Питання адекватності покарання переважно розуміється як питання відповідності покарання злочину, а точніше, питання справедливості покарання, призначеного за вчинений злочин.
На наш погляд, такий підхід є дещо звуженим і не зовсім точним.
Справа в тому, що жодний з нормативно-правових актів України не містить визначення поняття «справедливість», хоча багато з них вживають цей термін. Так, Конституція України (ст. 95) зазначає «Бюджетна система України будується на засадах справедливого й неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами». Ось ще деякі приклади вживання цього терміна: «відновлення справедливості», «справедливий розподіл» «забезпечення справедливості», «справедливі інтереси», «справедливе обурення».
У всіх наведених прикладах під справедливістю розуміють деякий стан, що повинен відповідати певним вимогам, для того щоб вважатися справедливим, тобто у наведених прикладах термін «справедливість» вживається як комплексне, збірне поняття.
Термін «справедливість» вживається у Законах України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», «Про міліцію», «Про освіту», «Про державну службу», «Про концепцію боротьби з корупцією», «Про систему оподаткування» та ін., де під ним розуміється певний принцип.
Стосовно покарання, на нашу думку, можна говорити про справедливість покарання саме як про комплексне поняття, яке відповідає певним вимогам, а не як про принцип справедливості покарання.
Взагалі, неможливо вживати у законодавстві принцип справедливості, оскільки, як правильно зазначає В. Похмелкін, «справедливість не просто один з принципів радянського кримінального права, а загальна цінність, що виявляється у всій системі кримінально-правових принципів і визначає міру співвідношення між ними».
Тому, на думку автора, стосовно покарання категорія «справедливість» повинна вживатись як загальна, оціночна категорія, що забезпечує істинність, відповідність, адекватність і правильність покарання. Однак і у цьому випадку виникає питання, яким саме вимогам повинно відповідати покарання, щоб бути адекватним. Іншими словами, у чому саме знаходить своє відображення категорія «справедливість» у кримінальному праві стосовно покарання.
С. Келіна і В. Кудрявцев у зв´язку з цим пишуть: «Можна зазначити принаймні три рівні виявлення цієї категорії в кримінальному праві». Вони виділяють рівні справедливості: призначення покарання, кримінально-правової санкції, формування кола караних діянь.
Підсумовуючи зазначене вище, автор дійшов висновку, за яким справедливість покарання необхідно розуміти як відповідність покарання критеріям і стандартам, визначеним на різних рівнях кримінального права.
Це поняття доречно розглядати на рівнях:
1. Інституціональний рівень, де покарання виявляється у двох формах:
• інститут покарання як суспільне явище;
• інститут покарання як суто правове явище (сукупність кримінально-правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини);
2. Законодавчий рівень, який знаходить свій прояв:
• у формі законодавчо закріпленого виду (видів) покарання;
• у покаранні, передбаченому конкретною кримінально-правовою санкцією;
3. Правозастосовчий рівень, на якому покарання має форму конкретно призначеної судом у кримінальній справі міри покарання.
Усі ці форми покарання на різних рівнях кримінального права взаємопов’язані та взаємодоповнюючі.
Відповідно до наведеної структури кожному рівню і формі покарання притаманні свої критерії визначення адекватності.
Тут ми обмежимося розглядом лише одного рівня покарання, а саме інститутом покарання як інститутом кримінального права.
Під інститутом покарання в науці кримінального права розуміється сукупність споріднених норм, які визначають види і систему покарань, регулюють суспільні відносини у сфері встановлення (зміни, доповнень), призначення і звільнення від покарання, якій притаманні певні спільні характерні риси, що визначають підстави, принципи і мету покарання.
Стосовно інституту покарання його адекватність, на думку автора, виявляється і полягає у двох формах:
а) релевантности інституту покарання конкретно-історичного контексту суспільного буття;
б) адекватності цього інституту, що розглядається як інституціональне, системне, правове явище.
Які саме критерії визначають релевантність інституту покарання конкретному історичному контексту суспільного буття?
Для відповіді на це запитання слід визначити, що взагалі означає суспільне буття і з чого воно складається.
У літературі виділяють найбільш загальні складові суспільного буття - економічну (матеріальну) та духовну (нематеріальну).
Теорія радянського кримінального права, грунтуючись на теорії історичного матеріалізму, виходила з того, що право в цілому (включаючи кримінальне право і інститут покарання зокрема) є «надбудовую» над «базисом» - економікою, а відповідно цілком і повністю залежить від економічних відносин у державі. Тобто економічній складовій суспільного буття відводилась пріоритетна роль у визначенні впливу на право в цілому і інститут покарання, у визначенні їх відповідності конкретно-історичному контексту суспільного буття. Духовна сторона суспільної життєдіяльності традиційно розглядалася в матеріалістичній філософії як похідна від економічної. Ще й зараз існують ці наслідки у суперечках з приводу деяких видів покарання, обгрунтування яких будується іноді, виключно на економічній доцільності (дешевизні) без урахування інших важливих аспектів. Наприклад, Регламент Верховної Ради України у питанні обґрунтування законопроектів вимагає виключно економічного обґрунтування цих законопроектів.
З цим важко погодитись, оскільки зведення визначення релевантності інституту покарання (у нашому випадку) лише до економічних чинників явно не відповідає дійсній ситуації. У цьому легко пересвідчитись на прикладі такого виду покарання, як смертна кара. Україна скасувала смертну кару як вид кримінального покарання у 1999 р. , незважаючи на скрутну економічну ситуацію в країні. У США ж смертна кара як вид кримінального покарання зберігається у 36 штатах, незважаючи на те, що профіцит бюджету на 2000 р. становив 368 мільярдів доларів. Тобто скасування в Україні смертної кари як виду кримінального покарання тісно пов´язане з іншими чинниками суспільного буття. На наш погляд, це передусім вплив з боку політичної сфери суспільного життя (Україна певним чином вимушена була враховувати європейські реалії), а по-друге, діяльність аболіціоністів, які заперечували можливість існування смертної кари як виду покарання з огляду на духовні цінності, права людини і громадянина, гуманізм. До речі, підтвердження останнього можна знайти і в рішенні Конституційного Суду України, який у справі про скасування смертної кари зазначив саме нематеріальні чинники як підстави для скасування останньої.
Інша група філософів вважають духовну сферу виключною або пріоритетною в обгрунтуванні явищ суспільного буття (у тому числі й інституту покарання). До них належать Гегель, Огюст Конт, М. Бердяев, С. Франк, П. Сорокін, Т. Гердер та багато інших.
Слід зазначити, що ця точка зору також не є беззаперечною. Зокрема, інститут покарання в Україні протягом 90-х років зазнав змін не лише через духовні (нематеріальні) причини. Це яскраво ілюструє приклад скасування на початку 90-х років таких видів покарання, як заслання та вислання.
Із наведеного вище видно, що спроба обгрунтування релевантності (нерелевантності) інституту покарання, виходячи тільки з якоїсь однієї сфери суспільного буття, не є беззаперечною. Саме тому сучасна філософія переважно виходить із того положення, що немає якоїсь однієї виключної, домінуючої сфери суспільного буття (певного виду суспільних відносин), яка визначає і детермінує всі інші. Сучасний соціально-філософський аналіз виходить із ширшого принципу. Він розглядає сукупність суспільних відносин безвідносно до поділу їх на первинні й вторинні, а як такі, що в певних історичних умовах можуть відігравати як провідну, так і другорядну роль. «Суспільство - це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності-вторинності суспільних відносин, підкреслює їхній органічний взаємозв´язок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми».
Іншими словами, необхідно поєднати два основних чинники суспільного буття: матеріальну і нематеріальну сфери суспільного буття для наступного впровадження саме такої моделі для визначення релевантності інституту покарання як суспільного явища стосовно конкретно-історичного контексту суспільного буття.
Однак вважаємо, що визначення загальних чітких критеріїв визначення релевантності інституту покарання як соціального явища на сьогодні з огляду на рівень сучасної науки (як гуманітарної, так і прикладної) є питанням надто складним, вирішення якого можливе лише щодо конкретних випадків.
Єдиним дійсно практичним кроком у цій сфері може стати запровадження на стадії внесения законопроектів практики обгрунтування останніх не лише з точки зору економічної доцільності та можливості (тобто виключно з точки зору економічної сфери суспільного буття), а й врахування інших складових суспільного буття з огляду на весь спектр складових суспільного буття, враховуючи конкретний контекст суспільного буття з усіх боків, таких, як духовна, культурна, політична та ін. А це потребує внесення відповідних змін до чинного регламенту Верховної Ради України.
Щодо адекватності покарання, то у цьому випадку необхідно визначити критеріальну сітку, на підставі якої визначатиметься зазначена адекватність. Якщо йдеться про інституціональне явище, то, напевно, і критерії треба шукати у цій площині.
Інститут покарання — це сукупність кримінально-правових норм і принципів, які визначають і регулюють суспільні відносини у сфері покарання, містять вичерпний перелік (систему) покарань у кримінальному праві, принципи та мету покарання, підстави і загальні засади призначення та звільнення від покарання.
Ми пропонуємо взяти за основу визначення адекватності цього інституту саму його структуру, оскільки лише за адекватності всіх (або переважної більшості) його складових можна говорити про адекватність інституту покарання в цілому. З цього випливає, що складовими елементами інституту покарання є: наявність чітко визначеної законодавчої підстави притягнення до кримінальної відповідальності; мета покарання; принципи інституту покарання; система покарань.
Кожний із зазначених критеріїв оцінки адекватності інституту покарання висуває свої вимоги до інституту покарання, які слід розглянути докладніше.
Наявність чітко визначеної законодавчої підстави притягнення до кримінальної відповідальності є першою необхідною умовою визнання адекватності інституту покарання в цілому. Безпідставне притягнення до кримінальної відповідальності може призвести до невиправданого застосування покарання. Сюди ж слід віднести «аналогію у кримінальному праві» як один із різновидів відсутності підстави притягнення до кримінальної відповідальності та необхідності визнання покарання, винесеного на підставі «аналогії» неадекватним і, відповідно, несправедливим.
Мета покарання також є важливим критерієм визначення адекватності інституту покарання, оскільки покарання без мети бути не може. У переважній більшості Кримінальні кодекси всіх країн містять положення про мету застосування покарання, відповідно кожний інститут покарання має певну мету.
Питання про зміст мети покарання також є важливим і дискусійним, хоча воно безпосередньо не стосується теми, що розглядається. Хотілося б зосередити увагу на дещо іншому аспекті. У тому разі, коли кримінальне законодавство «первісно» через покарання переслідує очевидно несправедливі цілі (як залякування, завдання тортур, приниження людської гідності тощо), сміливо можна стверджувати, про неадекватність інституту покарання загалом, а отже, і його несправедливість.
Принципи інституту покарання — наступний важливий критерій визначення адекватності інституту покарання. Без таких принципів інститут покарання може перетворитись у свою протилежність. Зокрема, такі принципи інституту покарання, як рівність усіх перед покаранням, гуманність, неможливість притягнення особи до кримінальної відповідальності без вини тощо, є важливими засадами адекватності інституту покарання в цілому.
Система покарань безпосередньо пов´язана саме з виключно правовим полем, і питання про вимоги, які вона висуває перед інститутом покарання, може бути вирішено саме в рамках правового поля. Так, відповідно до системи існують дві найзагальніші вимоги:
• система покарань має бути цілісною, тобто всі види покарання повинні міститись в одній нормі, в одній статті;
• система покарань повинна бути вичерпною, тобто застосовуватись можуть лише ті покарання, які передбачені відповідною системою покарань Кримінального кодексу, і ніякі інші.
Ці вимоги висуваються для того, щоб на всі види покарань, передбачені у Кримінальному кодексі, поширювались одні й ті самі вимоги, принципи, мета покарання і не було ніяких винятків. З огляду на це неприпустимим був стан речей, коли смертна кара як вид покарання була передбачена окремою статтею.
Підсумовуючи, можна сказати, що всі перелічені складові інституту покарання - наявність підстави притягнення до кримінальної відповідальності, мета покарання, принципи інституту покарання, система покарань - є, по-перше, важливими гарантіями забезпечення адекватності інституту покарання; по-друге, виступають критеріями визначення адекватності інституту покарання, кожна з яких висуває свої певні вимоги, з одного боку, до інституту покарання, а з другого - до кожної іншої складової, яка висуває свої окремі, специфічні вимоги.
Проте зазначені правові критерії оцінки адекватності інституту покарання залишаються формальними, «порожніми» правовими критеріями, і їх слід ще наповнити певним конкретним змістом, оскільки нас не просто цікавить, наприклад, мета покарання, підстави притягнення до кримінальної відповідальності або принципи призначення покарання як суто формальні поняття (хоч їх наявність є необхідною умовою сама по собі), нас цікавить те, яка саме мета стоїть перед інститутом покарання, яка саме умова є підставою притягнення до кримінальної відповідальності, на підставі яких конкретно принципів суд призначає покарання. Іншими словами, нас цікавить зміст цих понять і те, що визначає цей зміст.
Можна стверджувати, що саме складові суспільного буття, конкретні суспільні відносини і визначають зміст цих понять, складових інституту покарання. Саме економічна, культурна, політична, духовна, правова та інші сфери конкретно-історичного контексту суспільного буття і визначають (наповнюють) зміст елементів інституту покарання, які є критеріями оцінки адекватності інституту покарання.
Саме тому вбачається, що кожна епоха має свої пам´ятки кримінального права, які визначають свої критерії адекватності (неадекватності) інституту покарання, на підставі або внаслідок тих суспільних відносин, які існували в тому конкретно-історичному контексті суспільного буття. Через це ми так часто сприймаємо інститути покарання інших епох як неадекватні, оскільки сьогодні не можна повною мірою зрозуміти і відчути той конкретно-історичний контекст суспільного буття, що існував свого часу.
Підсумовуючи, необхідно зазначити, що органічна єдність і взаємозв´язок двох проявів інституту покарання як явища суспільного і суто правового, визначає загалом адекватність інституту покарання. В свою чергу, належне сприйняття проблеми адекватності інституту покарання дасть змогу наблизитись до комплексного усвідомлення проблеми адекватності покарання в цілому.
