7.5. Українська культура в XVII—XVIII ст.(продовження)

У хоровому концерті другої половини XVIII ст.важливим чинником стає авторство, і творчість композиторів позначенаіндивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Українірозпочав композитор Андрій Рачинський (1729—1800). Здобув освіту у Львові і тамже був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав наЛівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстеромгетьмана Кирила Розумовського в Глухові.

Найвидатнішим композитором того періоду бувМаксим Созонтович Березовський (1745—1777). Народився в Глухові і там женавчався в музичній школі. Навчався також у Києво-Могилянській академії. У 1758р. його взяли до царського двору в Петербург. Він співав у трупі придворноготеатру, виступав у головних ролях італійських опер, співав у Придворнійспівацькій капелі, а в 60-х pp. уже писав церковну музику. У 1769 р.Березовський приїздить до Італії і навчається у славнозвісного педагогаБолонської академії Джованні Батіста Мартіні. У 1771р. Березовський склав іспиті йому присвоїли титул академіка Болонської академії. Його ім´я вписане наспеціальній дошці на будівлі цього закладу поруч з іменем Вольфганга Моцарта —як академіків Болонської академії. У 1773 р. Березовський повертається доСанкт-Петербурга. Суспільна атмосфера в столиці була для композитора задушливоюі нестерпною. Хоч в Італії він здобув високий титул, проте в Росії його неоцінили, не просували по службі й ставилися як до звичайного рядового службовцякапели. У 1777 р. Березовський у розквіті сил, таланту покінчив життясамогубством.

На церковній музиці М. Березовськогопозначилося велике обдарування композитора, його яскрава індивідуальність івисока професійна майстерність. За короткий час свого життя він написав багатоцерковних творів — це шедеври української церковної музики.

Традиції нового класичного стилю в церковніймузиці розвинув Дмитро Степанович Бортнянський (1751—1825). Народився вГлухові, очевидно, там здобув початки музичної освіти. У 1758 р. йоговідправили до Петербурга — у Придворну співацьку капелу. Першим учителем бувземляк Марко Полторацький. Тринадцятирічним хлопчиком Бортнянський співав уоперних виставах при дворі. Молодого композитора послали в Італію, де вінпробув десять років (1769—1779). Це був час не тільки навчання, а й засвоєннябагатих досягнень італійської та західноєвропейської музики в цілому, рокишліфування своєї майстерності та досягнення композиторської зрілості.

У спадщині композитора досить значна кількістьцерковних творів. Переважна більшість творів була опублікована. У церковніймузиці композитор досягнув висот художньої та професійної майстерності. Ногоцерковна музика захоплює яскравою мелодійністю, ніжністю і глибиною почуттів,класичною урівноваженістю, природною простотою і великою майстерністю.

На відміну від Березовського і Бортнянського,які жили, навчалися і писали церковну музику в Росії та Італії, АртемЛук´янович Ведель (1767—1808) творив її в Україні. Народився в Києві, з 1776 р.навчався в Києво-Могилянській академії, де дістав загальну й музичну освіту.Музично обдарований, з прекрасним голосом, А. Ведель співав у хорі академії, ав старших класах диригував ним. Добре грав на скрипці в оркестрі. Слава проВеделя як співака й диригента вийшла далеко за межі Києва. У 1788 р. виїхав доМоскви, де керував хоровою капелою до 1792 р. Повернувшись до Києва, композиторвступив на військову службу і був призначений капельмейстером корпусного хору.Деякий час працював у Харкові. У 1798 р. повернувся до Києва. Останній періодйого життя повний загадковостей. Взимку 1799 р. Ведель поступив уКиєво-Печерську лавру послушником і був там короткий час, не ставши ченцем.Через ці, і досі не до кінця з´ясовані, обставини у 1799 р. за розпорядженнямгубернатора його оголосили божевільним. Молодого Веделя (йому було 32 роки) —композитора великого таланту ув´язнили в божевільню.

Доробок Веделя церковних творів доситьвеликий. Досі його твори повністю не надруковані.

Твори М. Березовського, Д. Бортнянського, А.Веделя — це кульмінаційний злет української церковної музики. Значні їїдосягнення в другій половині XVIII ст. зумовлювалися багатими надбаннями впопередню епоху барокового партесного концерту і дуже високим рівнем хоровоговиконавства.

Театр. Витоки театрального мистецтва Українисягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїмидійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.

Учені припускають, що ті зразки народноїтворчості, які дійшли до нашого часу, у другій половині XVII— упродовж XVIIIст. мали якнайширше побутування в Україні.

На другу половину XVII — першу половину XVIIIст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці XVI ст.українського шкільного театру. Якщо до першої половини 30-х pp. XVII ст.головним осередком українського шкільного театру був Львів, то у другійполовині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум.Саме наприкінці XVI — на початку XVII ст. український театр розвивається увигляді найпростіших його виявів — декламацій і діалогів. Декламація — цевіршовані панегірики у формі привітань, надгробних промов, написів, послань.Темами їх були герби або їх елементи, якісь найновіші події (війна, укладаннямиру, зустріч або відправлення посольства, чиясь смерть, перемога, релігійнісвята — Різдво, Великдень та ін., важливі історичні події тощо). Виконувалисьдекламації гуртом у шкільних класах або в церквах без сценічних атрибутів, алепід час свят урочистостей допускалося скупе сценічне оформлення (виконавці,одягнуті у відповідні костюми реальних або алегоричних постатей, декламувалисеред декорацій, вдаючись до відповідних жестів).

Збереглися декламації Лазаря Барановича,Димитрія Туптала, Петра Поповича-Гученського, присвячені Ісусу Христу.

З курсів поетики і риторики, які викладалися вукраїнських школах у другій половині XVII ст., до нас дійшли тільки деякі,починаючи з XVII ст., але й вони дають конкретне уявлення про той обсяг знань,які здобували студенти в галузі драматичної творчості і сценічного мистецтва.Написанням і розігруванням драматичних творів керував учитель поетики, хочапочатки декламації, виразного читання викладав учитель риторики. Хоч ці творимали релігійно-дидактичний характер, тогочасна дійсність відбивалася в них увигляді світських елементів, де були відгуки на окремі животрепетні питаннясучасності.

У XVII ст. на території Східної Галичини й уКиєві з´являються зразки поетичних панегіриків, написаних у формі декламації тау стилі бароко.

Розвиток шкільного театру припадає на другуполовину XVII — першу половину XVIII ст. У київських шкільних драмах, окрімрелігійних тем, піднімалися питання утвердження загальнолюдських цінностей,втілених в алегоричних образах і релігійних розмірковуваннях.

Шкільний репертуар у кожному окремому випадкудиктував сценічне обладнання сцени. Найбільша частина його вимагаламістеріальної сцени для виставлення різдвяних і великодніх драм, у якихвідповідно до тогочасної барокової естетики зображувались різні місцевості наземлі, уявні картини неба, раю і пекла в алегоричних образах. Історичні п´єсиобмежувалися доволі скупими декораціями. Інші види п´єс — декламації і діалоги— виставлялися взагалі без сценічних пристосувань, за наявності лише завіси.

Алегоричні постаті українського шкільноготеатру одягалися відповідно до античних і середньовічних уявлень про одягміфічних, біблійних та історичних осіб. Кожна постать мала в руках характернісимволи, які відрізняли один образ від іншого.

Серед шкільних драм, написаних і виставленихпротягом першої половини XVIII ст., основне місце продовжують посідати драмиріздвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, датстворення, деякі — анонімні і без дат написання чи вистави.

Найкращою українською шкільною драмою типумораліте є «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського. У п´єсі змальовано картинусоціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою,беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливесудочинство, пов´язане з хабарництвом.

Драми на історичні теми стали вершиною українськоїшкільної драматургії першої половини XVIII ст. («Владимер» Феофана Прокоповича(1705), «Іосиф Патріарха» Лаврентія Горки (1708), «Милость Божія...» невідомогоавтора (1728).

У трагікомедії «Владимер» розповідається проприйняття християнства князем Володимиром Святославичем, але насправді йдетьсяпро державно-культурницьку діяльність гетьмана Івана Мазепи, якому й присвяченоцей твір.

На другу половину XVII — першу половину XVIIIст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаютьсяяскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами ікомпозиційною стрункістю.

В одних із перших інтермедій, що дійшли донас, сюжет був простим, а в інших він взагалі нерозвинений. В основі однихлежать мандрівні анекдоти й казки, в основі інших — веселі бувальщини знародного життя, але всі інтермедії за своєю природою близькі доімпровізаційного театру різних народів — від грецького міма до італійськоїкомедії масок. Шарж, гротеск, бурлеск, пародія, макаронічна мова були вінтермедії засобами комічного. Дійовими особами виступають українські селяни,козаки, цигани, євреї-корчмарі, німці, студенти. Зміст інтермедій зводиться восновному до суперечок, які здебільшого закінчуються бійками. Сперечаютьсяіудеї з християнином, батько з сином, німець з українським селянином, польськийшляхтич з козаком, циган і єврей з селянином тощо.

У кращих своїх зразках українська інтермедіябула гострою політичною сатирою на окремі соціальні явища тогочасногосуспільства, в ній звучали мотиви визвольної боротьби українського козацтвапроти польської шляхти, викривалися гнобителі народу — шляхтичі,євреї-орендарі, православні, уніатські католицькі священики.

Українські інтермедії та інтерлюдії надаваливиконавцям надзвичайно широкі можливості для відтворення різноманітних,індивідуалізованих рис зображуваних персонажів, для застосування різнобарвниххудожніх засобів і виразних сценічних прийомів акторської майстерності.

Популяризаторами інтермедій у народномусередовищі були переважно спудеї (студенти) Києво-Могилянської академії,школярі тогочасних колегіумів в Україні. Особливо під час вакацій, щоб заробитисобі на прожиття, вони влаштовували інтермедійні вистави.

У практиці українського шкільного театруXVII—XVIII ст. інтермедії посідали другорядне місце стосовно серйозної драми.

У середині XVI ст. з´являється вертеп —ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився ІсусХристос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерховогобудиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частинірозігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепнівистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків таміщан. Дійовими особами вертепних вистав були селяни, козаки, «москалі»,«ляхи», євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут ізвичаї. Дотепні сцени із життя можновладців, панів та священиків часто містилисатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.

Час його виникнення досі не з´ясований. Першедокументальне свідчення про ходіння з ляльками в Україні фіксується 1573 p.,але невідомо, чи ця лялькова гра якось стосувалася того своєрідного театру, щодійшов до нас у пізніших зразках. Цікавим є свідчення українсько-польськогоетнографа Еразма Ізопольського (1843) про те, що він бачив у Ставищах (є кількаСтавищ — у Київській, Волинській, Житомирській і Рівненській областях)триповерхову вертепну скриньку з датою 1591 р., а в Дашівщизні (тепер селоДашів Іллінецького району Вінницької області) — з датою 1639 р. За описомІзопольського скринька мала триповерховий палац з галереєю, висунутою зтретього поверху, на якій безнастанно несуть варту група солдатів і барабанщик.Вистави у вертепі відбуваються на третьому і першому поверхах, а другий поверхслужив складом і місцем для перебування акторів (ляльок) та притулком всієївертепної машинерії.

Протягом другої половини XVI — першої половиниXVII ст. у народному побуті зберігаються й елементи театральних дійств,успадковані від попередньої доби. Водночас шкільний театр в Україні набираєбарокових прикмет, причому однією з істотних рис культури стає підкресленатеатральність. Театральні елементи були однією з ознак властивого добі барокосинтезу мистецтв, що відбивають суперечливість тодішнього світогляду, поєднанняв ньому середньовічної спадщини і пошуків шляхів самовираження людини.

Тісно пов´язана з шкільною драмою таінтермедією, розрахованими передусім на міську публіку, вертепна драма протягомXVIII ст. і особливо у другій його половині була улюбленим видовищем,задовольняючи естетичні потреби найширших народних мас.

До XVIII ст. належать початки аматорськоготеатру демократичних прошарків населення міст України. За свідченнямидослідників театрального мистецтва відомо, що якісь аматорські виставивідбувалися в 30-х pp. XVIII ст. у Глухові. Г. Квітка-Основ´яненко пише, що вХаркові у 80-х pp. XVIII ст. існував аматорський театр, але через відсутністьпостійного приміщення почав занепадати, а з часом припинив своє існування.

Відомо, що в Києві з розпорядження губернаторапротягом 1789—1790 pp. у царському палаці, названому в XIX ст. Марийським,влаштовувались російськомовні вистави для «благородного товариства», анаприкінці 1790 р.— на початку 1791 р. тут виступала італійська трупа.

Український театр другої половини XVII—XVIIIст. посів видатне місце в історії української культури. Бароковий за своєюприродою, він виріс на західноєвропейському культурному ґрунті, орієнтуючись нашкільні драми, що побутували в різних країнах Заходу. Український шкільнийтеатр був значною мірою залежний від своїх джерел — народних звичаїв та ігор,церковних обрядів. Він же й впливав на розвиток народної драми — так званогофольклорного театру (в обох його варіантах — ляльковому і живому). Пришкільному театрі другої половини XVII — першої половини XVIII ст. існувалаінтермедія — попередниця української комедії в новому українському театріпочатку XIX ст.

Український професійний театр на ЛівобережнійУкраїні під протекторатом Російської імперії ще не міг з´явитися у другійполовині XVIII ст., як не міг з´явитися і на Правобережній Україні та в СхіднійГаличині в умовах польського, а згодом австрійського панування.

XVII—XVIII ст. були важливим етапом розвиткуукраїнської культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українськакультура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її дозникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, якізабезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше їїпіднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток українськоїкультури відбувався у тісному взаємозв´язку з національно-визвольним рухомпроти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648— 1657 pp. Однак розділукраїнських земель між двома імперіями, згортання автономії України російськимцаратом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою,русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створиливажку ситуацію для української культури.

У козацьку добу Україна посідала чільне місцесеред держав Східної Європи.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО VIIРОЗДІЛУ

1.  АсеевЮ. Стили в архитектуре Украины. — К.: Будівельник, 1989.— 186 с.

2. ГореловА. А. Культурология: Учеб. пособие. — М.: Юрайт-М, 2002. — 400 с.

3. Гуляницкий.История архитектуры. — М.: Стройиздат, 1984.— 273 с.

4. Европейскоепросвещение и Французская революция XVIII в.: Сб. статей / Под ред. Г. С.Кучеренко.— М., 1988.— 409 с.

5. ЖолтовськийП. М. Художнє життя на Україні в XVI—XVIII ст. К.: Наукова думка, 1983.—180 с.

6. ІсаєвичЯ. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми.— Львів, 2002.— 412 с

7. Золотеслово // Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя IX— XVстоліть. У 2-х кн. // За ред. В. Яременка.— К.: Аконт.— 2002.

8. Історіяукраїнської та зарубіжної культури: Навч. посіб. // С. М. Клапчук, В. Ф.Оста-фійчук, Ю. А. Горбань та ін. — К.: Знання-Прес, 2002.— 351 с

9. Історіяукраїнської літератури. У восьми томах. — К.: Наукова думка, 1967.

10. Історіяукраїнської культури. У п´яти томах // За ред Б. Є. Патона.— К.: Наукова думка,2001—2003. Т. Ъ—Ь (перша книга).

11. Історіяукраїнського мистецтва у 6-ти томах.— К.: УРЕ, 1965—1967.

12. КагарлицькийМ. Ф. Коли мовчать слова. Образи великих композиторів. У 2-х т. — К.: МузичнаУкраїна, 1969.— 400 с

13. КоріннийМ. М., Порапов Г. Г., Шевченко В. Ф. Короткий термінологічний словник зукраїнської та зарубіжної культури.— К., 2002.— 214 с

14. КостюкО. Г., Федорук О. К, С. Мосаковсъкий та ін. Українське бароко та європейськийконтекст. — К.: Наукова думка, 1991. — 460 с

15. Культурологія:теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. 1.1. Тюрменко, О. Д. Горбула.— К.: Центр навчальної літератури, 2004.— 368 с

16. Культурология:Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Под ред. А. И. Шапова-лова. —М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003.— 320 с.

17. Крип´якевич І. Історія української культури. — К.: Либідь, 1994. — 656 с.

18. МакаровА. М. Світло українського бароко.— К.: Мистецтво, 1994. — 288 с.

19. ЛевчукЛ. Т., Гриценко В. С. та ін. Історія світової культури: Навч. посібник.—К.:Ли-бідь, 2003. —368 с

20. ЛогвинГ. Н. Украинское искусство X—XVIII веков. — М., 1963. — 486 с.

21. ЛосевI. В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст.— К., 1995.—548 с

22. МишаничО. В. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість.— Київ, 1980. — 343 с

23. НемировскаяЛ. 3. Культурология. История и терия культуры. —М., 1992. — 319 с.

24. Памятникиградостроительства и архитектуры Укр. ССР. Т. 4. — К.: Будівельник, 1986.—476с.

25. ПасічнийА. М. Образотворче мистецтво. Словник-довідник. — Тернопіль: Навчальна книга. —Богдан, 2003.—216 с

26. ПоповичМ. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.— 765 с

27. СемчишинJA. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. —Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985. — 567 с

28. СічинськийВ. Чужинці про Україну.—Львів, 1991.— 314 с

29. Словникукраїнського сакрального мистецтва / За наук. ред. М. Станкевича. — Львів,2006.—287 с.

30. Советскийэнциклопедический словарь. — М.: Советская энциклопедия, 1980. — 1600 с.

31. СтеповикД. Олександр Тарасевич. — К., 1975. — 386 с.

32. ТимофієнкоВ. І. Архітектура і монументальнее мистецтво. Терміни та поняття.— К.: Вид-воІнституту проблем сучасного мистецтва. Головкиївархітектура, 2002. — 472 с.

33. Українськалітература XVII ст.: Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика/ Упоряд., приміт. В. І. Крекотня. — К.: Наукова думка, 1987. — 608 с

34. Українськата зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М.Се-машко та ін. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2001.— 550 с

35. Философияэпохи ранних буржуазных революций. — М.: Наука, 1983. — 487 с.

36. Художня культурасвіту: Європейський культурнийрегіон: Навч. посіб./ Н. Є. Миропольська, Е. В. Бєлкіна, Л. М. Масол, О. І. Оніщенко. — К.,2001. — 268 с

37. ЧорненькийЯ. Я. Культурологія. Теорія. Практика. Самостійна робота. Навч. посіб. — Київ:Центр навчальної літератури, 2004. — 392 с

38. ШейкоВ. М., Гаврюшенко О. А., Кравченко О. В. Історія світової культури: Навч.по-сібник / Наук. ред. В. М. Шейко. — К.: Кондор, 2006. — 408 с

39. ШейкоВ. М., Тишевська Л. Г. Історія української культури: Навч. посібник / Наук,ред. В. М. Шейко. — К.: Кондор, 2006. — 264 с.

40. ШкарубаЛ. М., Спанатій Л. С Російсько-український словник художніх термінів: Навч.посіб. для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Каравела, 2004. — 320 с