прав усіх суб´єктів права власності та господарювання і гарантує їм рівність перед законом.
В ході ринкових перетворень в Україні все більше зростає роль підприємницької діяльності. Розвиток підприємництва є основою економічного зростання нашої держави. Приватна ініціатива в поєднанні з науково-технологічними досягненнями має справити позитивний вплив на економічні гарантії здійснення прав ісвобод людини, підвищити рівень життя, збільшити обсяг заощаджень населення тощо.
Зарубіжний досвід, тенденції економічного прогресу переконливо доводять, що сьогодні без винахідливих ділових людей, без значного поширення різних форм підприємницької діяльності розвиток економіки, а тим більше перехід до ринкових відносин є неможливим. Сьогодні визначається поняття підприємця як власника, котрий вдається до економічного ризику заради реалізації ідеї та одержання прибутку, сам організовує господарську діяльність, планує і розпоряджається результатами цієї діяльності. Підприємництво виступає, головним чином, як прояв економічної та організаційної творчості й новаторства.
У Законі України «Про підприємництво» (ст. 1) зазначається, що підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність у галузі виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку[6]. Підприємництво, особливо в умовах роздержавлення економіки, є одним з головних способів подолання відчуження громадян України від засобів виробництва та реальної власності.
Ст. 42 Конституції України гарантує, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це право означає, що кожний сам вільний вибирати, орієнтуючись на свої бажання і можливості, чим займатися: стати підприємцем, менеджером на акціонерному підприємстві або розпочати індивідуальну трудову діяльність. Людина може визначитися, що вигідно для неї особисто, і заздалегідь вирішити, коли і що треба робити, що від кого і в якому обсязі й на яких умовах вимагати для реалізації своїх прав та інтересів. Проте приватна ініціатива не може суперечити суспільній користі та моралі, завдавати шкоди особистій безпеці, правам людини та її гідності, порушувати норми економічної безпеки.
Однак сьогодні головними рисами актів, що регулюють здіснення підприємницької діяльності, на жаль, є нестабільність, складність та суперечливість. Крім того, досі немає науково обгрунтованої та офіційно схваленої загальнодержавної концепції розвитку підприємництва і його законодавчого забезпечення. Саме через відсутність узгодженої на державному рівні стратегії розвитку підприємства законодавчий процес у цій сфері має безсистемний характер. Отже, чинне законодавство про підприємництво вимагає негайної систематизації[7, 69]. Суспільству необхідна чітка координація розвитку підприємництва на паритетних засадах представників об´єднань підприємців, органів державної влади у розгляді місцевими органами виконавчої влади питань підприємництва та реалізації регулюючої політики, проведення поступового переходу від державного регулювання підприємницької діяльності до ЇЇ регулювання на засадах партнерства. А це дасть можливість здійснювати такі дії, які будуть непідвладними поточній політичній кон´юнктурі, бюрократичним структурам, а головне — буде можливість водночас із захистом прав постійно контролювати і їх дотримання.
Тому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вважає, що захист прав підприємців, передусім малого та середнього бізнесу, однієї з найбільш соціальне активної частини населення, має велике значення для захисту прав людини в Україні. Через те в структурі департаменту з питань соціально-економічних прав секретаріату Уповноваженого створено відділ, який почав займатися вивченням стану дотримання прав підприємців^, 355].
Перед Україною сьогодні стоїть завдання розвитку ринкового сектора економіки. Цей сектор має зміцнювати свої позиції, що дасть можливість з часом побудувати змішану, багатоукладну економіку.
Таким чином, розбудову власної ефективної економіки слід розглядати як економічну гарантію прав і свобод людини та громадянина. Держава має великі можливості впливу на економіку, може стимулювати або затримувати розвиток тих чи інших виробничих відносин, виконувати прогресивну і регресивну роль. Визначний економіст сучасності, автор фундаментального підручника «Економіка» П.Самуельсон вбачає економічну роль держави у виконанні нею трьох основних функцій, а саме: держава забезпечує ефективність економічної системи, її справедливість і стабільність[9, 61].
Економічні функції сучасної держави реалізуються через її економічну політику, яка має безпосередній вплив на стан забезпечення прав і свобод. Сучасна економічна політика держави намагається бути відображенням тісного взаємозв´язку в реальному житті між державним регулюванням економіки та її ринковим самоврядуванням. Держава і ринок визначають русло, в якому розвиваються економічні процеси. Обсяги регулюючих функцій, які виконують держава і ринок, час від часу змінюються. Серед головних чинників таких змін -- рівень розвитку продуктивних сил, на якому знаходиться суспільство, його соціальна структура, національні особливості та ін. Там, де порушувалася гармонія взаємодії ринку і держави, країни приходили до глибокої кризи. Якщо взагалі відкидається ринок, логіка економічних процесів призводить таку державу до повної стагнації із значним порушенням прав і свобод індивіда. Якщо ж, навпаки, суспільство розвивається тільки на основі ринкових механізмів, вільної конкуренції, то їх сліпа стихія також призводить до потужних соціальних струсів. Увесь західний світ пережив це у 1929—1933 роках в часи «Великої депресії» і зробив відповідні висновки — створити систему державного економічного регулювання[9, 66].
Знайти розумне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням — одне з ключових завдань, яке постало в процесі розбудови Української держави.
Велику роль у реалізації економічних функцій держави відіграють її місцеві органи, діяльність яких повинна зміцнювати стан гарантій прав і свобод людини. В Україні на них сьогодні покладено завдання розвитку інфраструктури ринку, соціального обслуговування, продовольчого і побутового забезпечення населення, охорони навколишнього середовища. І від того, як швидко Україна створить ефективну систему своїх місцевих органів, багато в чому залежить здійснення економічних гарантій прав і свобод людини.
На нинішньому етапі необхідно, щоб центральна влада мала правові, організаційні й економічні можливості ефективного впливу на діяльність місцевих органів, забезпечувала їх взаємодію. Функції центральних і місцевих органів державної влади мають бути чітко розмежовані. У всьому цивілізованому світі відроджується тенденція децентралізації функцій державного управління, делегування повноважень прийняття рішень з багатьох економічних питань місцевим органам влади. Проведення децентралізації функцій державного управління стало об´єктивною потребою і в Україні.
З місцевими органами державної влади тісно взаємодіє інститут місцевого самоврядування, який також виконує важливі економічні функції. Від того, як здійснюються функції місцевого самоврядування, багато в чому залежить рівень життя, його якість, стан прав і свобод людини. Невипадково третій президент США Т.Джеферсон назвав місцеве самоврядування як «інститут, в якому сила вільних націй»[10, 69]. Там, де держава ліквідовує інститут місцевого самоврядування, його органи, вона віддаляється від місцевих справ як у просторі, так і за економічними інтересами. Внаслідок цього нагромаджуються серйозні територіальні проблеми, виникають диспропорції, заморожується місцева ініціатива, наростає споживацтво на тлі бюрократизації центральної влади, отже — гальмується соціально-економічний розвиток усього суспільства, що призводить до звуження змісту гарантій прав і свобод людини.
Економічна діяльність сучасної держави, яка базується на розбудові ринку, відіграє дуже важливу роль. Поряд з приватною ініціативою та громадською самостійністю вона є одним з вирішальних факторів становлення та зміцнення економічних гарантій прав і свобод.
До розбудови ринку в Україні треба підходити зважено, але водночас не можна гаяти час, оскільки економічна криза, яка занадто довго тривала, призвела до небувалого рівня падіння суспільного виробництва, тим самим ускладнюючи вирішення цього справді епохального завдання.
Разом з тим слід мати на увазі, що навіть за найкращої програми переходу до ринку кінцевий результат залежатиме від послідовності та рішучості дій виконавчих структур влади на усіх рівнях, від міри готовності суспільства прийняти цірішення як такі, що відповідають його інтересам, від сучасного механізму реалізації таких рішень. Велике значення при цьому має також правове забезпечення такого переходу, тобто прийняття відповідного пакету законодавчих актів, які б всебічно регламентували дії усіх суб´єктів ринкових відносин.
Перехід до ринку необхідно сприйняти як закономірний, загальноекономічний процес, який притаманний усім цивілізованим країнам, процес суперечливий, складний. Він має як позитивні, так і негативні сторони, але це єдина можливість побудувати ефективну, соціально-спрямовану економіку, зробити людину економічно незалежною, надати їй можливість реалізовувати свої права і свободи при належному їх гарантуванні.
Слід наголосити і на те, що без наявних фінансових ресурсів неможливо збудувати належну ринкову економіку, які в свою чергу є економічними гарантіями прав і свобод людини. Фінансові ресурси являють собою сукупність коштів, що перебувають у розпорядженні держави та її суб´єктів господарювання. Вони характеризують фінансовий стан економіки і водночас є джерелом її розвитку[11, 404].
Фінансову діяльність держава здійснює через систему центральних та місцевих органів державної влади і управління, а також органів управління підприємств, організацій та установ. Будується фінансова діяльність на підставі єдиних принципів державного управління: соціальної спрямованості, законності, об´єктивності, комплектності та системності, гласності, поєднання колегіальності й єдиноначальності, обліку і контролю.
Ринковий механізм суспільно-економічного життя повинен бути об´єктивно орієнтований на біосоціальну природу людини, її природні нахили, потреби й інтереси. Людина, як головний фактор виробництва, є носієм виробничих і всіх суспільних відносин. Продуктивні сили і виробничі відносини постійно змінюються, розвиваються. Відповідно змінюється і місце людини в процесі виробництва, її роль у сучасному суспільному виробництві не знижується, а незмірно зростає. Людина в ринкових відносинах виступає водночас і як заінтересований у реалізації своїх природних потреб та інтересів індивід, і як творче начало, яке прагне до інноваційного створення і оновлення. І як підмітив В.Селіванов, приватний інтерес людини, користь, зиск — це певні рушії суспільного буття[12, 36]. Доречно навести думку Т.Гоббса, що навіть геометричні аксіоми спростовувалися б, якщо б вони зачіпали інтереси людей[13, 79].
Підсумовуючи викладене вище необхідно зазначити, що розвиток і поглиблення економічних гарантій в процесі розбудови незалежної, правової держави сприяє більш повному і реальному використанню громадянами своїх прав і свобод. В цілому економічні гарантії повинні забезпечувати громадянам свободу від експлуатації, економічної кризи, безробіття.
Використана література:
1. С и р е її к о В.Ф. Реальность прав советских граждан. — К.: Наукова думка, 1983. — 139с.
2. Юридична енциклопедія в 6 т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (від. ред.) та ін. — К.: Укр. енцикл., 1998. — Т. 1: А-Г. - 672 с.
3. Конституція України: Прийнята на п´ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Преса України, 1997. - 80 с.
4. Права людини і професійні структури для юристів в документах міжнародних організацій / Упоряд. Т.Яблонської. — К.: Сфера, 1999. — 342 с.
5. Закон України «Про власність» від 7 грудня 1991 року// Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1991. — № 20. — Ст. 249 (Із змінами і доповненнями від 28 лютого 1995 року - № 75/95-ВР).
6. Закон України «Про підприємництво» від 26 лютого 1991 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1991. — № 14. — Ст. 168 (Із змінами і доповненнями від 15 листопада 2001 року).
7. ЛастовецькийА. Систематизація законодавства про підприємництво // Віче. -2001. - № 2. - С. 69.
8. Карпачова H.I. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Видання друге. — Харків: Консум, 2001. — 464 с.
9. Основи економічної теорії: політекономічний апект: Підручник / За ред. Г.Н.Климка, В.П.Нестеренка. — К.: Вища школа, 1994. — 559 с.
10. С.В. Лючерний, С.А. Є р о х і н, Л.О. К а н і щ е н к о та ін. Основи економічної теорії / За ред. С.В.Лючерного. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — 464 с.
11.Загородній А.Г., В о з н ю к Г.Л., С м о вже н коТ.С.: Фінансовий словник. — 3-тє вид., випр. та доп. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. — 587 с.
12. СелівановВ. Приватно-правові засади концепції державної політики захисту прав і свобод людини в Україні // Право України. — 1997. — № 11.
13. Г о б б с Т. Сочинения: В 2-х т. — М., 1989. — Т. 2.
