7.5. Українська культура в XVII—XVIII ст.

XVII—XVIII ст. — виключно складний і важливийперіод у житті українського народу. У політичній історії він охоплює такіпроцеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої,наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ходіХмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це булаяскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілийряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні.

Всенародна війна за свободу України 1648—1657pp. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття,спільні походи, масове переселення — все це сприяло культурній інтеграціїрізних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спираласяна козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національноїтериторії, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

Поява книгодрукування на українських землях уXVI ст. — значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чиннику формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свогофункціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури —мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявомгуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представниківвітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність. Більшість книг, особливонаукових, в цей період друкувалися латиною.

Друкарська справа отримала розвиток у всійУкраїні. Уже на початку XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень,найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалисяна кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацієюдрукарень братства.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також булипересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень.Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру,але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякіз підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якоїбув М. Смотрицький (1619), М. Ломоносов назвав «вратами вченості». Вонаперевидавалася понад 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний тойфакт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десяткиі сотні книг.

На відміну від європейських тапівденнослов´янських першодрукарів українські майстри у видавничій справі невикористовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частковопривізним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках(папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водяними знаками. Дляфіліграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирівабо братських церков, яким належали друкарні, герби міст тощо.

Увесь час Лавра дбала про зовнішність своїхкнижок, і тут печерські видання не мали собі рівних. Лаврська гравюра придбаласобі заслужену славу серед усього слов´янського світу. Художники готувалипотрібні малюнки, а гравери вирізували їх на дереві (а з кінця 1680-х pp. і наміді); свої рисувальні та граверні має Лавра вже в XVII ст.

Перший період лаврського друку — це період їївільного життя. Лавра вільно друкувала всі книжки, які тільки вважала закорисні та потрібні. Таким життям жила Лавра цілих 70 років, тобто до тогочасу, коли українську церкву було віддано московському патріархові.

Лавра випустила в світ довгу низку розкішнихвидань з великою кількістю гравюр. Печерська графіка цінна особливо тим, щовона постійно базується на українській традиції. Дуже любила Лавра давати награвюрах своїх видань свій печерський побут. Часто можна побачити на цихгравюрах малюнки Успенської церкви, печер, лаврський іконостас, Антонія йФеодосія і т. ін. Взагалі печерські гравюри дають багатий та цінний матеріалдля вивчення тогочасного українського життя та культури.

У середині XVII ст. друкована книга сталаістотним чинником розвитку української культури. її тематика відображала станцерковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки.Друкарство і книговидання на той час ще не відокремилися одне від одного. Деякідрукарні були не просто прибутковими поліграфічними підприємствами, а йвидавничими центрами, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники,знавці мов, майстри мистецького оформлення книги. Важливо підкреслити підтримкуукраїнського друкарства гетьманським урядом і козацькою старшиною.

У першій половині XVIII ст. починається новийперіод в історії українського книгодрукування. Російський уряд заборонивКиївській і Чернігівській друкарням видавати будь-що, крім передруків давніхвидань, які не повинні були відрізнятися мовою і навіть наголосами відросійських. Найпопулярнішим твором друкованої літератури стала в XVIII ст.чотиритомна «Книга житій святих» Дмитра Туптала. Вона знаходила прихильників нелише серед духовенства, а й поміж письменних селян і міщан. Крім згадуваних вжетворів, видавались українськими і польськими друкарнями духовні вірші різнихавторів, прикладом яких стають польськомовні поетичні збірки Лазаря Барановича.

З літературних творів, що виходили друком,найширше коло читачів мали, в першу чергу, ораторсько-повчальна проза, житія,духовні вірші. Натомість за кількістю назв найпоширенішим літературним жанромстали панегірики і панегіричні вірші. Бароковий панегіризм успадкував відренесансного алегорію, насиченість античною атрибутикою, проте пізні панегірикисхематичніші, віддаленіші від реальності. Урочистого звучання окремимпанегірикам надавали мови латинська й церковнослов´янська, хоч достатньопрестижними в цьому жанрі вважалися українська польська. Видавали панегірикимайже всі друкарні, особливо пов´язані з навчальними закладами; авторами буваливикладачі, а то й учні. У деяких випадках укладання панегіриків стало складовоючастиною навчального процесу чи його доповненням.

Поширились весільні панегірики, панегірики,присвячені військовим і державним діячам, які видавалися з нагоди тих чи іншихподій їхнього життя. Панегіричний характер мали також проповіді та вірші знагоди похоронів.

Окрему групу становлять панегірики гетьманамІванові Самойловичу, Іванові Мазепі (їх найбільше), Кирилові Розумовському.Твори на честь гетьманів репрезентують державницький струмінь в українськійбароковій літературі. З іншого боку, видання численних панегіриків польськимкоролям і російським царям відображало підлеглий статус України у складі цихдержав. Поширеність панегіриків українським церковним ієрархам засвідчує рольцеркви у національно-культурному житті.

У культурі бароко важливим елементомзалишалася спадщина античної літератури, і це знайшло певне відображення врепертуарі видань. Для учнів колегіумів видавалися твори староримських авторів,інколи з науково-допоміжним апаратом. З навчальною метою публікувалисялатинською мовою твори Корнелія Непота, Ціцерона, Горація, Лукреція Кара, Вергілія,Теренція Варрони, Плінія Старшого. У кінці XVIII ст. у Галичині з´являються інімецькомовні публікації на античні теми.

Якщо українська книга кінця XVI — першоїполовини XVII ст. мала виразні ознаки національної своєрідності, то на кінецьXVIII ст. вона набирала рис, властивих тогочасній європейській книжці в цілому.

Українське духовенство довго відмовлялось ітипід московську владу, бо добре розуміло, що Москва припинить всю культурнуроботу України. І коли насильством, зрадою та підкупом над українською церквоюзапанувала Москва, з того часу всім просвітнім справам українського духовенстваприйшов край.

Другий період лаврського друку — це періодборотьби її за права Лаври, за її свободу друку. Почався цей період післяприєднання української церкви у 1686 р. до московського патріархату. Вінспробував підкорити собі обидві друкарні Київської православної метрополії —лаврську та чернігівську. У цей час забороняється видання книг українськоюмовою, на друкування потрібен був дозвіл патріарха. Синод здійснював контрольза змістом і мовою видань під загрозою жорстоких покарань. І тому не дивно, щоза XVIII ст. ми маємо небагато українських друкованих творів, але затез´явилася велика кількість творів рукописних, що випадково побачили світ тількив XIX ст.

У боротьбі за свободу друку, що так довго ітак вперто вела Лавра, гору таки взяла Москва. І права Лаври були зламані, вонавже й не протестувала і почала друкувати книжки, тільки однакові з книжкамимосковськими. Настав третій, новий період лаврського друкарства, що вже цілкомішов під патріотичним «прапором русифікації».

В Україні, яка перебувала під владою Москви, уXVIII ст., як уже згадувалося, царський уряд проводить реакційну політику щодокнигодрукування: були заборонені публікації українською мовою, введені цензурніобмеження. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукуванняукраїнською мовою занепало.

Більшість видавничих осередків кінця XVIII ст.не заслуговує назви українських ні за мовою, ні за тематикою видань. Водночасвідбувається часткове розширення репертуару друкарень, збільшується кількістьсвітських наукових праць, посібників для вивчення іноземних мов, медичних ігосподарських порадників.

Література. Розвиток книжкової справи бувпоштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивалаперехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національноїмови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччявважалися забороненими або непотрібними. Велася завзята полеміка міжприхильниками унії та її опозицією, результатом чого і став унікальний жанрукраїнського письменства — полемічна література. Остання справила великий впливна подальший розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки.Основна маса православного духовенства, українська шляхта, міщани і особливоселяни не припускали думки про об´єднання церков, вбачаючи в цьому замах набатьківську віру.

Характерною рисою української літератури, щовидавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, а надалі й ускладі Російської імперії, стало утвердження ідей громадянського гуманізму,тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови,виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись впедагогічній і ораторсько-учительній прозі Другої половини XVII ст. Освіта,література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивалисьна рівні європейського культурного процесу.

Найяскравіше нові тенденції відображалаперекладна література. У XVII ст. були перекладені й опубліковані різні науковітрактати і довідники, наприклад, медичний довідник «Аристотелеві врата».Поширюються переклади Святого Письма, які представляли такий жанр, якагіографія. Одним з найбільш цінних вважається «Пересопницьке Євангеліє»,створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту булизроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад СвятогоПисьма вперше зроблено на «просту» українську тогочасну мову.

Поряд з перекладною літературою з´являютьсяоригінальні твори. У XVII ст. відмічається розквіт українського епосу —створюються думи, балади, історичні пісні, які Т. Шевченко ставив вищегомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка»,«Самійло Кішка» та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в нихоспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ´ю.

У XVII—XVIII ст. поетичні твори найчастішестворювалися мандрівними дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. У періодлітніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, зметою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) абопов´язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разомз тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: СебастіянКленович — «Роксоланія», «Звитяжство богів», Мелетій Смотрицький — «Лямент усвіта вбогих...», Касіян Сакович — «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаряПетра Конашевича-Сагайдачного», Симон Зиморович — книга любовних пісень«Роксоланки, або Руські панни» та ін. Українські поети часто використовувалибіблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідалотогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи,інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI — початку XVIII ст. дещонаївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної нормив українській мові на той час ще не було, у зв´язку з чим віршовані твори важкосприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI — першої половиниXVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. У XVIII ст. найбільшідосягнення поетичного мистецтва були пов´язані з ім´ям Григорія Сковороди.

Суспільно-політичні події середини — другоїполовини XVII ст. обумовили перелом в історії української літератури. З цьогочасу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVIII ст. Заусталеною періодизацією він розглядається у комплексі всього давнього українськогописьменства XI—XVIII ст., та цілий ряд ознак дає підстави вважати його якперехідний етап від літератури давньої до нової, розквіт якої припадає на добуукраїнського Відродження.

Література другої половини XVII—XVIII ст.продовжує і розвиває традиції давнього письменства, використовуєцерковнослов´янську мову, культивує старі жанри ораторської, агіографічної,паломницької, частково полемічної прози. Водночас зароджуються і досягаютьвершин розвитку нові жанри— мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна тасатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стильписьменства.

Українська література цього періоду вписуєтьсяв універсальний європейський стиль епохи — бароко з його витонченоюалегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненоюметафоричністю, тяжінням до пишності. Бароковий стиль був панівним вукраїнській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах.

Українська література XVII ст. — різномовна.Вона творилася церковно-слов´янською (словеноруською), староукраїнською,старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість —одна з характерних прикмет української літератури XVII—XVIII ст., ознака їїєвропейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільшпоширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в своючергу, поділялася на три форми: містерія — таїнство спокутування гріхів людейІсусом Христом; міракл — події життя святих; мораліте — драми, в яких виступалиалегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмовиповчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні,а й світські теми. її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їхвивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет ДмитроТуптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон Полоцький —драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський — «Воскресіння мертвих».

У кінці XVII—XVIII ст. у літературі формуютьсянові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразносвітського змісту. До кінця XVIII ст. занепадають полемічна, житійна іораторсько-проповідницька проза, шкільна драма, релігійно-моралізаторськалірика. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічногоукладу, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені зфольклором.

Переважна частина літературних творів другоїполовини XVII—XVIII ст. анонімна, збереглась у рукописах і рукописних спискахбез імені автора. Порівняно небагато авторів називали своє ім´я. Утвердилися яктворчі особистості письменники-професіонали: Лазар Баранович, ІоаникійГалятовський, Антоній Радивиловський, Іван Величковський, Феофан Прокопович,Дмитрій Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, ВасильГригорович-Барський, Григорій Граб´янка, Самійло Величко, Петро Кохановський,Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін.

Найвидатнішою постаттю у культурному йлітературному житті України XVIII ст. був великий народний^ мислитель, освітнійдіяч і письменник Григорій Савич Сковорода (1722—1794). Його багатограннатворчість — це остання ланка переходу від давньої української літератури донової. У своїх філософських трактатах і літературних творах Сковорода розвивавцілий комплекс ідей, актуальних для другої половини XVIII ст., виражав передовіпогляди тогочасного суспільства.

Г. Сковорода був талановитим художником слова— байкар і поет. За п´ять років він написав ЗО байок («Харківські байки»), воснові яких лежать оригінальні сюжети. Байки пронизує пафос гуманізму ідемократизму. Найвище письменник цінує високі моральні якості людини: чесність,доброту, працелюбність, скромність, природний розум, засуджує гонитву зачинами, високими титулами («Бджола і Шершень», «Олениця і Кабан»). На його думкутільки «сродний труд» приносить щастя людині і користь суспільству.

У байках Сковороди знайшли продовження ізбагачення сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактичнозавершив українську байкову традицію XVII—XVIII ст. і вивів байку яклітературний жанр на шлях самостійного розвитку.

Крім збірки байок йому належить ще близькодвох десятків поезій і поетичних перекладів, частина яких написана латинськоюмовою. Своєю поетичною творчістю Сковорода завершив понад двохсотрічний шляхрозвитку силабічного віршування в українській поезії і започаткувавсилабо-тонічне. Кращі його поезії, що увібрали в себе досягнення народноїлірики, ще за життя поета стали народними піснями.

Самобутня творчість письменника належить довидатних досягнень української культури XVIII ст. В ній відбито протест протитиранії, несправедливості й насильства над людською особистістю, знайшлидальший розвиток ідеї гуманізму та Просвітництва. Сковорода завершив давнійперіод розвитку української літератури і став предтечею нової українськоїлітератури.

Українська література XVII—XVIII ст. достатньовідбила духовний стан народу. Письменство цього періоду виконало своє історичнезавдання, віддзеркаливши майже всі важливі події, показало сутністьукраїнського національного духу, української ментальності від найдавнішихдержавницьких устремлінь до найменших проявів світової культури.

Літописи. Своєрідним літературним жанром булилітописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописипоєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису,створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то пізнішіредакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з´явилися літописи, яківідобразили яскраві і важливі події того часу — формування козацтва, Визвольнувійну 1648—1657 pp. та ін. — літопис Самовидця, Григорія Грабянки, СамійлаВеличка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописіввикористовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливуроль у розвитку літератури та науки. За активної участі О. Бодянського, вченогосекретаря «Общества истории и древностей Российских», у 1846 p. побачив світ«Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб´я, що були вМалій Росії, і про його смерть». Автор літопису був скромною людиною, що було втрадиціях літописців, тому ім´я його невідоме. Він, як свідчить текст, бувбезпосереднім учасником війни Б. Хмельницького.

Самовидець розповідає про події, яківідбувалися в Україні, і пов´язує їх із процесами в сусідніх державах — Росії,Польщі, Молдавії. Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, незалишаються поза увагою історичні діячі сусідів — російського царя ОлексіяМихайловича, Степана Разіна та ін. Він, на думку дослідників, напевно користувавсяархівом Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка документів продипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реєстрового козацтватощо. «Літопис Самовидця» має непересічну цінність для науковців. Він дає змогуґрунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її творили.

Перший козацький літопис анонімний, наступні —авторські. Григорій Граб´ян-ка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли прокозацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна.Безперечно, обидва автори знали «Літопис Самовидця», але кожен тлумачив подіїпо-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г.Граб´янки — події визвольної війни 1648—1654 pp., він чільне місце відводитьпитанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Кохановським,Стриковським та Гвагніним. Він яскраво описує побут і життя козаків, їхморальні засади, стверджує, що за брехню, блуд і безчестя винний міг бутипокараний на смерть. Г. Граб´^нка щиро вболіває за долю України, особливо післяЛюблінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та простих людей, якістали майже безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ бувприречений на вимирання. Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить об´єктивноі, виходячи з контексту, з великою повагою. Літопис Г. Граб´янки й сьогодні єцінним першоджерелом. До нього додаються два реєстри Війська Запорозького — доБ. Хмельницького та після його смерті.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний«Літопис» С. Величка, виданий 1848—1864 pp. У літописі Величка використановелику кількість документального матеріалу. Тут повністю наведено десяткиурядових офіційних і приватних листів, актів, універсалів, грамот,дипломатичних документів, топографічних описів, реєстрів тощо. Частина цих матеріалів,як виявили дослідники, не є автентичними документами. Та незважаючи на деякісумнівні документи, пропуски, що стосуються 1649—1652 pp., автор доносить дочитача багато джерел української історіографії другої половини XVII — початкуXVIII ст., літопис є видатною історичною і літературною пам´яткою свого часу.

Як і в усіх козацьких літописах, центральноюпостаттю цього твору виступає Богдан Хмельницький. Величко наводить біографії іхарактеризує українських гетьманів після Хмельницького. Автор з любов´ю описуєчисленні походи на турків і татар уславленого запорозького кошового ІванаСірка.

Текст літопису щедро пересипаний влучниминародними виразами, прислів’ями і приказками, порівняннями тощо. Автор «Літопису»не відокремлює Україну 1648—1654 pp. від історичного розвитку країн, з якими їїзвела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, частомовою оригіналу, зокрема, польського поета Самійла Твардовського і німецькогоісторика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.Автор стверджує, що український народ виживе, незважаючи на всі намаганнясусідів звести його з історичної арени.

Освіта і наука. Однією з характерних рисукраїнської культури XVII—XVIII ст. є особливий інтерес, який виявлялосуспільство до освіти.

Оскільки культура розвивалася в польськихумовах зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнулавикористати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатомтакого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом навчальнихзакладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православнихмонастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них уже не відповідали вимогамчасу. Після утворення Речі Посполитої у 1569 р. в Україні з´явилися єзуїтськіколегіуми — по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансовозабезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідуваннякатолицизму. Ці навчальні заклади виконували функцію окатоличування і ополяченняукраїнського населення.

Незважаючи на те, що багато з представниківукраїнської еліти орієнтувалися, як вже говорилося, на чужу культуру і мову,знайшлися все ж патріотично настроєні багаті феодали, які виступилиініціаторами створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським.Традиції меценатства були в цей період яскраво вираженими. Можна назвати іменакнязя Андрія Курбського, який в містечку Міляновичі на Волині створив цілийкультурний гурток, і князя Юрія Слуцького, який у своєму маєтку зібрав багатьохдіячів культури України, Білорусії та ін. Одним з найвідданіших українськійкультурі людей був князь Костянтин-Василь Острозький. У 1576 р. у своєму маєткувін відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошеніфахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивчалися давньослов´янська,грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією«сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія,астрономія, музика.

Ініціатива князя Острозького знайшла багатьохпослідовників. Найактивнішими з них стають братства, і, треба сказати, шкільнасправа входить до числа їх головних турбот. Включається до створення шкіл ікозацтво, особливо у XVII ст. Утвердження в ході Хмельниччини форм національноїдержавності, полкового розподілу, місцевого самоврядування вело до масовоговідкриття початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в Запорозькій Січі.Офіційна гетьманська влада опікувалася створенням і підтриманням освітньоїсистеми шкільництва. До початку XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл,практично в кожному великому селі, в містечках і містах були школи. Дуже добресправа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, декількість шкіл перевищувала кількість поселень. Вони відрізнялисядемократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх станів, зокрема ісироти.

У Європі в цей час формуються два по сутіпротилежних підходи до навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримкуідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людиничерез інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка пронеобхідність жорсткої регламентації і контролю за навчанням, постійного наглядувчителів. Ці тенденції знаходили відображення і в Україні, що відбилося в ходіконкурентної боротьби православних та єзуїтських шкіл. Про напруженістьборотьби свідчать приклади закриття ряду братств і братських шкіл на заходіУкраїни. Навіть Острозький колегіум припинив своє існування після смерті князяКостянтина. Його внучка Анна-Елоїза на його базі відкрила єзуїтський колегіум.Львів Польща вважала своєю землею, і у 1661 р. уряд відкрив тут університет,перший в Україні.

Наступ єзуїтів привів до переміщення центрукультурного життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI ст. запорозькекозацтво сформувалося як окремий стан. До 1620 р. Брестська унія по сутівтратила своє значення у центральному регіоні України. За допомогою ВійськаЗапорозького, його гетьмана П. Сагайдачного була відновлена православна митрополія.

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст.в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. За Берестейськоюунією на зразок Львівської братської засновано Стрятинську, Луцьку, Кам´янську,Пинську та інші школи, в яких головна увага приділяється вивченню грецькоїмови, тому ці школи називали «грецькими». Гетьман П. Сагайдачний заповівспеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київськійшколах. Освітній рух охопив майже все населення України. Як зазначив Павло Алепський1654 p., навіть багато жінок були письменними.

У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітньогожиття. Галшка Гулевичівна подарувала Київському братству земельну ділянку наПодолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських.Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики,філософії, мов — грецької, латинської, слов´янської, польської та української(руської). Зразком були програми провідних європейських університетів.

Привілей Владислава IV від 1635 р. дозволяввивчати у школах України польську мову, але при цьому заборонялося викладатибогословські дисципліни. П. Могилі не вдалося реалізувати свою ідею — зробитиКиївську колегію вищим навчальним закладом з повним курсом навчання. Обмеженнябули суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польськихкатолицьких академіях і відповідно покатоличувалися.

Києво-Могилянською колегією, а з 1701 р. заініціативи І. Мазепи — Академією, завжди опікувалися визначні політичні йгромадські діячі України. І. Мазепа, якого В. Ясинський називав благодійником,а Ф. Прокопович — ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської, спорудивдля неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. Поліпшивстан Д. Апостол. Злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського. Тутпрацювали Г. Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М.Максимович — сузір´я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.

Києво-Могилянська академія істотно вплинула нарозвиток культури. Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту,більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академіїкращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу.Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти вуніверситетах Європи. Дружба, братерство, взаємовиручка, участь в управліннішколою виховували повагу до школи і товариства. Вважалося за норму брати участьу диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для всіх викладачів і учнів, ашкільні драматичні вистави здобули популярність у киян.

Учні шкіл та слухачі колегії, або «бурсаки»,під час вакацій розходилися по селах України і були тією живою ланкою, якапов´язувала Академію з народом. Вони працювали вчителями, організовуваливистави, показували вертеп, співали колядки — виконували просвітницьку ікультурну місію, розпочату кобзарями.

Києво-Могилянська академія дала світові такихвизначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький. Г. Сковорода,М. Ломоносов, Г. Полетика, С. Яворський, П. Завадовський, О. Безбородько табагато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі.Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькомууніверситетах були випускники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович ставзасновником Всеросійської Академії наук.

Уряд царської Росії позбавив Києво-Могилянськуакадемію статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку надуховну академію, а згодом на семінарію.

У 1700 р. колегіум з´явився у Чернігові, в1726 р. — у Харкові, у 1738 р. — у Переяславі. Таким чином, у XVII — першійполовині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеїосвіти. Був високий відсоток письменних людей. Позитивною рисою буладоступність, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могливчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Традиція широкої початковоїосвіти була перервана разом із закріпаченням українських селян до кінця XVIIIст. при Катерині II.

Як вже говорилося, українська культура довгорозвивалася без державної підтримки, за невеликої участі соціальної верхівки.Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо цестосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальнеобладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхибули вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча ідосить пізно за європейськими мірками — у XVIII ст. У Західній Європі в цей часутверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, якраціоналізм, демократизація різних сфер життя.

Ідеї Просвітництва розвиває філософ ФеофанПрокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії.У своїх головних працях «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную овласти и чести царской» Прокопович виклав свою концепцію. Державна влада, надумку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїхпідданих. Подібно Т. Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись «війнивсіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніхворогів. Однак, на відміну від Дж. Локка і ПІ. Монтеск´є, він вважав, що людипередають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна масаповинна підкорятися монарху, тим більше, що освічений правитель не буде нізлим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активнимифункціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха інавіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами невиявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповичабазувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло жз´являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можнаперемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про якуписав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так ісвітової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейськимпросвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу зйого жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людинісвобода, самопізнання і «сродний труд», тобто улюблена праця, характер якоїрізний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництворозвивають в людині добрі начала, закладені природою, — так міркує Сковорода втворах «Благородний Еродій», «Убогий жайворонок», «Бджола і Шершень» та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядніположення епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багатодосягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом задопомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіхбід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душузлобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід зсуперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числіпрагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою.Бог зробив важко доступне непотрібним, а потрібне легкодоступним — стверджуєфілософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода бувдалекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму можедосягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини ісерцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливуроль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна іпідсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятковоактуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, якуСковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживимі бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченночерпати сили з неї.

Архітектура і скульптура. Становленняпрофесіональної художньої культури України за своєю складністю порівнянне зрозвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. — це мистецтвопізнього Відродження, то в українській культурі деякі ренесансні тенденціїперепліталися з середньовічними.

В архітектурі середини XVI ст. відбуваютьсясуттєві зміни. Зникають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайніжитлові палаци. Це характерно не лише для зовнішніх форм. Змінюється комплекс уцілому: замки у Бережанах, Острозі, Кам´янці-Подільському та ін. Збагаченняфеодалів дає їм можливість споруджувати палаци з просторими дворами длялицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування балів.З цією метою запрошуються іноземні спеціалісти.

Із прийняттям Магдебурзького права в Україніпочалася регулярна забудова міст за європейськими зразками: у центрі, на площі,зводиться ратуша, а вся міська територія розбивається на прямокутні квартали.Землі обмаль, тому будинки по фасаду вузькі, у два-три поверхи, тягнуться досередини кварталу, на першому поверсі розташовуються службові або торговіприміщення, на другому — житло. Місцеві майстри виробили власний напрямок вархітектурі. Цей період залишив по собі пам´ятники великої мистецької і культурноївартості (забудова Площі Ринок у Львові та ін.).

У культовій архітектурі розвиваються двітечії: продовжують зводитись дерев´яні церкви, що характерно для лісовихрайонів Карпат та лісостепової зони, а також розвивається кам´яне мурування. Умістах храм тягнеться вгору (храми Львова, Ужгорода, Києва та ін.). У сільськіймісцевості храми компактні, чудово вписуються в навколишнє середовище. У той жечас з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейськогокультурного процесу, у першій чверті XVII ст. в архітектурі з´являютьсяелементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні івсередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складнихпросторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва.

Декоративні ідеї та можливості бароко булиблизькими до національного українського мистецтва, якому притаманнамальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднаннявласних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідногостилю, названого українським, або «козацьким» бароко. Видатний українськийвчений минулого сторіччя В. М. Щербаківський сказав, що українському бароковластива простота і ясність, вона взяла гору над химерністю, і стиль бароко вУкраїні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втратившинічого в красі. У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко,що став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види іжанри мистецтва.

Дивовижне розмаїття архітектурних формукраїнського бароко зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєдналисьєвропейські досягнення з традиціями народної дерев´яної архітектури. ЦеТроїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінськацерква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі(1696-1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церкваВидубицького монастиря в Києві (1696—1701), Воскресенська — у Сумах (1703),Катерининська — у Чернігові (1710), Покровська церква у Києві (1776—1772) таін. Другий напрямок — поєднання трансформованого давньоруського храму зкласичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря вЧернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689—1709)та ін.

Провідним типом споруд стає так званийкозацький собор — п´ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це —Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубицькому монастирі. Повнезлиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірськогомонастиря на крейдяній кручі (Донецька область). Шедевром українського бароковважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвомталановитий український народний зодчий С. Ковнір, а проект, очевидно, розробивІ. Г. Григорович-Барський, який багато років займав посаду головногоархітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо увиготовленні різьблених дерев´яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтвонародних майстрів. Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацькоїстаршини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський іМихайлівський золотоверхий собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади булиоштукатурені та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів.Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І. Мазепи перетворився в новий Єрусалим.

У XVIII ст. в Києві видатні архітектурніспоруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель (1680—1752)на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яказгодом стала називатися дзвіниця Шеделя. На той час вона була найвищою спорудоюв Російській імперії (висота — 96,52 м). Він же добудував верхні поверхиСофійської дзвіниці. Творіння Й. Шеделя оцінюють як програмні для подальшогорозвитку архітектурного вигляду Києва.

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі(1675—1744). Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яказавершувала перспективу головної вулиці Києва. Місце для будівництва булообране так вдало, що невелика за розмірами, легка і витончена церква зайняладомінуюче положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високийпідмурівок. Улюблені кольори Растреллі — блакитний, білий і золотий роблятьцеркву чепурною і гармонують з київським небом.

Ним же був створений Імператорський палац уКиєві, пізніше названий Марийським, який нині використовується для урочистихпрезидентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважалазагальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відноснослабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв´язку зтим, що поряд з дерев´яними спорудами все більше створюється кам´яних будівель.Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашенийбагатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором.Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лишев кінці XVIII ст. нові міста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріупольбудуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці іквартали, виділений центр.

У XVIII ст. починає активно розвиватисяпалацова архітектура. Зводяться палаци гетьмана К. Розумовського в Батурині таГлухові; у Ляличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін.

Загалом найбільшу питому вагу в міськомубудівництві мали світські будівлі-палаци вельмож, магістрати, школи, ринки.Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традиційфранцузького, або так званого регулярного парку. Симетричне розташуваннянасаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти — таківимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. цятрадиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування). Удругій половині XVII ст. на території України закінчуються воєнні дії. Настаємир. Починається активний період зведення цивільних і культових споруд, другуполовину сторіччя можна вважати «золотим» віком українського мистецтва.

Кінець XVII — початок XIX ст. характеризуєтьсяв українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширеннямнового стилю — класицизму. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму даловажливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ і вулицьнесла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою міроюзумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступово впроваджуютьсяу будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше, поширене було дерев´янебудівництво.

У розвитку класицизму можна визначити триетапи: становлення стилю, зрілість і занепад.

Архітектура першого етапу відзначаєтьсяпереходом від бароко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразностій новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму набуває значеннявідкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць і окремих комплексів.

Основним досягненням другого етапу булостворення великих ансамблів, а в архітектурі — застосування декоративногомистецтва для втілення значних художніх задумів.

На третьому етапі поширилося багатоповерховебудівництво, зростали промислові підприємства, навчальні заклади. Занепадкласицизму виявився також у відході від творчого розуміння й використання формантичності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму.

Кращі набутки зрілого класицизму знаходятьпідтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів таскульпторів.

Серед значних і найкращих споруд кінця XVIIIст. виділяється п´ятибанний Спасо-Преображенський собор уНовгороді-Сіверському, закладений за планом петербурзького архітектора Дж.Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря.

Розвиток архітектури Києва значною міроюпов´язаний з ім´ям визначного архітектора Андрія Мил енського. Мил енський закороткий час перетворив патріархальний Київ з його численними монастирями іруїнами колишньої могутності й слави на сучасне європейське місто. Під йогокерівництвом було покладено багато вулиць, він також визначив і Хрещатик як головнув майбутньому вулицю Києва. На Хрещатику Миленський збудував перший у містітеатр із залом на 470 місць (не зберігся). У 1802 р. за проектом Миленськогоспоруджено перший в Україні «Пам´ятник на честь поновлення магдебурзькогоправа», що являє собою тосканську колону з п´єдесталом у вигляді арки.

У другій половині XVIII ст. розгорнулисязначні будівельні роботи на півдні України. За короткий час там виникли такізначні міста, як Єлисаветград, Херсон, Маріуполь, Катеринослав, Одеса.

У плануванні й забудові цих міст брали участьвидатні петербурзькі архітектори.

У 1790 р. архітектору Івану Старову(1745—1808) доручили обрати нову територію, скласти проект міста Миколаєва. Вархітектурі Миколаєва у прямих вулицях і великих площах відразу відчувається характерміста, спланованого на класицистичних засадах. Центральна площа була наперетині двох головних широких вулиць, її забудова складалася з церкви на честьГригорія Вірменського, будівель магістрату з кам´яними лавками. Найзначнішою зних є кам´яний двоповерховий будинок. До нього симетрично прилягають з обохбоків крила у вигляді відкритих галерей, які надають будівлі легкості. Першийповерх магістрату має вигляд аркади, на яку спирається стіна другого поверху, аколони бокових галерей пов´язують будинок з іншими будівлями площі.

В інших будівлях у Миколаєві такожвідчувається намагання по-новому трактувати класику сміливим застосуванням формдерев´яної архітектури, навіяних народною творчістю.

Найбільшого розвитку серед міст кінця XVIIIст. досягла Одеса. її збудували в 1794 р. на місці турецької фортеці Хаджибей.У забудові Одеси брали участь петербурзькі архітектори, такі як Ф. К. Боффо, Г.І. Горічеллі. Ф. К. Боффо був родом із Сардинії. За сорок років творчоїдіяльності він спорудив кілька найзначніших будівель. Основним архітектурнимакцентом є центральна напівкругла площа, збудована двома симетричнорозташованими увігнутими будинками. Саме ця архітектурна ідея яскраво виявленау величезних Потьомкінських сходах. Сходи, пам´ятник і вулиця між увігнутимибудинками становлять композиційну поперечну вісь бульвару, що поділяє його надві частини. Бульвар обмежують з двох боків комплекси будов — садиба Воронцовата будинок Старої біржі. Воронцовський палац збудований за проектом Боффо.Палац має чудові інтер´єри, які відзначаються декоративним багатством іхудожнім смаком.

Скульптура була тісно пов´язана зархітектурою. У другій половині XVII— XVIII ст. скульптура розвивалась у двохвзаємопов´язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположнихмистецьких принципах, напрямах. В українській мистецькій культурі вонапоширювалася, насамперед, у вигляді орнаментального декоративного різьблення,фігурна скульптура тут виступала спорадично, спроби ввести її до церковнихінтер´єрів як на західноукраїнських землях так і на Лівобережжі залишилисяпоодинокими епізодами.

Головним напрямом розвитку українськоїскульптури залишалася вироблена від початку XVII ст. система оздобленнякомплексів іконостасів, основою іконографічного репертуару якого була виноградналоза із залученням декоративних орнаментальних форм європейського походження тастилізованих рослинних мотивів.

Розвиток скульптури в Києві та на ЛівобережнійУкраїні у XVIII ст. пов´язаний з діяльністю майстрів Івана Андрійовича Равича(1677—1762) й Сисоя Шалматова.

Для оформлення київської ратуші Іван Равичстворив серію мідних овальних рельєфів. Монументальну дарохранительницю дляФлорівського монастиря Равич оздобив скульптурними статуетками-алегоріями, щорозповідають про діяльність церкви. З сюжетних рельєфів найкраще виконано«Тайну вечерю».

Відомий скульптор і різьбяр по дереву СисойШалматов є автором іконостаса для собору Мгарського монастиря, що поблизу містаЛубен, який завершувала оригінальна скульптурна група з чотирьох фігур на темубіблійної легенди про створення світу. Він виконав і чотириярусний іконостасцеркви Покрови в Ромнах (1768—1773). Роботи Шалматова пов´язані й збудівництвом міського собору в Полтаві, де в композицію іконостаса він увівкруглу скульптуру і барельєф.

Лише середина XVIII ст. на західноукраїнськихземлях принесла новий різновид іконостаса, вторований на європейській мистецькійтрадиції, з круглою скульптурою. Найпоказніший з них створено дляновозбудованого львівського собору св. Юра.

Вершинним досягненням у скульптурі є доробоквизначного європейського скульптора під псевдонімом Пінзель. Ми не маємо пронього жодних біографічних відомостей, не знаємо його навіть імені, невідомо,коли він з´явився на обрії українського мистецтва. Іван-Георгій Пінзель усередині 40-х pp. XVIII ст. потрапляє в маєток відомого магната МиколиПотоцького у невеличке містечко Бучач на Поділлі. У Бучачі працював архітекторБернард Меретин, німець за походженням. Можливо, він рекомендував Потоцькомускульптора, з яким передбачав у майбутньому спільну творчу співпрацю.Вважається, що першими роботами Пінзеля в Бучачі стали алегоричні постаті (12)на побудованій Меретином міській ратуші. Скульптури втілювали 12 подвигівГеракла і повинні були прославляти заслуги і чесноти Миколи Потоцького. Ці творизбереглися до наших днів. Роботи свідчать про монументальний талант Пінзеля,його новаторське вирішення пластичних форм. Вже у перших роботах скульпторпоказав свої творчі можливості у розкритті образної глибини скульптур. Воколицях Бучача Пінзель ставить дві монументальні кам´яні фігури Св. ЯнаНепомука та Богоматері, а також працює над скульптурами святих для Покровськоїцеркви. Порівняно з бучацьким кам´яним доробком Пінзеля дерев´яна скульптура,що заповнювала інтер´єри храмів Галичини та Поділля, збереглася набагато краще.

На початку 50-х pp. XVIII ст. Іван-Георгійпрацює у м. Городенці. Тут він виконує найбільше замовлення Миколи Потоцького —п´ять вівтарів для костьолу О. Месіонерів та чотири — для парафіяльної церкви,а також ставить колону з постаттю Богородиці. Саме в Городенці Пінзель виявивсебе як майстер світового рівня. Скульптор досягає нової на той час виразностітрактуванням драпіровок, які стають у нього самостійним елементом. Важкі їхмаси, що клубочаться навколо тіла, ламаючись і вигинаючись, стрімко пульсують урізні боки, іноді, немов відриваючись від основного об´єму, ширяють у повітрі.Складки одягу передані широкими темпераментно різаними площинами, з вугластими,кристалічними гранями.

Скульптури, що їх виконав Пінзель для фасадусобору Св. Юра у Львові в 1759—1761 pp.; дві великі статуї святих — Афанасія іЛева на другому поверсі фасадної стіни та фігура Св. Юра на коні в завершенніфасаду свідчать про характерні риси новаторського підходу до вирішеннямонументальної скульптури.

На окрему увагу заслуговують статуї костьолу вмістечку Монастирську на Тернопільщині, над якими Пінзель працював у 1761 р.

Скульптура традиції пізньогоцентральноєвропейського бароко — одна з найяскравіших сторінок мистецькоїісторії західноукраїнських земель. Високо оцінюючи це явище, не можна невідзначити, що його розквіт знаменував один з кульмінаційних моментів поширеннямистецької культури західноєвропейського родоводу на Правобережжі, найбільшийуспіх якої зумовлений занепадом національної традиції на місцевому ґрунті.

Живопис. Він також увібрав найкращі досягненнябароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх ізтрадиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами —Львовом, Києвом — сформувалися нові художні школи в Чернігові,Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет,жанрова картина. Доба бароко залишила велику кількість пам´яток різьбярства,дерев´яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашалисьособливо пишно. У живопису, графіці, скульптурі спостерігається перехід відсередньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичнимиелементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головнііконописні школи — волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі,Софійському соборі, у Межигірському й Троїце-Іллінському монастирях та ін.Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами,впливом народного світогляду. В іконописі почали широко використовуватисьнародні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодихпарубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентівКиєво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразкамиможна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церквиКиєво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів наПолтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

На живопис дедалі більшою мірою впливаєсвітський жанр. Визвольна війна потребувала від художників нових образів,близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконописувідокремлюється ландшафтний живопис, портретний, історичний та батальний жанри,які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Оригінальним національнимявищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалисякозаки, старшини, гетьмани. Естетичні уявлення українців найповніше виявились ународному малярстві — популярних картинах «Козак Мамай», «Козак-бандурист», щовтілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу. Як елементнародного побуту такі картини зберігалися до початку XX ст.

Характерною складовою храмового живопису стаєктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництвохрамів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарнійчастині Успенського собору в Києві було зображено 85 видатних діячів — відкнязів Київської Русі до Петра І; у церкві с Старогородців поблизу Остравідтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава бувзображений Ф. Прокопович із генеральною старшиною та ін. Серед майстрівіконопису почесне місце належить І. Рутковичу (розпис іконостасу П´ятницькоїцеркви в с Жовква) та Й. Кондзелевичу (Богородчанський іконостас у Манявськомускиті). Талановитим, вихованим на традиціях українського мистецтва майстром бувта-кож І. Бродлакович у Галичині.

Новим явищем у світському мистецтві ставпарсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спробамаксимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконописупортрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображеннювизначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаютьсярідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш,виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкогозагалу зажили слави портрети гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І.Скоропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, СеменаСулими, видатних учених Й. Галятовсько-го, Л. Барановича та ін.

Художникам іноді навіть замовляли картини, якізображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повномурозумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляєтьсятенденція від´їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академіюмистецтв: так, найвідоміші художники Росії того часу: Дмитро Левицький — родомз Києва, Володимир Боровиковський — з Миргорода. Українцем був творецьісторичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко. У жанрімонументальної та монументально-декоративної скульптури працював виходець зУкраїни (м. Ічні) — Іван Мартос.

Активно розвивалося графічне мистецтво.Найвідомішими були школи графіки Києво-Могилянської академії, Києво-Печерськоїлаври, Чернігівська та Львівська.

У XVII—XVIII ст. в Україні складаєтьсядекілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школахудожників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювалипереважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. Уроботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, ІванРуткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджуваласяреалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписахУспенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквахПолтави, Переяслава та ін.

Музика. Значний розвиток отримало музичнемистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярнимибули друковані збірки святкових пісень — ірмологіони. Нотну грамоту вивчалистуденти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів.Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті,гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви іПетербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці зУкраїни. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєткахвокальні та інструментальні капели.

Друга половина XVII—XVIII ст. — один знайплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвиткунабув музичний фольклор, і на середину XVIII ст. сформувався його основнийкласичний фонд, що є великим надбанням українського народу.

Вершини свого розвитку досяг музичний епос —думи та історичні пісні. Епос став народним літописом, що відобразивнайголовніші історичні події епохи — національно-визвольну боротьбу підпроводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського поневолення.Центральне місце в українському епосі цього періоду займають постаті БогданаХмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса, Нестора Морозенката ін. — (дума «Про Хмельницького і Барабаша», «Про корсунську перемогу»,історичні пісні «Засвіт встали козаченьки», «Ой Богдане, батьку Хмелю»).

У професійній музиці яскраво проявився стильбароко, а в другій половин XVIII ст. — і стиль класицизму. До провідних галузеймузичного мистецтва належала церковна музика, яка досягла художніх вершин утворчості М. Дилецького, М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя. У цейчас виникли нові світські жанри — пісня-романс, опера, інструментальна музика.Особливість цього історичного періоду полягала в тому, що деякі українськікомпозитори творили поза межами України — в Росії та Італії. Скажімо,композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в йоготворчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і АртемійВедель були більш тісно пов´язані з Батьківщиною. Шедеврами для свого часувважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).

Музика відігравала значну роль у козацькомупобуті. Існувала музика, яка складалася з кобзарів, довбишів, литавристів,сурмачів, трубачів, скрипалів, цимбалістів. Вона використовувалася під часпоходів, а також у повсякденному житті. Розмаїта музика звучала у гетьманськійрезиденції та старшинських маєтках під час різних урочистостей, на прийомах,балах. У багатьох поміщицьких маєтках існували кріпосні капели, оркестри,оперні та балетні трупи Вважають, що оркестр був у гетьмана І. Мазепи, упредставників козацької старшини — А. Полуботка, Я. Марковича. Гетьман К.Розумовський від середини XVIII ст. мав у глухівській резиденції прекраснийхор, оркестр і навіть театр. При деяких капелах відкривалися школи, якіготували музикантів, співаків та артистів балету. В 1738 р. було відкритоГлухівську співочу школу, а в 1773 р. у Харкові — спеціалізовані музичні класи,якими керували М. Концевич та А. Ведель. Для XVIII ст. характерний розвитоксвітської музики. У цей період у Києві створюються міська капела, музична школата музичний цех. Музичні цехи відкриваються по всій Україні.

Інші магнати (українські, російські,польські), що жили в Україні, також мали домашні оркестри, хори, театри. Музикавідігравала значну роль у родині Ґалаґанів (в Сокиринцях на Чернігівщині). Таміснував оркестр, театр, який перейшов у спадок від Івана Галагана до ГригоріяГалагана.

Великий хор і оркестр мав протягом 1770—1780pp. генерал-губернатор Малоросії російський граф П. Румянцев-Задунайський умаєтку Вишеньки на Чернігівщині. Велика капела була в російського князя Г.Потьомкіна, яка складалася з 200 музикантів.

Польські магнати, що жили в різних містахУкраїни, мали оркестри, хори й театри. Серед них були обдаровані музиканти іспіваки, але у своїх магнатів вони перебували на становищі слуг.

У другій половині XVII — першій половині XVIIIст. в Україні розквітла багатоголоса церковна музика барокового стилю, яка засвоїм високим художнім рівнем, національною самобутністю не поступаласяукраїнській бароковій літературі, архітектурі та малярству. Цей спів в Україніназивали партесним (від лат. pars — частина, участь, партія), і така назвазбереглася до наших днів. Виникла дуже велика кількість партесних творів.

Створюючи українську партесну музику, митцізасвоїли композиторську техніку концертуючого стилю західноєвропейської тапольської церковної музики. У багатоголосому викладі українські композиториорієнтувалися на чотириголосу акордову вертикаль, яка може подвоюватися іпотроюватися.

У партесній музиці яскраво проявилися бароковістильові риси, зокрема, і в жанрі партесного концерту. До барокових рисналежить об´ємне відчуття простору в партесній музиці. Багатохорова фактурапартесних творів з колористичним зіставленням великої і малої кількостіголосів, їх поступовим імітаційним включенням створювала ефект широкогорізнотембрового простору.

Українська музика доби бароко — найвищедосягнення національного мистецтва. Отже, провідним жанром став багатоголосийпартесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цютечію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І.Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образноголаду, гармонійністю і простотою. Як «київський розспів» він набув поширення вМоскві та інших містах Росії.

З розвитком партесного співу почали з´являтисяй Теоретичні посібники, які давали необхідні знання з теорії написання цієїмузики та її співу. М. Дилецький, будучи творцем партесної музики, став їїнайвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичнийтрактат «Граматика музикальна», яка стала дуже важливим посібником длякомпозиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які їївиконували.