Актуальні питання вдосконалення інституту екстрадиції

Україна знаходиться на тому етапі розвитку, коли реалії життя диктують потребу реформування як правової системи в цілому, так і окремих її галузей. За цих умов прогалини національного законодавства певною мірою заповнюються не тільки шляхом створення власних правових норм, а й за рахунок норм міжнародних договорів.

Укладаючи договори про правову допомогу, наша держава сприяє налагодженню та зміцненню міжнародних зв´язків і розширює свою правову базу.

Застосування договорів про правову допомогу у кримінальних справах зумовлене необхідністю тісного співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю, яка не знає територіальних меж і становить загрозу не тільки окремій державі, а й усьому світовому співтовариству.

Можна виділити п´ять основних форм відносин у сфері міжнародної боротьби зі злочинністю: 1) одержання доказів з-за кордону для використання у розслідуванні; 2) видача злочинців; 3) передача кримінального провадження; 4) передача нагляду за умовно засудженими чи умовно звільненими особами; 5) передача засуджених осіб.

Проблема видачі злочинців (у науковій літературі досить поширеним є використання терміна «екстрадиція») є однією з найскладніших серед відносин міжнародної правової допомоги, що пояснюється комплексністю цього інституту. Даний правовий інститут кримінальному праву України донедавна був невідомий і увійшов у національне законодавство через імплементацію норм міжнародних договорів.

Поява цього інституту в правовій системі України зумовлює необхідність теоретико-правового дослідження суті, природи основних елементів відносин, що регулюються його нормами.

Про складність екстрадиції може свідчити й те, що у теорії права для позначення цього правового явища застосовується термін «видача злочинців». Однак, розуміючи під цією видачею усе коло відносин, що становлять предмет правового регулювання інституту екстрадиції, ми звужуємо сферу застосування його норм, оскільки охоплюємо лише той її різновид, коли видачі підлягають особи з метою приведення до виконання вироку, що набрав законної сили. Крім того, відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, злочинцем є особа, щодо якої набрав законної сили обвинувальний вирок суду. Принагідне зауважимо, що видача може поширюватися як на осіб, обвинувачуваних у вчиненні злочину, так і на засуджених. Тому застосування вказаного терміна в усіх випадках, коли мають місце екстрадиційні правовідносини, є таким, що суперечить принципам права, зокрема принципу презумпції невинуватості.

На нашу думку, доцільніше використовувати загальновживаний у міжнародних договорах термін «видача правопорушників». Треба також зазначити, що у теорії кримінального права спостерігається ототожнення деякими вченими видачі з передачею засуджених. Однак це самостійні правові інститути, кожний з яких має свій предмет правового регулювання, яке забезпечується комплексом норм як на національному, так і на міжнародному рівні. Крім того, передаються лише засуджені. Це робиться з метою забезпечення відбування ними покарання, як правило, у державі, громадянами якої вони є. Тому уявляється неправильним віднесення до джерел видачі тих нормативних актів, норми яких регулюють питання, пов´язані з передачею злочинців.

При дослідженні інституту видачі у розрізі матеріального кримінального права важливого значення набувають питання об´єктно-суб´єктного складу екстрадиційних відносин. Ця проблема неодноразово виносилася на розгляд вченими минулого століття, висвітлювалась у багатьох наукових працях, має дискусійний характер і нині.

У працях Д.Даневського, Л.Комаровського, О.Степанова та інших авторів є цілі розділи про осіб, які підлягають видачі. Наші ж сучасники для позначення таких осіб вводять поняття «суб´єкт видачі». В.Панов, зокрема, відносить до нього фізичну особу, обвинувачувану у вчиненні злочину або засуджену за його вчинення.

З метою встановлення суб´єктного складу правовідносин, що виникають у зв´язку з видачею злочинців, варто звернутися до визначення інституту видачі. У XIX ст. загальноприйнятим було таке визначення: видача (extraditio) — це державний акт, в силу якого особа, обвинувачувана або вже засуджена за злочин, вчинений нею за межами тієї держави, на території якої вона в даний момент проживає, передається уряду держави, компетентної судити її та покарати.

Видача злочинця — це передача такої особи державою, на території якої він знаходиться, іншій державі для суду над ним або для застосування до нього покарання.

У наведених визначеннях робиться акцент на тому, що правовідносини екстрадиційного характеру виникають між державами (запитуваною та запитуючою сторонами), які вступають у них з метою забезпечення реалізації завдань боротьби зі злочинністю

Суб´єкт злочину, що перебуває за межами держави, на території якої або проти інтересів якої було вчинено злочин, при зверненні останньої до запитуваної сторони із запитом про видачу виступає власне не суб´єктом правовідносин, що при цьому виникають, а об´єктом, оскільки дії держав зводяться до фізичної передачі цієї особи одна одній. Свого часу такої думки дотримувався і професор М.Таганцев, вказуючи на те, що об´єктом видачі може бути особа, яка вчинила діяння, що визнається злочинним як за законом держави, яка вимагає видачі, так і за законом держави, від якої видача вимагається. Екстрадиційні правовідносини - це відносини, в яких суб´єктом виступають держави.

Підставами виникнення екстрадиційних правовідносин, що становлять предмет інституту видачі, є фактичні склади, елементами яких виступають факт вчинення суспільне небезпечного, кримінальне караного діяння (злочину) та перебування особи (суб´єкта злочину) поза юрисдикцією держави (на території якої або проти інтересів якої було вчинено злочин), наділеної суверенною владою притягти до кримінальної відповідальності та засудити особу, видача якої запитується.

Вчинення особою злочину повністю охоплюється національним правом і регулюється нормами кримінального закону. Лише відсутність у держави можливості реалізувати своє суверенне право покладення кримінальної відповідальності на особу, винну у вчиненні злочину, а отже, й необхідність звернення за правовою допомогою породжують відносини між державами (екстрадиційні правовідносини). Цим пояснюється комплексний характер інституту видачі. За своєю природою відносини, пов´язані з видачею особи, що становлять предмет правового регулювання, мають дворівневу структуру, яка у спрощеному вигляді може бути представлена таким чином: 1) держава — особа (національне право); 2) держава — держава (міжнародне право).

Треба зауважити, що не будь-які злочини можуть тягти видачу злочинця, а лише ті, які характеризуються низкою ознак, що визначають злочин як екстрадиційний.

Видача проводиться за діяння, які є кримінальне караними, тобто злочинними за законодавством як запитуючої, так і запитуваної держави. У теорії це положення дістало назву принципу «подвійної злочинності». Він дістає вияв і в договірній практиці, свідченням чого є Конвенція з міжнародного кримінального права 1889 p., Договір між Фінляндією та Швецією 1923 p., Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 p.. Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 p., Договір між Україною та КНР про екстрадицію від 10 грудня 1998 р.

Інститут міжнародного права у своїй Оксфордській резолюції зазначив, що за загальним правилом треба вимагати, щоб діяння, щодо яких застосовується видача, були караними за законодавством обох держав, крім випадків, коли в силу особливих інституцій чи географічного положення країни притулку, в ній не можуть дістати вияв фактичні сторони переслідуваного діяння.

«Подвійна злочинність» не зводиться до абсолютного ототожнення змісту та назви злочину. Одні й ті самі діяння можуть іменуватися в праві держав по-різному. Головне, на думку Л.Галенської, полягає в тьому, щоб збігалося саме діяння, а не його назва.

У нових договорах спостерігається прагнення вважати злочини екстрадиційними незалежно від того, однаково чи по-різному вони називаються у законодавстві договірних держав. Вирішальне значення відіграє визнання діяння злочином в обох державах.

Договірній практиці відомі декілька критеріїв визначення злочинів, що тягнуть видачу. Для договорів XIX ст. було характерним наведення переліку конкретних видів злочинів (як правило, це злочини, що належать до найбільш тяжких). Зазначений спосіб застосовується і в наш час, підтвердженням чого є Договір про видачу між США та Аргентиною 1972 p., який містить перелік злочинів 30 видів.

Розвиток інституту видачі та розширення переліку екстрадиційних злочинів викликали появу нового критерію визначення злочинів, які тягнуть видачу, — тяжкість вчиненого кри-міначьно караного діяння зі вказівкою на мінімум розміру покарання, передбаченого законом для конкретного злочину. Обов´язковою умовою при цьому є те, щоб за законом договірних держав за вчинення екстрадиційного злочину були передбачені відносно однакові за тяжкістю вид та розмір покарання. Так, для видачі з метою реалізації щодо особи кримінальної відповідальності санкція кримінального закону обох держав повинна передбачати покарання у вигляді позбавлення волі на строк, як правило, більше одного року або більш тяжке покарання. Видача ж з метою приведення вироку до виконання може мати місце, якщо до закінчення строку призначеного покарання залишилося не менше чотирьох (шести) місяців. Відомий і так званий змішаний спосіб визначення екстрадиційних злочинів, коли застосовується критерій тяжкості зі вказівкою на перелік злочинів.

При розгляді критеріїв визначення екстрадиційних злочинів у теорії зустрічається думка, згідно з якою вчинене діяння, у зв´язку з яким запитується видача, відповідно до закону як запитуючої, так і запитуваної держави повинне тягти покарання у вигляді позбавлення волі строком понад один рік або більш тяжке покарання.

Вступаючи у відносини, що є предметом правового регулювання інституту видачі, держави сприяють здійсненню правосуддя, уможливлюють виконання усього масиву дій щодо покладення на особу кримінальної відповідальності за вчинене нею суспільне небезпечне діяння -злочин. В силу загальновизнаного принципу поважання державного суверенітету держави незалежні у своїх діях. Даний принцип передбачає визнання територіального верховенства та територіальної цілісності держави, її рівноправності з іншими державами, а також права на вільне від зовнішнього втручання ведення внутрішніх справ. Відповідно до принципів міжнародного права вказівку з боку запитуваної держави при видачі злочинця щодо застосування до нього у запитуючій державі покарання у вигляді позбавлення волі треба вважати порушенням принципу невтручання у справи, що належать до внутрішньої компетенції держави.

Характеризуючи видачу через її видові прояви, треба зазначити, що екстрадиція з метою реалізації щодо особи кримінальної відповідальності не може тягти автоматичного застосування кримінального покарання будь-якого виду, оскільки згідно з положеннями кримінального закону покладення на особу кримінальної відповідальності можливе і без застосування кримінального покарання (див., наприклад, статті 45, 46і КК України). Тому ми вважаємо наведене Л.Галенською в її книзі «Міжнародна боротьба зі злочинністю» визначення видачі як передачі злочинця, що здійснюється відповідно до норм міжнародного права, іншій державі для застосування до нього кримінального покарання неправильним і таким, що не відображає сутності цієї дії. Видача — це процес, метою якого є сприяння з боку однієї держави іншій у забезпеченні належних для здійснення правосуддям умов у тих категоріях справ, які належать до її компетенції.

Отже, можна вважати, що видача як акт міждержавної правової допомоги проводиться з метою вжиття запитуючою державою комплексу дій по кримінальному переслідуванню особи, обвинувачуваної у вчиненні екстрадиційного злочину, а не для обов´язкового застосування в подальшому кримінального покарання. Безумовно, при доведеності вини особи у вчиненні злочину та за наявності достатніх підстав до неї за вироком суду може бути застосоване кримінальне покарання. Однак при видачі держави не ставлять перед собою мету застосувати щодо особи, яка підлягає видачі, покарання, їх дії спрямовуються на забезпечення невідворотності кримінальної відповідальності. Питання застосування до особи кримінального покарання є виключною компетенцією суду держави, якій особу видано.

Досліджуючи екстрадицію як правове явище, хотілося б наголосити на хибності позиції тих авторів, наприклад, М.Таганцева, які розглядали саму видачу як покарання. Ця точка зору з моменту її виникнення була піддана критиці, правильність якої не викликає сумнівів.

Вирішення питання про видачу злочинця залежить від низки факторів, зокрема від проблеми давності, яка у договорах виступає однією з підстав відмови у такій видачі. На договірному рівні дане питання постає менш гостро, ніж у теорії. Суперечності в основному точаться навколо того, за законодавством якої (запитуваної чи запитуючої) сторони має бути застосовано перебіг строку давності. Одностайності думок не було ще між членами Інституту міжнародного права, на Оксфордській сесії якого у 1880 р. обговорювалася й дана проблема. Чи буде правомірною екстрадиція особи у разі покриття вчиненого нею злочину давністю за законодавством запитуваної сторони, але за відсутності підстав для застосування цього інституту в запитуючій стороні? Паризький професор Рено, виступаючи на сесії, дав ствердну відповідь на дане питання, пояснюючи це тим, що злочин є караним за законодавством обох держав, проблема лише в тому, якому з них треба віддати перевагу. На його думку, таким законом має бути закон про давність тієї держави, де було вчинено злочин, оскільки лише тут реалізуються елементи, здатні впливати на давність та її строк.

Висловлюючи протилежну точку зору, члени Інституту міжнародного права професори Блунчлі, Арнц, Горнунг посилалися на те, що держава не може подавати допомогу і брати участь у каранні факту, який не підлягає покаранню за її законодавством. Статтю 17 проекту Оксфордської резолюції, суть якої зводилася до того, що у видачі не може бути відмовлено лише на тій підставі, що переслідуване діяння покрилося б уже давністю за умови його вчинення у запитуваній державі, було виключено з нього як «надміру сувору».

Виходячи з одного з основних принципів видачі — принципу «подвійної злочинності», можна стверджувати, що особа не підлягає видачі у разі перебігу строку давності в одній із сторін, оскільки сам інститут давності за загальним правилом виключає покладення на особу кримінальної відповідальності чи приведення вироку до виконання, а це не відповідає вимогам правила, згідно з яким злочин, у зв´язку з яким запитується видача, має бути караним за законом як запитуючої, так і запитуваної сторони. Однак сам факт втечі (перебування) особи за межі держави, на території якої або проти інтересів якої було вчинено злочин, не є підставою непоширення її юрисдикції на дану особу. У силу того, що до особи, видача якої запитується, у запитуючій стороні застосовуватиметься її власний матеріально-правовий закон, при вирішенні питання давності мала б використовуватися норма цього ж законодавства. На думку ж Р.Валєєва, запитувана держава на підставі територіального верховенства вправі поширити свої закони на всіх осіб, в тому числі й на іноземців, які знаходяться на її території. Не може бути винятком і дія кримінального закону, в тому числі його положення про звільнення від кримінального переслідування у зв´язку з перебігом строку давності. Однак викликає сумніви правомірність самого факту перебування особи, розшук якої оголошено, на території запитуваної держави і застосування її закону до такої особи.

Розглянуті питання не вичерпують проблеми видачі. Зокрема, потребує з´ясування питання про те, чи застосовується до екстрадиції загальне положення права, відповідно до якого закон не має зворотної дії в часі? Професор Рено на вже згадуваній Оксфордській сесії з цього приводу дав позитивну відповідь: кримінальні закони, безспірно, не мають зворотної дії в часі, однак договір про видачу не встановлює жодного нового покарання і не посилює ті, що вже існують; єдиною метою цього договору є регулювання відносин двох держав та перетворення морального обов´язку на юридичний. Дана думка була врахована Інститутом міжнародного права, який підкреслив, що закон чи трактат (договір) про видачу можуть бути застосовані й до діянь, вчинених до набрання ними чинності.

Договір про видачу спрямований на надання державам реальної можливості реалізувати своє суверенне право застосувати до особи за порушення закону примус. Треба зауважити, що питання про вплив на видачу внесення змін до кримінального законодавства однієї з договірних держав вирішується за правилом, відповідно до якого закон не має зворотної сили, в тих межах, які воно (правило) має у кримінальному праві.

Питання видачі у кримінальному праві досить активно почали досліджуватися після проголошення Україною незалежності. З цим пов´язується її вихід на міжнародну арену та приєднання до низки договорів, що регулюють питання надання правової допомоги, у тому числі видачі правопорушників. Вченими напрацьовано чимало теоретичних розробок. Тож хочеться вірити, що науковий доробок з даної проблеми буде враховано законодавцем при прийнятті нового Кримінального кодексу України, в якому питанням видачі буде приділено належну увагу. Визначення основ екстрадиції на рівні КК сприяло б становленню та розвитку даного інституту в правовій системі України й усуненню досить частих у нинішній правозас-тосовчій практиці правоохоронних органів порушень положень міжнародних договорів України та норм національного кримінально-процесуального законодавства, а також підвищенню ефективності боротьби зі злочинністю на міждержавному рівні.

Практика застосування видачі йде шляхом прийняття національних законів (наприклад, в Австрії, Швеції), якими деталізується як матеріально-правова основа видачі, так і її процесуальний бік. Бажано, щоб такий закон було прийнято і в Україні.