7.4. Стильові і жанрові особливості мистецтва XVIII ст.

На XVIII ст. припадає виникнення новиххудожніх напрямків — рококо і романтизму та утвердження класицизму. Вонипозначилися на різних жанрах мистецтва, але насамперед знайшли своє втілення вархітектурі та образотворчому мистецтві. Стиль рококо був продовженням стилюбароко в мистецтві. Виник на початку XVIII ст. у Франції і панував до серединистоліття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVIIIст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерністьі фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Цей стиль бувдосить популярним у феодально-аристократичних колах французького двору, хочстилістично наближений до бароко. Деякі мистецтвознавці вважають, що рококо —це відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великого стилю.Проте рококо склався у власну закінчену стильову систему, яка частковонаслідувала бароко, але більше видозмінила його.

Рококо мало переважно світський характер. Вонобільш камерне й інтимне, щире, пов´язане з побутом людини. Найбільшого свогорозвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. Світ мініатюрних формрококо знайшов свій найбільший вияв у посуді, бронзі, меблях, порцеляні,шпалерах, оформленні інтер´єру. Мистецтво рококо побудовано на асиметрії, гріуяви. Сюжетна тематика часто еротична, любовна. Історичні, міфологічні,біблійні чи жанрові мотиви подано через призму кохання. Однак за зовнішньоюлегковажністю цього стилю відчувається потяг до сентименталізму, зображеннятонких почуттів, інтерес до особистості та пошуку життя.

Живопис. Основоположником рококо в живописуможна вважати видатного французького художника, рисувальника, графіка, одного зродоначальників побутового жанру — Жанна Антуана Ватто (1684—1721). Походивхудожник з простого середовища. За декілька років навчання у місцевогохудожника Жерена Ватто, обігнавши в майстерності свого наставника, залишаєйого. Пропрацювавши декілька років у різних майстернях, Ватто у 1702 р.відправляється в Париж. Тут талант Антуана розвиває живописець К. Одран,створивши умови для вивчення мистецтва великих майстрів в колекціїЛюксембургського палацу. Художник любив побутовий жанр, робив багато зарисовокбатальних сцен і побуту солдат, копіював полотна голландців, багато малював знатури, був зачарований живописом Рембрандта і Рубенса.

Картина «Відплиття на острів Цитеру» (1717) —перша з серії «галантних святкувань», що відображають основні риси манерихудожника з її підкресленою театральністю. Сам живописець брав участь втеатральному житті свого часу і частково в маскарадах. Чутливий до норову іспособу життя сучасників, створив свій шедевр — велике полотно «Лавка Жерсена».

Основною темою полотен стають «галантнісвяткування», світ безтурботного життя, які зображаються з вишуканою грацією.(«Венеціанське свято», «Відпочинок на полюванні», «Радощі життя», «Розмова впарку»). Він звертається також і до сюжетів, взятих з простого селянськогожиття, яке добре знав.

Ватто не любив замовних сюжетів, завжди писавте, що йому подобалося. У нього завжди були шанувальники серед усіх прошарківфранцузького суспільства XVIII ст.

В останніх роботах — «Портрет скульптораПатера», «Лавка Жерсена» — розкрився новий Ватто— художник-реаліст. Задумананим як звичайна вивіска для лавки картина «Великий монарх» стала реальним творомпро світ, в якому він жив,— світ мистецтва, полотен і глядачів.

Ватто — це сплав побутового, декоративного ітеатрального в інтимних, ліричних фантазіях, але також і характер рокайльногостилю.

Істинним представником французького рококовважають Франсуа Буше (1703— 1770). Учився у свого батька Нікола і у Ватто. їдев Ітаію і знайомиться з італійським мистецтвом. Повертається у Францію і пишекартини на міфологічні та еротичні теми («Геркулес і Омфала»), які прославилийого як художника любителя ризикованих сюжетів. Поряд з цим писав портрети,серед яких широко відомий «Мадам де Помпадур». На замовлення Королівськогодвору виконав чотири алегоричних композиції для Версаля. Уже прославлениммайстром отримав важливі замовлення на роботи для оздоблення королівськихрезиденцій і оперного театру.

Художник широкого творчого діапазону, вінписав картини, робив панно, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнкивіял, ескізи костюмів тощо. Теми творів різноманітні — релігійні, міфологічні,пейзажі.

Продовжувачем творчості Ватто і Буше,представником стилю рококо був видатний французький живописець і графік, атакож майстер портрета — Жан Оноре Фрагонар (1732—1806). На його формуваннявплинув живопис Шардена і Буше, свідченням цього є роботи, виконані з великоюлегкістю («Клітка»,»Радощі материнства»).

Деякий час жив в Італії, вивчав великі барочніживописні цикли, робив ескізи пейзажів, які пізніше використовував для фону всвоїх роботах. Під час перебування в Голландії зазнає впливу Рембрандта іФранса Гальса. Повернувшись в Париж, починає роботу над серією полотен начуттєві і галантні сюжети, а також над циклом «Пробудження кохання в серцідівчини», виконаним на замовлення Дюбаррі для павільйона Лувесьєн. Цей циклвідкриває цілу серію робіт, які принесли художнику багатство і славу. Якпроникливий портретист, він досяг найвищої майстерності в цьому жанрі в картині«Дівчина, що читає».

Він збагачує загальну тенденцію введеннямеротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, багатствомфантазій («Поцілунок крадькома», «Щасливі можливості гойдалок»).

Жорстка уніфікація та регламентація канонівживопису Франції другої половини XVII ст. призвели до утворення певногомистецького вакууму. Не було жодного визначного художника, який досяг би рівняН. Пуссена. Проте з середини XVIII ст. європейське мистецтво знову звернулосядо класики, але на новій ідейній основі. Нею стала ідеологія Просвітництва.

На хвилі суспільного піднесення та формуваннянації у Франції XVII ст. при королівському дворі виник новий стиль — класицизмі звідти розповсюдився серед аристократичних кіл Європи. У XVIII ст. класицизмоголосив війну пишному бароко й рококо в літературі й мистецтві. Історичнимґрунтом класицизму був абсолютизм, який сприймався тоді як гарант стабільності,миру, злагоди. Це давало митцям привід бачити в державі уособлення розумунації, завдяки чому служіння державі та її символу, королю, сприймалося якнайголовніший обов´язок кожного, як виконання громадського обов´язку, що лежитьвище за особисті інтереси. Держава підтримала, а згодом і оголосила класицизмофіційним художнім методом.

Класицизм — напрям у європейській літературі імистецтві XVII— початку XVIII ст., суть якого полягала в наслідуванні мистецтвата літератури стародавньої Греції і Риму у дотримуванні системи суворих правилвідтворення дійсності. Цей стиль послідовно розвивав не тільки традиціїантичності, але й епохи Відродження. Його ідейним підґрунтям став раціоналізм,що спирався на філософську систему Рене Декарта. Предметом мистецтва у класицизміпроголошувалося тільки прекрасне, піднесене. У творах мистецтва звучать ідеїсвободи, утверджуються права особи. Класицизм перестає бути замкненим,ізольованим художнім явищем й тісно стикається з бароко, рококо,сентименталізмом, народною культурою різних європейських країн. Ця взаємодія івзаємовплив значно збагатили класицизм, зробили його вільнішим від умовностей іжорстких нормативів.

Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтвокласицизму зовсім не цікавилося сучасністю, реальними людьми та їхнім побутом,а тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, ґрунтуючись на вивченні античноїпоетики і мистецтва, що містять у собі немовби абсолютну естетичну норму.Теоретики класицизму створили систему класичних канонів для театру, літератури,живопису.

Класицизм орієнтує на строгу ієрархію жанрів(високих і другорядних) і не допускає їх змішання. Подібні установкистимулювали створення спеціальних соціальних інститутів для контролю захудожньо-естетичним життям суспільства: Академій літератури, живопису й скульптури,архітектури, інституту критики, художніх виставок.

Такий тісний зв´язок естетичних і художніхканонів із соціальнозначущими нормами суспільного устрою нерідко збіднювавхудожній зміст, але водночас, класицизм приборкував руйнівну стихію гуманістичногоіндивідуалізму з його етикою утилітаризму й гедонізму.

Класицизм нового типу, відмінний відренесансного, — класицизм доби абсолютних монархій або ж XVII—XVIII ст. — заявляєпро себе вже на початку XVII ст.

Відомий англійський письменник Джон Мільтон (1608—1674)звертається до жанру трагедії. Він уперше створив на основі естетики класицизмутрагедію якісно нового змісту — «Самсон—борець» (1671). Мільтон рішуче виступаєпротни пуританського осуду театру. У передмові до «Самсона» він захищаєтрагедію від неповаги, від осуду. Це перша класицистська трагедія в європейськійлітературі, вона пронизана революційним оптимізмом і випереджає деякі рисипізнішого просвітительського класицизму. Його знаменитим поемам «Втрачений рай»і «Повернутий рай» (1667), притаманні елементи і бароко, і класицизму.

Французький драматург Жан Расін (1639—1699)писав трагедії на сюжети грецької, римської, східної й біблійної історії — «Британік»(1669), «Береніка» (1670), «Митридат» (1673), «Федра» (1677), але вони єнаочним відображенням тогочасної французької дійсності.

Класицизм приніс свої найзначніші плоди вкультурі Франції та цілої Європи, яка почала активно наслідувати французькийдосвід.

Передвістям французького класицизму вобразотворчому мистецтві був Жорж де Латур (1593—1652). Його твори, особливоживий і яскравий портрет «Маркізи де Помпадур», користуються великим успіхом узнаті і при дворі. Творам Латура притаманна точність, виразність, чіткістькомпозиції, бездоганна цілісність силуету, статика. Образи несуть риси вічного,надвисокого («Різдво», «Святий Йосип-стельмах»).

Засновником класицистичного напряму у живописубув французький художник-живописець, автор картин на історичні, релігійні таміфологічні теми, а також пейзажів — Нікола Пуссен ((1594—1665). Знаменитого класицистато прославляли, то забували.

Отримавши в Руані знання і навички з живописувід В. Елле і Ж. Лаллемана, які не задовольняли його, Нікола відправляється вПариж. Пуссен навчається скрізь, де б він не знаходився. Вивчає історію,історію мистецтв, анатомію, латинь, Святе Письмо тощо. Багато малює, робитьзарисовки, ілюстрації, пише картини «Битва», «Побиття немовлят», «Видіння Св.Якова». Серія «Тріумфів» і «Вакханалій», «Луна і Нарцис», «Спляча Венера»,«Рінальдо і Арміда», написані під впливом Тиціана. Для втілення своїх ідеалівПуссен створює сувору систему, в основі якої лежало раціональне начало та ідеяпорядку.

Тридцяті роки приносять художнику визнання яккласицисту. Це — «Розруха Єрусалима», «Викрадення сабінянок», «Перехід черезЧервоне море», «Алегорії людського життя», «Виховання Юпітера». Теми йогополотен: історія, міфологія «Пейзаж з Геркулесом і Какусом», біблійні сюжети«Тріумф Давида», «Зняття з хреста», «Мойсей точить воду із скелі». Герої йогокартин — люди сильних характерів, величних вчинків, високого почуття обов´язкуперед суспільством і державою.

Творчість майстра вважалася вершиноюфранцузького класицизму і в майбутньому вплинула на багатьох митців. Однакмистецтво класицизму виробило свої канони, засновані на художньо-естетичнихтрадиціях Н. Пуссена, потребувало їх обов´язкового дотримання. Тому рівеньмистецтва класицизму під впливом жорсткої системи вимог почав знижуватись,оскільки творчий процес перетворився на просте наслідування. Цьому мистецтвувідповідає і певна мова: міра і порядок, композиційна врівноваженість, плавний,чіткий лінійний ритм чудово передають сувору величність ідей та характерів.Найкраще у Пуссена — його пейзажі. Пуссен — творець класичного ідеальногопейзажу в його героїчному вигляді. Чотири пейзажі, написані для герцогаРішельє, завершують творчий шлях митця. У серії «Пори року» художник нібипроходить усі вікові періоди людини на основі біблійних сцен.

Мистецтво Пуссена — це мистецтво значної думкита яскравого духу. Митець обирає такі сюжети, які надають йому можливістьпоказати героїчні та зразкові характери.

Він не мав багато учнів, проте йому вдалосястворити власну школу живопису.

Представником класицизму в живопису був КлодЛоррен (1600—1662). Головна тема його творів — це велич природи. Він малювавморе, античні руїни, краєвиди з постаттями людей. Клод, як і Пуссен, зобразивчотири пори року. Це був неперевершений колорист свого часу.

Продовжувачем класицизму був знаменитийфранцузький художник Жак Луї Давід (1748—1825). Доля художника, якого сучасникивважали першим художником Франції, тісно пов´язана з великими подіями, щопереживала в ту епоху його рідна батьківщина — Французька революція і правлінняНаполеона Бона-парта.

Рідні Луї в майбутньому хотіли бачитикомерсантом. Однак з раннього дитинства він не хотів нічому навчатися, окрімживопису. Будучи від природи наполегливим і впертим, юнак добивається дозволувідвідувати академію Сен-Люк, де навчається малювати з натури, а з 1764 р.продовжує вчитися у прославленого Буше і у В´єна, професора Королівськоїакадемії.

Перша робота, написана Луї Давідом, «Бій Марсаз Мінервою», принесла йому великий успіх.

У 1775 р. Давід разом із В´єном відправляєтьсяв Італію, де вивчає шедеври світового мистецтва. 1780 р. повертається в Париж іпише картини: «Велізарій», «Портрет графа Потоцького», «Святим Роком».

У наступні роки художник багато пише, створюєтакі полотна, як «Андромаха», «Смерть Сократа», «Паріс і Єлена», «ВидЛюксембургського саду», «Сабі-нянки».

Луї Давід тісно пов´язує своє творче життя зполітичним. Він стає активним учасником подій Французької революції, членомЯкобінського клубу, його виби-рають в національний комітет. 1793 р. разом зіншими депутатами Конвента Луї Давід проголосував за смерть короля Людовика,якого пізніше стратили. Відгуком на ці події стали роботи «Брут», «Клятва взалі для гри в м´яч», «Ле Пеллетьє», «Смерть Марата».

Останній період життя Давіда був непростим.Наполеон, якого Давід завжди вважав своїм героєм і кумиром, то зрікався відпрестолу, то знову повертався до влади. Наполеон нагородив Луї командорськимхрестом Почесного легіона, а сини і обидва зяті отримали підвищення по службі.З остаточним падінням влади Бонапарта в житті художника наступають чорні дні.Його засуджують і назавжди видво-рюють за межі Франції за те, що він голосувавза страту короля. Разом із сім´єю живописець виїжджає в Брюссель.

Для сучасників у картинах Жака Луї Давідазвучали думки майбутнього, а для потомків цей художник став єдиним майстром, щодоніс до них дух своєї суворої епохи.

Нові великі завдання, пошуки героїчнихобразів, що втілювали громадянські доблесті, були вирішені художниками іншоготипу, майстрами, що створили свій новий художній стиль. Це були Жак Луї Давід уживописі й Жан Антуан Гудон — у скульптурі.

Формування майстерності видатного французькогоскульптора, одного з найбільших майстрів скульптурного портрета, створеннягалереї яскравих образів представників епохи Просвітництва — Гудона(1741—1828). Слава неперевершеного майстра скульптурного портрета, яку Гудонзавоював ще за життя, незаперечна і по цей день. Це зв´язано з особистостямийого моделей — великих людей XVIII ст.: Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, Б.Франкліна, Дж. Вашінгтона.

Гудон виконав декілька скульптур наміфологічні сюжети. Кульмінацією творчості майстра в цьому плані було створеннястатуї Діани.

Французька революція позбавила Гудона нетільки основної маси замовників, а й творчих сил. З середини 1790-х pp. йогомистецтво почало різко занепадати. Він продовжує працювати, але в значно меншихоб´ємах, виконує портрети членів імператорської сім´ї, маршалів і генералів.Останнім твором старого майстра був бюст Олександра І, виставлений в Салоні у1814 р.

Гудон залишив надзвичайно велику творчуспадщину: портрети жінок і дітей, учених і філософів, людей мистецтва і видатнихдержавних діячів.

До видатних митців Франції у XVIII ст.належить яскравий талант скульптора-монументаліста, майстра малої пластики ідекоратора, автора композицій в стилі рококо і раннього класицизму — ФальконеЕтьєн Моріс (1716—1791).

Багаторічне наполегливе навчання і праця,помножені на природне обдарування, принесли майбутньому майстрові великірезультати. Перша самостійна робота Фальконе «Мілон Кротонський» зробила йогоім´я популярним у французьких художніх колах.

У 1753 р. Фальконе виконує ансамбль з двохфігур «Благовіщення» і «Розп´яття» для церкви Св. Роха.

Покровителькою і основним замовником сталамаркіза Помпадур — фаворитка Людовика XV. Для оздоблення її палацу він створиввелику кількість робіт, а також мармурову фігуру «Музика». Його професійнийрівень підтверджують скульптура «Садівниця» і барельєф «Полювання на качок».Принесли успіх скульптору прекрасні творіння малої пластики «Купальниця»,«Амур» та інші.

У 1765 р. Фальконе отримав через князя Д.Голіцина запрошення Катерини II створити в Петербурзі пам´ятник Петру І. 1766р. скульптор з готовими ескізами монумента приїхав у Росію. Творча роботапринесла Фальконе славу геніального скульптора-монументаліста. Після відливкикінної скульптури в 1778 р. він покинув Росію. У 1782 р. в центрі Сенатськоїплощі був відкритий монумент Петру І «Мідний вершник».

Найплідніші роки життя і тріумф творчого геніяфранцузький скульптор присвятив Росії.

В архітектурі найяскравішим зразком класицизмузалишається ансамбль Версальського палацу, збудований в 1668—1689 pp. занаказом французького короля Людовіка XIV. Архітектори цієї пам´ятки — ЖюльАрдуен-Мансар та майстер садово-паркового мистецтва Андре Ленотр. Основніспоруди Версаля нагадували своїми формами давньоримські будівлі з величезнимиколонами, портиками, скульптурами. Версальський парк, як і весь ансамбль, — цепрограмний твір. Це регулярний парк: у ньому все вивірено, розкреслено на алеї,визначено місця для фонтанів та скульптур. Загальна його довжина — близькотрьох кілометрів.

У стилі класицизму було зведено Будинок таСобор Інвалідів, Вандомську площу та Площу Перемог у Парижі, відновлюютьсяроботи в Луврі.

У голландській архітектурі, починаючи ізсередини XVII ст. відбувається крутий поворот до класицизму. Найбільша будова вРеспубліці Об´єднаних Провінцій — монументальна ратуша в Амстердамі — виконанав стилі класицизму. Започаткована в 1648 р. ця велична споруда, розкішноприкрашена всередині, була покликана втілити ідею могутності буржуазноїдержави. Будівничим її був видатний голландський архітектор Якоб ван Кампен(1595—1657). Голландські зодчі другої половини XVII ст. створили новий типпатриціанського житлового будинку з фасадом, прикрашеним строгими пілястрами іфронтоном. Цей тип будови залишався зразком для подібних споруд протягом всьогоXVII ст. і початку XVIII ст.

У XVIII ст. в європейському мистецтвізароджується неокласицизм. Неокласицизм — течія в літературі та мистецтві XVIII— початку XX ст., що базувалася на стилізації зовнішніх форм античногомистецтва, італійського Відродження і частково класицизму.

У мистецтві неокласицизм пов´язаний ізанглійським живописцем, графіком і теоретиком мистецтва Уільямом Хогартом(1679—1764). Основоположник просвітницького соціально-критичного напрямку вєвропейському мистецтві, майстер сатиричного побутового жанру.

Навчався в художній школі, АкадеміїВандербенка. У 1720-х pp. Хогарт заявив про себе як ілюстратор. Ілюструвавтвори Мільтона, Шекспіра, Свіфта, Сервантеса. Коли вперше були написаніживописні твори, невідомо. Але уже в 1728—1729 pp. виступив як досвідченийживописець («Політик», «Прихожани, що сплять», «Жінка, що вказує на батькасвоєї дитини» тощо).

Часто живописні роботи відтворював у гравюрах.Розмножені в серіях естампів, твори Хогарта мали великий успіх. Він створивцикли: «Кар´єра повії», «Модний шлюб», «Кар´єра марнотрата» з шести, восьмикомпозицій, пов´язаних загальним сюжетом, які висміювали вади суспільства.Прийоми Хогарта сценічні. Він і відчував себе драматургом: складав словеснікоментарі (ремарки) до своїх картин і гравюр, характеризував героїв і навітьдавав їм імена. Хогарт писав не тільки побут, а й був прекрасним портретистом(«Портрет місіс Елізабет Солтер», «Автопортрет з собакою», «Портрет МеріЕдвардс», «Портрет Л. Фентон», «Портрет капітана Томаса Корема»), зберігаючи впортретах свій талант соціального психолога і майстерність в передачі миттєвогостану. Його портрети-етюди живі, свіжі, наприклад, портрет жвавої, рожевощокої«Дівчини з креветками».

Уільям Хогарт залишив декілька сотень творівживопису і графіки. Це був єдиний художник англійського Просвітництва й першийживописець-просвітитель у Європі.

Одним із найвидатніших англійських художниківдругої половини XVIII ст. був Джошуа Рейнольде (1723—1792). Це широко освіченалюдина, добре знайома із мистецтвом старих майстрів, зокрема італійськихживописців епохи Відродження і пізнішого часу.

Серед колосальної кількості портретів (понаддві тисячі) Рейнольдса, які знайомлять нас з англійською інтелігенцією тогочасу, представниками національної культури — письменниками, ученими, акторами,а також державними діячами, військовими, знаттю — «Портрет письменника Стерна»,«Портрет Неллі О´Брайен», «Портрет Річарда Берка», «Портрет графа ФредерікаБейсборо», «Портрет Пенелопи Бусбі», «Портрет адмірала Хітфілда», «Портретгерцогині Девонширської», «Портрет хлопчика» та інші.

Широка ерудиція Джошуа Рейнольдса, його великізнання в галузі техніки жи-вопису, а також енергійний і товариський характердозволили художнику стати визначним діячем англійського художнього життя свогочасу. Він прославився не тільки як великий художник, а й як теоретик живопису,виступав із статтями про мистецтво, був організатором і першим президентомлондонської Академії мистецтв.

Творчість і просвітницька діяльністьРейнольдса вплинули на англійську школу живопису кінця XVIII — початку XIX ст.

У мистецтві цього напряму переважали прості,лаконічні, правильні форми, простежувався зв´язок з реалізмом, що найсильнішевиявилося в творчості французького живописця, майстра жанрових картин,натюрмортів і портретів, автора понад 1000 полотен — Жана Батіста СімеонаШардена (1699—1779). Свідок розквіту французького Просвітництва, сучасниквидатних мислителів — Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Ш. Монтеск´є і Д. Дідро. Освітуспочатку здобув у художника П´єра Жака, а згодом у відомого живописця іскульптора Ноеля Ніколи Куапеля, який високо оцінив здібності учня.

У 1724 р. Шарден отримав перше замовлення —написати вивіску для будинку лікаря із зображенням хірургічних інструментів. Цяробота засвідчила про талант художника-живописця до жанрово-побутових сцен.Через чотири роки художник організував першу персональну виставку, після якої приходитьвизнання.

У 1730—1740-х роках митець створив своїнайкращі жанрові сцени («Пралі», «Повернення з ринку», «Трудолюбива мати»,«Молитва перед обідом», «Чаювання», «Помічник повара» та ін.).

З любов´ю і теплом Шарден пише дітей: «Хлопчикз дзиґою», «Маленька вчителька», «Дівчинка з воланом», «Хлопчик, що пускаємильні бульбашки», «Картонний будиночок» тощо.

Велику частину серед живописних робітхудожника займають натюрморти: «Мідний бак», «Апельсини, срібний кубок та іншіпредмети», «Виноград, гранати, кавоварка, ніж і бокали», «Натюрморт з дикоюкачкою», «Кошик персиків і горіхи», «Люлька», «Атрибути музики», «Атрибутимистецтв» та інші.

Шарден виконав ряд портретів у техніціпастелі: «Портрет дружини», «Автопортрет в окулярах», «Автопортрет із зеленимкозирком».

Не дивлячись на те, що великий живописецьзалишив величезну спадщину, зразу після смерті був забутий. Лише в середині XIXст. французькі письменники брати Едмон і Жуль Гонкур заново відкрили світовікрасу і велич полотен Шардена.

Одним із найвизначніших портретистів сторіччябув французький художник-пастеліст Моріс Кантен де Латур (1704—1788).

У ранніх роботах Латура побудова композиціїрізноманітна. Наприклад, портрет свого товариша аббата Ж. Ж. Юбера художниквирішує в жанровому стилі. Портрети-картини дають можливість Латуру повніше іглибше охарактеризувати свої моделі.

Латур безперервно виставляється в луврськихСалонах. Пише великі репрезентативні композиції, але в Салонах представляє йневеликі камерні та інтимні портрети (дофіни Марії Жозефи Саксонської,скульптора Ж. Б. Лемуана, ученого Дюкло, маршала Моріца Саксонського, королевиМарії Лещинської, актрис Жустини Фавар і Маріанни Данджевіль та ін.).

Латур в основному працював у техніці пастелі.Найяскравіший період творчості художника припадає на середину XVIII ст.

У стилі неокласицизму побудована площа Згоди вПарижі та Малий Тріанон у Версалі архітектора Ж.-А. Габріеля (1698—1782).Найбільшою спорудою неокласицизму стала церква св. Женев´єви в Парижі, яку вроки Французької революції перейменували на Пантеон. Сюди перенесені останкинайвидатніших людей Франції, в тому числі і її будівничого — Ж.-С. Суфло(1713—1780).

У Росії неокласицизм не розвинувся в стильовусистему. Риси рококо оригінально переплелися з класицизмом. Російськийкласицизм став однією із самобутніх і яскравих сторінок європейськогомистецтва. З´явившись у XVIII ст., він набув довершення в XIX ст. Видатнимипредставниками російського класицизму XVIII ст. в архітектурі були В. Баженов,М. Казаков, у скульптурі — М. Козловський, Ф. Шубін, Ф. Щедрін, Е. Фальконе таін., у малярстві — І. Нікітін, Ф. Рокотов, Д. Левицький, В. Боровиковський таін.

Романтизм як напрям у європейській літературіі мистецтві зародився в Німеччині у XVIII — на початку XIX ст. на основіосмислення уроків Французької революції. Для романтизму властиві духовнийпорив, піднесення над реальністю, інтуїтивно-почуттєве світосприйняття. Цезумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Романтикам буловластиве глибоке розчарування в реальній дійсності, в наслідках антифеодальнихреволюцій, в можливостях існуючої цивілізації. Вони боролися проти канонівкласицизму. Разом з тим однією з найхарактерніших рис романтизму є пристрасна,всеохоплююча жадоба нового, почуття необхідності радикального оновлення світу.Романтики прагнули до усього незвичайного. Характерним для романтизму є йзахист свободи, суверенності та самоцінності особистості, увага до внутрішньогосвіту людини. Романтики пристрасно захищали право митця на творчу свободу,безмежну фантазію, відкидаючи регламентацію в мистецтві, його уніфікацію. Вонитяжіли до всього, що стояло «над прозою життя», ставило митця над «сіроюповсякденністю». Подібно до того, як класицисти вважали нормою та зразкоммистецтво античності, романтики орієнтувалися на мистецтво середніх віків іНового часу, відмінного від класицизму.

Живопис XVIII ст. поступався за драматизмом імасштабністю живопису XVII ст. Найбільші здобутки живопису пов´язані зтворчістю вищезгаданих художників: Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж.-О. Франагора Ш.-Л.Давіда у Франції, Хогарта і Д. Рейнольдса в Англії.

Романтизм є характерним для творчостііспанського генія Франсиско Хосе де Гойї (1746—1828). Він став не тільки однимз найвеличніших живописців і графіків Іспанії, але й суттєво вплинув на всеєвропейське мистецтво XIX і XX ст.

Довге життя Гойї схоже на захоплюючий роман.Пригоди і небезпечні витівки запального молодого іспанця: дуелі, любовніінтриги, бродяче життя з мандрівною трупою матадорів (тореадорів) тощо.Паралельно розвивався інший роман — роман його мистецтва, ще складніший.Складний — тому що його мистецтво багатогранне, належить до різних періодів:кінця XVIII і першої чверті XIX ст. і в зрілому періоді відрізняється складнимпідтекстом, зашифрованою системою алегорій. Гойя був першим живописцем дворуКарлоса IV, але зображував сім´ю короля («Сімейство короля Карлоса IV») зі злоюнасмішкою; він був придворним художником за Жозефа Бонапарта — ставленикаНаполеона, він створив графічну серію «Страхіття війни» про спротив окупантам іпотрясаючу картину «Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 року»; вінтаврував інквізицію, жорстоко знущався над забобонами. Гойя малював картини,які оспівували іспанський народ, прославляли його красу і моральну силу,мужність і патріотизм.

У першій половині творчого життя Гойя займавсятільки живописом. Він був неперевершеним живописцем, блискучим колористом,намагався наслідувати Веласкеса. Перше визнання йому принесли роботи, виконанів стилі рококо, — картони для шпалер (тобто тканих картин). Над серіями шпалерГойя працював у 1770-х і 1780-х pp. Він брав для них різноманітні сюжети: тутбули старці, стражники, контрабандисти, мотиви маскараду.

Ставши відомим і модним придворним живописцем,Гойя писав дуже багато портретів, не відмовлявся і від церковних замовлень,побутових тем — «Сім´я герцога Осуни», «Молочниця з Бордо». У середині 80-х pp.Гойя виконав (поки що тільки для себе) серію рисунків, які назвав «Капрічос»,тобто капризи, фантазії. У 1799 р. мадридська газета представила колекціюгравюр на примхливі теми, вигравіруваних в техніці офорту та акватинти. Йомучудом вдалося уникнути інквізиції. Коли художник працював над «Капрічос», йомубуло вже за п´ятдесят, був хворим, глухим, але він став художником і людиноюнового типу, нового віку — віку пробудження розуму. Ця колекція згодомперетворилася на шедевр іспанської гравюри та на один з найважливіших витворівсвітового мистецтва. Колекція складається з 80 естампів, підписаних знизу. Зсамого початку свого існування «Капрічос» зробили вирішальний внесок упопуляризацію творів автора та розуміння його світобачення. Ці гравюри є нелише неоціненним засвідченням ідей Гойї, але й можливістю зазирнути у йогоепоху та замислитися над самою природою людини.

Таким був останній великий художник Іспанії іЄвропи, живий міст із «галантного» XVIII ст. в критичний XIX вік.

Література. Задавала тон новому напряму ілітература. Творчість таких видатних письменників епохи, як Корнель, Расін,Мольєр, підкоряє гострим відчуттям значущості проблем «людина і суспільство»,установкою на гармонію душі окремої людини і навколишнім життям.

У літературі утверджувалась ієрархія жанрів,які поділялися на високі (трагедія, епопея, ода) та низькі (комедія, сатира,байка). Кожен жанр мав свої канони та чіткі межі, що не допускали їхзмішування. Провідне місце в цій ієрархії належало трагедії. Трагедії Корнелята Ж. Расіна, байки Ж. Лафонтена, сатира Н. Буало, комедії Мольєра не лишенамагалися вирішити суспільні конфлікти в ідеальній сфері античності, а йпереносили їх у зону тогочасних соціально-етичних, моральних колізій, щоспричинило розвиток реалізму. Найбільше це стосується творчості Мольєра, якапоєднала різні ідейно-художні течії, визначивши подальший розвиток літератури.Комедії Мольєра перестали бути «низьким» жанром. Його найкращі п´єси затематикою, філософським, психологічним та моральним звучанням досягли рівнятрагедії. З кінця XVII ст. класицизм вступив у смугу занепаду, відродившись вепоху Просвітництва.

Англійська література XVIII ст. за методамизображення дійсності неоднорідна. Провідним методом є просвітительськийреалізм. Але перші десятиліття XVIII ст. відзначені розвитком просвітительськогокласицизму (Аддісон, Поп), а в другій його половині розвиваються сентименталізмі ранній романтизм. XVIII ст. в Англії — період, коли виникають всі основнінапрями й риси прийдешньої англійської літератури початку XIX ст. Величезнийшлях проходить роман, блискучі зразки дає сатирична комедія, геніальних вершиндосягає поезія. Героями романів були звичайні люди, які волею долі опиняються врізних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразкипросвітницького роману дали Д. Дефо, Д. Свіфт, С Річардсон, Г. Філдінг.

Одним з найвідоміших письменників цієї добибув англієць Даніель Дефо (1660—1731). Яскравий публіцист, у низці своїхпамфлетів висміював дворян за прихильність до титулів. Висував проекти реформ,які сприяли б буржуазному розвитку Англії. Популярні твори: «Робінзон Крузо»,«Молль Флендерс», «Історія полковника Джека», «Капітан Сінгльтон» принеслиавтору світову славу і визнання. У «Робінзоні Крузо» прозвучала тема розумногоегоїзму, активної, життєстверджуючої позиції, безмежних людських можливостей таїх реалізації. Автор твору переконливо доводить, що з найбезнадійніших ситуаційзавжди є вихід, але для цього потрібно докласти власних зусиль, неабиякоїпраці, стійкості, мужності, бути впевненим у своїй силі та розумі.

Іншого англійського письменника і політичногодіяча Джонатана Свіфта (1667—1745) роман «Мандри Гулівера» у світі читачакористувався необмеженою популярністю. Він сатирично зображував політичний ісоціальний лад сучасної йому Англії, політичних діячів. Під виглядом казковихподорожей свого героя він висміяв вади сучасного йому англійського суспільства,чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість. У великійсерії памфлетів Свіфт показує жахливі результати англійського панування вІрландії. Він був ідейним натхненником національно-визвольної боротьби в ційкраїні в 20-х роках XVIII ст.

Видатним представником англійського реалізмуXVIII ст. був Генрі Фільдінг (1707—1754), у творах якого подана картинасоціальних контрастів Англії. Найяскравіший у цьому плані твір «Історія ТомаДжонса». Фільдінг критикує не тільки пережитки феодалізму, а й вади новоїбуржуазної цивілізації.

Особливе місце в літературі XVIII ст. належитьвидатному шотландському поетові Роберту Бернсу (1759—1796). Народний поет і великийгуманіст. Він створив твори, сповнені революційної пристрасності ігуманістичного пафосу, що різко вирізняє його від більшості представниківанглійського просвітительства. Його творчість здобула визнання за життя. Усвоїх поезіях він змалював образи селян, виступав проти соціального йнаціонального гніту — «Був бідний фермер батько мій», «Веселі жебраки». Частинайого творів періоду Французької буржуазної революції пройнята революційниминастроями — «Дерево свободи», «Чесна бідність».

У романах Антуана-Франсуа Прево (1697—1763)бурхливі людські пристрасті стикалися зі звичайними обставинами життя —матеріальними, сімейними, через що переживання ставали не абстрактними, як укласичних творах, а реальними, злободенними. Водночас Антуан Франсуа Прево порушивканони просвітницької літератури. Він не лише вивів на сцену жертв становихзабобонів, соціальних умов життя, а поглибив людську драму внутрішнімипсихологічними чинниками, насамперед якостями характеру («Записки знатноїлюдини», «Історія кавалера Де Гріє та Манон Леско»).

Важливу роль у розвитку німецькогоПросвітництва відіграли видатний поет і мислитель Иоган Вольфганг Гете(1749—1JS32), великий поет Иоган Фрідріх Шіллер (1759—1805), філософ іписьменник Йоган Готфрід Гердер (1744—1803), та публіцисти Георг Форстер(1754—1794) і Крістіан Шубарт (1739—1791). Німецькі просвітителі впершепротиставили літературу, театр, музику традиційно панівному образотворчомумистецтву, розглядаючи їх як жанри динамічного мистецтва. Вони виступали протидеспотизму, за справедливість та свободу, оспівували сильних, сміливих людей,яким притаманні яскраві глибокі почуття. Це положення увійшло в європейськуестетичну думку.

Саме такі риси характеру властиві героямтворів Шіллера — одного з основоположників німецької класичної літератури. Вінє автором багатьох ліричних віршів, балад, драм, пройнятих волелюбнимимотивами, ідеєю братерства, боротьби народів проти поневолення. У драмі«Розбійники» в образі Карла Моора автор втілив прагнення до свободи,утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків. У драматичномутворі «Вільгельм Тель» возвеличено швейцарського народного героя, борця занезалежність та свободу країни з-під австрійського гніту. В «Оді до радості»поет виступив проти тиранії та гноблення, за братерство і єдність народів.

Найвидатнішим представником епохиПросвітництва у німецькій літературі був Гете. Творчість Гете виявиланайважливіші тенденції та суперечності епохи. Глибоко зрозумів значенняФранцузької революції. Він, як великий гуманіст, вірив у творчі можливостілюдини, негативно ставився до будь-якого насилля. Це знайшло яскравевідображення у його всесвітньо відомому творі, драматичній поемі «Фауст». Понадпівстоліття працював Гете над цим твором, другу частину якого закінчив за рікдо смерті.

У творі відбито пошуки сенсу життя, щастя.Доктор Фауст — герой німецьких середньовічних легенд та головний герой трагедіїГете — це, насамперед, людина, вічно невдоволена собою та своїм оточенням, душабентежна, щира. Наприкінці трагедії, переживши безліч пригод, вже гинучи, Фаустдоходить висновку, що сенс життя, найвища насолода, щастя полягають усамовідданій праці, діяльності та боротьбі на користь народу.

У літературі XIX—XX ст. Фауст є символомтитанічної творчої праці, невтомного шукання істини й боротьби за свободулюдського духу.

За сюжетом «Фауста» французький композитор Ш.Гуно (1818—1893) створив однойменну оперу.

З´являється цілий ряд спеціальних історичнихпраць просвітителів, які започаткували «філософію історії». Якісно новим крокому розвитку проблеми історизму стала діяльність Йоганна Готфріда Гердера(1744—1803) — німецького просвітителя, великого дослідника національнихкультур, визначного історіософа, літературознавця.

Історичний прогрес людства Гердер пов´язував зрозвитком культури, до якої відносив мову, мистецтво, науку, релігію, сімейністосунки, державне управління, звичаї та традиції. Він описує історію такультуру різних народів до XIV ст., засуджує претензії з боку будь-якого народуна обраність, виключне місце у всесвітній історії, закликає вивчати культурурізних народів. Це мало плодотворний вплив на розвиток гуманітарної думки.

Гердер виступив з ідеєю єдності історичногопроцесу і суспільного прогресу для всіх суспільств і народів, хоч би як їхзвичаї були несхожими. За ним, людське суспільство проходить ряд ступенів, денемає вищих і нижчих рас і народів, де кожна культура цінна своєю своєрідністюі де розвиток йде від стародавніх культур Сходу, через античну, досередньовіччя і до нашого часу. За Гердером, вся історія народів — це школазмагання в швидкому досягненні гуманності.

Музика. Висока хвиля суспільного рухуознаменувалася характерними змінами в усіх видах мистецтва, яке через епохубароко й «старого» класицизму прийшло спочатку до ряду нових «проміжних» течій,а потім до революційного класицизму XVIII ст. Найчутливішою до змін виявиласямузика, засвоївши драматизм тематики, бурхливі пристрасті, динамічний розвитокдумки, різні контрасти. У результаті народжуються великі циклічні форми, опери,ораторії. У вокальну та інструментальну творчість проникає народна пісня,масові жанри активно впливають на симфонічні й оперні твори.

Передкласична доба (так її називають, оскількивона передує віденській класиці) охоплює майже століття — від кінця XVII докінця XVIII ст. Це період бурхливого розквіту всіх музичних жанрів у великихєвропейських країнах, музична культура яких набуває дедалі виразнішихнаціональних рис.

Найвидатнішими представниками передкласичноїіталійської музики були Джованні Баттісту Перголезе (1710—1736), який написав14 опер, багато вокально-інструментальних і камерних творів; Джованні Паізієлло(1740—1816)— автор «Сивільського цирульника» та Доменіко Чімароза (1749—1801) —автор «Таємного шлюбу».

Італійська передкласична музика дала багатийужинок і в галузі інструментальної, камерної та оркестрової музики — АнтоніоВівальді (1678—1741), Джузеппе Тартіні (1692—1770). Італія дала світовіДоменіко Скарлатті (1685—1757) — геніального клавесиніста XVIII ст.

Найвидатніший представник передкласичноїфранцузької музики — Жан-Філіпп Рамо (1683—1764).

Перш ніж музика прийшла до узагальнюючогостилю віденських класиків в особі Гайдна, Моцарта і Бетховена, у XVIII ст.виникло кілька так чи інакше пов´язаних із Просвітництвом «молодих» стилів, щоформували смаки суспільства, їхня спільна мета — стильове полегшення, відмовавід релігійної тематики, складних концепцій, декоративної пишності. Раннімпредставником цієї школи, просвітницького класицизму XVIII ст. з йогогромадським пафосом, ге-роїкою, ідейно насиченими образами, був ХрістофВіллібальд Глюк (1714— 1787). Автор оперної реформи, підготовленої ідеямиестетики Просвітництва. Вона, на його думку, повинна торкнутися, головнимчином, опер-серіа, які необхідно позбавити надмірностей і пишнот вокальноївіртуозності, встановивши при цьому співвідношення між драматичною дією імузикою, зливши гармонійно воєдино слово, музику й жест. Його мистецтво близькостоїть до трактування в живописі античних сюжетів і характерів напередодніВеликої французької революції.

Багата обсягом, різноманітна жанрами творчістьвидатного композитора-новатора Йозефа Франца Гайдна (1732—1809), одного зосновоположників віденської класичної школи. Велике історичне значення митця нетільки в тому, що він удосконалив і утвердив класичний тип симфонії іквартетів, а в тому, що він був і засновником класичної інструментальноїмузики, родоначальником сучасного оркестру. Його твори духом, змістом глибоконародні. Особливо кращі симфонії та квартети — то бездоганне дзеркало культурикінця XVIII ст., коли мистецтво мало сполучати велич і глибину в приємній,урівноваженій, м´якій художній формі. П. І. Чайковський сказав, що якби не булоГайдна, то не було б ні Моцарта, ні Бетховена, він обезсмертив себеудосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії.

Наступний геніальний представник культуриепохи Просвітництва — Вольфганг Амадей Моцарт (1756—1791). Творчість Моцарта —вершина європейської музики XVIII ст. Важко навіть підібрати відповідні слова,щоб ними передати подив, захоплення, схиляння поколінь перед творчим подвигомцього феноменального музичного творця. Все у його творчій біографії вражає —стиль генія, гідна подиву фантазія й плодовитість, оригінальність у мисленні.За своє коротке життя, позначене постійними злиднями, турботами, тривогами таболями, він встигає дати світові величезну кількість творів у всіх жанрах іформах (понад 600). Якась невідома сила веліла поспішати, мовби знала, щонедовго йому залишалося жити. На дванадцятому році життя він уже автор двохопер. У сімнадцятирічному віці в його доробку дві нові опери, двадцятьсимфоній, ціла низка театральних серенад, дивертисментів та ін.

Твори великого^ новатора сповнені глибокогофілософського та ідейно-емоційного змісту. Його музичні образи формуються вширокому діапазоні,— від інтимних або трагічних, скорботно-патетичних,сповнених лірико-філософських роздумів частин до наповнених по вінцяжиттєдайним і радісним торжеством фіналів; від патетичного благоговіння донезламної волі в боротьбі, до героїки й титанічної могутності у переборенністраждань.

Багата творчість Людвіга ван Бетховена(1770—1827) дуже різноманітна за жанрами і тематикою. Це опери, дев´ятьсимфоній, тридцять дві сонати для фортепіано, сімнадцять струнних квартетів,п´ять фортепіанних концертів, десять сонат для скрипки й фортепіано, концертидля скрипки з оркестром, двадцять три збірники варіацій для фортепіано,численних пісень, арій, пісенних обробок, ораторій тощо.

У пантеоні безсмертних Бетховен забезпечуєсобі місце не салонними п´єсами у дусі палацової шляхетної традиції XVIII ст. —неминучої данини, яку кожен композитор платив свого часу,— а своїми великими,що дожили до наших днів, славнозвісними творіннями, які звучать щодня вбагатьох куточках нашої планети.

Велич композитора в тому, що у винятково багатомуобразному ладі його творів розкривається із неповторною виразністю глибокодемократичний дух і пафос, співзвучний не лише умонастроям європейськоїпрогресивної інтелігенції тих часів, а й волелюбним пориванням усього людства.Велич композитора в тому, що він самобутній, що своєю творчістю пророкувавшляхи для майбутнього розвитку; що в інтонаційному відношенні музика йогоживиться соками народних та героїко-закличних пісень епохи, які творчоосмислював, а не сліпо наслідував. Те, що він повідує світові — значне, нове зазвучанням, важливе, сміливе, глибоке, новаторське за своєю формою,— відображаєумонастрої сучасної йому епохи, пошуки європейської художньої думки і людськогодуху в період формування романтизму.

У сфері музичної культури остаточно запанувалаопера, яка стає справжнім синтезом мистецтв (музика, костюми, декорації,бутафорія тощо). Поряд з оперою розвиваються й інші великівокально-інструментальні форми — кантата, інструментальний та сольний концерт.

Творча спадщина трьох геніальних представниківвіденської класики постійно засвідчує свою непорушну життєздатність.

Отже, європейська культура XVII—XVIII ст., якарозвивалася на засадах раціоналізму та просвітництва, виробила нові методи,засоби наукового пізнання та освоєння навколишнього середовища, сформуваласвітогляд, вільний від феодальних забобонів, ідейно підготувала революційнізрушення в Західній Європі, що найповніше виразилося в ідеалах Французькоїреволюції, виробила нові засоби художньо-мистецького відображення навколишньогосвіту.