Проблеми відповідальності юридичних осіб

Питання правового режиму майна юридичної особи і суб´єктів відповідальності по її боргах є взаємопов´язаними, як і взаємопов´язані ознаки юридичної особи - належність у неї відокремленого майна і самостійна майнова відповідальність. Тому з´ясування питань, чи є та чи інша юридична особа власником і які права має засновник(ки) на майно створюваної ним(ними) юридичної особи, має суттєве значення.

Оскільки на сьогодні юридичні особи України поділяються на власників і невласників, а також існують такі, правовий статус майна яких залишається спірним, постають проблеми визначення прав і повноважень засновників щодо майна створюваних ними юридичних осіб.

Так, якщо юридична особа є власником свого майна, то зрозуміло, що її засновники (учасники) власниками цього майна бути не можуть. Їхні права щодо майна юридичної особи опосередковуються корпоративними правовідносинами, в яких вони знаходяться з юридичною особою. Це стосується учасників господарських товариств, членів кооперативів, колективних підприємств тощо, які здійснюють свої права шляхом участі в управлінні юридичною особою, в тому числі з вирішення питань права власності.

Майно юридичних осіб-невласників закріплене за ними на праві повного господарського відання або оперативного управління, які є іншими видами речових прав, похідними від права власності. Проте права засновників цих юридичних осіб також не ґрунтуються на праві власності, оскільки вони самі не є власниками. Наприклад, засновник державного підприємства - міністерство або відомство - не є власником державного майна, а виступає уповноваженим державою органом. І, незважаючи на те що воно покликане реалізовувати права держави як власника, у міністерства не виникають повноваження з володіння, користування і розпоряджання майном державного підприємства. Означені повноваження належать самому підприємству і становлять сутність його права повного господарського відання. Міністерство ж як засновник має право управління по відношенню до державного підприємства.

Тому правовідносини між засновниками і юридичними особами в першому і другому випадках практично збігаються, хоча їх підстави виникнення різняться.

Щодо юридичних осіб із невизначеним правовим статусом майна - проблемність з´ясування правовідносин їх із засновниками полягає в тому, що останні завжди є власниками майна, яке вони передають створюваній ними юридичній особі. Звідси і постає питання про те, чи воно перетворюється на інше право. На нашу думку, засновник з моменту державної реєстрації юридичної особи перестає бути власником того майна, яке він їй передав, а стає суб´єктом права на управління нею, що реалізується в корпоративних правовідносинах.

Окреслені проблемні моменти, у свою чергу, тягнуть необхідність визначити, чи буде засновник відповідати по боргах юридичної особи.

З першого погляду, для відповіді на це запитання не вбачається суттєвих перешкод, оскільки ст.7 Закону України «Про власність» запропоновано універсальний підхід, згідно з яким між власником і створеними ним юридичними особами розмежовується відповідальність. При цьому дана норма не ставить це правило в залежність від того, чи буде юридична особа власником. Тим самим підтверджується дієвість такої ознаки юридичної особи, як її самостійна майнова відповідальність. Проте законодавство України не завжди дотримується наголошеного принципу, що викликає багато непорозумінь, а іноді робить неможливим вирішення пов´язаних з цим проблем на практиці. Розглянемо докладніше ці питання.

Так, у ст.24 Закону України «Про господарські товариства» встановлюється відповідальність акціонерів за зобов´язаннями товариства, яку вони немовби несуть у межах належних їм акцій, а ті з них, які не повністю оплатили акції, у випадках, передбачених статутом, - також у межах несплаченої суми. Про таке саме наголошується у ст. 50 зазначеного Закону щодо відповідальності учасників товариства з обмеженою відповідальністю.

У дійсності цим припускається змішання понять відповідальності та ризику, оскільки ані акціонери, ані учасники товариства з обмеженою відповідальністю насправді не притягуються до відповідальності по боргах товариства, а несуть ризик знецінення належних їм акцій або неможливості задоволення своїх вимог щодо виділення частки майна товариства, пропорційної їх вкладу у статутний фонд (часто просто говорять про повернення їх вкладу). Ситуація не змінюється й у разі, якщо акціонер не повністю сплатив вартість акцій (або учасник не повністю вніс вклад до статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю), оскільки ці особи і тоді відповідають не по боргах товариства, а по своїх власних боргах перед ним.

Однак найяскравішим прикладом невизначеності законодавства у проблемах відповідальності та правового режиму майна є вирішення цих питань щодо дочірнього і материнського підприємств і, зокрема, при банкрутстві останнього.

Наприклад, ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлюється, що до складу ліквідаційної маси включаються усі види майнових активів банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання, за окремими винятками. Як майнові активи Закон визначає майно та майнові права:

Використання цієї норми не дає вичерпної відповіді на питання про можливість притягнення до відповідальності дочірнього підприємства по боргах материнського, оскільки потребує визначення взагалі поняття майна і майнових прав, і зокрема того, чи має материнське підприємство майнові права по відношенню до дочірнього.

Термінологія стосовно майна та майнових прав у різних законодавчих актах не уніфікована. Так, у чинному Цивільному кодексі України окремого визначення майна як правової категорії не дається, а похідним чином про нього згадується у ст. 37 через регулювання злиття і поділу юридичних осіб, в якій під майном розуміються права та обов´язки:

Майно = Права + Обов´язки

У ст.10 Закону України «Про підприємства в Україні» передбачається, що майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства:

У законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» основні фонди та оборотні активи називаються не майном, а матеріальним активом, що відрізняється від коштів, цінних паперів, деривативів та нематеріальних активів:

В літературі як майнові характеризуються також корпоративні права, законодавче визначення яких міститься у п.1.8 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Згідно з цим Законом корпоративне право являє собою право власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також частки активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства:

Отже, стосовно формулювання майна, майнових прав, матеріальних активів і корпоративних прав у цивільному, податковому законодавстві і законодавстві про банкрутство відсутній єдиний термінологічний апарат, що перешкоджає використанню тих чи інших понять в єдиному значенні і ускладнює правовідносини і вирішення спорів.

Поєднуючи всі запропоновані законодавством України підходи, можна вивести таку формулу:

Повертаючись до правовідносин між материнським і дочірнім підприємствами, можна стверджувати, що майно у них різне, незалежно від права, на якому воно передане дочірньому підприємству - у власність чи повне господарське відання (як це сьогодні поширено на практиці). А відтак повинна діяти норма про самостійну майнову відповідальність материнського підприємства і неможливість притягнення до відповідальності дочірнього по його боргах.

Таке міркування викликає труднощі при визначенні частки дочірнього підприємства, адже воно настільки тісно пов´язане з материнським, що після припинення останнього самостійно існувати не може.

Між тим не викликає сумнівів і те, що материнське підприємство має по відношенню до дочірнього майнові права як в тому випадку, коли воно є власником майна дочірнього підприємства, так і тоді, коли дочірнє підприємство вважається власником, а материнське залишає за собою корпоративне право на управління створеним ним підприємством. При такому підході застосування ст.26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» приводить до діаметрально протилежного висновку про можливість притягнення до відповідальності дочірнього підприємства по боргах материнського. Однак цим порушуються вимоги ст.7 Закону України «Про власність» відносно усунення від відповідальності створеної власником юридичної особи по його боргах.

Таке становище викликає багато непорозумінь і неминуче призводить до напівправомірних вирішень проблем правового статусу дочірнього підприємства. Це стає можливим через відсутність належного правового регулювання, тим більше, що чинне законодавство України не містить перешкод до перетворення в процесі банкрутства дочірніх підприємств на інші види, незалежні від материнського. Так, у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлюється низка заходів, покликаних зберегти майно боржника від необгрунтованого відчуження не в інтересах кредиторів. Проте ані в п.13 ст.13 зазначеного Закону, де передбачається перелік дій керівника або органу управління боржника, які вони здійснюють виключно за погодженням з розпорядником майна, ані в ст. 17 щодо повноважень керуючого санацією заборон проти прийняття рішення про зміну статусу дочірнього підприємства не міститься. Неможливо однозначно стверджувати, що передбачений у них механізм укладення угод щодо розпорядження майном боржника, балансова вартість якого становить понад один відсоток балансової вартості активів боржника або визнання недійсними угод боржника, в тому числі укладених до прийняття арбітражним судом рішення про санацію поширюються на заборону перетворення дочірнього підприємства з метою уникнення від урахування його майна в ліквідаційній масі материнського підприємства.

Дійсно, при перетворенні дочірнього підприємства не відбувається розпорядження майном боржника в розумінні цього Закону, оскільки майно дочірнього підприємства належить останньому. Проте, якщо уповноваженими органами материнського підприємства приймається таке рішення відносно надання права власності дочірньому підприємству на закріплене за ним майно з можливістю подальшого перетворення вже за рішенням самого дочірнього підприємства на якийсь інший вид підприємства, тим самим здійснюється розпорядження власністю материнського підприємства.

Із викладеного випливає необхідність встановлення в законодавстві про банкрутство чітких заборон щодо перетворення дочірніх підприємств-невласників на самостійні підприємства, що сприятиме можливості задоволення вимог кредиторів. Проте це не відповідає на головне питання про те, чи можливо звернути стягнення на майно дочірнього підприємства.

Відповідь на це запитання тісно пов´язана з попередніми висновками про правовий режим майна останнього і з розумінням поняття майнових і корпоративних прав.

1 випадок. Якщо дочірнє підприємство є власником свого майна, а материнське має по відношенню до нього корпоративні права, то вони повинні реалізуватися у складі ліквідаційної маси.

1.1. Якщо дочірнє підприємство створено у формі акціонерного товариства, практично не виникає питань щодо реалізації його акцій, які належать материнському підприємству.

1.2. Якщо воно являє собою товариство з обмеженою відповідальністю, права материнського підприємства як учасника слід реалізувати з урахуванням вимог ст. 53 Закону України «Про господарські товариства», п. 12 ст. 17, п. 2 ст. 19 і п. 6 ст. 30 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Отже, слід враховувати переважне право учасників товариства на придбання частки (її частини) учасника, яким є материнське підприємство, пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі. При відсутності бажань учасників на придбання цієї частки вона може реалізуватися на конкурентних засадах.

1.3. Якщо дочірнє підприємство визначене як власник майна, що має одного засновника - материнське підприємство, якому відповідно належать 100 відсотків корпоративних прав по відношенню до дочірнього підприємства, ці права слід реалізувати на конкурентних засадах. Особа, що придбає ці корпоративні права, набуде права засновника дочірнього підприємства.

2 випадок. Якщо дочірнє підприємство не є власником свого майна, а материнське має по відношенню до його майна право власності, можливо ставити питання про таке:

2.1.  Реалізація майна дочірнього підприємства на конкурентних засадах як власності материнського, в результаті чого дочірнє підприємство припинить своє існування. Однозначне застосування цього способу вирішення проблеми потребує доповнень п. 2 ст. 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», оскільки в ньому йдеться тільки про цілісний майновий комплекс боржника. Тобто поняття «інших прав, які належать боржнику, за винятком прав і обов´язків, які не можуть бути передані іншим особам» потребує деталізації. До його складу слід включити право власності на майно дочірнього підприємства.

2.2.  Ліквідація дочірнього підприємства через неможливість його існування без материнського. В такому випадку становить труднощі визначення підстав для його ліквідації і співвідношення порядку задоволення вимог кредиторів дочірнього і материнського підприємств. Вбачається за можливе застосувати таку підставу для ліквідації дочірнього підприємства, як закінчення строку, на який його було створено, що передбачає ст. 34 Закону України «Про підприємства в Україні», але зауважуючи, що вона стосується добровільної, а не примусової ліквідації. Дійсно, створення дочірнього підприємства, що має одного засновника, який є власником його майна, зумовлює пов´язаність і строку існування дочірнього і материнського підприємств. Зрозуміло, що при цьому робиться певне припущення, яке потребує конкретизації в чинному законодавстві. Тому слід ст.34 Закону України «Про підприємства в Україні» доповнити новою підставою для ліквідації дочірніх підприємств, а саме - ліквідація материнського підприємства, яке є єдиним засновником і власником майна дочірнього підприємства.

При ліквідації дочірнього підприємства на зазначеній підставі слід враховувати, що його майно спрямовуватиметься на задоволення вимог насамперед його членів трудового колективу, по його платежах до бюджету і розрахунках з його кредиторами, тобто із дотриманням вимог ст. 36 Закону України «Про підприємства в Україні». І тільки кошти, що залишилися після проведення розрахунків з кредиторами дочірнього підприємства, можуть спрямовуватись на задоволення вимог кредиторів материнського підприємства.

Навряд чи останній запропонований спосіб вирішення проблеми стосунків «материнське - дочірнє» підприємство можна назвати прийнятним, оскільки він не забезпечує задоволення вимог кредиторів материнського і не зберігає існування дочірнього підприємства як юридичної особи, що знаходиться у правовідносинах із своїми кредиторами, які не зацікавлені в його ліквідації. До того ж воно могло б достатньо прибутково працювати і в подальшому.

Слід також відзначити, що дочірнє підприємство в останньому випадку не відповідатиме по боргах материнського, а нестиме ризик свого існування як пов´язане з ним.

Отже, наведені вище міркування приводять до висновку про те, що правовий статус дочірнього підприємства потребує свого визначення. Дочірнім слід вважати підприємство, створене у вигляді господарського товариства, корпоративні права якого належать іншій юридичній особі, що на їх підставі впливає на управління (чи здійснює управління) цим підприємством. Дочірнє підприємство не відповідає по боргах материнського підприємства. У випадку банкрутства останнього корпоративні права, що належать материнському підприємству, підлягають реалізації на конкурентних засадах, а виручені за їх реалізації кошти спрямовуються на задоволення вимог кредиторів материнського підприємства, чим досягається збереження дочірнього підприємства в будь-якому випадку, майже коли воно в сучасності створюється як унітарне підприємство, що має одного засновника і не є власником свого майна.