2.3. Національно-етнічна структура суспільства. Етнічні спільноти

Історично першими соціальними спільнотами людей були природні кровнородинні об´єднання — рід, клан. На відміну від раси, яка була продуктом біологічного розвитку та об´єднувала людей із спільними біологічними рисами (колір шкіри, волосся, риси обличчя, характер побудови тіла), соціальні спільноти являли собою результат соціальної взаємодії. У процесі повсякденного спілкування складалися спільні уявлення, вірування, звичаї, ритуали, які згуртовували, об´єднували людей. Велику роль в житті перших спільнот відігравали віра у спільного предка, поклоніння певним силам природи. Вони не лише об´єднували, а й надавали сталості роду, кланам, були основою формування колективної свідомості. В міру того як проходило змішування родів, кланів, головними факторами стабільності ставали спільність історико-географічного походження, природного осередку, звичаїв. У процесі взаємодії родів, кланів, що об´єднувалися у племена, складалися нові звичаї, вірування, звички, норми, цінності, виникла спільна мова. Таким чином, стверджувалася особлива, характерна для даних спільнот культура. Тобто, на відміну від раси, етнічність може змінюватися, бо етнічні групи пов´язані з розвитком культури та символізують певні її етапи.

Племена були вже більш чітко зв´язані з певною територією, захищали її, мали внутрішню формальну організацію. З переходом до пастушеня й землеробства з´являється й певний господарський уклад. Все це об´єднувало, стимулювало розвиток етнічної спільноти.

Змішування племен призводило до утворення нової спільноти — народності, яка символізує більш високу культуру суспільства. Це стосується і матеріальної культури (засоби виробництва, житло, одяг), і духовної (звичаї, норми, цінності, міфи, вірування, народна творчість), так званої фольклорної культури. Формуванню народності сприяє більш тісний зв´язок з територією, більш чітка організаційна структура суспільства, розвинуті політичні форми, що активізують і структурують спілкування людей.

У процесі консолідації народностей на ґрунті розвитку економічних, політичних та інших зв´язків між ними складаються нації.

Вони об´єднують великі маси людей, являють собою новий етап у розвитку культури суспільства. Нації створюють більш високу, ніж фольклорна, власну культуру з чітко визначеними цінностями, системами норм, моделями поведінки. Найважливішим фактором їхнього розвитку часто є створення самостійної сильної держави.

Чи зберігає своє значення у процесі етноутворення природний фактор?

Л. М. Гумільов у своїй теорії етногенезу намагається довести, що значення такого природного фактору, як краєвид, зберігається й нині [5]. Порівнюючи переселення російських селян та козаків до Сибіру в межах звичної зони заплавно-лугового ландшафту та переселення у нову для них зону лісотундри, Л. М. Гумільов показує, то у першому випадку складається кілька етносів великоросів, а в другому — зовсім повий етнос. Навіть коли погодитися з конкретними висновками Гумільова, цілком очевидно, що епоха безпосереднього впливу природною фактору на етнос уже минула, значно більший вплив справляють інші фактори.

У соціологічній, філософській, етнографічній літературі можна зустріти різні трактування поняття нації. Нація розглядається як етнічна категорія, або як нова політична, головною ознакою якої є національна держава. Нацією оголошується єдине громадянство. Зустрічаються й еклектичні трактування, коли заявляють, що нація — це не чистий етнос, а об´єднання, яке одночасно носить і етнічний, і політичний характер.

Для того, щоб розібратися у тому, що ж являє собою нація, слід розмежовувати питання про природу спільноти та фактори Ті розвитку, про природу нації та її участь у політичних процесах. Немає сумніву, що створення єдиної централізованої держави сприяє становленню нації. Немає сумніву, що нації можуть підключатися до політичних процесів, утягуватися у боротьбу за владу, та це не змінює природи самої нації як культурної спільноти.

Звичайно, нація відрізняється від попередніх форм етносів. Це більш високий ступінь розвитку культури, що виражається у більш зрілій ціннісній свідомості нації (її потреб, інтересів, цінностей), багатстві норм, у розвинутій літературній мові, більш глибокому характері свідомості, здатності до більш активної дії в ім´я розвитку культури. Нація — своєрідний ступінь розвитку культури. Значення спільності походження виявляється лише у знятому вигляді, опосередковано, через фіксацію спільності походження у культурі народностей, в історичних традиціях. Нація охоплює значно більшу кількість людей. Всередині нації довгий час можуть зберігатися етнічні групи. В нашій країні в результаті тривалого тісного спілкування склалася українська нація, яка включає у себе етнічні групи українців західної, східної, південної частин України. Єдине ж громадянство включає, крім українців, представників інших націй, народностей. Це політична спільнота, існування якої регулюється політичними нормами, які в сучасному світі є більш ефективними, ніж культурні орієнтації. Напевне, це і живить прагнення до ототожнення нації з громадянством. Поширені визначення нації шляхом перерахування таких ознак, як спільність походження, території, мови, економічного життя, держави. Проте дослідники справедливо відзначають, ідо спільна територія, спільність економічних зв´язків, єдина держава — це скоріше передумови виникнення нації, ніж її ознаки [2].

Про те, ідо держава не є і не може бути ознакою нації, свідчить той факт, що з 132 держав світу у 70-ті роки лише 9% були етнічно гомогенними (однорідними), 40% мали в своєму складі 5 та більше етнічних груп [ІЗ]. Багато крупних розвинутих держав (США, Великобританія та ін.) є поліетносами. При цьому багатовіковий історичний досвід показав, що ніякі державні кордони не можуть окреслити культурну різноманітність народів, їхню етнічну самосвідомість.

Разом з тим штучна побудова поліетнічної держави за національним принципом — джерело багатьох протиріч, бід, що можна проілюструвати на прикладі розвитку Радянського Союзу. У відповідності з принципом федеративного національно-державного устрою народи були "жорстко" прив´язані до конкретних державних утворень. Ті, що мали територіальний статус та власну державність, оголошувалися націями, хто не мав, або жив за кордоном, оголошувалися національними групами. Так національнодержавний устрій створював певну ієрархію національно-етнічних утворень, і все це в умовах цоліетнічного характеру республік.

Очевидно, точніше було б визначити націю через категорії спільності культури та її самосвідомість.

У зв´язку з цим у нашій літературі було висловлено справедливу думку про те, що "національність має стати приватною справою громадянина, об´єктом його культурних, мовних та побутових переваг" [б]. Це не виключає того, що держава покликана охороняти права й свободи націй, сприяти їхньому розвитку.

Етнічність

Формування націй, як і більш ранніх спільнот, пов´язане з усвідомленням належності до спільноти, прийняттям її цінностей, норм.

Англійський соціолог Е. Геллнер, відомий своїми працями з проблем розвитку нації, підкреслює, що нації у цьому значенні — це продукт людських переконань, пристрастей, схильностей [З].

Етнічність передбачає почуття єдності, яка виражається через протиставлення "ми — вони". Якщо відсутнє почуття належності до спільноти, усвідомлення відмінностей її культури від інших, немає і соціальної спільноти. Тобто специфіка етнічного зводиться переважно до змісту етнічної свідомості та самосвідомості. Остання, на думку І. С. Кона, є головною ознакою.

В Енциклопедії американських етнічних груп, виданій Гарвардським університетом наприкінці 70-х років, зазначалося, що будь-яка сукупність людей, котрі заявили про своє походження і культурну відмінність, може розглядатися як етнічна група. Ознаками "етнічності", що можуть варіюватися у різних комбінаціях, називалися: спільне історико-географічне походження, раса, релігія, вірування, мова або діалект, зв´язки, які виходять за межі родинних, сусідських та общинних кордонів, цінності, традиції, символи, література, фольклор, музика, кулінарні уподобання, поселенські особливості, інтереси, інститути, що обслуговують та підтримують групу, внутрішнє почуття відмінності, відмінність, що сприймається зовнішньо.

Етнос часто визначають як групу людей, які розмовляють однією мовою, визнають спільність свого походження, володіють комплексом звичаїв, цінностей, традицій, що різняться від інших.

Та чи не втратила свого значення етнічність у сучасну епоху масових переміщень, урбанізації, масової культури?

Серед соціологів та політологів аж до 70-х років існувала думка, що суспільне значення етнічності буде поступово спадати, оскільки в міру розвитку індустріального суспільства стиратимуться релігійні, культурні та інші етнічні відмінності. Проте життя розбило подібні твердження, бо останні десятиліття продемонстрували відродження етнічності, активізацію національних рухів на всіх континентах.

У країнах СНД повсюдно пожвавилися етнічна, національна самосвідомості, активізувалася боротьба за встановлення самостійної національної держави.

У сучасну епоху етнічність, етнічна своєрідність зберігають своє значення. Більш того, виявилося, то в умовах зростання соціальної напруги, поглиблення кризи звернення до етнічних коренів виконує захисні функції, символізує сталість, спокій. Це звернення до норм, цінностей основ життя, які розвивалися та зберігалися протягом життя багатьох поколінь. Етнічність привертає природнім характером зв´язків, нормами, які несуть відбиток безпосереднього спілкування близьких за духом та способом життя людей.

І ще одна важлива обставина. Якщо раніше, у доіндустріальних суспільствах, усвідомлення етнічності було властивим лише еліті, то в сучасному світі у зв´язку із загальним зростанням грамотності, освіченості населення, діяльністю засобів масової інформації уявлення про етнічне, національне формується у свідомості мас людей. Внаслідок цього національна ідея набуває величезної сили. Вона згуртовує маси навколо однієї системи цінностей, відіграє велику роль у розвитку національних рухів.

Етнічність не може зникнути, бо вона уособлює культурне надбання. Зникають лише конкретні форми культури, що постійно розвиваються. На зміну нації прийде форма спільноти, яка об´єднає іще більшу кількість людей і станс формою більш високої культури. Її утвердження може бути результатом усвідомлення зв´язків людей цілих континентів, зон земної кулі, усвідомлення єдності всіх, хто живе на землі, і т. ін.

Кожний новий ступінь розвитку культурних спільнот представляє й більш високий ступінь розвитку культури суспільства, охоплює більшу кількість людей і в цьому плані великою мірою сприяє їхньому об´єднанню і сталості суспільства в цілому.

Соціальні характеристики національно-етнічних утворень, соціальна нерівність

Сучасні етнічні групи, нації різняться за рівнем розвитку, за своїми соціальними характеристиками, за положенням у системі національно-етнічних утворень окремих країн. Незважаючи на руйнування світової національно-колоніальної системи в суспільстві зберігається розподіл на передові, багаті нації та відсталі етнічні групи, пануючих та пригноблених, тих, які переслідуються. Ще існує каста "недоторканих" в Індії, расова дискримінація, апартеїд в Африці. Світ ще пам´ятає про геноцид — насильницьке знищення цілих народів, зокрема, євреїв під час Другої світової війни, режим Полнота і Кампучії.

У сучасних розвинутих країнах проголошуються ріпні права всіх націй, народностей. Багато робиться для розвитку слаборозвинених етнічних груп, але у прихованому вигляді дискримінація ще існує. У США, наприклад, сегрегація, тобто фізичне й соціальне розмежування категорій людей за расовою ознакою, формально відмінена (зокрема, шкільна сегрегація була відмінена ще в 50-ті роки, побудова збройних сил за расовим принципом — у 80-ті роки), та її прояви ще існують. Дослідники національно-етнічних проблем, детально аналізуючи становище різних груп, показують, що представники малих етнічних груп та груп національних меншин мають, як правило, менший доход, зайняті менш престижною працею, менш освічені, відсторонені від влади [8, с. 295 — 309|.

Складна картина національно-етнічних процесів була характерною для Радянського Союзу. В країні було заборонено національну дискримінацію, проте цілі народи зазнали примусового переселення. Для СРСР був характерний курс на розвиток малих та слаборозвинених народів. Багато з них вперше отримали свою писемність, літературу, економічні та політичні умови для вільного розвитку. Разом з тим, процеси посилення міжетнічної взаємодії та прорахунки в національній, у тому числі мовній політиці, призвели до того, що деякі етнічні групи, що переживали процеси етнічного становлення, розчинилися, зникли як самобутні утворення. Зокрема, це стосується окремих народів Півночі. Скоротилася й загальна кількість національно-етнічних утворень. Коли у 1926 р. нараховувалося 57 національних та 75 етнічних груп, то у 1979 р. — 35 національних і 17 етнічних груп.

Подаючи реальну допомогу у розвитку етнічних та національних груп у межах державних утворень, держава разом з тим переслідувала активні виступи на захист національної культури, національних рухів за самостійний національний розвиток.

Складність, суперечливість ситуації посилювалася неоднорідністю національно-державних утворень. У Юз 15 республік представники некорінних національностей склали більше 1/4. У Казахстані, Киргизії — більше 1/2. В Україні з 51,7 млн. населення українці склали 37,4 млн.

Створення єдиного народногосподарського комплексу, єдиної політичної та ідеологічної системи сприяло зближенню національно-етнічних утворень. У всіх республіках були створені крупні промислові та культурні центри, з явилася власна інтелігенція, у тому числі наукова й управлінська, кваліфіковані робітники, власна номенклатура. Відбулося зближення республік за рівнем освіти. Коефіцієнт варіації, наприклад, за рівнем освіченості на 10 тисяч населення знизився з 0,5 у 1940 році до 0,1 у 1980. Чисельність студентів вузів на 10 тисяч населення склала в РРФСР — 219, УРСР — 175, у БРСР — 181, Узбекистані — 173, Казахстані — 169, Вірменії — 187. У 1980 р. вищу та середню освіту в СРСР мали 67% населення у віці 16 років і старші, у тому числі у Таджикістані — 61,3%, Киргизії — 64%, Туркменії — 65,5%, Казахстані — 66,5%.

Про інтенсивність процесів зближення свідчило збільшення кількості змішаних шлюбів. Якщо у 1970 р. змішані шлюби складали 13,5% всіх сімей, то у 1989 - 18%, в Україні — 25,3%. Про зближення свідчило й поширення російської мови як мови спілкування. У 1970 р. — 41,0 млн. чоловік, а у 1979 р. — 61,3 млн., тобто близько половини всього неросійського населення країни заявили, що вільно володіють російською мовою. Активне поширення російської мови помічене у білорусів, нею володіють 57%, 25% визнали її рідною. Серед українців, відповідно, 50% і 17%. За даними 1989 р. 6 з 7 городян володіли російською мовою. Активний процес урбанізації, міграції сільського населення до міста сприяли цим процесам.

Разом з тим не слід перебільшувати значення цих показників зближення. Нації, народності різнилися між собою за характером, рівнем соціальних процесів, що відбувалися всередині них. Були нації, які вели переважно міський чи сільський спосіб життя. Народи, що населяли європейську частину Союзу, були переважно городянами. Серед корінних національностей Середньої Азії переважали сільські жителі. Серед росіян городяни складали 77%, серед вірмен — 71%, естонців — 64°6, українців, латишів — 63%, казахів — 32%, серед молдаван, узбеків — 30%, киргизів — 21%. Відповідно, селяни серед росіян складали 6%, естонців — 11%, серед киргизів — 24%, туркмен — 45%.

Нації різнилися за своїм соціально-професійним складом. Серед естонців працівники кваліфікованої розумової та фізичної праці складали 81% у місті та 76% на селі. У росіян, українців, естонців, вірмен, латишів інтелігенція складала 1/4 частину населення, у народів Середньої Азії, молдаван — 1/7 частину. Частка зайнятих некваліфікованою фізичною працею серед росіян, білорусів, українців, латишів, естонців була майже вдвічі меншою, ніж у туркмен і таджиків.

Не можна не бачити, що зближення національно-етнічних утворень мало й негативні соціальні наслідки. Воно гальмувало розвиток національних культур. Становище посилювалося прорахунками національної, у тому числі мовної політики, що виявлялося у скороченні числа національних шкіл, учбових програм навчання рідній мові, видань літератури національними мовами. Якщо у 1926р. у Білорусії було з 5471 школи 4941 білоруська, інші — російські, українські, польські, литовські, естонські і т. ін., то у 1980-ті роки існувало лише кілька білоруських шкіл на фоні російських. В Україні також різко зменшилася кількість українських шкіл. Поширення двомовності сприяло асиміляції етнічних та національних груп, які переживали становлення, посилювало нерівноправність крупної розвинутої нації та невеликих національних утворень.

Міграція населення, зближення національно-етнічних спільнот створювали цілий ряд труднощів у етнічних процесах. В Естонії, приміром, вона призвела до зміни національного складу жителів республіки, що викликало стурбованість корінного населення. З 1939-го по 1989 рік питома вага естонців знизилася на 1/3, а деяких національностей зросла майже в 10 разів. У результаті посиленої міграції в Україні у 80-ті роки кількість українців зменшилася за 10 років (1979 - 1988) на 1,5%.

Соціальні особливості, відмінності національно-етнічних спільнот особливо яскраво виявилися у специфіці свідомості. Це можна спостерігати на матеріалах міжрегіонального дослідження соціально-культурного розвитку та національної самосвідомості, проведеного під керівництвом Ю. В. Арутюняна у 70-ті та 80-ті роки. З одного боку, у дослідженні була зафіксована тенденція утвердження загальних норм способу життя, прилучення до загальнолюдських цінностей. З іншого боку, цілком очевидне прагнення до самостійного національною розвитку. Було встановлено, що національні почуття виявляються яскравіше в інонаціональному середовищі. Туга за батьківщиною, почуття спорідненості, солідарності гостріше відчувалися, наприклад, росіянами у Талліні, Ташкснті, аніж у Москві [І].

Що ж ріднить, змушує ідентифікувати себе з національною групою? Опитувані називали мову, культуру, звичаї, але практично ніхто не згадував соціально-політичні якості, політичні особливості. Це свідчить про те, то етнос сприймається як культурна, а не політична спільнота. Проте рівень ставлення до елементів культури різний. У Москві мову називав кожний четвертий, у Талліні таких було вдвічі більше.

Різна орієнтація на близькість міжнаціональних зв´язків. Так, в Естонії більше 50% висловлювалися на користь однонаціонального оточення на роботі, 20% — на користь мононаціональних шлюбів. У Росії, в Україні переважна більшість не знає такої орієнтації.

Чи необхідна фіксація національності в документах? Відповіді на це питання показали: чим вище культура, освіченість населення, тим менше прагнення до закріплення належності до національної групи. Чим вище освіта, кваліфікація, тим рідше висловлюються за фіксацію національності, і навпаки. Тобто прагнення до формалізації національності знаходиться у зворотній залежності від соціально-культурного портрету. Хто більш лояльно ставиться до міжнаціональних відносин, міжнаціональних шлюбів, до полінаціонального оточення, той виступає проти формалізації національної належності. У якійсь мірі відповіді на це питання відобразили загальну ситуацію в країні. У 80-х роках лише дві держави світу — СРСРта ПАР — офіційно фіксували національне походження.

Можна виявити і відмінності у ставленні до основних цінностей. У всіх народів найвищу оцінку одержала сім´я. Та у естонців і росіян за сім´єю йшли цікава робота й матеріальний добробут, у узбеків — повага оточуючих та спокійне життя. У народів європейської частини СРСР спокійне життя посідає одне з останніх місць. Очевидно, тут виявився вплив стійких історичних традицій.

Відрізнялися норми родинних стосунків, побутової культури. Якщо на думку 90% узбеків, слід дістати згоду батьків на шлюб, то для переважної більшості росіян, естонців згода батьків не є обов´язковою. У Саратові у 45% сімей чоловіки вважають необхідним допомагати у веденні домашнього господарства, у Тбілісі та Кишиневі — 20%, у Ташкенті — 5%.

Найбільш яскраву картину національної свідомості дає аналіз молодіжної студентської свідомості, вона швидше, безпосередніше і гостріше реагує на новації у соціальному житті, в тому числі у царині національно-етнічних відносин. У 1988 р. у ІЗ республіках проводилося всесоюзне соціологічне дослідження, яке зафіксувало ставлення студентів до проблем міжнаціональних відносин в умовах загострення міжнаціональної ситуації [9]. Як показали наступні події, студенти дуже точно помітили гостроту міжнаціональної ситуації у різних регіонах. Вони відзначили наростання напруги у Латвії, Естонії, Литві, Вірменії. Майже половина опитуваних заявила, що стикалася з недружнім ставленням до себе через національну належність, 46% відчували це на вулиці, в магазині, на ринку та в інших громадських місцях, що було скоріше виявом роздратованості, пов´язаної з невлаштованістю у побуті, дефіцитом товарів та низькою культурою спілкування, а не проявом націоналізму. Крайній ступінь національної неприязні (до всіх національностей, крім власної) виявили лише 0,9% опитуваних, 25% відзначили негативне ставлення до окремих націй. Найбільш терпимими виявилися українські студенти — 16%. Найбільшу нетерпимість виявили у Вірменії, Литві, Москві. Спільна діяльність (навчання, робота) різко знижують міжнаціональну неприязнь. 85% студентів підкреслили багатонаціональність своїх друзів, 70% взагалі не пов´язуть своє ставлення до людей з їхньою національною належністю. Національна ознака виявилася майже несуттєвою у виборі майбутнього супутника життя в українських, російських, білоруських студентів і достатньо вагомою у прибалтійських, вірменських, молдавських.

Створення самостійної національної держави в Україні, безумовно, сприяє подальшому розвитку української національної свідомості, української культури. Разом з тим, цей розвиток досить складний та суперечливий, оскільки реалізується в умовах кризи суспільства. Ставлення до мови, приміром, виражає ставлення до національної культури. Однак у сучасних умовах це більш складне ставлення, бо включає у себе реакцію на форми використання мови, що склалися, методи впровадження мови. Так, прийняття в Україні закону про мову, який передбачає перехід на українську мову ділового спілкування, викладання і т. ін., як показало дослідження у східному та південному регіонах України, призвело до помітного зменшення прибічників загального переходу на українську мову. Особливо помітно (більше, ніж у 4 рази) зменшилася кількість прибічників утвердження української мови радикальними методами [10, 16].

Зросла орієнтація більшої частини жителів східних та південних регіонів на офіційне визнання рівноправного статусу російської мови. Це пояснюється у першу чергу прагненням зберегти органічний для них спосіб мислення, висловлювання, звичну для них культуру. В Харкові, приміром, за даними 1993 р., розмовляють в сім´ї українською мовою лише 15%, спілкуються з сусідами, друзями — 19%, користуються на роботі, у громадських місцях — 12% [16]. Разом з тим більша частина жителів відчуває інтерес до української культури. Відбулися зміни в числі бажаючих навчати своїх дітей в українських школах і т. ін. Це стосується не лише українців, а й росіян. За рівноправне використання російською та української мов висловилося більше половини виборців України, опитаних за час виборчої кампанії у 1993 р. Дослідження показали, що мовна проблема в Україні ще не є гострою і не носить політичного характеру, та легко може стати такою, якщо мова буде насаджуватися силовими та директивними методами. Це стосується і проблем міжнаціональних відносин у цілому. Події останніх років у країнах СНД переконують, що міжнаціональний мир — явище досить тендітне, здатне до швидких змін, у тому числі і під впливом недостатньо зважених політичних рішень. Загострення міжнаціональних відносин у колишніх республіках Радянського Союзу, збройні сутички між ними — яскраве тому свідчення.

Для національної свідомості завжди характерні певні переваги, національні симпатії або, навпаки, антипатії, забобони, стереотипи негативного чи позитивного ставлення відносно рас та етнічних меншин. Збройні сутички, як правило, означають крайню соціальну напругу, ворожість по відношенню до народу в цілому, вибух націоналістичних почуттів. Повсюдно можна спостерігати розвиток націоналізму. Та важливо не змішувати націоналізм з національною свідомістю. Національна свідомість виражає інтереси, цінності національно-етнічних спільнот. Будь-яка національна свідомість має уяву про свою відмінність від інших, почуття гордості, захоплення власним народом. Націоналізм — це проповідь національної винятковості, національного егоїзму та обмеженості. Націоналізм означає прагнення забезпечити перевагу своєї нації, задоволення її інтересів без урахування інтересів інших народів, або навіть за рахунок їхнього ущемлення. При цьому вирази, прояви націоналізму можуть бути різними. На жаль, у нашій літературі, в офіційних документах зустрічається змішування цих понять і під націоналізмом розуміють національну свідомість.

У розвитку національних відносин діють дві тенденції: розвиток національної самостійності і тенденція зламу національних перепон, пов´язана з інтеграційними процесами. Суспільство покликане сприяти і тій, і іншій тенденціям, важливо усувати протиріччя між ними, добиваючись, щоб прагнення до самостійності і об´єднання відбувалося не за рахунок поневолення народів.