5.5. Наука як соціальний інститут

У розвитку сучасного суспільства наука відіграє особливу роль. Наука не лише найважливіший, але й сполучний, інтегруючий елемент сучасної культури. Усі структурні елементи суспільства зазнають все більшого впливу науки. У свою чергу, наука зазнає більш сильного впливу соціально-політичних, економічних та інших процесів.

Наука як складний багатогранний феномен

Наука — складний багатогранний феномен, який можна розглядати з різних точок зору. З культурологічної — це компонент культури, форма передачі позитивного досвіду, яка забезпечує прогрес суспільства, спадкоємність його розвитку.

З логіко-гносеологічної точки зору — це система знання, особлива форма суспільної свідомості, яка різниться від інших форм метою, глибиною, способом відображення світу.

З діяльносної точки зору наука — це особлива діяльність, спрямована на одержання і застосування знань.

З практичної — це безпосередня виробнича, практична сила суспільства, яка перетворює не лише матеріальне виробництво, але й духовну сферу. Наука — це велика духовна, моральна й інтелектуальна сила суспільства. Чим більше розвивається суспільство, тим більше його прогрес забезпечується розвитком і застосуванням науки.

З інституціональної точки зору — це особливий соціальний інститут, що надає сталості й визначеності суспільним відносинам і, разом з тим, прискорює суспільний розвиток. Інституціональний характер діяльності означає, що в сучасну епоху наукова діяльність є ієрархізованою діяльністю, має складні організаційні форми, спирається на спеціальну матеріальну базу, систему спеціальних методів.

З інформаційної точки зору — це система, створена для збирання, аналізу й переробки інформації.

Таким чином, наука — це не просто система знань, але й процес їх одержання і застосування, це й результат спеціалізованої діяльності, яка цільовим чином організована і має матеріальне й методичне забезпечення.

З якої б точки зору її не розглядати, наука залишається продуктом світового розвитку і носить загальнолюдський характер. Безперечно, розвиток науки в окремих країнах має свою специфіку й вимагає спеціального аналізу, особливо її інституціональні форми. Проте важливо пам´ятати про глобальний, світовий її характер, про неприпустимість абсолютизації та протиставляння часових і просторових кордонів (радянська, українська наука і т. п.).

У складній природі науки містяться внутрішні протиріччя, які є джерелом її розвитку. Наука не лише система знання, але й безкінечний процес його розвитку, а значить, заперечення старого. Науці внутрішньо притаманний інноваційний характер. Разом з тим, п інституціональні форми слугують закріпленню того, що потім долається, руйнується.

Наука пройшла складний і довгий шлях розвитку. Перші її прояви можна віднайти в глибокій давнині. Це знання в галузі астрономії, математики, механіки, медицини, котрі мали практичне застосування уже в давньому Єгипті, Греції, а також у країнах далекосхідної цивілізації. Процес нагромадження і застосування знань триває протягом усієї історії. Поступово створюються і організаційні, й нормативно-ціннісні форми наукової діяльності.

Проте довгий час, аж до XX століття, наука не була цілісним, розвинутим, самостійним соціальним утворенням. Вона розвивалася у межах інших соціальних інститутів: релігії, освіти. Та хоча елементи професіоналізму в науковій діяльності з´явилися уже давно, суспільство вперто розглядало науку, головним чином, як аматорське заняття, як форму дозвілля.

Наука виконує дві основні соціальні функції: пізнавальну і практичну. Перша спрямована на пошук нового, аналіз суті процесів і явищ, виявлення закономірностей їхнього розвитку; друга спрямована на застосування знання, його використання у різних галузях суспільства. У зв´язку з цим розмежовуються три види наукових досліджень: фундаментальні, прикладні й розробницькі (інженерні). З розвитком суспільства зростає вплив науки на всі сторони життя суспільства, при цьому змінюється роль прикладних досліджень, зростає їхня питома вага в системі науки.

У США в 80-і роки 10% учених займалися фундаментальними дослідженнями, 20% — прикладними, 70% — розробницькими.

В міру трансформації у цілісне утворення сама наука все частіше стає предметом спеціального дослідження. Набувають розвитку філософія та історія науки, оформлюється наукознавство як загальна наука про науку. В 50-і — 60-і роки американський соціолог Р. Мертон закладає основи соціології науки. В 70-і роки, поряд з нормативною концепцією Мертона, набуває розвитку когнітивна концепція у вигляді соціології наукового знання. Яскраві представники цього напрямку — американський історик науки Т. Куп і англійський соціолог М. Малкей.

Т. Кун критикує мертонівську концепцію загального розуміння науки. В його книзі "Структура наукових революцій" [11] наука розглядається як парадигма, прийнята науковим співтовариством. На думку Т. Куна, відповісти на запитання, чи істинне знання, можна лише з урахуванням того, з позицій якої парадигми його розглядають. Те, як ми бачимо світ, залежить від того, як ми на нього дивимося.

Т. К. Кун розкриває особливості, механізм розвитку науки. Наука, на його думку, розвивається не шляхом нарощування нових знань, а через періодичну, докорінну трансформацію і зміну основних уявлень, через наукові революції, через зміну парадигм [II, с. 20, 123 - 1251.

Парадигма, за Куном, — це не лише теорія, але й принципово новий підхід до розв´язання наукових проблем, спосіб діяння, новий шлях, нова модель розв´язання дослідницьких завдань. Аналізуючи теорію розвитку науки, Т. Кун показує, що розвиток науки відбувався саме таким чином. Він наводить приклад з виникненням астрономії М. Коперніка, теорією відносності, що сформулювала нову парадигму, теорією Ч. Дарвіна та ін.

На прикладі соціології також можна переконатися у тому, що наука — це не звичайне нагромадження знань, а складний суперечливий процес появи нового. Роль нової парадигми свого часу відіграв марксизм, який поставив за вимогу осмислення усіх соціальних процесів з точки зору їхніх діалектичних відносин з економічними формами при загальному формаційному підході до історії розвитку суспільства. В 30-і — 40-і роки XX ст. був сформульований новий підхід до соціологічного дослідження — структурно-функціональний аналіз. У 80-і — 90-і роки все частіше обстоюється думка про вплив на розвиток науки поєднання різних парадигм.

Широко відомими стали роботи наукознавців і соціологів нинішніх країн СНД: Г. М. Доброва, О. О. Зворикіна, В. Ж. Келле, П. О. Рачкова, 1. І. Леймана та ін., які аналізували науку як соціальний інститут.

Інституціоналізація науки

Інституціоналізація науки пов´язана з переходом до професійної діяльності, з появою наукового професійного співтовариства, спеціальних професійних закладів і розвитком нормативно-ціннісних систем їхнього функціонування. Розвиток науки завжди був пов´язаний із задоволенням потреб суспільства. Інституціоналізація веде до більш чіткого виявлення і визначення соціальне значущих функцій науки, що, в свою чергу, змінює роль, статус, престиж науки в суспільстві. Ознакою інститупіоналізації є оформлення наукової діяльності і діяльності спеціальних закладів як відносно самостійної галузі суспільного життя. Інституціоналізація, що виникла на основі взаємодії науки з суспільством, забезпечує зростання ефективності наукової діяльності, призводить у цілому до зростання ролі науки.

Сьогодні наука має всі ознаки розвинутого соціального інституту. В галузі науки у світі зараз працює понад 5 млн. наукових працівників, видається 100 тис. наукових журналів, у яких щороку публікуються понад 2 млн. наукових статей. У розвинутих країнах на науку витрачається 3 — 4% національного доходу. Наукова діяльність є складною диференційованою та ієрархізованою діяльністю, яка спирається па особливий вид виробництва. Наука володіє численними спеціалізованими закладами, коштами: НДІ, АН. наукові і інформаційні центри, бібліотеки, музеї, органи координації та планування; є своя символіка, своя система контролю і заохочення, система оцінок престижу вчених (звання, вчені ступені і т. п.). Виникли наукові центри, які об´єднують тисячі вчених, такі, як Український інститут кібернетики, Дубна, Академмістечко під Новосибірськом та ін.

Встановилися різноманітні офіційні та неофіційні форми спілкування, спільної діяльності, в тому числі "невидимі світу коледжі", склалися світові нормативні системи і нормативне регулювання в галузі науки.

Згідно з Р. Мертоном, в основі функціонування науки як соціального інституту лежать чотири принципи, які складають "Моральний імператив науки" [14].

Принцип універсалізму (або об´єктивності) характеризує об´єктивну природу наукового знання (це завжди істинне знання, яке відповідає реальності). Існують загальні критерії і правила доведення. Наукова цінність знання не залежить від того, ким і коли воно одержане. Цей принцип вимагає, щоб об´єктивно оцінювався результат досліджень і репутація грунтувалася на реальних заслугах.

Принцип комуналізму (або всезагальності) вимагає, щоб наукове знання належало всьому науковому співтовариству й ставало загальним надбанням. Воно не повинно бути особистою власністю ученого чи корпорації. Цей принцип наполягає на відкритості науки.

Принцип безкорисливості вимагає служіння істині. Вчений діє в ім´я досягнення істини, а не з корисливих міркувань.

Принцип організованого скептицизму вимагає, щоб наукове знання не сприймалося на віру. Вченому повинні бути притаманні критичність і сумлінність під час перевірки одержаних результатів.

У подальшому Мертон запропонував доповнити перелік імперативів "емоційною нейтральністю". Н. Сторер (проф. Гарвардського університету) наполягав на такому принципі, як "інтелектуальна скромність", який вимагає урахування і визнання роботи попередників [І]. Ян Митроф (проф. Південнокаліфорнійського університету) пропонував віднести до імперативів принцип "неупередженості". Активно відстоювалися як моральні принципи оригінальність, незалежність наукової діяльності і наукових концепцій. Наука ефективно діє там, де їй надається автономія. Наука по-літично нейтральна.

Положення Р. Мертона про етнос науки справедливо критикували за дещо абстрактний, неісторичний підхід. Вони фактично спиралися на абстрактну модель чистої науки. Англійський соціолог М. Малкей у книзі "Наука і соціологія знання" зазначає, що Мертон пропонує ідеалізовані норми належного [13, с. 113 — 118].

Соціологічні дослідження показали, що реальна дійсність не завжди відповідає цим нормам. Змагальність у науці часом виключає відкритість, учених цікавить не лише істина, але й визнання пріоритету. Ян Митроф дослідив 42 наукових заклади, котрі займалися місячним проектом "Аполлон" (1974 р.), і показав, що головним стимулом активності була зацікавленість у загальному визнанні. Митроф доводить, що існує не один, а принаймні два ряди протилежних норм. Так, нормі емоційної нейтральності протистоїть норма емоційної переваги. Необхідна сильна, навіть нерозумна відданість ідеям для того, щоб досягти перемоги. Норма універсалізму врівноважується нормою партикуляризму. Відкритість — секретністю, яка дає змогу уникнути передчасного розголосу й переконатися у надійності даних і т. п.

М. Малкей у зв´язку з цим зазначає, що в галузі науки ми маємо справу зі складною мовою моралі [13, с. 124].

Критика Мертона справедлива в тому, що немає чистих, абстрактних норм науки, вони по-різному діють у певних суспільних умовах у взаємозв´язку з загальносоціальними нормами і відчувають вплив багатьох факторів. Та це не означає, що слід відкинути моральний імператив Р. Мертона. Він відбиває особливості природи і високе моральне призначення науки, яка орієнтується на об´єктивну істину. Мертонівська нормативна концепція відіграла величезну роль у становленні й розвитку професійних соціологічних підрозділів. Більше того, варто розширити число елементів морального імперативу, включивши у нього принцип, що відбиває зв´язок науки з суспільством, і який вимагає, щоб учений орієнтувався на інтереси суспільства, людства. Це зовсім не виключає універсальності науки. В. Ж. Келле у зв´язку з цим зазначає, що в ракетно-ядерний вік розвиток науки без її орієнтації на загальнолюдські цінності стає небезпечним. В умовах, коли наука проникає у таємниці природи і людського організму, орієнтації на цінності гуманізму настільки ж необхідні, як і орієнтація на об´єктивну істину (9, с. 124 — 125]. Вчений несе відповідальність за вибір напрямку дослідження, за практичне застосування його результатів.

До речі, сам Р. Мертон зовсім не виключає інших принципів. Він говорив про амбівалентність ученого (від лат. ambo — обидва і valentina — сила), тобто про суперечливість, двоякість, маючи на увазі протиріччя в системі норм, необхідність урахування різних норм. Мертон описує пари норм: наприклад, дослідник прагне пізнати нове, але він не повинен піддаватися моді. Для нього важать оцінка і визнання, але він змушений відстоювати свої ідеї наперекір загальним думкам. Йому необхідна ерудиція, він має знати попередників, але це не повинно заважати творчому підходові. Наукове знання універсальне, воно не належить жодній нації, але будь-яке наукове відкриття робить честь нації, яка йому сприяла. Найперший обов´язок ученого — виховувати нове покоління, але він не повинен допускати, щоб навчання забирало всю його енергію. Для молодого вченого немає більшого щастя, ніж навчатися у видатного майстра, але він має прагнути стати самим собою та ін.

Величезна заслуга Р. Мертона полягає утому, що він, продовжуючи кращі традиції методології науки, звернув увагу на моральний смисл наукової діяльності, на органічну єдність особливостей творчої діяльності і моральності. Науково-дослідницька діяльність за своєю природою, внаслідок прагнення до істини, вимагає об´єктивності, чесності, самокритичності, добросовісності, відповідального ставлення до справи. Одночасно всі ці характеристики є моральними нормами.

Моральна чистота, скромність відповідають характерові наукової діяльності, якщо вона пов´язана з об´єктивним науковим аналізом процесів. Учені, які суворо дотримуються логіки у висновках, фактах, є в більшості своїй чесними і добропорядними. І, навпаки, якщо результати спотворюються, пристосовуються до ситуації, це характерне для псевдовчених, для аморальних осіб. Моральна чистота, говорив А. Ейнштейн, є запорукою адекватного відображення буття.

Внутрішня логіка науки, соціальні механізми її функціонування такі, що вони вимагають об´єктивності, породжують почуття відповідальності, а отже, вимагають моральних імперативів.

В сучасну епоху у взаємодії суспільства і науки все більш значимим стає служіння науки гуманним цілям. У цьому розумінні сама наука, як писав В . І. Вернадськии, повинна трактуватися як система суспільного інтелекту і морального імперативу, спрямованого на збереження біосфери землі [3, с. 44, 98].

Таким чином, існує складна й суперечлива система норм. Актуалізація тих чи інших норм, особливостей нормативного регулювання залежить від конкретних реальних соціальних процесів.

Наука, наукова діяльності як об´єкт соціологічного аналізу

Що ж вивчає соціолог у науці?

Соціологію цікавить соціальне в науці, те, що повніше розкривається під час діяльного й інституціонального аспектів аналізу. Соціолог вивчає перш за все наукову діяльність як специфічну діяльність, спрямовану на пізнання суті об´єктивних законів розвитку реального світу.

Знання використовуються у будь-якому виді діяльності, але лише в науковій одержання знання є основною метою і основним результатом. Наукова діяльність відрізняється від інших видів за методами і засобами пізнання. Відмінність проходить за інноваційним характером діяльності, наукова діяльність спрямована на пошуки нового. Нарешті, за своєю природою наукова діяльність є загальною працею, тобто обумовлюється частково кооперацією сучасників. частково використанням праці попередників [16, с. 85], іншими словами їй притаманні колективний характер і спадкоємність.

Які ж межі наукової діяльності?

Наукова діяльність має широкий діапазон. Це не лише одержання знання, але й використання, застосування, передавання знань, тобто наукова діяльність включає не лише фундаментальне і прикладне дослідження, але й проектування, експериментування, технологію, читання наукових лекцій і т. ін.

У міру того, як наука проникає у різні сфери, вона стає розповсюдженою. Посилюється вплив науки на соціальні процеси. І, разом з тим, вплив соціальних процесів на науку.

Оскільки наукова діяльність спрямована на пошуки нового, найважливішим фактором її розвитку є змагання, а зовнішнім виразом змагальності виступає прагнення до визнання, боротьба за пріоритет і т. п.

Разом з тим, для інституціоналізованої наукової діяльності характерний і внутрішній опір інноваціям. Досить згадати про ставлення представників природничих наук до теорії Ч. Дарвіна. Джон Бернал описує, як бурхливо відбувалося обговорення його ідей [2]. Можна згадати про ставленця у нашій країні природознавців та філософів до генетики і кібернетики, суспільствознавців — до соціології.

Процес інститупіоналізації не завершується з утвердженням науки як соціального інституту, він набирає нових рис. Зокрема, в сучасну епоху посилюється потреба в соціальному контролі за соціальними наслідками впровадження наукових досягнень, за соціальними технологіями. Більш складними стають соціальні механізми включення до творчості та ін.

Найважливішим завданням дослідника є вимір статусу науки в суспільстві. Перетворення науки на цілісне, зріле інституціональне утворення підвищує статус науки в цілому та окремих її елементів, статус у системі влади, в економіці, у різних регіонах, різних верствах населення.

Статус як узагальнена характеристика ставлення до науки включає: 1) довіру до результатів науки; 2) оцінку діяльності; 3) престижність занять науковою діяльністю порівняно з іншими видами; 4) частку національного продукту, витраченого на науку, черговість фінансування і т. п [18, с. 94 — 95).

Соціологічні дослідження середини та кінця 80-х років показують, що у ціннісній системі нашого суспільства наука як абстрактне поняття посідає високе місце. Разом з тим, престиж різко знижується з переходом до її конкретних характеристик, проявів. Зокрема, ставлення до занять науковою діяльністю, її фінансування та ін. Очевидно, можна зробити висновок про те, що як реально функціонуюча система наука ще не має високого статусу та високого престижу. Про це свідчить, зокрема, те, що за оплатою та стимулюванням наукова праця посідає 12 місце серед 22 основних видів трудової діяльності.

У розвинутих країнах регулярно визначається престиж наукової діяльності у молоді. У середині та кінці 80-х років професійна орієнтація на наукову діяльність у ранговій шкалі з 20 професій посідала 4 місце. Разом з тим, реальні соціальні установки на підготовку до науково-дослідницької діяльності були характерними для небагатьох.

Для сучасної епохи характерні інтеграційні процеси взаємодії суспільства і науки. Наука проникає у різні сфери суспільства. Разом з тим, вона все більшою мірою залежить від суспільства.

Поглиблення взаємодії науки та суспільства призводить до зростання наукового потенціалу суспільства, тобто його здатності мати та відтворювати науку певного рівня. Соціолог аналізує ефективність науки, тобто те, як реалізується науковий потенціал. Критерієм ефективності є результати (нові знання, практичні рекомендації, технології) у співставленні зі станом наукового потенціалу і тими завданнями з його реалізації, які були поставлені.

Підвищення ефективності науково-дослідницької діяльності в сучасних умовах пов´язується з переходом науки від екстенсивного на переважно інтенсивний шлях розвитку. З точки зору кількісних змін, як свідчать наукознавці, досягнуто певних успіхів. За останні 40 років у 2 — 3 рази зросла кількість нових науково-технічних результатів, у 8 — 10 разів — обсяг публікацій, у 18 разів — кількість людей, зайнятих у сфері науки, в ЗО, і навіть у 100 разів зріс обсяг асигнувань [7, с. 10]. Очевидно, підвищення ефективності має відбуватися перш за все за рахунок якісних показників: більш досконалої організації праці, підвищення її культури, рівня кваліфікації кадрів, якісного поліпшення матеріального забезпечення.

Зростання ефективності науки пов´язане з удосконаленням системи добору та підготовки наукових кадрів, з вибором пріоритетних напрямків досліджень, з підвищенням рівня матеріально-технічного та інформаційного забезпечення, з удосконаленням організації.

Розвинуті інституціональні форми скоріше свідчать про зворотній вплив суспільства на науку і досить залежне становище останньої. Державні вкладення у науку, замовлення означають не лише підвищення престижу, а й зростання залежності. В таких умовах особливої гостроти набуває питання про взаємодію науки та ідеології. Вони принципово відрізняються одна від одної за своїм призначенням, змістом, методами. Наука націлена на аналіз сутності явищ, процесів, на пошуки істини. Ідеологія покликана помічати, виражати, формулювати та захищати інтереси соціальних спільнот, формулювати програми їх дій. На ранніх етапах свого розвитку наука та ідеологія поєднувалися у межах філософії, котра існувала як неподільна форма суспільної свідомості. Пізніше, поступово від філософії відмежувалася спеціальна наукова думка, спрямована на вивчення природи, а, починаючи з епохи Відродженій, відокремлюється вивчення соціального, зв´язки науки та ідеології стають більш складними, різнобічними. Важливо мати на увазі, що ідеологія — це не лише система поглядів, а й система установ, організацій. Вона впливає на соціальну організацію науки, масштаби та форми її використання, визначає ставлення до науки. Розвиток ідеології впливає безпосередньо, в межах духовного виробництва через концептуально теоретичні системи; опосередковано — через масову свідомість, соціальну практику, спілкування і т, п. Соціолог повинен пам´ятати про це і прагнути нейтралізувати в тій мірі, наскільки це можливо, ідеологічний тиск, послідовно забезпечуючи наукову незалежну позицію.

У цілому в нашій країні система науково-дослідницької діяльності ще не задовольняє потреб суспільства. Наукову інноваційну діяльність на сучасному етапі перш за все гальмують протиріччя між інноваційною сутністю науки та відставанням її організаційних форм, консерватизмом управлінських структур, між високим науковим потенціалом та низьким рівнем його використання в економіці, політиці, освіті, між професійною підготовкою кадрів у науці та рівнем їхньої загальної культури.

Щоб подолати відставання науки від потреб розвитку суспільства, необхідно зміцнити матеріальну базу науки, забезпечити випереджаючий розвиток фундаментальних досліджень, підняти на світовий рівень якість досліджень, забезпечити розвиток пріоритетних галузей, позбавити науку бюрократичних форм управління, забезпечити співробітництво між різними науками, відділити при цьому суспільні науки від службової ролі по відношенню до політичної системи.

Наукові співробітники, колективи як суб´єкти наукової діяльності

Соціолог вивчає суб´єктів наукової діяльності — наукових співробітників, їхні особистості, мотивацію діяльності, ціннісні орієнтації у сфері науки та у суспільстві в цілому.

Наукові співробітники являють собою соціально-професійну спільноту, зайняту науковою працею, її підготовкою, організацією. Вона має складну внутрішню диференціацію. Наукові співробітники різняться за змістом і характером праці (дослідники, науково-педагогічні працівники), за функціями в системі управлінця (управлінці різного рівня), за цілями, методами праці (зайняті у фундаментальних, прикладних дослідженнях, теоретики, розробники, експериментатори), за предметом дослідження (фізики, історики, біологи, соціологи та ін.), за рівнем кваліфікації (вчені ступені, звання), за типом установ (академічні, галузеві, вузи) та ін. Найбільш вивченою групою є дослідники, вчені [16, 21].

Цікаве дослідження образу вченого в свідомості учнів та студентів провели на початку 90-х років болгарські соціологи. Основну інформацію було зібрано за допомогою творів на тему "Моє уявлення про науку та вченого" та опрацьовано за допомогою контент-аналізу. Дані свідчать про те, що у свідомості молоді переважають уявлення про вченого як про людину надзвичайну, яка має велику ерудицію, дуже працелюбну, безкорисливу [18, с. 98].

На жаль, в масовій свідомості нашого суспільства у зв´язку з його загальною кризою все більшого поширення набувають негативні оцінки, посилюються аитиінтелектуальні настрої, нападки на науку, звинувачення у нездатності дати наукові рекомендації з якісного оновлення суспільства.

Важливо врахувати, що в суспільстві до кінця ще не подолано стереотип зневажливого ставлення до розумової праці, недовіру до інтелігенції, які беруть початок у 30-ті роки.

Формування позитивного образу вченого пов´язане не лише з підвищенням ефективності науки, але й з подальшим розвитком демократії та свободи творчості.

У сучасну епоху науково-дослідницька діяльність, як правило, набуває колективного характеру. Продуктивна розробка особливо масштабних та складних проблем найчастіше здійснюється науковими колективами, котрі виступають як сукупний суб´єкт наукової діяльності. Сучасний науковий колектив — це стійка соціальна спільнота людей, пов´язана з розподілом та кооперацією наукової праці. Разом з тим, це організація, яка передбачає єдність цілей, здатність до самоорганізації та саморегуляції, колективні групові норми, цінності. Це система стосунків взаємної вимогливості, відповідальності, взаємодопомоги та підтримки.

Ефективність діяльності колективів визначається значною мірою широтою, тривалістю, інтенсивністю офіційних та неофіційних наукових комунікацій. Особливе значення має професійне спілкування у вигляді безпосередніх контактів, особистих бесід, дискусій, участі в роботі симпозіумів, конференцій, спільних публікацій, системи інформаційного зв´язку та ін.

Для функціонування колективу велике значення має психологія взаємовідносин. Однак колектив не зводиться до системи психологічної взаємодії, і завдання соціолога не лише і не стільки виявляти рівень єдності, тісноти міжособових контактів. Головне — це виявлення рівня соціальної зрілості колективу, котра вимірюється через реалізацію функцій колективу, через аналіз розвитку колективу як суб´єкта різних відносин, у тому числі суб´єкта управління.

Особливості наукових колективів значною мірою обумовлені специфікою наукової творчості. Оскільки йде пошук істини, трудовий процес є менш стандартним, менш формалізованим. Перед лицем наукової істини всі рівні, і тому ієрархія статусів у науковому колективі менш жорстка. Науковий колектив значно більшою мірою залежить від індивідуальних особливостей своїх членів, від їх нахилів, здібностей, пам´яті, ерудиції, природи мислення, характеру.

Науковий колектив значною мірою залежить від інформаційного забезпечення усіх членів колективу. Як правило, минає 1,5 року, перш ніж співробітник починає отримувати інформацію про роботу членів колективу та наукового колективу в цілому.

Неповторність інтелекту, характеру, здібностей творчих працівників — все це накладає відбиток на науковий колектив. Своєрідність не виключає можливості типології наукових колективів. Наукові колективи за критерієм професійної єдності поділяються на однорідні (гомогенні) у професійному відношенні й неоднорідні (гетерогенні). На сучасному етапі на зміну переважно гомогенним колективам приходять змішані. За рівнем абстрактності розв´язуваних завдань і близькості наукових досліджень до практичного здійснення розрізняються колективи, зайняті: 1) фундаментальними дослідженнями; їм виділяється у середньому лише 1 % усіх коштів, що направляються у науку; 2) прикладними дослідженнями і 3) колективи, зайняті прикладанням наукових ідей, технологій. Це конструкторські, проектні установи, випробувальні, дослідні станції. На основі такого поділу склалася триелементна система організації науки (академічна; галузева; проектна, конструкторська). Чим практичніше завдання постає перед колективом, тим більше до нього залучається людей. Слабким місцем є стикування елементів наукового розв´язання проблеми: від фундаментального пошуку — до інженерного втілення. Перспективною формою зв´язку на сучасному етапі є науково-виробничі об´єднання.

За методами колективи поділяються на теоретичні та експериментальні, за часом функціонування — на постійні та тимчасові, за наявністю безпосередніх контактів — на контактні та неконтактні, за характером регламентації — на формальні і неформальні

і т. п.

Різняться між собою колективи, зайняті дослідженням різних проблем. Цікаво, що ступінь захопленості своєю науковою діяльністю вища в академічних НД1 гуманітарного профілю у порівнянні з НД1 природничого профілю. Значення неформальних зв´язків вище в нових наукових напрямках, найбільша ступінь колективності спостерігається у фізиків, найменша — в етнографів та філологів.

Основним структурним підрозділом наукових колективів є проблемна наукова група. Наукознавці (Г. Добров) вважають, що її оптимальні кількісні параметри 6—7 чоловік. Оптимальні групи для становлення інформаційних зв´язків — 5 — 12 чоловік. Багато дослідників відзначають певний ритм діяльності науково-дослідної групи, піднесення творчості, згуртованості через 4—5 років після створення і падіння творчих можливостей через 9—12 років, середня тривалість існування — 6 — 7 років.

Необхідно враховувати функціональне та соціальне старіння колективу, пов´язане із завершенням теми або зі стабілізацією професійного і соціального зростання. Тонус колективу на належному рівні дає змогу підтримувати періодична перебудова усієї роботи колективу навколо нової фундаментальної ідеї або методу кожні 4—5 років.

На діяльність колективу впливає фізичне (демографічне) старіння, зростання середнього віку його членів. Більшість дослідників вважає оптимальним віком 30 — 39 років. Зокрема, про це пише американський психолог Г. Леман. Він же уточнює оптимальний вік для творчості, стосовно до окремих спеціальностей, наприклад, для фізиків — 30 — 34 роки, математиків — 33 — 38 років, філософів — 35 — 44 роки. Американський учений В. Денніс досліджував учених, які прожили понад 80 років. Оцінюючи їхні роботи, він зробив висновок, що найбільш продуктивним є вік 40 — 49 років. Англійський учений Л. Шоумен вивчав вік лауреатів Нобелівської премії і підтвердив висновки Г. Лемана. Д. Пельц, Ф. Ендрюс говорять про два піки продуктивності: близько 40 років і від 50 до 60 років. О. О. Зворикін досліджував у 60-ті роки активність радянських вчених і найбільш продуктивним віком назвав ЗО-35 років (10].

Під час аналізу наукової активності важливо враховувати увесь комплекс факторів, які впливають на діяльність. Це яскраво виявилося, наприклад, у дослідженнях Т. 3. Козлової. Перевіряючи гіпотезу про прямий зв´язок між задоволенням сторонами наукової діяльності та її продуктивністю, яка дістала яскраве підтвердження в американських наукових закладах, Т. 3. Козлова не віднайшла такого зв´язку ні в галузевих НДІ, ні в академічних організаціях, бо тут визначальними виявилися інші фактори.

Подальший розвиток науки як соціального інституту пов´язаний з розгортанням її соціальних функцій. В умовах розвитку сучасної НТР наука все більшою мірою стає теоретичною базою виробничих процесів, управління, а матеріальне і духовне виробництво перетворюється на технологічне застосування науки. Відбувається знауковлення усіх видів діяльності.

У кінці XX ст. наука стикається із завданнями збереження цивілізації в цілому, врятування людства від загрози екологічної катастрофи. У цьому зв´язку прогрес науки виявляється і в тому, що вона все більше концентрує свою увагу на людині, на її соціальних відносинах, духовному багатстві.

Подальший розвиток науки пов´язаний з удосконаленням методів і засобів пізнання, її організації, з утвердженням нових наукових напрямків, які відбивають потреби розвитку суспільства.

В сучасних умовах, коли наука стає масовим видом діяльності і вимагає значних витрат, зростає значення формування і реалізації наукової політики, що вимагає створення моделей розвитку науки і наукового прогнозування. На початку 70-х років більшість розвинутих країн в галузі наукової політики переходять до стратегії інтенсивного розвитку науки. Перспективним у цьому є перехід від екстенсивного розвитку до інтенсивного всередині нашої країни, що передбачає підвищення якості наукових досліджень, рівня підготовки наукових кадрів, Інтенсивний розвиток наукометрії, яка вимірює параметри стану наукової діяльності. Набувають розвитку методи галузевого, регіонального і глобального моніторингу наукової праці [16].

Досить інтенсивно розвивається в сучасну епоху комплекс наук про науку. Зокрема, подальшого розвитку набуває соціологія знання, яка розглядає наукове пізнання як соціальний процес, плідно розробляє проблему методів, прийомів пізнання. З´явилися роботи з соціальної когнітології, яка аналізує психологію творчості і займається моделюванням механізму творчого процесу [8].

У соціології науки перспективним є аналіз народження і утвердження нових наукових напрямків, нових інституціональних форм діяльності, її ефективності, соціологічні дослідження наукового співтовариства як суб´єкта діяльності. У зв´язку з ускладненням структури науки вимагає подальшої розробки класифікація наук та ін. Необхідне більш глибоке вивчення проблем наукових комунікацій, проблем моделювання науки [15, с. 57 — 75].