9.1. Основні тенденції розвитку культури в XX ст.

Розвиток зарубіжної та вітчизняної культури уXX — на початку XXI ст. відбувається у складних, часто суперечливих обставинах,коли соціальні, політичні, військові, екологічні катаклізми впливають налюдську особистість, змінюють її ціннісні орієнтири, трансформуютьсоціокультурний розвиток.

На рубежі XIX—XX ст. у світі завершуєтьсяперехід до капіталістичного способу виробництва, створюються могутні монополії,провідні західні держави розподіляють світ на сфери впливу, колонізуючивідсталі в економічному відношенні країни. Науково-технічна революція,започаткована у XIX ст., істотно вплинула на розвиток виробничих сил, сприялаіндустріалізації, урбанізації, піднесенню загального освітнього рівнянаселення.

На фоні загального економічного зростання напочатку XX ст. у світі наростають економічні і політичні протиріччя, що,зрештою, призводять до Першої світової війни та соціальних революцій. Першасвітова війна (1914—1918 pp.) мала катастрофічні наслідки для людськоїцивілізації, оскільки знищила традиційні уявлення про гуманістичні ідеали,створила сприятливі обставини для Жовтневої революції 1917 р. в Росії, що надовгі десятиліття поділила світ на два ворожих табори.

У 20-х pp. провідні західні держави на певнийчас вступають у період економічного зростання, створюється Ліга націй (1919)—міжнародна організація, що ставила на меті обмеження озброєнь, боротьбу за мирі безпеку народів. У цей час на Заході зростав рівень життя населення,поліпшувалися умови праці і соціального захисту робітників, зменшуваласякількість масових виступів. На жаль, період соціально-економічної стабільностівиявився нестійким. Деяким державам (США, Франція) вдалося подолати кризовіявища демократичними засобами. Проте в ряді країн до влади приходять радикальнонастроєні політики. Фашистська диктатура встановлюється в Італії (Б. Муссоліні,20-ті pp.), у Німеччині до влади приходять нацисти на чолі з А. Гітлером, вІспанії розпочинається громадянська війна.

У XX ст. в ряді країн встановлюютьсятоталітарні режими. Тоталітаризм (фр. totalite — сукупність, повнота, від лат.totus — увесь, цілий) — форма державного правління, що характеризується повним(тотальним) контролем суспільства, ліквідацією демократичних свобод (СРСР,фашистська Німеччина, згодом Китай). Сфера культури за таких умов такожпідконтрольна державному впливу. За умов відсутності свободи творчості митцізмушені дотримуватись певних регламентованих приписів, обмежень, а мистецтво вцілому має обґрунтовувати ідеї, що проголошуються владою. Тоталітарна державабореться з усіма мистецькими напрямами та діячами культури, які не підтримуютьофіційного курсу, не дотримуються державної ідеології. Проголошується цілковитепідпорядкування інтересів і свободи особистості інтересам держави. Формуєтьсятоталітарна свідомість, коли людина, не маючи змоги брати участь у громадськомужитті, вірить, що правляча партія та її лідер повністю виражають її інтереси,стає пасивною, з пригніченою психікою, безпринципною.

Друга світова війна (1939—1945), жорстокіша ікровопролитніша за попередню, вплинула на світогляд мільйонів людей.«Багатомільйонні людські жертви, втрата незліченних матеріальних і культурнихцінностей підірвали віру в гармонію світовлаштування, спонукали до переглядупопередніх уявлень про призначення і критерії культури, духовності».

У XX ст. руйнуються колоніальні імперії, якімали численні володіння в Азії, Африці, Латинській Америці. Позбулися своїхзаморських територій Великобританія, Франція, Іспанія, Португалія, Голландія,Італія тощо, натомість на політичній карті світу з´явилися нові молодінезалежні держави. У кінці століття зазнала краху світова соціалістична системаі розпалася одна з найбільших тоталітарних держав — Радянський Союз.

Новітній час в історії людства — це період,коли наукові відкриття та технічні досягнення не лише поліпшували якість життя,а призводили до глобальних екологічних катастроф, сприяли створенню зброїмасового знищення, причому науковці не передбачали трагічних наслідківзастосування своїх відкриттів у майбутньому. Нобелівські лауреати П. Кюрі, М.Склодовська-Кюрі, Е. Резерфорд, Н. Бор, досліджуючи питання радіоактивності тавідкриваючи нові хімічні елементи, не знали, що колись їхні наукові здобуткиперетворяться на жахи Хіросіми і Нагасакі чи Чорнобильську катастрофу.

Глобальними техногенними катастрофами зтяжкими наслідками для навколишнього середовища людство розплачується також занадмірну урбанізацію.

XX століття позначилося також нечуванимгеноцидом, гонкою озброєнь, дегуманізацією суспільних відносин. У той же часлюдина нечувано розширює свій науковий і творчий потенціал, реалізує ідеї, якіраніше вважалися фантастичними, а в галузі художньої творчості прагне знайтинові, нетрадиційні форми самовираження. У минулому столітті людство почалоусвідомлювати «історію як процес самореалізації людини в культурі».

Отже, західна культура XX ст. розвивалася утісному зв´язку з політикою, в умовах, коли змінювалися стереотипи людськоїповедінки з орієнтацією її на діловитість, підприємливість, уміння забезпечитисебе і родину матеріальними благами.

На рубежі XX—XXI ст. людство зіткнулося зпроблемами, від вирішення яких залежить доля цивілізації. Ці проблеми прийнятоназивати глобальними (фр. global — загальний, всесвітній, від лат. globus —куля) — загальними, поширеними на всю планету. До першорядних з них сьогодніналежать подолання екологічної кризи, пов´язаної з катастрофічними наслідкамилюдської діяльності; відвернення війни із застосуванням зброї масовогознищення, створення без´ядерного ненасильницького світу; подолання голоду,злиднів, неграмотності; пошуки нових джерел сировини, що забезпечили бнаступний розвиток економіки.

На зміст західної культури впливали науковівідкриття та технічні здобутки в різних галузях: освоєння космосу, розвиткукомп´ютерних технологій, систем комунікації, появи нових синтетичнихматеріалів, досягнення в галузі біології (клонування, генна інженерія). Завдякитаким глобальним змінам сучасне суспільство називають «постіндустріальним», «інформаційним»тощо.

Західна культура, особливо образотворчемистецтво, розвивалася у двох напрямах:

—  дальшийрозвиток реалізму класичного мистецтва, удосконалення і пошук нових формвиразності у межах цього художнього напряму;

— пошукипринципово нових засобів художньої виразності, що привели до появи культуримодернізму.

Для художньої культури XX ст. властивівідсутність єдиного мистецького стилю і панування цілого ряду течій, особливо вобразотворчому мистецтві; зв´язок митців з політикою, протистояння їхмілітаризації, гонці озброєнь, кровопролитним війнам, боротьба за мир, протифашизму і тоталітаризму; філософічність культури, постійне оновлення засобівхудожньої виразності, коли на зміну одному напряму приходить інший; поява новихвидів мистецтва (кіно і телебачення), що роблять значний вплив на маси.

На рубежі XIX—XX ст. все більше європейськихмитців відмовляються від традиційних форм виразності і шукають нові естетичнізображальні засоби, відмінні від реалістичних. У цей час виникає великакількість несхожих між собою художніх напрямів, які прийнято називати терміном«модернізм». Модернізм (фр. moderпе — сучасний, новітній) характеризуєтьсярозривом з ідейними і художніми принципами класичного мистецтва, відмовою відвідтворення чуттєво-конкретної дійсності, предметності світу. Модернізмвідмовляється від правдоподібності, відображення реальних узагальнених образівта форм реального життя.

Модернізм — це своєрідна художньо-естетичнареакція на економічну, політичну, духовну кризу буржуазного суспільства XX ст.

Зараз у культурології використовуються двапоняття — «модерн» і «модернізм». Модерном називають мистецтво кінця XIX —початку XX ст. Хронологічні рамки модернізму — початок XX ст. — 60-і pp.Культуру від 70-х pp. XX ст. до наших днів прийнято називати культуроюпостмодернізму.

У мистецтві початку XX ст. виникає такожавангардизм (фр. avante-garde — передовий загін), що об´єднав найрадикальнішікола модерністів, які прагнули докорінно оновити художню практику, шукалиноваторські засоби вираження форми і змісту творів, боролися за все нове умистецтві.

Модернізм виявився в усіх галузях художньоїтворчості. Основні естетичні принципи модернізму в літературі — потіксвідомості, в образотворчому мистецтві — заперечення зображальності, у музиці —заперечення звукової організованості (мелодії, гармонії, поліфонії; електроннамузика), в театрі — відсутність логіки розгортання драматичної дії. Частоформалістичне новаторство для митців ставало самоціллю. З´являються нові жанри:колаж, інсталяція, хепенінг, перформанс тощо. Для модернізму характерніелітарність, відстороненість від масової культури.

Найбільшого поширення модернізм набув уобразотворчому мистецтві. Батьківщиною модернізму стала Франція. У Парижі,французькій столиці, на початку XX ст. жило і працювало багато молодихталановитих художників, вихідців з різних країн, які шукали нові шляхи умистецтві: П. Пікассо, А. Матісс, Ж. Брак, А. Модільяні, М. Шагал, О. Архипенкота ін. Молоді художники влаштовували виставки своїх творів, дискутували з приводурізноманітних художніх течій.

Одним із перших напрямків модернізму напочатку XX ст. став фовізм (фр./auves — дикий), для якого характерна кольороваекспресія, поєднання яскравих кольорів, декоративність, життєрадісність,пластична деформація предметів. Фовізм як напрям з´явився у 1905 р., колимолоді художники (А. Матісс, А.Марке, Ж. Руо, А. Дерен) виступили з критикоюнатуралістичної правдоподібності класичного живопису, зокрема імпресіонізму.

Визначним представником фовізму був АнріМатісс. Творчості художника («Червоні рибки», «Танок» (іл. 1), «Музика»)властиві життєствердність, оспівування молодості і грації. Дослідникивідзначають мотиви давньогрецького вазопису у творах французького художника.Сучасники фовістів побачили у їх творах лише відмову від вишуканостіімпресіоністів. Проте «Фовізм був спробою повернути живопису первинну силу іперебороти вишуканий естетизм кінця століття, хисткість форм, душевне сум´яттяхудожників, вдихнути в мистецтво молодість і здоров´я, збільшити силу йоговпливу, прискорити темп і цим надати йому сучасного відчуття життя».

Один з найвідоміших напрямків модернізму —кубізм — з´явився у 1908 р. Основоположниками цього напрямку вважаються П.Пікассо, Ж. Брак, Ф. Леже. Це була перша течія в живописі, яка повністювідмовилася від естетичного принципу наслідування дійсності класичногомистецтва.

Кубісти вважали, що живописний твір повиненпередавати якісь узагальнені філософські ідеї, а не об´єктивні реалії життя.Кубізм (фр. cubisme, від cube — куб) — напрям, представники якого зображувалидійсність у вигляді комбінацій геометричних форм (куба, кулі, циліндра, конусатощо) та деформованих фігур. Першим кубі стичним твором вважається картина П.Пікассо «Авіньйонські дівчата» (1907). Твір був настільки новаторським, що йогоне відразу сприйняло навіть найближче мистецьке оточення художника. Фігурижінок, зображених на полотні, спотворені і деформовані, плоскі, відсутнясистема перспективи та ілюзія тривимірного простору. Кубісти зображувалилюдську фігуру чи предмети не такими, якими бачили, а такими, якими їх уявляличи знали. У творах кубістів переважає коричнева, темно-зелена, сіра кольоровагама. Часто в картинах кубістів початковий вигляд зображуваного предмета важкоуловлювався («Скрипка і гітара» П. Пікассо (іл. 2)), бо художники черезкомбінації геометричних форм прагнули висловити внутрішню сутність образу, новімоделі світосприйняття.

Батьківщиною експресіонізму стала Німеччина,де у 1905 р. виникла мистецька група «Міст», куди увійшли студентиархітектурного факультету Вищого технічного училища в Дрездені Е. Кірхнер, Ф.Блейль, Е. Хеккель, К. Ротлуфф. Молоді художники, займаючись живописом таграфікою, дискутували про естетичні принципи мистецтва і вважали, що їхня групаповинна єднати класичне мистецтво минулого та сучасну художню культуру як містєднає два береги ріки. Експресіоністи головним вважали відображеннясуб´єктивних уявлень автора, тяжіли до ірраціональності, загостреноїемоційності, що призводило до різких кольорових контрастів, геометричноспрощених форм, деформацій зображуваного, підкреслення предметів чіткимиконтурами графічних чорних ліній («Група художників» Е. Кір-хнера, «Вітрильнічовни в гавані» Е. Хеккеля).

Художники-експресіоністи прагнули якомогавиразніше передати ідейний зміст твору, загострено емоційне суб´єктивнесприйняття світу, не надаючи уваги точності відтворення об´єктивної реальності,експресіонізм вплинув на інші галузі художньої культури багатьох країн Європита Америки.

Естетичні принципи абстракціонізму виклавосновоположник цього напряму російський художник В. Кандинський (1866—1944) укнизі «Про духовне в мистецтві» (1911). Абстракціоністи (лат. abstractus —відокремлений) цілковито відокремилися від реалістичного зображення предметів іявищ навколишнього світу, намагаючись передати якісь ідеї, боролися протисюжетності в живописі. Такий безпредметний живопис великої уваги надававсемантиці кольорів. В. Кандинський вважав, що білий — колір добра, радості,щастя, асоціюється зі святістю, чистотою; зелений — символ надії, синій — викликаєтяжіння до чогось надприродного; червоний викликає почуття тривоги; фіолетовиймає в собі щось хворобливе, чорний — колір смутку, жовтий — абсолютний колір.

Життя В. Кандинського пов´язане з багатьмакраїнами, відповідно, він зазнав впливу багатьох мистецьких напрямів —імпресіонізму, фовізму, експресіонізму. Художник народився в Москві, середнюосвіту здобув в Одесі, навчався в Московському університеті, згодом жив закордоном — у Німеччині та Франції. У своїй творчості послідовно відходить відвідображення реального світу до напівабстракцій та абстракціонізму, намагаючисьвиразити глибинні істини буття, гармонійно поєднуючи плями, лінії, кольори, щовпливають на людські почуття.

Абстракціонізм набув поширення в російськомута українському живописі напередодні Першої світової війни. Російськийхудожник, поляк за походженням К.Малевич (1878—1935), який народився у Києві,став засновником супрематизму — одного з напрямів абстракціонізму, програмнимтвором цього напряму стала його картина «Чорний квадрат» (1913). Творисупрематизму являють собою комбінації кольорових геометричних фігур (квадрат,трикутник, коло); зображують світ, позбавлений об´ємів і відтінків, звільненийвід побутовості. Супрематисти прагнуть знайти досконалу форму, яка, у поєднанніз кольором, є знаковою. Ідеї супрематизму поділяли О. Розанова, Л. Попова, О.Родченко, Е. Лісицький, В. Татлін тощо. На початку 1919 р. К. Малевичпереїжджає до Вітебська, працює викладачем у художній школі, якою керував М.Шагал. Тут К. Малевич створює групу «Уновис» («Утвердители нового искусства»),об´єднавши своїх однодумців. Художники-супрематисти працювали в різних галузяхі малювали плакати, вивіски, продовольчі картки, створювали рисунки для тканин,декорували будівлі і транспорт. У 1922 р. К. Малевич очолює інститут художньоїкультури в Петрограді, але ідеї художника не могли втілюватися за умов, колимистецтво, «стало частиною загальнопролетарської справи» — за словами В.Леніна. Після організації персональної виставки в Німеччині К. Малевич буварештований. Після виходу з ув´язнення Малевич-художник повертається допредметності («Дівчата в полі», «Сінокіс»), але не до реалізму. Для йогополотен характерний монументалізм, а постаті без рис обличчя (натомістькольоровий овал)— відгомін сумної тоталітарної епохи, коли особистістьпригнічувалася і нівелювалася.

Ще одним основоположником геометричногоабстракціонізму був голландський художник Піт Модріан (1872—1844), для творівякого характерні композиції з кольоровими прямокутниками і квадратами(«Композиція з синім та жовтим»).

Одним з мистецьких напрямів початку XX ст. бувфутуризм (лат. futurum — майбутнє), що прагнув до створення мистецтвамайбутнього, відкидав класичну художню спадщину. Засновником цього напряму єіталійський поет Ф. Марінетті, автор «Маніфесту футуризму» (1909). Футуристи(У. Боччоні, Дж. Балла, Дж. Северіні) вважали, що XX ст. потребує новогомистецтва, яке йшло б у ногу з віком техніки, вітали війну, яка, на їх думку,очистить, оновить суспільство. Футуристи обожнювали техніку, натомість людськіпроблеми цікавили їх менше. У своїх творах намагалися передати динамізм життя івражень людини («Динамізм мускулів» У. Боччоні, «Абстрактна швидкість —автомобіль проїхав», «Динамізм дога на шворці» Дж. Балла).

Футуристи частково запозичують прийомикубістів, розкладаючи предмет на елементи і комбінуючи їх. У Росії та Україніцей напрям відомий як кубофутуризм.

У 1916 р. у Швейцарії виник дадаїзм (фр.dadaisme, від dada — дитячий коник, переносно — дитячий лепет) — модерністськатечія в мистецтві, характерними рисами якої були зумисний примітивізм,антиестетизм (Т. Тзара, М. Дюшан, Г. Грос). Течія зародилася під час Першоїсвітової війни як реакція на жорстоку криваву бійню, розв´язану провіднимидержавами Європи. Дадаїсти стверджували, що життя безглузде, мистецтво і митціворожі людині, не рахувалися з визнаними авторитетами, в тому числі умистецтві. У 1922 р. дадаїзм поєднується з сюрреалізмом.

Сюрреалізм у культурі XX ст. з´явився післяПершої світової війни як реакція на глибоку духовну кризу, що охопила світ впіслявоєнний час. Сюрреалізм (фр. sur-realisme, букв. — надреалізм) джереломхудожньої творчості вважав підсвідоме — сновидіння, галюцинації тощо.

Сюрреалізм продовжував розвивати ідеї дадаїзмупро підсвідому природу творчості, про заперечення класичної культурної спадщинита естетичних цінностей минулого. Джерелом творчості сюрреалісти вважали нереальну діяльність, а підсвідомість. Філософським підґрунтям цього напряму єфрейдизм. 3. Фрейд (1856— 1939) відкрив підсвідоме як самостійну, незалежну відсвідомості основу людської душі. Сюрреалісти були дуже епатажними, протестувалипроти державних інституцій, сучасної цивілізації, різних політичних течій(комунізму, фашизму). Сюрреалісти повністю підтримували думку про впливпідсвідомого на життя кожної людини. Представниками сюрреалізму були художникиА. Бретон, М. Ернст, А. Массон, М. Дюшан, С. Далі, П. Пікассо, письменники Л.Арагон, Е. Іонеско. Один з основоположників сюрреалізму А. Бретон стверджував,що творчість — загадковий процес, який не піддається логічному осмисленню,митець має користуватися лише асоціативними, інтуїтивними методами.Сюрреалістів різних країн єднала ідея соціального бунту.

Художники-сюрреалісти повністю відмовилися відзображення об´єктивної реальності, для їхніх творів властиві спотвореніпропорції предметів та постатей, протиприродне поєднання предметів. Світжорстокий і безжалісний, людина в ньому самотня і нещасна, вважали сюрреалісти,а тому з-під пензля чи пера виходили песимістичні твори про приреченість людськогобуття, очікування смерті, руйнування всього, що оточує людину.

Відомим художником-сюрреалістом був МаксЕрнст. У картині «Слон із Целебесу» (1921) він зобразив резервуар длязберігання зерна у вигляді механічного слона. Типовою для сюрреалізму є атмосферанереальності цієї картини з голою поверхнею землі, жіночою оголеною постаттюбез голови, зіставленням не пов´язаних між собою предметів, порушеннямцілісності зображення.

Найвідомішим представником цього напряму бувСальвадор Далі (1904—1990), іспанець за походженням. На його творчість вплинулатеорія психоаналізу 3. Фрейда, тому його творам властиві зображеннягалюцинацій, марень, психічних відхилень. Композиції його творів ірраціональні,абсурдні, іноді імітують кольорову фотографію («Постійність пам´яті»,«Передчуття громадянської війни» (іл. 3), «Відкриття Христофором КолумбомАмерики», «Апофеоз долара»). Картина «Передчуття громадянської війни» (1936)закінчена за кілька місяців до початку громадянської війни в Іспанії. На фонімертвого пейзажу зображено жахливу конструкцію з фрагментів людських тіл,безглуздо поєднаних. Твір справляє моторошне, відлякуюче враження абсурдностівсякої війни.

На початку Другої світової війни він, як ібагато інших сюрреалістів, виїхав до США. Осмислення жахів світової війниспричинило зміни світогляду художника: з атеїста він став католиком, у своїхтворах звертається до вічних тем добра і зла, зради і самопожертви тощо(«Таємна вечеря», «Христос св. Іоанна на Хресті»).

Найбільших успіхів сюрреалісти досягли у 40—50pp. А 60-ті роки XX ст. позначилися популярним напрямом в образотворчомумистецтві — поп-артом, що орієнтувався на загальнозрозумілість і на противагуабстракціонізму мав предметний характер. Представники цього напрямувикористовували у своїх композиціях побутові предмети, промислові відходи,відтворювали типові продукти «масової культури» (комікси, манекени, плакати,афіші), висловлюючи тим самим свою реакцію на психологію споживання, щопанували в суспільстві (Р. Раушенберг, Е. Уорхол).

Однією з поширених течій 60-х pp. став оп-арт(англ. optical art — оптичне мистецтво), представники якого створюють естетичнесередовище за допомогою світлових і кольорових оптичних ефектів, завдякивживанню лінз, дзеркал тощо. У живописі переважають геометричні комбінаціїліній та плям.

У 60-х pp. набуло поширення так зване«мистецтво дії». Перформанс (англ. performance) — напрям, суть якого полягала увиконанні перед публікою попередньо запланованих дій. Публіка виступає лише уролі глядача. Близьким для цього напряму є хепенінг, в основі якого — виконанняхудожником якоїсь незапланованої дії перед глядачами та з їх участю.Представники боді-арту матеріалом для художньої творчості вважають людськетіло, вдаються до його розмальовування, демонстрації різних поз.

Як реакція на надмірну емоційністьекспресіонізму виникає мінімалізм, що більшого поширення набув в образотворчомумистецтві США, зокрема в скульптурі. Митці вдавалися до використання простихгеометричних форм, їхні твори були повністю позбавлені декоративності. Живописчасто монохромний, а скульптори використовували сучасні матеріали (пінопласт,сталь) та промислові технології (Р. Серра, Ф. Стелла, К. Андре, P. Moppic таін.).

У цей час з´являється кінетичне мистецтво (відгрец. kinemos — руховий, рушійний), представники якого намагалися створюватирухомі конструкції, світлові ефекти, оскільки художників завжди цікавиламобільна зміна форми, можливість трансформувати свій витвір. При цьому митцівикористовують різні матеріали, принципи дії, види руху, джерела руху форми (Н.Шеффер, Ж. Тенглі, Г. Юккер, Б. Стучебрюхов тощо). Відомий твір Гюнтера Юнкера«Танцівники», що змінювався на очах публіки в результаті руху. Композиція являєсобою мішки людського зросту, зсередини проткнуті гвіздками. Коли глядач вмикавмотор, мішки оберталися, наїжачившись гвіздками, які до того звисали вниз.Кінетизм прагне об´єднати в єдине композиційне ціле різні види мистецтва(звукові композиції, світломузику).

Сукупність найновіших течій у світовійкультурі від 70-х pp. XX століття до сьогодення найчастіше називаютьпостмодернізмом. Народження постмодернізму пов´язане з кризовим явищами взахідному суспільстві: так званою «холодною війною», наростанням гонкиозброєнь, американською війною у В´єтнамі, боротьбою трудящих за свої права,молодіжними рухами, екологічними катастрофами, що в останні десятиліттяпостійно супроводжують науково-технічний прогрес (Чорнобильська катастрофа,зменшення озонового шару, глобальне потепління тощо). Останні десятиліття XXст. довели, що людська діяльність, заснована на втіленні в життя найвищихдосягнень інтелекту, поліпшенні якості і комфорту нашого життя, в той же часзгубно впливає на довкілля, сприяє руйнуванню екосистеми і навіть можепризвести до загибелі життя на планеті. Деякі філософи XX ст. (М. Хорк-гаймер,Ю. Хабермас та інші) роблять висновок про те, що людський розум нині є найбільшоюзагрозою існуванню людини. Таке світовідчуття породило безліч напрямів, які вестетичному плані близькі до модернізму, але за зображальними рисами інші.

На відміну від модернізму постмодернізм меншелітарний і більше орієнтований на комерцію. Для постмодернізму головне непроголошення кризи людського буття, а «...заперечення старого, аналіздеформації самих принципів розуміння людського життя, зміна суті, якою керувавсяраніше гуманізм, пошук нових моральних регуляторів та їх нове обґрунтування»1.

Художники в цей період вдаються до колажу,монтажних і відеоефектів, гіпер-реалізму, часто у своїх творах намагаютьсяпоказати нікчемність і величність життя. Предметам побутового середовища частонадають символічного значення.

Живопис постмодернізму відмовляється відзображальності, естетичності, прагне реагувати на важливі проблеми сучасного їмсуспільного життя.

Одним із напрямів постмодернізму єгіперреалізм (інші назви цього напряму: суперреалізм, фотореалізм, слайдизм,документалізм тощо), для якого характерним є наслідування фотографіїживописними та графічними засобами. Напрям виник у період, коли в живописіпереважали напрями, які відмовлялися від забраження об´єктивної реальності, атому поява гіперреалізму викликала значний інтерес. Зображальні засобигіперреалістів значною мірою новаторські. Знову звернувшися до предметності,художники все ж намагалися максимально дистанціюватися від класичногомистецтва. Основою живописного твору ставала не об´єктивна реальність, афотографія чи слайд, бо гіперреалісти вірили, що технічні засоби можутьпередати світ недеформованим, точно і неупереджено. Гіперреалісти, намагаючисьдосягти «надреальності», використовували засоби, не вживані у традиційномумалярстві: акрилові фарби, фарборозпилювачі, трафарети, шліфували і полірувалиповерхню картини, щоб позбутися мазків пензля. Полотна гіперреалістів частобули великого формату, зображували об´єкти з близької відстані (крупнимпланом). У представників цього напряму найчастіше переважала тема великогоміста.

У 70-ті pp. в Західній Європі, Японії,Латинській Америці набув поширення концептуалізм. Представники концептуальногомистецтва відмовлялися від створення традиційних художніх творів, а натомістьзверталися до концептуальних об´єктів у формі ідей чи проектів, якісупроводжувалися написами, текстами, іншими видами позаестетичної документації(Д. Х´юблер, Р. Беррі, Л. Вейнер тощо). Твори концептуалістів поєднуютьнесполучувані предмети, часто побутові речі і супроводжуються певним текстом(написом).

Живопис XX ст. продемонстрував величезнурізноманітність напрямів і стилів, невпинні пошуки митців нових, відповіднихчасові, зображальних засобів.

У літературі XX ст. також простежувалися дві основнітенденції: подальший розвиток реалізму, провідного художнього методу мистецтваслова попередньо-го століття, та розвиток різних модерністських течій.Реалістична проза XX ст. намагалася розвивати і удосконалювати зображальнізасоби роману, сміливо експериментувати, вбирати в себе риси всіх основниххудожніх стилів епохи, не стояла осторонь від життєво важливих проблем епохи(боротьба за мир, антифашистська тема).

Визначними французькими прозаїками першоїполовини XX ст. були Анатоль Франс (1844—1924), Ромен Роллан (1866—1944), АнріБарбюс (1873—1935). А. Франс— автор гротескно-пародійного філософського роману«Повстання ангелів». Р. Роллан у романі-епопеї «Жан-Крістоф» синтезував дванайбільші напрями XIX ст. — романтизм і реалізм, зображуючи духовний занепад уЗахідній Європі напередодні Першої світової війни. А. Барбюс (романи «Вогонь»,«Ясність», «Кільця ланцюга») був не лише письменником, а й громадським діячем,активним борцем за мир. Його романи «Вогонь» (1916) та «Ясність» (1919)викривали імперіалістичну війну, показували наростання соціального невдоволеннясеред солдат. У документально-публіцистичній книзі «Кати» (1926) викривавфашистський терор у балканських країнах.

Реалістичний напрям продовжували розвиватинімецькі прозаїки брати Г. Манн (1871—1950) і Т. Манн (1875—1955), які у 30-тіpp. були змушені емігрувати за кордон, оскільки були діячами антифашистськогоруху. Генріх Манн — автор сатиричних романів «Земля обітована»,«Вірнопідданий», публіцистичних творів, історичної дилогії «Молоді літа короляГенріха IV». Нобелівський лауреат (1929) Томас Манн у романах «Будденброки»,«Чарівна гора», «Доктор Фауст» викривав негативні явища в буржуазномусуспільстві, зокрема духовну кризу, відстоював ідеї гуманізму, демократії іпрогресу.

Антифашизм, антивоєнна тема властиві творчостівизначного німецького письменника Е. М. Ремарка (1898—1970). Учасник Першоїсвітової війни, Е. М. Ремарк кращі свої твори присвятив зображенню «втраченогопокоління», яке, розчарувавшись у духовних цінностях XX ст., шукає опору вміжособистісних стосунках — дружбі, коханні, фронтовому товаристві («Назахідному фронті без змін». «Три товариші», «Тріумфальна арка», «Час жити і часпомирати»). Твори письменника пройняті ідеями гуманізму, осуду мілітаризму тафашизму.

В англійській літературі з´явилися епічнітвори, присвячені аналізу внутрішнього світу людини, пройняті глибокимпсихологізмом. Герберт Уелс (1866—1946) розвивав жанр науково-фантастичногороману («Машина часу», «Війна світів»), гостро сатиричного («Острів доктораМоро»). Фантастичні романи Г. Уелса сповнені геніальних соціально-філософськихпередбачень. Класик англійської літератури Джон Ґолсуорсі (1867—1933) у своїхтворах засудив лицемірство і егоїзм аристократичного суспільства, критикуваванглійську колоніальну політику. Світову славу прозаїкові приніс цикл романівпро долю кількох поколінь буржуазної сім´ї («Сага про Форсайтів» та ін.). Авторзмальовує занепад могутньої англійської буржуазної родини на фонісуспільно-історичних подій. Д. Ґолсуорсі цікавили проблеми теорії літератури. Усвоїх критичних статтях («Література і життя», «Створення характеру влітературі») відстоював принципи реалізму, критикував модерністські течії.

Літературі першої половини XX ст. властивеантивоєнне спрямування — надто важким випробуванням для Європи стала Першасвітова війна. Цій проблемі присвячений кращий твір чеського письменникаЯрослава Гашека (1883—1923) «Пригоди бравого вояка Швейка» (1923), першийваріант якого створений і виданий чеською мовою у Києві. Автор роману — учасникПершої світової війни — засуджує мілітаризм тодішньої Австро-Угорщини, викриваєреакційну сутність усіх її інституцій — поліції, жандармерії, церкви, преси.

Риси реалізму та натуралізму поєднував у своїйтворчості американський письменник, публіцист Теодор Драйзер (1871—1945).Перший роман Т. Драйзера «Сестра Керрі» (1900) — реалістична історія життядівчини з робітничого середовища в тогочасному американському суспільстві —прозвучав запереченням матеріального успіху як втілення щастя. Роман «Дженні Герхард»також торкався жіночої теми і утверджував ідею моральної переваги і чистотилюдини з народу. В «Американській трагедії» письменник показує згубність длялюдини капіталістичних відносин, моральне падіння молодої людини, що прагнебудь-якою ціною досягти життєвого успіху. Тема роману «Геній» — занепадмистецтва і загибель таланту в буржуазному суспільстві. Порушуючи важливіпроблеми в художніх творах (частина з них була заборонена до друку або вилученаз книгарень), Т. Драйзер був активним антифашистом, одним з організаторівМіжнародного конгресу проти війни (1932).

Нобелівський лауреат Ернест Хемінгуей(1899—1961)— американський письменник і публіцист, творчість якого такожпорушує проблеми, які хвилювали його сучасників. Письменник брав участь у боротьбіреспубліканської Іспанії проти фашизму і присвятив цій проблемі репортажі,нариси, роман «По кому подзвін». У романах «Фієста», «Прощавай, зброє!» йдетьсяпро так зване «утрачене покоління». Філософська повість-притча «Старий і море»(1952) є гімном мужності, яку повинна виявляти людина у скрутний час.

Отже, реалізм XX ст. увібрав у себе кращітрадиції літератури попередньої доби, живився багатством соціального таісторичного досвіду народів, виявляв суспільно-політичну позицію митців, їхнюреакцію на всі важливі події, що відбувалися у світі.

Поруч з реалістичним методом, який творчорозвивався, в літературі XX ст., як і в інших видах мистецтва, виникаютьрізноманітні напрями, що об´єднуються загальною назвою «модернізм». Літератори,що тяжіли до модернізму, шукали нові духовно-естетичні засади художньоїтворчості, тяжіли до філософських концепцій екзистенціоналізму, ніцшеніанства,фрейдизму. Одна з головних проблем у літературі модернізму — питання про місцеособистості, індивідуальної свідомості у світі. Літератори-модерністизаперечували класичну спадщину, шукали нові, нетрадиційні естетичні форми ізображальні засоби.

На межі XIX—XX ст. на позначення рядуноваторських напрямів у літературі вживається термін «декадентство» (фр.decadence — занепад). Спочатку цей термін застосовували, характеризуючи власнутворчість, французькі символісти, а потім ним почали позначати інші напрямикінця XIX — початку XX ст. Творчість митців-декадентів була пов´язана зпошуками нових естетичних та етичних цінностей. Декадентам були близькі ідеїпро інтуїтивне пізнання світу, культ «надлюдини», індивідуалізм, формалістичніпошуки, неприйняття дійсності, теорія «чистого мистецтва».

Першою декадентською течією був французькийсимволізм кінця XIX ст. (гр. symbolon — знання). Символісти відмовилися відреалістичного зображення життя, оспівували містичні таємниці, потойбічний світ.Змальовувати це, на думку представників цього напряму, можна лише за допомогоюсимволів. На місце художнього образу митці поставили художній символ, щомістить у собі цілий ряд значень. Символісти намагалися надати своїм творамспівучості, мелодійності, оскільки лише музику вважали справжнім мистецтвом.Тому для поезії поетів-символістів характерна вишукана форма і точне римування,чіткий ритм, алітерації і асонанси. Для символізму характерна поезія малихформ.

Одним з основоположників символізму бувфранцузький поет Поль Верлен (1844—1896). Його поезії із збірок «Сатурнічніпоезії», «Добра пісня», «Романси без слів» пройняті мотивами смутку, самотності.Поет майстерно зображував сумні осінні пейзажі, дощ, намагаючись передатинастрої ліричного героя, а не події. Верлен вважає невід´ємною рисою символізмумузикальність, про що заявляє у своєму програмному вірші «Поетичне мистецтво».

Символістом був також Артюр Рембо (1854—1891).У ранніх віршах поет вітав Паризьку комуну («Паризька військова пісня», «Парижзаселяється знову»). У збірках «Останні вірші», «Сезон у пеклі» він звертаєтьсядо теми романтичного бунту, протестуючи проти сучасних йому реакцій французькоїдійсності. А. Рембо багато працює над формою вірша.

У добу так званого «срібного віку» російськоїпоезії (рубіж XIX—XX ст.) риси символізму властиві творчості Д. Мережковського,3. Гіппіус, В. Брюсова, А. Белого, О. Блока та ін. Для поезії російськихсимволістів властиві мотиви смутку, меланхолії, похмурих осінніх пейзажів,вишукані поетичні форми з великою кількістю звуконаслідувань. На початку XX ст.із середовища російських символістів виділився окремий напрям — акмеїзм (гр.acme — вершина, розквіт, вищий ступінь чого-небудь). До цього напряму належалиМ. Гумільов, С. Городецький, А. Ахматова, О. Мандельштам та інші. Лідериакмеїстів проголосили відхід від символізму з його багатозначнимисловами-символами і повернення до реального життя. Твори поетів-акмеїстівоспівували сильну особистість, утверджували культ біологічного начала в людині,проводили ідею про переважання біологічного над соціальним.

Літературний футуризм виник в Італії напочатку XX ст., лідером цього напряму був поет Ф. Марінетті. У своєму маніфестіфутуристи проголосили про народження нового мистецтва, співзвучного динаміці XXст. з його машинною технікою. Футуристи заперечували традиції класичноїлітератури, у пошуках нових форм створювали нові, незвичні слова ісловосполучення, зберігаючи римування, змінювали традиційну ритміку. Частотвори поетів-футуристів були вкрай формалістичними. Футуризм характерний дляросійської літератури початку XX ст. (А. Кручених, В. Маяковський, В. Хлебниковта ін.).

Експресіонізм з´явився в німецькій літературіна початку XX ст. Термін вперше вжито німецьким поетом Г. Вальденом (1911).Німецькі поети-експресіоністи групувалися навколо журналу «Der Sturm» («Буря»)(А. Еренштейн, О. Кокошка та ін.). Письменники-експресіоністи намагалисявиразити бачення світу через призму авторського «я». Експресіонізм мав виразнесоціальне спрямування, на відміну від інших модерністських течій. Рисиекспресіонізму властиві творчості російських письменників Л. Андреева, О.Серафимовича, В. Вишневського.

Література XX ст. намагалася відобразити новесвітовідчуття. У творах австрійського письменника Ф. Кафки (1883—1924) (романи«Процес», «Замок», «Америка», збірки новел «Спостереження», «Сільський лікар»,«Художник голоду») показано безнадійність людського існування, відчуженняособистості, її самотність в умовах сучасної цивілізації. Конфлікти,відображені Ф. Кафкою, мають соціальний та особистісний характер, його творипоєднують відображення повсякденного життя зі світом нереального.

У час Другої світової війни та післявоєннийчас у світовій літературі виникає екзистенціалізм. Філософським підґрунтямцього модерністського напряму було вчення С. К´єркегора, М. Хайдеггера, К.Ясперса. Характерними рисами творчості письменників-екзистенціалістів булипесимізм, індивідуалізм, суб´єктивізм, заперечення будь-якого насильства.Представники цього напряму вважають, що крім реального існування, людина має щей «екзистенцію» — духовне існування. Життя, за екзистенціалістами, безглузде іабсурдне, це хаотичний потік, позбавлений будь-яких закономірностей. Єдинийвихід для людини, що перебуває в таких умовах, — самогубство або бунт.

Одним з лідерів цього напряму був французькийписьменник і філософ Альбер Камю (1913—1960), ідеї якого мали величезний впливна письменників. Філософія А. Камю ґрунтується на пошуку сенсу людськогоіснування в царині моралі. Згідно з А. Камю, життя — абсурдне, а сенс людськогожиття полягає у творчості. Більшість творів А. Камю мають філософськийпідтекст, звертаються до проблем сенсу людського буття. У філософськомуромані-притчі «Чума» (1947), написаному відразу після закінчення Другоїсвітової війни, втілюється ідея боротьби з безглуздою дійсністю. У творійдеться про чумний табір, де складається особливий спосіб життя. Перебування втаких умовах стає випробуванням для моральних засад мешканців табору.Письменник, якому довелося пережити навалу коричневої чуми фашизму, учасникфранцузького руху Опору, втілює ідею трагічної мужності. Філософське есе «Міфпро Сізіфа» А. Камю написав у час, коли Франція була окупована фашистами, томуідея непокори, мужньої боротьби зі складними обставинами була дуже злободенною.А. Камю цікавила проблема ролі митця в суспільстві. Він вважав, що людинамистецтва повинна бути поза класами чи партіями, хоча і є відповідальною передлюдством.

Істотно вплинув на розвиток західноїлітератури роман ірландського письменника Джеймса Джойса (1882—1941) «Улісе».Автор подає картину беззмістовного буття в умовах сучасної цивілізації,використовує прийом «потоку свідомості», інтелектуалізацію мови, введення вреалістичний сюжет мотивів античної міфології. «Потік свідомості» став частозастосовуватися як художній прийом у літературі, допомагаючи відтворити процесидуховного життя, роздуми і переживання у взаємозв´язках, випадкових асоціаціях,часто алогічних.

У післявоєнній літературі продовжують звучатиідеї боротьби за мир, ідеї гуманізму, інтерес до психоаналізу (Дж. Селінджер,Дж. Стейнбек, У. Фолкнер, Г. Грін, Е. Колдуелл, X. Кортасар, Г. Маркес таінші.). Зарубіжна література і далі продовжує цікавитися проблемами сенсулюдського буття, роллю митця в суспільстві, можливостями самореалізації людиниу технократичному і мілітаризованому світі.

Драматургія і театр XX ст. також зазнализначних змін, хоча продовжували істотно розвивати традиції реалістичного театру,коли форми життя майже збігалися з формами сценічної дії. Визначний англійськийдраматург Бернард Шоу (1856—1950) виступав за створення антибуржуазного театру,висміював мораль буржуазного суспільства («Професія місіс Уорен», «Будинки вдівця»).Демократичними ідеями пройнята комедія Б. Шоу «Пігмаліон». Б. Шоу започаткуваву світовій драматургії жанр драми-дискусії, для якої характерним є зіткнення певнихідеологій.

У 20-х pp. німецький письменник Бертольд Брехт(1898—1956) розробляв теорію «епічного театру» (п´єси «Матінка Кураж та їїдіти», «Кавказьке крейдяне коло» та ін.). Дійство, розігруване на сцені,набуває характеру притчі. Публіка, спостерігаючи гру акторів, не тількиспівпереживає, а й аналізує, робить висновки, бо п´єси німецького драматургазвернені, в основному, до інтелекту глядача. В епічних п´єсах Б. Брехтаробляться великі узагальнення. Наприклад, п´єса «Кавказьке крейдяне коло» несприймається як розповідь про події у екзотичній місцевості, віддаленій відЗахідної Європи, а як «... дослідження проблеми боротьби народу за своємайбутнє, осмислення механізму добра і зла».

У XX ст. у театральному мистецтві, як і вінших видах мистецтва, спостерігається прагнення відійти від традиційкласичного реалістичного відображення дійсності на сцені. Під впливомфранцузького екзистенціалізму в прозі виникає так званий «театр абсурду».Естетичні принципи «театру абсурду» знайшли відбиток у п´єсах С. Беккета(«Чекаючи на Годо»), А. Камю («Калігула», «Непорозуміння»), Е. Іонеско («Стільці»,«Урок», «Носороги» та інші.). Більшість творів цих авторів пройняті песимізмом,зневірою, відображають кризові явища в культурі XX ст., прагнуть показатиабсурд, безглуздя сучасного життя і безпомічність людини в такому світі.

Драматичні спектаклі втрачають логіку дії, бо,згідно з естетичними приписами «театру абсурду», людина існує лише в певнихситуаціях, вчинки її невмотивовані, алогічні.

Складним і суперечливим був розвиток музичноїкультури XX ст. Як і інші види мистецтва, музика цього часу створила справжніхудожні цінності, використовуючи традиції попередньої доби та сміливо вдаючисьдо новаторських експериментів. Саме на прикладі музики яскраво помітнеформування масової культури, орієнтованої на індустрію розваг.

На початку XX ст. перед композиторами, як іперед іншими митцями, постала проблема відображення динамізму епохи, гострихсоціальних проблем, пошуку нових виражальних засобів і рішень, нових формвтілення життєвого матеріалу. Незважаючи на новаторство, музичне мистецтво XXст. пов´язане з класичною музикою XX ст., в тому числі з романтизмом таімпресіонізмом.

Традиції реалізму та романтизму продовжувававстрійський композитор Густав Малер (1860—1911), який у своїй творчості зумівяскраво виразити соціальну обумовленість людських страждань, конфлікт митця ісуспільства (симфонії, хорові та інструментальні твори).

Романтичні риси властиві були творчості С.Прокоф´єва, Д. Шостаковича, Б. Бар-тока (1881—1845), П. Хіндеміта (1895—1963).їх музична спадщина, гуманістична за своєю сутністю, утверджує духовну силу ікрасу людської особистості. Музичне мистецтво XX ст. прагнуло до використаннятрадицій національного фольклору, до синтезу народних інтонацій і творчихзнахідок сучасності (Б. Барток, Я. Сибеліус, К. Шимановський, В.Лютославський).

Виникнувши в кінці XIX ст., у першій половиніXX ст. розвивається імпресіонізм. Композитори-імпресіоністи, як і художники,прагнуть до передачі безпосередніх вражень, художніх асоціацій, суб´єктивнихвідчуттів, психологічних станів. К. Дебюссі (1862—1918), основоположник цьогонапряму, один з найбільших майстрів французької і світової музики на рубежіXIX—XX ст., вважав, що саме краса природи здатна збудити творчу фантазіюкомпозитора. Він виявляв у музиці нові можливості для передачі витонченихвідтінків різноманітної палітри настроїв людини і навколишньої природи, створивособливу мелодику, розширив сферу музичного ритму, гармонії, оркестровки(симфонічна музика: «Ноктюрни», «Море», «Іберія», «Хмари»; вокальні твори:«Мандоліна», «Місячне світло», «В саду» тощо). Творчість К. Дебюссі(композитора, диригента) справила великий вплив на сучасників.

Імпресіоністи зверталися до тем античноїміфології, національного музичного фольклору, середньовічних легенд, екзотикиСходу («Іспанська рапсодія», балет «Дафніс і Хлоя» М. Равеля (1875— 1937);«Міфи», «Маски» К. Шимановського (1882—1937).

У перші десятиліття XX ст. з´являєтьсяекспресіонізм, що певною мірою протистояв засобам музичної виразностіімпресіоністів. Спочатку цей напрям виник у літературі та образотворчому мистецтвіНімеччини та Австрії, а згодом набув поширення у музиці. Жахи двох світовихвоєн, мотиви протесту проти сучасної дійсності, криза свідомості інтелігенції,ідейно-естетичні і психологічні конфлікти епохи, передача суб´єктивного стану —все це намагаються відобразити композитори-експресіоністи. Експресіонізм мавтенденцію до увиразнення якихось явищ, виражав різні емоційні стани людини,настрої жаху, відчаю, безсилля. Основоположником цього напряму став АрнольдШенберг (1874—1951)— австрійський композитор, диригент, педагог. А. Шенбергнамагався максимально дистанціюватися від звичайних класичних музичних засобів,від тонального принципу організації форми. Для побудови мелодій у своїх творахзастосовував додекафонію (дванадцятизвуччя), використовуючи весь набір звуківхроматичної гами. Для музики експресіоністів характерна розірваність, ламаністьмелодійної лінії, різкі перепади звучності, використання людського голосу якмузичного інструменту. А. Шенберг в мелодекламації «Місячний П´єро» (1912),опері «Мойсей і Арон», музичній драмі «Щаслива рука» вперше в музичній історіївводить нотований спів-декламацію, натуралістичні вигуки, різкі перепадизвучності. Після Другої світової війни А. Шенберг пише твори, що викривають злоі насильство («Ода Наполеону» на вірші Д. Байрона, «Уцілілий з Варшави»).Кантата «Уцілілий з Варшави» (1947) — розповідь одного з тих, хто переживтрагедію варшавського гетто в часи фашистської окупації. Тривожні настроїбезвиході, неминучої смерті автор передає засобами, типовими для експресіонізму— жорстким, різким звучанням.

Експресіонізм характерний і для творчостіАльбана Берга (1885—1935) — учня А. Шенберга, хоча він певною мірою зберігзв´язок з традиціями класичного мистецтва. Для кращих творів композиторахарактерні різкі інтонації, близькі до мовленнєвих, підвищена емоційність.

Фактично за рамки експресіонізму виходилатворчість Антона Веберна (1883— 1945) — австрійського диригента, педагога,композитора, який тяжів до певних абстракцій, відходу від усьогоконкретно-образного (кантата «Світло очей», вокальна та інструментальнамузика). Пишучи вокальні твори, звертається до німецької поезії (И. В. Гете, Р.Рільке). В інструментальних творах прагне до лаконічності, відмови від повторіву музичній композиції.

У першій половині XX ст. з´являєтьсянеокласицизм, який протистояв модерністським пошукам, продовжував розвиватикращі традиції музичного мистецтва попередніх епох, намагався відійти відгострих проблем сучасності. Представники цього напряму виявляли інтерес донаціонального фольклору та творчості композиторів минулого («Класична симфонія»С. Прокоф´єва).

Представником неокласицизму у Німеччині бувкомпозитор, диригент і музичний теоретик Пауль Хіндеміт (1895—1963), для якогоестетичним зразком стала творчість И. С Баха (опери «Свята Сусанна», «ХудожникМатісс», «Гармонія світу», балети «Демон», «Чотири темпераменти», симфонічна ікамерна музика).

Російський композитор І. Стравінський такожзвертався до традицій інструментальної культури минулого, перш за все творчостіИ. С Баха. Неокласицист І. Стравінський поєднував здобутки своїх попередників знайновішими досягненнями музичної виразності (балети «Пульчинела» на темиПерголезі, «Поцілунок феї» на теми П. Чайковського). Античні сюжети («ЦарЕдіп», «Орфей», «Персефона») композитор використовує для втілення ідей XX ст.

У добу неокласицизму стає поширеним прямецитування музичного матеріалу минулого. Неокласицизм сприяв створенню багатьохмистецьких шедеврів, викликав новий інтерес до музичної культури минулихстоліть.

У другій половині XX ст. набуває поширеннямодернізм, що намагався відмежовуватися від естетичних норм і традиційкласичного мистецтва. Композитори шукають нові засоби виразності, вважаючи, щонові ідеї можна висловити лише з допомогою нових засобів і експериментів.

Одним із напрямів модернізму стала так званаконкретна музика, яка замінила музичні звуки конкретними звуковими проявамижиття — шумами, акустичними ефектами. При цьому сама музична композиціястворювалася шляхом запису на плівку різних шумів, звуків природи, людськогоголосу, а потім все це монтувалося, використовуючи накладення, прискорення чиуповільнення плівки, прокручування її у зворотному порядку (П. Булез, О.Мессіан). Представники цього напрямку вважали, що майбутнє саме за такоюмузикою, оскільки, на їхню думку, конкретна музика відкривала передкомпозиторами великі можливості звукової різноманітності. Конкретна музикавикористовувала електронну апаратуру, зокрема синтезатори, а не традиційнімузичні інструменти.

Одним із напрямків розвитку музики другоїполовини XX ст. стала алеаторика (лат. аіеа — гральна кісточка, випадковість),що відходить від логіки розвитку музичної композиції; покладається на випадок.Для алеаторики типовою є імпровізація виконавця (П. Булез, К. Штокгаузен).

У XX ст. відбувається процес демократизаціїмузики, що нерозривно пов´язаний з розвитком джазу. Ця музика близька донегритянського музичного фольклору, що неодноразово ставав творчим джерелом дляпрофесійних композиторів (Дж. Гершвін (1898—1937), опера «Поргі і Бесс», концерт«Рапсодія в блюзових тонах», сюїта «Американець у Парижі»). У 50-х pp.народжується рок-музика, електронна музика, для якої характерне технічневтілення, посилена гучність, своєрідний зв´язок виконавця і публіки.

Загалом музика XX ст., залишаючись новаторською,неодноразово поверталася до традицій романтичної музики XIX ст. тамодерністських напрямів початку XX ст.

XX ст. — час розвитку найновішого видумистецтва — кіно, поява якого стала можливою завдяки технічним досягненням.Кіномистецтво — вид художньої творчості, який за допомогою кінематографічноїтехніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком, відтворює реальну дійсність ухудожніх та художньо-документальних образах. Синтезуючи і вбираючи в себехудожній досвід літератури, театрального й образотворчого мистецтва, музики іпереломлюючи його через свої особливості й специфіку, кіномистецтво володієвласними зображально-виражальними засобами, серед яких головні — фотографічнаприрода рухомого в часі зображення та монтаж.

Доступність і особливий ефект достовірностіекранного зображення, інформативність визначають соціальні функції і значеннякіномистецтва, яке справляє величезний ідейно-художній вплив на формуванняпоглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів, духовної культури людей.Кіномистецтво значно розширює можливості образної виразності і посилюєгромадський резонанс художньої діяльності.

Існує п´ять видів кіномистецтва: художнє абоігрове кіно, що засобами виконавської майстерності втілює творикінодраматургії; документальне кіно, матеріалом для якого є зйомка дійснихподій; мультиплікаційне (анімаційне) кіно — вид кіномистецтва, що відображуєдійсність за допомогою знятих на плівку малюнків або фотографій, об´ємнихпредметів; наукове кіно, що об´єднує в собі науково-популярне, науково-досліднета техніко-пропагандистське кіно; відеокліп — різновидність відеофільму, якийхарактеризують швидкий монтаж, насиченість електронними спецефектами,лаконічність.

Ігрове кіно поділяється за жанрами(пригодницьке, мелодрама, трагедія, комедія, психологічна повість, вестерн,музичний фільм, трилер тощо).

Кіно з´явилося у Франції, де в 1895 р. братиЛуї та Огюст Люм´єри розробили і запатентували апарат (кінематограф) длязнімання та проекціювання рухомого зображення. Спочатку кіно вражало людинулише своїми технічними можливостями і було лише атракціоном; демонструвалисякороткі репортажі. Згодом стає зрозуміло, що кінематограф може статиприбутковою справою, а тому швидко зростає його матеріальна база, техніказйомки, монтажу, показу. Спершу центром кіновиробництва була Франція, згодомкіностудії з´являються в багатьох країнах.

Одним із перших знімати художні фільми почавЖ. Мельєс, який створив кіностудію у Франції (1896). Він зняв художні фільми«Попелюшка», «Червона шапочка», «Подорож на Місяць» — всього близько 4 тисячфільмів. Мельєс-режисер розробив методику кінотрюків. Видатну роль у розвиткусвітового кіномистецтва відіграв американський кінорежисер Ч. Чаплін(1889—1977, фільми «Золота лихоманка», «Вогні великого міста», «Нові часи»,«Великий диктатор»), який створив трагікомічний образ «маленької людини».

Американський режисер Д. Гріффіт (1875—1948) уфільмах «Народження нації», «Нетерпимість» успішно вирішує проблеми художньоївиразності: застосовує «крупний план», монтаж кадрів.

Перший російський кінопідприємець О. Ханжонковв 1907—1908 pp. розпочав виробництво вітчизняних ігрових фільмів, побудував вМоскві кінофабрику, кілька кінотеатрів, в тому числі «Художній» і «Москва».

В Україні з 1909 р. почали зніматися комедії,драми і водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів:«Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом».

Вагомий внесок у розвиток «німого» кінозробили радянські кінорежисери С Ейзенштейн, В. Пудовкін, О. Довженко, ДзигаВертов, їхні фільми «Броненосець Потьомкін», «Мати», «Земля» та інші сталиважливим етапом розвитку сві-тового кіно.

Поява в кінематографі звуку (кінець 20-х pp.),а згодом і кольору (у 40-х pp.) дала можливість активніше здійснювати емоційнийі естетичний вплив на глядача, домагатися більшої художньої виразності.

У світовому кіно другої половини 40—50-х pp.провідним напрямом став неореалізм, який сформувався в італійському кіно.Неореалізм зародився в середовищі антифашистського Руху Опору як реакціядемократичної культури на духовний застій у період правління Б. Муссоліні.Естетичні принципи неореалізму сформулював Ч. Дзаваттіні: максимальне зближенняекранної розповіді з реаліями життя, відмова від сюжету та залученнянепрофесійних акторів. Вони були вперше реалізовані в фільмах «Одержимість» Л.Вісконті і «Діти дивляться на нас» В. де Сіка. Маніфестом неореалізму сталакартина Р. Росселіні «Рим — відкрите місто». Для неореалізму характернідемократизм і гуманізм, увага до життя простої людини, дотримання принципувірності факту.

У 50—60-ті pp. новим кроком в освоєнніхудожніх засобів кінематографії стала творчість Ф. Фелліні, М. Антоніоні, П.Пазоліні і шведського режисера І. Бергмана.

Французьке кіно того часу, відтворюючипроблеми повоєнної дійсності, також відобразило події Другої світової війни іРуху Опору (режисери Р. Клеман, Л. Да-кен, Ж. Беккер, Ж. П. Ле Шануа). Крімтого в ньому зароджується напрям під назвою «Нова хвиля», який представлялирежисери Ж. Л. Годар («На останньому диханні»), А. Рене («Хіросима — моялюбов»), Ф. Трюффо («400 ударів», «Американська ніч»), К. Шаброль («КрасунчикСерж», «Кузени»), Ж. Демі «Шербурзькі парасольки») та інші. Дорогомукомерційному кінематографу «Нова хвиля» протиставляла скромний, без кінозірок іпостановочних ефектів, знятий на невеликі кошти, як правило, невідомимрежисером за ескізним сценарієм. Представники «Нової хвилі» демонструвалиінтерес до молодого покоління і скептичне ставлення до традиційних соціальнихцінностей. Режисери «Нової хвилі» заперечували свою причетність до жодного художньогоугруповання, проте їхні фільми мають багато спільного. Поетика «Нової хвилі»розвинула принцип розповіді від першої особи, внесла репортажнубезпосередність, змішання літературної мови з ненормованою лексикою,продемонструвала унікальну можливість розкриття внутрішнього світу персонажачерез самоаналіз.

Нині центром світового кіновиробництва є США.

Невід´ємною ознакою життя сучасної людинистало телебачення (гр. tele — далеко) — передавання на відстань зображеньрухомих і нерухомих об´єктів за допомогою електричних сигналів, що поширюютьсяканалами зв´язку.

Питання передачі зображення на відстань булирозв´язані в працях У. Сміта (США, 1873), О. Столетова (1988), О. Попова(1895). Б. Розінг у 1911 р. провів першу у світі телепередачу у лабораторнихумовах.

Перша експериментальна передавальнателевізійна станція (чорно-біле зображення) була створена у США (1929),постійні телетрансляції почалися у Великобританії (1936). Кольорове телебаченняз´явилося у США (1956). В СРСР регулярні телепередачі почалися з 1939 (Москва),з 1951 — у Києві.

Телебачення є засобом інформації, що маєможливість одночасно звернутися до багатомільйонної аудиторії, зокрема завдякипрямому ефіру. В перші десятиліття свого існування телебачення обмежувалосяроллю засобів масової інформації, несучи повідомлення про події, щовідбуваються у світі. Згодом складається система інформаційно-публіцистичноготелебачення, створюються художні, музичні, розважальні, навчальні програми.Телебачення набуває все більшої популярності через оперативність, можливістьдонести до великої аудиторії потрібну інформацію тощо.

У другій половині XX ст. набуває поширеннямасова культура, розрахована на доступний, занижений рівень сприйняття. їїпоява пов´язана з розвитком засобів масової комунікації — преси, радіо,телебачення, кінематографу, відео, звукозапису, мережі Інтернет, які сприялитиражуванню і розповсюдженню явищ культури, донесенню їх до наиширших мас.Батьківщиною масової культури вважаються США. Типовими жанрами маскульту сталидетектив, жіночий роман, фантастика, трилер, вестерн, бойовик, телесеріал,мелодрама, фільм жахів, комікс, мюзикл, естрадна музика, мода тощо.

Масова культура твориться з розрахунку накомерційний успіх і дуже часто є високопрофесійною, створеною талановитимикінорежисерами, письменниками акторами, композиторами, співаками. Твори масовоїкультури, як правило, мають розважальний характер.

Масова культура є примітивним наслідуваннямвисокої культури, тому по відношенню до маскульту вживається термін «кітч»(нім. kitsch — дешева продукція, несмак; verkitschen — дешево продавати).

Будучи доступною для мільйонів людей, масовакультура справляє могутній ідейний та естетичний вплив, створюючи стереотипиповедінки і стилю життя.