9.2. Особливості культурного розвитку України в XX ст.

У XIX — на початку XX ст. українська культурадосягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національноїсамосвідомості. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українськихмитців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.

XX ст. для України стало часом великихвипробувань, важливих суспільно-політичних подій, що часто призводили дознищення засад національно-культурного буття, були згубними для діячів культурита не сприяли збереженню культурних цінностей. Та, незважаючи на складнікатаклізми, українська культура продовжувала плідно розвиватися.

Початок XX ст. для України був відзначенийдолученням до загальноросійського визвольного руху. У цей час в Українінамітилася тенденція до підвищення освітнього рівня народних мас, зацікавленнянаціональною історією та культурою, що вивчалися у недільних школах.З´являються народні бібліотеки, просвітницькі товариства, аматорські театральнігуртки. Розвиток промисловості активізував поширення професійно-технічнихзакладів.

Незважаючи на урядові заборони, розширюваласясфера вживання українсь-кої мови.

Розвиткові українського книгодрукуванняперешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою.Рідною мовою заборонялося користуватися під час проведення наукових тагромадських заходів. Проте українська мова поступово проникає в різні сферинародного буття. Прогресивні діячі відстоювали право на навчання в школахрідною мовою; були створені україномовні підручники для початкової школи. УЛьвівському та Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри.

Під час революції 1905—1907 pp. в Україніпоширюється діяльність «Просвіт», що видавали літературу українською мовою,читали лекції, відкривали бібліотеки. Діяльність «Просвіт» часто була пов´язаназ національно-визвольною боротьбою.

На початку XX ст. у Західній Україніпоширюється січовий рух, що орієнтувався на відродження традицій запорізькоївійськової справи.

Значну роль у пропаганді українськоїлітератури, досліджень з історії, археології, етнографії відіграли журнали«Киевская старина», «Українська хата», «Літературно-науковий вісник».

На Заході України національно свідомі науковісили об´єдналися в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1892, діє донині).

На Сході України (у Києві, Харкові, Одесі)також існували наукові товариства, що сприяли поширенню технічних знань,вивченню та охороні пам´яток старовини.

Бурхливим було мистецьке життя на початку XXст. У цей час працюють класики української літератури — І. Франко, ЛесяУкраїнка, М. Коцюбинський, письменники молодшої генерації — В. Винниченко, О.Олесь, В. Стефаник; корифеї українського театру М. Кропивницький, М.Старицький, М. Садовський, М. Заньковецька; композитори М. Лисенко, К.Стеценко, С. Людкевич, О. Кошиць; художники В. Кричевський, Г. Нарбут, М.Бойчук.

Українська культура початку XX ст. розвиваласяу руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Так, українськіписьменники Східної України, об´єднані навколо журналу «Українська хата» (А.Кримський, М. Вороний, М. Філянський, Г. Чупринка тощо), утверджували потребу втворенні нових суспільних і національних форм буття.

Галицькі поети (Б. Лепкий, В. Пачовський, О.Луцький та ін.), що входили до угруповання «Молода Муза» (1906), шукали новішляхи у мистецтві. Вони намагалися збагатити поетичну мову, шукали нові засобивиразності, орієнтувалися на західноєвропейську літературу.

У руслі авангарду розвивався українськийживопис початку XX ст. Молоді художники відмовлялися від академічних традицій,намагалися в нових естетичних формах вирішити складні проблеми, що поставалиперед суспільством. Український образотворчий авангард єднав нашу культуру зєвропейською.

Українське мистецтво початку XX ст. було вищимщаблем розвитку нашої культури. Вона намагалася подолати традиційні стереотипи;акцентувала увагу не на відображенні довколишнього світу, а на відтвореннівнутрішнього світу людини.

У 1917 р. широкі народні маси пов´язували своїсподівання на духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури зборотьбою за демократизацію громадського життя.

З часу утворення Центральної Ради (3 березня1917 р.) почалася активна державна підтримка української культури. КерівництвоЦентральної Ради підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасуваннябудь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичногожиття.

Центральна Рада проводила активну політику наниві освіти. Було взято курс на створення єдиної народної загальноосвітньоїшколи. Послідовно проводилася українізація освіти, чому сприяв І Всеукраїнськийпедагогічний з´їзд (квітень 1917 р.) та Всеукраїнський учительський з´їзд(серпень 1917 р.). На місцях створювалися бібліотеки та готувалися передумовидля початку викладання з 1 вересня 1917 р. у початкових школах українськоюмовою. У гімназіях та середніх школах запроваджувалося вивчення українськоїмови, літератури та історії. У 1917 р. у Україні почав виходити педагогічнийжурнал «Вільна українська школа».

Відбувалася українізація вищої школи. У вузахзапроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри.За Центральної Ради в Україні з´явилися нові вищі навчальні заклади: Київськийукраїнський народний університет, Київський юридичний інститут, Київськийгеографічний інститут, Кам´янець-Подільський український народний університет,Херсонський педагогічний інститут. 5 грудня 1917 р. було засновано УкраїнськуАкадемію мистецтв, що давала вищу художню освіту. Першим ректором Академії ставФ. Кричевський (іл. 10), професорами були українські художники М. Бойчук, В.Кричевський, Г. Нарбут, О. Мурашко (іл. 6) та інші.

Пожвавилися театральна діяльність. Заініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якогооб´єдналися обдаровані актори молодшого покоління. Керівництво УкраїнськоїЦентральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам´яток старовини імистецтва. Продовжували існувати старі та відкривалися нові краєзнавчі таісторичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам´яток старовини імистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей.

Події громадянської війни в Україні не сприялирозвиткові культури, спричинили до припинення функціонування багатьохкультурно-освітніх закладів.

Громадянська війна розкидала українськуінтелігенцію по різних угрупованнях, примусивши спрямувати зусилля не стількина національно-культурні відродження, скільки на боротьбу за власне виживання.

Після закінчення громадянської війни державазнову повертається до проблем культури, розглядаючи її як невід´ємну складовучастину партійної роботи. Після встановлення радянської влади в Україні у сферікультури починають здійснюватися перетворення, відомі як «культурна революція».Набувають поширення ідеї Пролеткульту, що відкидали ідеї спадкоємності вкультурі, вважали, що культура панівних класів ворожа робітникам і селянам.Проте така культурна політика не стала провідною.

У 20-х pp. в Україні радянською владоюпроводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвиткукультури. З цього приводу було ухвалено ряд партійних та урядових постанов:«Про обов´язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії тагеографії України» від 09.03.1919 p., ухвалено Тимчасовим робітничо-селянськимурядом України; «Про вживання в усіх установах української мови нарівні звеликоруською» (21.02.1920, ВУЦВК); «Про запровадження української мови ушколах та радянських установах» (серпень 1921 p., декрет РНК УСРР).

XII з´їзд РКП(б) у 1923 р. офіційно проголосивкурс на українізацію. Матеріалізуючи рішення партійного форуму, згодом буловидано декрет ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов іпро допомогу розвиткові української мови». Згідно з цією постановоюпередбачалося переведення на українську мову викладання закладів освіти, а внеукраїнських школах українська мова ставала обов´язковим предметом. Постановабула схвально зустрінута українською інтелігенцією, прагнення якої накультурній ниві відтепер збігалися з офіційною політикою.

У розвиток згаданої постанови йшлося також пропідготовку українських національних кадрів, врахування національного складуреспубліки при формуванні кадрового корпусу, організація національної преси,книговидавництва, сприяння українському мистецтву.

Не всі сприйняли позитивно курс наукраїнізацію. Негативно поставилися до цієї ідеї багато службовців, викладачіввищих навчальних закладів, інженерно-технічних працівників.

Після обрання секретарем ЦК КП(б)У Л.Кагановича українізація прискорюється (під впливом адміністративного тиску). Улипні 1925 р. прийнято постанову РНК УССР «Про практичні заходи по українізаціїрадянського апарату». Згідно з постановою проводилася атестація чиновників назнання ними української мови, ті, що ігнорували українізацію, звільнялися зпосад. Такі заходи викликали опір серед кваліфікованої інтелігенції.

Українізація, що відбувалася під партійнимконтролем, ставала часткою загального процесу розвитку української культури.Завдяки українізації вперше після століть колоніального існування українськакультура дістала державну підтримку. Але процес українізації ніс на собівідбиток, притаманний пореволюційній епосі політизації та ідеалізаціїкультурної сфери. Партійне керівництво та державні органи постійно втручалися урозвиток культурної сфери.

Позитивних явищ у 20-х — на початку 30-х pp.все ж було чимало.

Важливим було те, що в Україні взялися заліквідацію неписьменності, оскільки переважна більшість населення України невміла читати й писати. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбіз неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком України ухвалив постанову «Проборотьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком відшести до п´ятдесяти років повинно було вчитися читати й писати.

Спеціальною постановою ВУЦВК і РНК УРСР (1929)оволодіння грамотою проголошувалося обов´язком громадянина перед державою. ВУкраїні було відкрито доступ до освіти дітям усіх станів, школа звільнялася відцерковного впливу, освіта здобувалася рідною мовою. Після 1917 р. створюєтьсязагальноосвітня школа на засадах безплатної обов´язкової загальної йполітехнічної освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 років з рідноюмовою викладання.

З 1924 р. в Україні початкова освіта сталаобов´язковою, а в 1932—1933 pp. було взято курс на обов´язкову семирічнуосвіту. Держава намагалася охопити навчанням всіх дітей шкільного віку, хоча у1932—1933 pp. кількість дітей віком 8— 10 років, не охоплених навчанням,становила 2 %. Для забезпечення шкіл учителями було збільшено мережупедінститутів і технікумів (у 1926 р. в Україні було 12 педінститутів; у 1932р. — 46). Створювалася система заочної освіти.

Розвивалася професійно-технічна середняспеціальна та вища школа. Для підготовки робітничих кадрів були створені школифабрично-заводського учнівства (ФЗУ).

Після 1917 р. були скасовані майнові, станові,національні та інші обмеження, що існували раніше. Від молоді селянського таробітничого походження при вступі до ВНЗ не вимагався документ про середнюосвіту. Фактично після скасування дореволюційних пільг і привілеївзапроваджувалися нові, що знижувало рівень професійної підготовки. З 1921 р. увищих навчальних закладах було створено робітничі факультети для підготовки довступу у вуз робітничої і селянської молоді. Відчувалася гостра необхідність укваліфікованих викладацьких кадрах, бо від послуг викладачів, що працювали дореволюції, відмовилися. Для підготовки вузівських викладачів були створеніінститути червоної професури, а в Харкові — Комуністичний університет ім.Артема.

У середині 30-х pp. українська школа поступововтрачає своє національне обличчя, бо у 1932—1934 pp. запровадженозагальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами іпідручником.

У 20-х pp. активізується наукова діяльність.Головним науковим осередком республіки була Всеукраїнська академія наук (ВУАН),заснована у 1918 р. Академія об´єднувала близько 40 науково-дослідних закладів,в яких працювали 37 членів ВУАН. Академія працювала не в Харкові, тодішнійстолиці, а у Києві, що давало можливість певний час уникати політизації. До1921 р. ВУАН очолював В. Вернадський, у 1922—1928 pp. — видатний природознавецьВ. Липський, а в 1928— 1930 pp. — академік Д. Заболотний. В Академіїрозгорнулася робота над словником української мови, згодом було утвореноінститут української мови для розробки термінології в різних галузях науки.

У галузі історичної науки працювали відомі вжевчені Д. І. Яворницький, А. Ю. Кримський, Д. І. Баталій, з 1924 р. повернувся земіграції М. С. Грушевський, перу якого належить понад тисячі наукових праць.

Значних успіхів українські вчені досягли вгалузі фізики і математики. Д. О. Граве, М. М. Крилів та М. М. Боголюбов заклалипідвалини нелінійної механіки.

Розробками з теорії фізики займавсяхарківський Український фізико-технічний інститут, в якому певний час працювавІ. В. Курчатов. У 1932 р. тут вперше в СРСР було штучно розщеплене ядро атома.

Талановитий винахідник Ю. В. Кондратюкпроводив дослідження з теорії космічних польотів.

У 1929 р. за ініціативою Є. О. Патона булозасновано електрозварювальну лабораторію, в 1932 р. реорганізовану в Інститутелектрозварювання ВУАН. Вперше у світовій практиці автоматичне зварюванняметалу застосували на будівництві Дніпрогесу та Магнітки.

У галузі охорони здоров´я працювали Д. К.Заболотний, М. Ф. Гамалія, Ф. Г. Янов-ський, М. Д. Стражеско, В. Я.Данилевський, П. М. Буйко, П. І. Баранник, В. П. Комісаренко.

Фахівці з генетики та селекції рослин і тваринА. О. Сапєгін, В. Я. Юр´єв, М. Г. Холодний виводили нові сорти пшениці, ячменю,кукурудзи, вівса, впроваджували в сільське господарство науково обґрунтованісівозміни.

Успіхи українських вчених були б значнішими,якби не репресії, яких вони за-знають з початку 30-х років. Після припиненняукраїнізації в грудні 1932 р. майже всі мовознавчі праці (в тому числі правопис1928 р.) в Україні були визнані «націоналістичними» і вилучені з науковоговжитку.

20-ті pp. відзначалися пожвавленнямнаціонального релігійного життя. На шляху його, однак, постійно виникалиполітичні перешкоди. Передумовою діяльності релігійних організацій став декретуряду радянської України «Про відокремлення церкви від держави та школи відцеркви» (1919 p.). Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльностірізних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежностіправославної церкви від російської на Всеукраїнському церковному соборі в Києві(жовтень,  1921) проголосили створенняУкраїнської автокефальної (самоврядної) православної церкви УАПЦ (першимєпископом став В. Липківський). Більшість віруючих в УАПЦ приводило бажанняслухати службу Божу та молитися рідною мовою. У другій половині 20-х pp.починаються репресії стосовно керівництва цієї церкви, що були оголошені«петлюрівцями в рясах».

У 20-х — на початку 30-х pp. активнорозвивається література.

У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалисятрадиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних дожиття революцією. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчитьутворення різноманітних творчих угруповань («Плуг», «Гарт», «Ланка», ВАПЛІТЕ,«Молодняк», «Аспанфут», «Нова генерація» тощо). У цей час молоді українськіписьменники часто відмовляються від традицій класичної літератури таорієнтуються на літературне життя Західної Європи.

У літературі 20-х pp. сформувалася яскравареволюційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан).

У другій половині 20-х pp. помітне місцезаймала ВУСПП (1927—1932) — спілка, яка ставила за мету об´єднати всіххудожників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональноїпролетарської літератури.

Керівники ВУСПП висунули гасло «союзник абоворог», виявляли нетерпимість до тих письменників, що не належали доорганізації (Остап Вишня, М. Куліш, Ю. Смолич, О. Копиленко, Є. Плужник, Ю.Яновський).

Група київських неокласиків (М. Зеров, М.Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський) прагнули засвоїти досвід класичноїсвітової літератури. Чимало митців тяжіли до різних проявів модернізму.

Існували літературні угруповання, які тяжілидо модернізму в різних його виявах: «Аспанфут», «Авангард», «Ланка», «Марс». У20-х pp. ще була певна можливість розвиватися напрямам, започаткованим напочатку XX ст. Символізм, характерний для творів молодого П. Тичини,продовжував розвиватися. Його представники згрупувалися довкола журналу«Музагет» (Д. Загул, О. Слісаренко, В. Кобилянський та ін.). Символізм —нетривалий період в історії нашої літератури, бо його представники відходили доінших течій — футуризму, революційно-романтичного напряму.

Виникнувши на початку століття в Італії,футуризм поширився в Україні (спілка «Аспанфут»). Представником цього напрямубув М. Семенко, який шукав нові словесні форми для вираження динаміки життя,змін, що відбувалися дуже бурхливо («Весна», «Степ»). Група «Авангард» тяжіладо конструктивізму.

У перше десятиліття після революції особливобурхливо розвивається поезія. Найзначніші постаті серед поетів: В. Чумак(1900—1919), В. Еллан (1894—1925), П. Тичина (1891—1967), В. Сосюра(1898—1965), М. Рильський (1895—1964), поети-неокласики.

Єдина збірка В. Чумака «Заспів», у якій віноспівує революцію, вийшла після смерті автора.

В. Еллан-Блакитний — один із зачинателівукраїнської радянської поезії. Редактор журналів «Шляхи мистецтва», «Червонийперець». Його перша поетична книга — «Удари молота і серця» — зобразилаграндіозний розмах революційного поступу і перші кроки будівництвасоціалістичного суспільства.

Одним із найяскравіших поетів того часу був П.Тичина. Його ранні збірки — «Сонячні кларнети», «Плуг», «Вітер з України» —краще в його творчому доробку, тут увічнено визвольну боротьбу українськогонароду.

В. Сосюру називають найтоншим лірикомукраїнської поезії. Він автор десятків поем, кількох десятків збірок поезій,автобіографічного роману «Третя рота».

Євген Плужник (1898—1938)— видатний поет іпрозаїк, автор збірок «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927), роману «Недуга».

Творчість М. Бажана (1904—1983), що спершутяжів до футуризму, характеризується філософською глибиною, епічністю,громадянським пафосом («Руро-марш», «Протигаз», «Будівлі»).

Тривалий час широкому загалові невідомі булитвори західноукраїнського поета і прозаїка Б. Лепкого (1872—1941). Він авторциклу романів про І. Мазепу, відомої в усьому світі пісні «Чуєш, брате мій».

Відомими поетами у Західній Україні в 20-х pp.були Б.-І. Антонич («Привітання життя»), О. Ольжич, С. Городинський («Барви ілінії») та інші. Деякі західноукраїнські письменники (Я. Галан, П. Козланюк, С.Тудор, О. Гаврилюк) з симпатією ставилися до подій, що відбувалися в РадянськійУкраїні і орієнтувалися на письменників революційно-романтичного напряму.

У 20-х pp. активізувався розвиток прози. Увеликих епічних творах письменники-реалісти намагалися осмислити і узагальнитиподії, що відбувалися, зміни в суспільно-політичному житті народу та йогопобуті: Ю. Яновський («Майстер корабля»), П. Панч («Голубі ешелони»), І. Ле(«Роман міжгір´я»), А. Головко («Бур´ян»).

Серед блискучої плеяди українськихписьменників початку XX ст. — В. Винниченко (1880—1951). Він — один знайвидатніших діячів українського національно-державного відродження(оповідання «Краса і сила», «Малорос-європеєць», «Федько — халамидник»,«Голота», «Зіна», «Кумедія з Костем»; романи «Сонячна машина», «Заповітбатьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Чесність з собою»; драми «Пророк»,«Щаблі життя», «Дисгармонія»).

Для творів Григорія Косинки (1899—1934)—одного з фундаторів української прози — характерна імпресіоністичналаконічність і реалістична місткість авторського письма, ліричність,психологізм (збірки новел і оповідань «На золотих богів», «Мати», «В житах»,«Політика»).

За високу письменницьку майстерність проти«масовізму» виступили члени В АПЛІТЕ (організація, що виникла в Харкові в кінці1925 р.) До неї увійшли коли-шні члени «Гарту», дехто з «Плугу» і «Жовтня».Організацію очолювали М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній, згодом М. Куліш іГ. Епік.

20-ті pp. — це час гострих дискусій про шляхиі принципи побудови соціалістичної України та її культури, час, коли,здавалося, реалізуються найпрекрасніші сподівання народу, і час особистихтрагедій найбільш талановитих представників творчої інтелігенції, яка підтиском сталінського диктату розчарувалася в ідеалах соціалізму і шукаламожливості виходу України на шляхи демократичного розвитку.

У контексті дискусій, які велися навколопроблем побудови національної культури, найбільший інтерес становив творчийдоробок М. Хвильового (1893—1933). У циклах памфлетів «Камо грядеши» та «Думкипроти течії», статті «Україна чи Малоросія» він сформулював культурологічнуконцепцію, вважаючи, що наша культура повинна орієнтуватися назахідноєвропейську, а не на російські традиції з їх новими соціальними ідуховними віяннями, новим мистецтвом, новими стилями, творчими методами, різноманітнимитечіями, угрупованнями.

Літературна дискусія в Україні 1925—1928 pp.,започаткована творами М. Хвильового, поклала початок політичним переслідуванняму середовищі українських письменників. Твори та ідеї Хвильового нареклинаціоналістичними та злочинними.

Полемічні вислови та думки М. Хвильового щодошляхів розвитку української літератури отримали назву «ідеології хвильовізму»,що характеризувалася як прояв впливу української буржуазної культури напролетарську. М. Хвильовий покінчив з собою (1933 p.), а згодом письменникибули поставлені під суворий партійний контроль, ВАШІІТЕ — літературнаорганізація, якою керував М. Хвильовий — розпущена.

Літературно-мистецькі угруповання існували вУкраїні до 1932 p., коли у квітні вийшла постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудовулітературно-художніх організацій». У постанові було сказано, що рамки існуючихлітературно-художніх організацій стали вже вузькими і гальмували розвитокхудожньої творчості. А тому було ухвалено всіх письменників, що підтримуютьплатформу радянської влади і прагнуть брати участь у соціалістичномубудівництві, в єдину спілку радянських письменників з комуністичною фракцієюпри ній.

У 1934 р. відбувся І Всесоюзний з´їздписьменників, на якому було утворено єдину Спілку письменників СРСР. Відтодірозпочалося постійне адміністративне втручання у творчий процес, репресії тапереслідування діячів культури.

Значну роль у розбудові української культуривідігравало театральне мистецтво. Продовжували працювати корифеї сцени — М.Старицький і П. Саксаганський, створювалися професійні та аматорські театри.

Справжнім реформатором театру був Л. Курбас,що заснував «Березіль» — експериментальний театр, метою якого було формуваннязасад нового сценічного мистецтва. Тісно співпрацюючи з драматургом М. Кулішем,Л. Курбас прагнув до оновлення театрального мистецтва, виступав протирозважальності і штампу на сцені. Перебував під впливом конструктивізму таекспресіонізму. У різний час у «Березі-лі» виступали Д. Антонович, А. Бучма, Л.Гаккебуш, М. Крушельницький, Д. Мілю-тенко, В. Скляренко, Н. Ужвій. Л. Курбаспроводив експериментальну і навчальну роботу в театрі.

Добу бурхливого розвитку переживала в 20-ті р.українська музика.

У галузі музичного мистецтва в Українірозвивалася обробка народних пісень. У цьому напрямі плідно працювали М.Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко. Композитори і педагоги Б. Лятошинський, Л.Ревуцький, М. Вериківський, В. Косенко, С. Людкевич збагатили українську музикуінструментальними, симфонічними, оперними творами.

Широкого розмаху набула концертна діяльність.У 1920 р. було створено хорову капелу «Думка», що за короткий час стала одним зкращих хорів країни. «Думка» активно пропагувала українську музику не лише вреспубліці, а й за кордоном.

У 1925—1926 pp. створено театри опери та балетув Харкові, Києві та Одесі, а в 1928—1929 pp. ще чотири пересувнихоперно-балетних колективи. У 1923 р. у Харкові створено перший Державнийсимфонічний оркестр.

Новий вид мистецтва — кіно — швидко поширилосяі набуло популярності в Україні. Перші кроки кінематографа в Україні пов´язаніз іменами механіка І. А. Тимченка та фізика М. А. Любимова, які ще в 1893 р.створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів.

У 1896 р. фотограф А. К. Федецький знімав ідемонстрував документальне кіно. З 1907 р. в Україні розпочалося регулярневиробництво кінофільмів (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав), у яких знімалисявідомі актори. В перші роки радянської влади знімалися документальні,агітаційні та хронікальні фільми («Все для фронту», «Ми переможемо», «Червонийкомандир», «Мир хатам — війна палацам»).

З 1922 р. почалося виробництво художніхфільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни.

У кінці 20-х — на початку 30-х pp. булиекранізовані твори класиків української літератури: «Микола Джеря» (1927),«Борислав сміється» (1927), «Фата моргана» (1931).

У 20—30-х pp. розвивалося документальне інауково-популярне кіно. На Київській кінофабриці режисер Дзиґа Вертов (КауфманДенис Аркадійович, 1896— 1954) поставив ряд документальних фільмів:«Одинадцятий» (1928), «Людина з кіноапаратом» (1929), що зробили значний впливна розвиток української кінопубліцистики. У кінці 20-х pp. була проведенареконструкція Одеської кінофабрики, завершилось будівництво Київськоїкінофабрики (з 1939 р.— Київська кіностудія), яка стала центром українськоїкінематографії.

У 1927 р. в Харкові була створенамультиплікаційна майстерня.

Значну роль у становленні українськогокіномистецтва відіграв О. Довженко (1894—1956), який з 1926 р. працюваврежисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за власними сценаріями(«Сумка дипкур´єра», «Звенигора», «Щорс», «Арсенал», «Земля» та інші.).Новаторським і визначальним у творчості О. Довженка став фільм «Звенигора»(1928). Вперше в історії кіномистецтва до фільму було введено епічну,філософську та ліричну стихії, з цим фільмом пов´язаний новий етап у розвиткуукраїнського кінематографа — поетичне кіно. Шедевром світового кіно став фільмО. Довженка «Земля» (1930), у якому режисер порушує важливі загальнолюдські проблеми:життя і смерть, людина і земля, нове і старе, кохання, оспівує землю і працю наземлі. У 1958 р. цей фільм було визнано одним з 12 кращих фільмів світу.

Українська архітектура початку XX ст.представлена кількома течіями, що розвивалися у руслі модерну. Чималоархітекторів, проектуючи споруди різноманітного призначення (будівлі медичних іосвітніх закладів, житлові будинки тощо), зверталися до традицій народноїдерев´яної архітектури, намагаючись поєднати їх із сучасними будівельнимитенденціями. Характерними для таких споруд були чотирисхилі дахи або дахи іззаломами, трапецієвидні або криволінійні прорізи, ризаліти, декоративніприкраси фасадів у вигляді вставок з кераміки чи майоліки, використаннянастінного живопису в інтер´єрах.

Одним із кращих зразків українського модерну єспоруда Полтавського земства (1903—1908, архітектор В. Кричевський), інтер´єриякої прикрашені настінним живописом С. Васильківського та М. Самокиша на теми зукраїнської історії. Риси українського національного зодчества В. Кричевськийнамагається осучаснити, проектуючи музей Т.Шевченка в Каневі (у співавторстві зП. Костиком, 1934— 1937).

Типовим для українського модерну першихдесятиліть XX ст. було звернення до традицій українського бароко XVII—XVIII ст.На цьому поєднанні бароко та модернізму було «... досягнуто певної органістичності синтезу форм і посиленого звучання художнього образу»1. Майстерноосучаснювали риси бароко українські архітектори Д. Дяченко (корпуси аграрногоуніверситету у м. Києві, лікарня у Лубнах); С. Тимошенко (житлові будинки уХаркові); І. Якубович (приміщення шкіл у Чернігові).

На початку XX ст. архітектори зновузвертаються до класицистичних традицій XIX ст., поєднуючи можливості сучаснихбудівельних технологій з ордерними формами та іншими особливостями класицизму.У стилі неокласицизму зведено споруду Педагогічного музею у Києві (1909—1911,архітектор П. Альошин), оздоблену рельєфним фризом; житловий будинок уМузейному провулку в Києві (1909, архітектор В. Риков); будинок товариства«Саламандра» у Харкові (1914—1915, архітектор М. Верьовкін та ін.).

Загалом український модерн початку XX ст.осучаснював кращі традиції національної архітектури.

У 20-х pp. XX ст. перед архітекторами стоялозавдання створення проектів споруд різноманітного призначення: промислових,торговельних, транспортних підприємств, культурно-освітніх, житлових,адміністративних споруд відповідно до суспільних запитів. Різноманітні творчіорганізації в галузі архітектури — «Товариство сучасних архітекторів України»(ТСАУ), Асоціація нових архітекторів (АС-НОВА) по-різному усвідомлювали шляхирозвитку сучасного будівельного мистецтва. Значна частина митців орієнтуваласяна західноєвропейську архітектуру, шукала нові форми художньої виразності, що,зрештою, привело до поширення конструктивізму. Цьому стилю властиві раціональніконструктивні і планувальні рішення з використанням новітніх для того часубудівельних матеріалів: гладенькі стіни, широкі смуги вікон, заміна нижніхповерхів відкритими опорами, плоскі дахи.

Особливо яскраво новий стиль виявився взабудові Харкова, який до 1934 р. був столицею України. У центрі міста булостворено комплекс адміністративних споруд: будинок Держпрому (1925—1929,архітектор С. Серафимов, М. Фельгер, С Кравець), споруда проектних організацій(1930—1933, архітектор С. Серафимов та ін.), будинок кооперації (1933—1935,архітектор О. Дмитрієв та ін.).

Постанова ЦК ВКП (б) «Про перебудовулітературно-художніх організацій» (1932) не сприяла розвиткові різноманітнихтечій в архітектурі. Спілка архітекторів України, створена в 1933 p.,орієнтувалася на єдиний творчий метод — соціалістичний реалізм, основою дляякого стала класицистична архітектура. У 30-х pp. створюються генеральні планизабудови найбільших міст України, у яких було передбачено створення промисловихзон, житлових кварталів з необхідною інфраструктурою, зон відпочинку,адміністративних центрів. Велика увага приділялася створенню типових проектів,запровадженню індустріальних методів у будівництві, що здешевлювало забудову,але робило її одноманітною, безликою.

Адміністративні споруди, зведені у 30-х pp. уКиєві, відзначалися наслідуванням класицистичних форм, помпезністю, надмірниммонументалізмом (будинок Кабінету Міністрів України, 1936—1938, архітектори І.Фомін, П. Абросимов та споруда Верховної Ради України, 1936—1939, архітектор В.Заболотний) (іл. 14, 15).

На жаль, у цей час було зроблено ряднепоправних помилок у галузі містобудування. Було знищено чимало культовихспоруд, у тому числі й Михайлівський Золотоверхий монастир, на місці якогопланувалося створити Урядову площу з комплексом адміністративних споруд(збудовано лише одну за проектом архітектора І. Лангбарда).

У довоєнний період запроваджувалася комплексназабудова, створювалися багатоповерхові житлові будинки, споруди соціального призначення(дитячі садки, школи, санаторії, лікарні, кінотеатри, театри).

Образотворче мистецтво 20 — початку 30-х pp.також відзначалося наявністю великої кількості напрямів, шкіл та угруповань. Уцей час створюються художні угруповання: Асоціація революційного мистецтва(АРМУ), Товариство художників імені К. Костанді в Одесі, Асоціація художниківЧервоної України (АХЧУ), Об´єднання сучасних митців України. Працюють таківизначні майстри, як М. Бурачек, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, Г.Світлицький, К. Трохименко, О. Шовкуненко, М. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, П.Волокидін, І. Труш, О. Новаківський тощо.

Традиції книжкової графіки заклав Г. Нарбут.Чимало художників у 20-ті pp. працювали у жанрі сценографії, оформлюючитеатральні спектаклі (О. Хвостенко-Хвостов, О. Екстер, А. Петрицький).Переважно монументальним живописом займався М. Бойчук, професор Київськогохудожнього інституту, та його учні: І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко, які усвоїй творчості намагалися уникати зайвих деталей, поєднували національнітрадиції з художньою мовою авангарду. Плідно працюють живописці Ф. Красицький,І. їжакевич, О. Новаківський тощо.

У цей час розвивається скульптура. Булостворено пам´ятники Т. Шевченку у Москві (1918, С. Волнухін), Петрограді (1918,Я. Тільберг), Ромнах (І. Кавалерідзе), Одесі, Катеринославі, Чернігові.Величний монумент поету-гуманісту і філософу Г. Сковороді у 1922 р. зведено уЛохвиці на Полтавщині (І. Кавалерідзе). Розпочинає творчу діяльність О.Архипенко (1887—1964), який виїхав за кордон, де став однією з найпомітнішихпостатей у мистецтві авангарду («Жінка, яка зачісується», «Постать», «Ступаючажінка»). На жаль, скульптура радянського часу мала виразні політично-агітаційніриси, що позначалося на художньому рівні творів.

Так, у 20-ті pp. XX ст. завдяки політиціукраїнізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попередньогочасу, культура в Україні зробила важливий крок на шляху подоланняпровінційності та комплексу «малоросійства»; органічно включалася у світовий художнійпроцес, творила значні художні цінності. Але нова культура, яка опиралася накомуністичні ідеали, заперечувала інші духовні цінності, і це призводило дотрагічних явищ у культурному житті.

У 30-х pp. після постанови ЦК ВКП (б) «Проперебудову літературно-художніх організацій» (1932) мистецькі об´єднання булирозпущені, а натомість створені організації митців, що підтримувалиідейно-політичну платформу Компартії.

Розпочинаються масові репресії. Покінчивсамогубством М. Скрипник, якого звільнили з посади. З арештом у травні 1933 p.M. Ялового починаються репресії проти діячів культури м. Харкова. Заарештованіта відправлені у табори кілька сотень письменників, художник М. Бойчук та йогопослідовники, було репресовано ряд науковців, церковних діячів, ліквідованозначну кількість НДІ, насамперед гуманітарного профілю.

У 20-х pp. була сформована самобутня художнякультура, яка майже цілком була знищена в 30-ті pp. «Започатковане в 20-х рокахпісля революційних соціальних і національних катаклізмів Відродженняукраїнської культури стало розстріляним Відродженням і на кінець 30-х роківжанрово-стильова, формальна різноманітність попереднього десятиліття булазведена до єдиної соцреалістичної «ноти», навзагал вимальовувалася похмуракартина ідеологічного диктату, схематизму, кон´юнктурності, коли навітьпоодинокі непересічні особистості виступали блідими тінями самих себе».

30-ті pp. стали складним часом випробувань дляукраїнського народу. У цей час в Радянському Союзі було встановлено сталінськийтоталітарний режим.

Процес відродження української культури, щорозгорнувся у 20-х pp., на жаль, був дуже рано перерваний.

Під загрозою репресій у різний час деякі митціта вчені виїжджають за кордон (О. Олесь, В. Винниченко, Є. Маланюк, Ю. Клен, О.Теліга, О. Ольжич, О. Кошиць, Д. Антонович, Д. Чижевський та ін.) та своєюдіяльністю сприяють посиленню інтересу світової громадськості до українськоїкультури.

30-i pp. — це час масових репресій усередовищі інтелігенції. У всіх сфабрикованих справах судили не якихось злочинціві контрреволюціонерів, а інтелектуальну, творчо активну частину українськогонароду. У суспільстві сформувався духовно-ідеологічний монополізм, всі галузікультури підпадали під ідеологічний тиск. За правління Сталіна відбувалася де —інтелектуалізація та дегуманізація суспільства, бо жертвами репресій ставаладуховна еліта країни — вчені, вузівські викладачі і студенти, митці (С.Єфремов, М. Старицька-Черняхівська, М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, М. Ірчан,Остап Вишня, 3. Тулуб, Б. Антоненко-Давидович, І. Кулик, І. Микитенко, В.Підмогильний, Є. Плужник, В. Поліщук, О. Слісаренко, М. Бойчук, Ю. Михайлів, І.Падалка, В. Седляр та інші).

Зазнавали переслідувань священнослужителі. У30-х pp. укорінялася думка про ворожість релігії. Вважалося, що вона відімре вміру зникнення класових розбіжностей і класового суспільства, що її породило.Священиків і ченців виселяли, позбавляли громадянських прав, а культові спорудируйнувалися чи передавалися на господарські потреби. У період боротьби зрелігією та церквою було втрачено велику кількість культурних пам´яток: ікон,старовинних книг, речей церковного вжитку, серед них Михайлівський Золотоверхийсобор (XII ст.), церква Богородиці Пирогощі (XII ст.) та інші споруди.

Нещадних переслідувань в Україні зазналиРосійська православна та греко-католицька церкви, а парафії УАПЦ булиліквідовані та підпорядковані московському патріархату. Всього у 30-х pp. вУкраїні була припинена діяльність близько 80 відсотків церков.

У 30-х pp. були заборонені твори значноїкількості дореволюційних вчених та митців демократичного напряму, а також творирепресованих письменників (М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Костомарова, М.Максимовича, П. Куліша, В. Винниченка, М. Грушевського, М. Куліша, М. Зерова,Г. Косинки, М. Ірчана, Л. Старицької — Черняхівської та інших).

Друга світова війна стала тяжким випробуваннямдля нашого народу. Військові події забрали мільйони людських життів, булизнищені цінні пам´ятки культури, розграбовані музейні та приватні колекції.Тисячі музейних експонатів були вивезені за кордон і не повернуті післязакінчення війни.

Діячі української культури всі силиприсвячували боротьбі з ворогом. В евакуації продовжували працювати вищінавчальні заклади, інститути Академії наук України, творчі спілки. У творчостіписьменників переважала патріотична тематика («Слово про рідну матір» М.Рильського, «Клятва» М. Бажана, «Любіть Україну» В. Сосюри, «Весна», «Голосматері» П. Тичини, «Україна в огні», «Ніч перед боєм» О. Довженка, «ЯрославМудрий» І. Кочерги, «Зенітка» Остапа Вишні).

Героїко-патріотична тематика переважала утворчості українських театрів, які в евакуації ставили п´єси О. Корнійчука, І.Кочерги, Л. Леонова, К. Симонова, виступали з концертами і виставами передбійцями військових частин на фронті і в тилу.

Українські кінематографісти в час війнипрацюють над створенням хронікально-документальних та художніх фільмів («Битваза нашу Радянську Україну», режисер О. Довженко; «Як гартувалася сталь»,«Райдуга», режисер М. Донськой).

Після перемоги у війні в суспільстві з´явилисянадії на демократизацію життя, на утвердження поваги до особистості, їїлюдських та політичних прав і свобод. Натомість влада намагалася зміцнититоталітарний режим. Були повторно репресовані люди, які вже вийшли з місцьпозбавлення волі, військові, що потрапили до німецького полону.

У перше повоєнне десятиліття тривавідеологічний диктат та тиск на митців. Тема війни залишалася домінуючою, алеакцент робився на переможному, завершальному етапі війни, причини поразок ітяжких втрат у літературних творах не висвітлювалися. Після смерті Й. Сталінаряд письменників засудили прояви безконфліктності, тенденцій прикрашаннядійсності й ілюстративності, хоча процеси оновлення в літературі й мистецтвібули незначними.

Тривало адміністративне втручання у сферухудожньої творчості. У 1946—1948 pp. приймаються постанови ЦК ВКП (б) «Прожурнали «Звезда» і «Ленинград», «Про кінофільм «Велике життя», «Про оперу«Велика дружба» В. Мураделі» та інші, що грубо і некомпетентно втручалися втворчий процес, не залишали місця свободі творчості митця. У перші повоєнніроки було безпідставно розкритиковано і звинувачено в буржуазномунаціоналізмові наукові праці «Короткий курс історії України», «Нарис історіїУкраїни», твори М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Смолича, К. Данькевича.

У повоєнні роки відбуваються значні деформаціїв національно-мовній сфері. Навчальні заклади масово переводяться на російськумову викладання. Негативну роль відігравало те, що партійні і радянські органи,державні установи дедалі більше в практичній діяльності користувалисяросійською мовою. У повоєнні роки в західноукраїнських областях було взято курсна заміну місцевих кадрів приїжджими, що погано володіли українською мовою і невважали за необхідне користуватися нею. Представники партійного керівництвачасто вимагали відмовитися від застосування в засобах масової інформаціїбагатьох українських слів і заміни їх російськими.

Тому в пресі, на радіо, взагалі у мовнійпрактиці вживалося багато слів неукраїнського походження, в ужиток вводилися російськіслова, навіть тоді, коли в цьому не було жодної необхідності, коли це робилосяштучно, попри закони словотворення. Русифікації піддавалися і навчальнізаклади, які відновлювали свою діяльність після закінчення війни. Школипоновили свою роботу зразу після звільнення території України в 1943—1944 pp. З1958 р. в Україні обов´язковою освітою стала восьмирічна. У післявоєнний часпрацює чимало талановитих педагогів, серед них — В. О. Сухомлинський, директорсередньої школи с. Павлиш Кіровоградської області.

Характерною рисою в післявоєнні роки стаєзменшення сфери вживання української мови. Послідовне скорочення кількості шкілз українською мовою викладання не відповідало національному складу населенняУкраїни.

У 60-х pp. відбувається певна нормалізаціясуспільно-політичної ситуації в країні, що дало можливість з´явитися молодійгенерації обдарованих митців, так званих «шістдесятників» насампередписьменників, які своєю творчістю боролися за справжні українські культурніцінності, національну свободу і людську гідність (Л. Костенко, В. Симоненко, В.Стус, І. Драч, Д. Павличко, Б. Олійник, Є. Гуцало, М. Вінграновський, І.Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Чорно-віл, В. Зарецький (іл. 11), А.Горська та інші). З самого початку твори їх критикувалися, заборонялася їхпублікація, деяких митців було безпідставно ув´язнено.

У 70—80-х pp. українська мова продовжувалавитіснятися з різних сфер суспільного життя, поглиблювася русифікація таденаціоналізація, набували широкого вжитку поняття «радянський народ», «єдиназагальнорадянська культура», «злиття націй і народностей».

Тривало адміністративно-командне керівництвокультурою, штучно обмежувалася свобода творчості митця вузькими рамкамипринципу партійності та методу соціалістичного реалізму. Все, що не вкладалосяв соціалістичні канони, не публікувалося, переслідувалося.

У 60—90-х pp. освіта в Україні розвивалася вумовах масової русифікації викладання в навчальних закладах усіх рівнів. У 1978р. була прийнята постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладанняросійської мови та літератури, згідно з якою шкільний клас на уроках російськоїмови поділявся на групи, учителі російської мови отримували надбавки дозарплати, а вивчення української мови стало необов´язковим. У 1989 р. вийшлапостанова про єдину офіційну загальнодержавну мову в СРСР (російську).Зменшувалася кількість шкіл з українською мовою викладання (у Києві в 1992 р.працювало 307 шкіл, у яких навчалося 341,3 тис. учнів, з українською мовоюнавчання — 49 шкіл (36,8 тис. учнів), російською — 123 школи (145,9 тис.учнів), з українською і російською — 135 шкіл. Усього в Києві у 1992 р.українською мовою навчалися 85,8 тис. учнів (25 % усієї кількості). Мовоювикладання у більшості вузів стала російська. Зменшувався тираж виданьукраїнською мовою.

У 70-х pp., в умовах застою, набуває поширеннязневажливе ставлення до рідної мови, історії, літератури, мистецтва,безпідставно критикуються і переслідуються митці, забороняються їхні твори.Так, на тривалий час з літературного процесу був вилучений роман О. Гончара«Собор», присвячений темі збереження нашої духовної спадщини, знищено вітражроботи А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи в Київському університеті.

У середовищі передової інтелігенціїпоширюється національно-демократичний рух, що намагався відстоювати правалюдини, у тому числі і на рідну мову. У 70-х pp. українські правозахисникистворили Українську Гельсінську спілку (В. Чорно-віл, А. Пашко, І, Дзюба, В.Мороз), що активно виступала проти русифікації, репресій, нищення пам´ятокукраїнської культури. Сміливим виступом проти існуючої системи була книга І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Попри всі труднощі українська культура удругій половині XX ст. продовжувала розвиватися, засвідчуючи значний творчийпотенціал нашого народу.

Важливим кроком у сфері освіти сталозапровадження обов´язкової середньої освіти (з 1966).

Широко зростаючий технічний рівень виробництвависував високі вимоги до підготовки кваліфікованих кадрів для всіх галузейгосподарства, тому розширюється мережа закладів професійно-технічної освіти,заочного та вечірнього навчання, відкриваються нові вузи, в тому числіуніверситети.

Наукову діяльність в Україні продовжувалакоординувати АН УРСР, яку з 1962 р. очолює академік Б. Є. Патон.

Успішно велися дослідження в галузісільськогосподарських наук, біохімії (академік О. В. Палладій), кібернетики (В.М. Глушков). Значним досягненням учених України була розробка і виготовленняпершої в Європі малої електронно-обчислювальної машини.

Нові зразки електрозварювальної апаратури розроблявІнститут електрозварювання, якому в 1945 р. присвоєно ім´я Є. О. Патона.Значним науковим досягненням Інституту стало спорудження в Києвісуцільнозварного автодорожного моста через Дніпро.

Значними подіями в культурному житті Українистало видання «Української радянської енциклопедії» у 17 томах та «Історії місті сіл України» у 26 томах.

У складних умовах партійного диктату таадміністративного втручання розвивається література. Творчим методомлітератури, згідно зі статутом Спілки письменників, був проголошенийсоціалістичний реалізм. У багатьох художніх творах з надмірним пафосомпрославлялися Ленін, Сталін, інші партійні діячі, була відсутня будь-якакритична оцінка подій сучасної історії, акцентувалася увага лише на позитивнихреаліях життя.

Незважаючи на труднощі, українські письменникиплідно працювали в різних жанрах літератури, досягши певних здобутків.

З «хрущовською відлигою» пов´язане пожвавленнялітературно-мистецького життя в Україні. У 50—60-х pp. до читача повертаєтьсятворчість репресованих письменників, що раніше була вилучена з ужитку (твори М.Куліша, Є. Плужника, М. Зерова, В. Бобинського, М. Драй-Хмари, Г. Косинки, О.Слісаренка, В. Чумака, С. Тудора та ін.). На початку 60-х pp. було розпочатовидання «Української радянської енциклопедії», з´явилися новілітературно-художні і наукові періодичні видання, почала присуджуватисяДержавна премія України ім. Т. Шевченка.

У цей час плідно працюють письменники старшогопокоління: М. Рильський («Троянди й виноград», «Далекі небосхили»), В. Сосюра(роман «Третя рота», збірки «Ластівки на сонці», «Щастя сім´ї трудової»,«Осінні мелодії»), А. Малишко («Серце моєї матері», «Дорога під яворами»,«Синій літопис»); М. Стельмах («Велика рідня», «Хліб і сіль», «Кров людська —не водиця»), О. Гончар («Людина і зброя», «Тронка»); Г. Тютюнник («Вир»); 3.Тулуб («В степу безкраїм за Уралом»).

Ліро-епічною, поетичною формою письмапозначені твори Олеся Гончара (1918—1995). Для письменника-фронтовика темавійни стала однією з провідних, до якої він неодноразово звертався на різнихетапах життя: трилогія «Прапороносці» (1946 — 1948), роман «Людина і зброя»(1960). У романі «Тронка» (1963) автор звертається до теми спадкоємностіпоколінь, співвідношення раціоналізму сучасної науково-технічної доби з загальнолюдськимицінностями. Гостропроблемний роман «Собор» (1968) було піддано нищівній критиціі вилучено з літературного процесу на 20 років (вдруге роман опубліковано у1987 р.). У цьому творі автор порушує філософські, моральні, екологічніпроблеми збереження національних культурних цінностей. Гуманізм, життя занайвищими моральними законами — риси героїв інших творів О. Гончара («Циклон»,«Твоя зоря», «Чорний яр»).

Ідеї і настрої цілого покоління виразилимолоді талановиті письменники-шістдесятники — В. Симоненко, І. Драч, Б.Олійник, Д. Павличко, Ліна Костенко, В. Коротич, Є. Гуцало, Ю. Щербак, Р.Іваничук, P. Федорів та ін. Для творчості молодих поетів і прозаїків характернапроблема історичної пам´яті, наступності поколінь, відображення правди життя,інтерес до людської особистості.

Глибоко патріотична, соціально загострена,публіцистично наснажена творчість поета В. Симоненка (1935—1963), збірки «Тишаі грім», «Земне тяжіння», «Поезії». Твори В. Симоненка чітко засвідчували йогоідейно-естетичну позицію справжнього патріота, що вболіває за долю своєї землі(«Ти знаєш, що ти — людина...», «Задивляюсь у твої зіниці», «Де зараз ви, катимого народу?..». Як гостра сатира на радянську дійсність сприймається один зкращих творів поета — «Казка про Дурила». Молодий поет, життя якого обірвалосятак рано, залишив зразки пейзажної лірики («Зимовий вечір», «Степ», «Вже деньздається сивим і безсилим»).

Одним з визнаних майстрів поетичного словаУкраїни другої половини XX ст. є Б. Олійник (1935 р. н.), що розмірковує у своїхтворах про проблеми поколінь, історичну пам´ять та місце людини в житті(«Урок»), поетизує простих трудівників («Дядько Яків», «Формула», «Прохоробрість»). Творчість Б. Олійника не оминула типова для радянського часуполітизація та пропагандистський стиль («Кредо», «Мавзолей Володимира Леніна»).До образу матері звертається поет у циклі «Сиве сонце моє», що складається здев´яти поезій. Ніжний та трепетний образ матері, простої сільської трудівниці,сприймається як символ життя, ніжності і добра. Поема «Сім» звертається доподій чорнобильської катастрофи.

У 60-ті pp. у літературний процес влився І.Драч (1936 р. н.)— поет, перекладач, кіносценарист, громадський діяч, лауреатДержавної премії УРСР ім. Т. Шевченка та Державної премії СРСР. Збіркам І. Драча«Соняшник», «Протуберанці серця», «Балади буднів», «Поезії», «До джерел»,«Корінь і крона», «Київське небо», «Шабля і хустина», «Теліженці», «Храмсонця», «Духовний меч» властиві метафоричність, максималізм, символізація, темавідповідальності митця, призначення поета і поезії. У поемі «Чорнобильськамадонна» (1987) І. Драч розмірковує над проблемами загальнонародної трагедії,що постала після катастрофи на ЧАЕС.

Трагічно склалася доля Василя Стуса(1938—1985), який відверто і послідовно виступав проти радянської тоталітарноїсистеми, був двічі засуджений за свої політичні переконання і помер вув´язненні. За кордоном були опубліковані збірки його поезій: «Зимові дерева»(1970), «Свіча в свічаді» (1977), «Палімпсести» (1986). Уже після смерті поетапобачила світ на Батьківщині збірка «Дорога болю» (1990). Твори поета пройнятіглибинними філософськими роздумами про долю людини, свого рідного народу, відякого він був відірваний.

У кінці 80-х — на початку 90-х pp. в Українівідбуваються процеси демократизації та духовного оновлення, коли митці отрималиможливість вийти за рамки соціалістичного реалізму, розширюють тематичні тастильові обрії нашої літератури, орієнтуючись на західноєвропейський модерн (Ю.Андрухович, В. Неборака, Б. Жолдак, О. Забужко, О. Ульяненко, Є. Пашковськийтощо).

Чимала кількість українських письменників урізний час опинилася за кордоном. Лише в останні десятиліття їхня творчістьбула долучена до загальноукраїнського літературного процесу і опублікована наБатьківщині (Є. Маланюк, В. Барка, І. Багряний, У. Самчук та ін.). Провідноютемою творчості Є. Маланюка (1897— 1968) стала Україна, проблеми їїдержавності. На все життя відірваний від рідної землі, він завжди лишавсяпатріотом, що вірив у свій народ, його творчі сили, здатність створитинезалежну державу (збірки «Стилет і стилос», «Земна Мадонна», «Остання весна»).

Одним з найвизначніших прозаїків, що творив закордоном, був Улас Самчук (1905—1987), який у передмові до одного зі своїхтворів писав: «Хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу,чую, переживаю». Він автор двох романів-трилогій «Волинь» (1928—1937) та «Ост»(1948—1982), де зображує панораму суспільних змін в Україні у XX ст. Роман«Марія» (1933) присвячений трагедії голодомору 1932—1933 pp. в Україні.

Українська література XX ст. завждидослухалася до суспільних проблем свого часу.

У 60—90-х pp. XX ст. українська мовавитіснялася з театрів, а український репертуар скорочувався. Провідна роль уцей час належала театрам опери і балету в Києві та Львові, драматичним театрамім. І. Франка та ім. Лесі Українки у Києві, драматичному театру ім. М.Заньковецької у Львові. Визначні українські режисери та актори С. Данченко, І.Молостова, А. Новиков, В. Дальський, Є. Пономаренко, М. Задніпровський, В.Заклунна, Н. Копержинська, П. Куманченко, О. Кусенко, Ю. Мажуга, А. Роговцева,М. Рушковський, Б. Ступка та інші продовжували розвивати кращі традиції своїхпопередників.

Процес розвитку української музики у другійполовині XX ст. характеризується удосконаленням усіх її жанрів (Г. Майборода,П. Майборода, А. Кос-Анатольський, І. Шамо, О. Білаш). Новаторська музика В.Сильвестрова та Л. Грабовського звучала на міжнародних фестивалях. Розвиваєтьсяхорова (Леся Дичко) та симфонічна музика (Є. Станкович, М. Скорик).

У другій половині XX ст. продовжує розвиватисяархітектура.

У післявоєнний час зусилля архітекторів булиспрямовані на відбудову знищеного німецько-фашистськими окупантами. Відразупісля визволення Києва було об´явлено конкурс на кращий проект відбудови Хрещатика.Архітектори О. Власов, А. Добровольський, В. Єлізаров, Б. Приймак, О. Заваров,О. Малиновський, проект яких було втілено в життя, вирішили зробити головнумагістраль столиці багатофункціональною, зосередивши з лівого боку різноманітніустанови, а з правого — житлову забудову. У забудові Хрещатика переважаютьелементи класицизму з поєднанням рис народного ужиткового мистецтва (керамічнийдекор). Великі відбудовні роботи були проведені у Севастополі, Полтаві,Харкові, Дніпропетровську, Тернополі, інших містах і селах України.

У післявоєнний період створюються типовіпроекти житлових будинків та громадських споруд, запроваджуються новібудівельні матеріали (залізнобетонні конструкції, шлако- і гіпсоблоки, бетон,облицьовувальна плитка тощо).

У 50-ті pp. архітектори звертаються дотрадицій класичної архітектури (річковий вокзал у Києві, 1961 p., архітектор В.Гопкало, В. Ладний, Г. Скуцький; кінотеатр «Київ», 1952 p., архітектор В.Чуприна, О. Тацій та ін.; театр у Полтаві, 1957 p., архітектор О. Малишенко таін.). Іноді модернізація класики була невдалою, що призводило до надмірноїпомпезності споруд.

У 60-х pp. було взято курс на створеннядомобудівної індустрії, на перехід до індустріальних методів великопанельногобудівництва з метою максимально здешевити будівництво і забезпечити громадянжитлом та необхідними побутовими, культурно-освітніми, лікувальними спорудами.Послідовно зверталася увага на функціональне та естетичне поліпшення житла(шумозахисне планування, будинки з квартирами в двох рівнях, використаннямонолітного залізобетону). Типові проекти житлових будинків використані приспорудженні житлових масивів Русанівка (1961—1974 pp., архітектор В. Ладний, Г.Кульчицький); Оболонь (1974—1985, архітектор Г. Слуцький та ін.); Троєщина(1980—1985, архітектор В. Гречина, В. Суворов та ін.) у Києві; Сонячний(1970—1980, архітектор О. Хавкін та ін.) у Дніпропетровську; Сріблястий(1974—1980, архітектор 3. Підлісний та ін.) у Львові.

При зведенні громадських споруд архітекторишукають нові художньо-функціональні рішення, використовуючи можливості такихбудівельних матеріалів, як скло, метал, бетон. По-новаторськи сприймалися у60-х pp. Палац спорту у Києві (1958—1960, архітектори М. Гречина, О. Заваров),універмаг «Україна» (1960— 1966, архітектор І. Гомоляка) з суцільнимизаскленими фасадами, відсутністю декору, простою композицією.

Великої художньо-образної виразності досяглаархітектор Є. Маринченко при спорудженні палацу «Україна» у Києві. Спорудасприймається динамічною завдяки вертикальним пілонам та вигнутій дузі фасаду.

Прикладом умілого поєднання архітектури іскульптури є споруда Будинку художника в Києві (1977, архітектори А.Добровольський, А. Макухіна), оздоблена бронзовими статуями муз (скульптор В.Бородай).

У 70—80-х pp. реконструюються та створюютьсянові (в сучасних формах, з використанням новітніх будівельних технологій таматеріалів) корпуси вищих навчальних закладів: комплекс Київськогонаціонального університету ім. Т. Шевченка (1972—1985, архітектори В. Ладний,Л. Коломієць та ін.; Донецького університету (1973—1978, архітектори В. Бучек,Г. Павлов та ін.); навчальний корпус Львівського політехнічного інституту(1964—1972, архітектори Р. Липка та ін.). У цей час висотні споруди, зокрема,готелі («Либідь» (1971), «Русь» (1976—1979) виконували роль вертикальнихдомінант.

В останні роки загострюється проблемаорганічного поєднання старої забудови з новою, яка, на жаль, часто дисонує зісторичними пам´ятками. Набуває розвитку не лише споруджуване швидкіснимиіндустріальними методами висотне житлове будівництво, а й малоповерховакотеджна забудова. Перед сучасними архітекторами стоїть складне завданнязбереження архітектурного середовища, що вже сформувалося, тактовне доповненняйого сучасними спорудами.

Художники і скульптори другої половини XX ст.намагалися вийти за межі офіційного творчого методу — соціалістичного реалізму,розвивали традиції українського народного живопису. Плідно працюють художникиВ. Касіян, М. Глущенко (іл. 13), М. Дерегус, Т. Голембієвська. Новаторськимипошуками, філософським осмисленням явищ відзначаються полотна Т. Яблонської(«Хліб», «Весна», «Тиша», «Травень», «Весілля» (іл. 12). Значних успіхівдосягли народні художниці Г. Собачко-Шостак, М. Приймаченко, К. Білокур, якіпрацювали у жанрі народного декоративного розпису.

У часи перебудови до читача повернулися сотніімен репресованих раніше митців, чия творчість була заборонена і забута. ВУкраїні стає відомою творчість представників діаспори Є. Маланюка («Стилет істилос», «Земна Мадонна»), І. Багряного («Сад Гетсиманський»), В. Барки(«Апостоли», «Білий світ»), У. Самчука («Волинь», «Марія»). Перебудовчимпроцесам в Україні сприяла діяльність Спілки письменників України тагромадської організації «Народний рух України за перебудову», очолюваної поетомІ. Драчем. Значним демократичним завоюванням цього часу було прийняття закону«Про мови в Українській РСР» (1989), що проголошував українську мову державноюі був спрямований на забезпечення її всебічного розвитку. Тоді ж до КонституціїУРСР було внесено зміну про надання українській мові статусу державної.

На початку 90-х pp. в Україні утвердилосяусвідомлення необхідності демократичних соціокультурних змін.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власноїкультурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національноїкультури та збереження культурної спадщини. Держава формує законодавчу базу,яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до їїздобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла «Основи законодавства Українипро культуру», де були задекларовані основні принципи державної політики вгалузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури українськоїнації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільногорозвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ докультурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвиткукультури. В «Основах» зазначені пріоритети у розвитку культури, права іобов´язки громадян у сфері культури, регламентована діяльність у цій сфері; утому числі професійна творча діяльність, міжнародні культурні зв´язки.

У розділі IV «Основ законодавства прокультуру» йдеться про фінансування і матеріально-технічне забезпеченнякультури, зокрема, ст. 23 передбачає, що держава гарантує необхідністьасигнувань на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків віднаціонального доходу України. Передбачаються також форми недержавногофінансування цієї сфери.

Конституція України (1996 р.) підтвердилазафіксований попередніми законодавчими актами принцип державності українськоїмови (ст. 10), проголосила гарантії і свободи у галузі літературної, художньої,наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторськихправ (ст. 54). У цій же статті зазначено, що культурна спадщина охороняєтьсязаконом, а держава дбає про збереження історичних пам´яток та повернення вУкраїну культурних цінностей, що перебувають за її межами. За останнєдесятиріччя ухвалено також інші законодавчі акти, що регулюють правовідносини усфері освіти, музейної і бібліотечної справи, кінематографії, діяльностітворчих спілок, сприяють реформуванню їх діяльності. Роботу над створеннямнормативно-правової бази культури слід продовжувати.

На жаль, фінансово-економічні проблемиостаннього часу не дають можливості фінансувати сферу культури у повномуобсязі, так, як це передбачено чинним законодавством України. За відсутностіналежного державного фінансування, в Україні створюються інші механізмиматеріального забезпечення сфери культури: створюються благодійні фонди,культурні товариства, об´єднання митців, зароджується діяльність меценатів.Проте поки що це не може замінити повноцінного державного фінансування. У цихумовах відбувається комерціалізація культури, коли створюються низькопробні,але прибуткові культурні проекти.

Через матеріальні труднощі, особливо в першіроки незалежності, скорочувалася кількість закладів культури (перш за все всільській місцевості), а багато талановитих митців виїжджали за кордон упошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останніроки українські фільми практично не знімаються, а технічні потужностівітчизняних кіностудій використовуються для зйомок реклами та відеокліпів. Некращі часи переживає книговидавництво — більшість видань на полицях книгареньросійськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Ще одна проблема української сучасноїкультурної сфери — переповнення культурного простору зразками зарубіжної масовоїкультури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні творитощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуруз активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.

Незважаючи на певні кризові явища, все ж урозвиткові культури намічаються певні зрушення. Так, велику увагу державаприділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму «Освіта України в XXIст.», Закон України «Про освіту», що передбачають демократизацію тагуманітаризацію освіти.