7.2. Стиль бароко в європейському мистецтві

Кінець XVI — перша половина XVII ст. належатьдо найскладніших періодів в історії європейської літератури й мистецтва. ВАнглії, Іспанії й Польщі саме в цей період досяг свого розквіту припізнілийРенесанс.

В Італії ж криза гуманізму й культуриВідродження проявилася вже в середині XVI  ст.,і на цьому ґрунті виник маньєризм, який у другій половині XVI ст. набув значногопоширення й у самій Італії та за її межами.

Хоч нерідко це мистецтво й розглядають як«вторинний стиль» Ренесансу, естетико-художня основа в нього все-таки була нета, що в Ренесансу й класицизму. На відміну від представників цих напрямів, яківиходили з міметичного розуміння природи мистецтва й головне його призначеннявбачали в наслідуванні природі, маньєристи у своїй творчості перенесли наголосна суб´єктивне. Уже десь близько 1600 р. маньєризм починає сходити зі сцени, поступаючисьмісцем новим художнім напрямам — бароко, класицизму й реалізму .

XVII ст. — це особлива епоха в культурномужитті європейського суспільства. По-своєму воно суперечливе: несучи на собіяскраво виражений відбиток кризи гуманістичних ідеалів епохи Відродження, воно,водночас, болісно шукає способи збереження найважливіших досягнень Ренесансу. Іголовне, що визначає вірність XVII ст.попередній епосі — це раціоналістичність. Навіть у суперечностях бароко чіткопрослідковується думка про неможливість відмови від найбільшого завоюванняВідродження — віри в непереможну силу людського розуму.

Бурхливі події політичного та соціальногожиття, наукові досягнення і відкриття, виникнення нових філософських систем немогли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти зародженнюнових напрямків і методів творчості. У XVII ст. в культурі Західної Європипанують два головних напрямки — бароко і класицизм.

Бароко було пов´язане з прогресивними явищамий процесами епохи, виступало їх породженням і специфічним художнім вираженням.Бароко містить у собі течії різної ідеологічної спрямованості. Поряд заристократичним і католицьким розвивалося бароко буржуазно-протестантське,особливо в Англії, Голландії, північній Німеччині; буржуазно-міщанське барокоодержало значне поширення у тих романських і західнослов´янських країнах, депанівною релігією залишався католицизм.

Цей термін був введений швейцарськими вченими —істориком та філософом культури Якобом Буркхардтом (1818—1897),мистецтвознавцем і культурологом Генріхом Вельфліном (1864—1945) у кінці XIX —на початку XX ст. Бароко охопило різні сфери духовного й культурного життя:архітектуру й музику, живопис і літературу, декоративне мистецтво, філософію,історіографію, церковну проповідь тощо. У мистецтві бароко відобразилисьуявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес досередовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло доурочистого, патетичного «великого стилю», приголомшливих ефектів і відзначалосяпишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою.

Художній стиль бароко, зародившись в Італії,поширився в Іспанії, Португалії, Франції, Фландрії, яка залишилась під владоюІспанії, згодом у Німеччині, Австрії, Англії, Скандинавії, Польщі, Литві,Україні, Білорусі. У XVIII ст. бароко набуло своєрідного і блискучого розвиткув Росії. Бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва.

Архітектура. Найяскравіше цей художній методпроявився в архітектурі. Архітектура бароко тяжіла до ансамблю, до організації простору.Це майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни тощо. У міських ізаміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення:переважають пластичне оздоблення з тривожною грою тіні і світла, парадніінтер´єри з багатоколірною скульптурою, ліпленням, різьбленням, позолотою,розмальованими плафонами, які створюють ілюзію розверзнутих склепінь.

Раннє бароко не створило нових типів палаців,вілл, церков, але надало їм різних декоративних елементів. Інтер´єриренесансних палаццо перетворилися на анфіладу пишних покоїв, багато увагимайстри бароко приділяли внутрішньому двору, палацовому саду. Скульптури,фонтани, гроти прикрасили парки, декоративний ефект посилився і розташуваннямусього ансамблю терасами на крутих схилах.

У цей час виникають нові форми в архітектурі.Архітектура бароко не терпить прямих ліній й чітко окреслених статичних площин.Відмовляється від прямих ліній і півкіл ренесансу, але і не повертається досполучення прямих ліній у гострому куті, характерному для готики, — у їїспорудах домінують вигнуті й хвилеподібні лінії, площини стін маскуютьсяприкрасами і теж починають вигинатися або ж тонуть у напівтемряві. Барочніфасади подібні до хвилеподібної лінії, завдяки чому стираються чіткі обрисибудівлі, вона немовби розчиняється у просторі. Високі й величні бані барочниххрамів прагнуть створити ілюзію безодні зоряного неба.

У храмовій архітектурі зрілого бароко (другаполовина XVII ст.) спостерігаються надзвичайна пишність і величність,мальовничість фасаду, але й інтер´єр церкви, як місце театралізованого обрядукатолицької служби, становить собою синтез усіх видів образотворчого мистецтва(згодом додається органна музика). Скульптура тісно пов´язана з архітектурою, убароко (найчастіше) не можна відокремити роботу архітектора від роботискульптора.

У практиці містобудування сформувались типплощі, простір і забудова, які підпорядковувались одній монументальній спорудіяк композиційній домінанті. Внаслідок цього площа перетворювалась на своєріднийвідкритий вестибюль перед храмом. Найкраще таке завдання вирішив у періодзрілого бароко італійський архітектор і скульптор Лоренцо Джованні Берніні(1598—1680), коли споруджував колонаду св. Петра в Римі (1657—1663). Цеголовний його витвір. Глибина майдану — 280 м; у центрі височіє обеліск,фонтани обіч нього підкреслюють поперечну вісь, а самий майдан утвореномогутньою колонадою з чотирьох рядів з 284 колон тосканського ордера заввишки19 м, прикрашених 96 статуями, що утворює строге незамкнене коло.

Берніні звертався до античних і християнськихсюжетів у скульптурі. Він став творцем барокового портрета — парадного,театралізованого, декоративного, який, проте, відображав реальне обличчя; бувавтором багатьох творів, завдяки яким католицька столиця і набула бароковогохарактеру.

Характерним для світської архітектури бароко єподальший розвиток міського палацу. Цікавими зразками цього типу є церкваСан-Лоренцо (1624—1683), палаццо Каріньяно в Турині, які спорудив великиймайстер пізнього бароко, архітектор і вчений Гваріно Гваріні (1624—1687).Привертає увагу фасад цього палацу з ефективно вигнутою центральною частиною,увінчаною складним криволінійним фронтоном, і прикрашений оригінальнимиоздобами в центрі. Він справляє враження насиченої і вишуканої архітектурноїдекорації.

В епоху бароко було створено багато вражаючихсвоєю красою будівель: церква Санта-Марія делла Вікторія у Римі, церкваСанта-Марія делла Салюте у Венеції, будинок Рубенса, Єзуїтська колегія вСаламанці, церква святого Карла Борромея у Відні, палаццо Пезаря у Венеції,палац Бельведер у Відні, палац Цвінгер у Дрездені, Зимовий палац уСанкт-Петербурзі й ансамблі Царського Села (архітектор Варфоломій Растреллі(1700—1771)). Будівлі (церкви Сан-Карло алле Куатро Фонтане, Сант-Іво в Римі)за проектами італійського архітектора Франческо Борроміні (1599—1667)поєднували химерну пластику й оригінальну форму, були прикрашені численноюліпниною і різьбою, скульптурою, горе- і барельєфами.

Тісно з архітектурою була зв´язана скульптура.Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою,викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі, можливостей людини, азахоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю, неземною привабливістю.

Одним із цікавих жанрів барокової скульптурибув портрет. Насамперед, це — роботи, образне втілення яких не виходило за межіоднобічно витлумаченої урочистості, станової належності. Проте і серед них булочимало яскравих і виразних образів (портрети герцога Моденського ФранціскоД´Єсте та Людовіка XIV, виконані Берніні). Значне місце у світській скульптуріепохи бароко посіли статуї для міських фонтанів (фонтан Треві у Римі) тасадово-паркова пластика.

Живопис. У європейському живопису доби барокозначного розвитку досягають побутовий жанр, пейзаж, натюрморт, портрет. Новіобрази вимагали нових способів зображення реальних об´єктів через мову іорганізацію живописного твору. На матеріалі жанрів реальної дійсностірозвивається позаміфологічна концепція картин світу. Міфологічна картина світуна основі християнської (Рембрандт) і античної традицій (Пуссен) співіснують врівновазі з позаміфологічною концепцією, що принципово відрізняє XVII ст. відXVIII ст., і XIX ст., коли міфологеми уступили місце образам реальноїдійсності.

Видатними представниками бароко в живописубули італієць Мікеланджело Караваджо (1573—1610) і голландець Пітер ПауелРубенс (1577—1640). На початку століття вони обидва працювали в Римі. Караваджоотримав гарну художню освіту. Приблизно 1590 р. їде до Риму— центр культуриІталії. Сюди з´їжджалися художники, архітектори, скульптори. Там доля зробилаперший крок назустріч Караваджо, коли доволі відомий художник Джузеппе Чезаред´Арпино взяв його помічником у свою майстерню. Молодий художник пишенатюрморти, портрети, сюжетні картини («Хворий Вакх», «Хлопчик, що чиститьгрушу», «Продавець фруктів»).

Поступово Караваджо тяжіє до монументальнихтворів. У кінці 90-х pp. художник написав такі монументальні роботи, як«Жертвоприношення Авраама», «Марія Магдалина кається», «Відпочинок по дорозі вЄгипет». Головною вимогою Караваджо стало звернення до реальної дійсності:простої людини, персонажів типу картярів, шулерів, ворожок тощо. У циклікартин, присвячених діянням апостолів, Караваджо зображує їх простакуватими,народними типами, зморшкуватими, незграбними. Він любив усе справжнє,неприкрашене, тілесне, мі-цне. Його герої життєво достовірні: святі часто схожіна ремісників, селян. Зображаючи цих людей, митець поклав початок глибокореалістичному побутовому живопису («Лютняр», «Гравці»). Караваджо першим уєвропейському мистецтві почав писати станкові натюрморти. В останні роки життяхудожник написав картини: «Мадонна пілігримів» — перед мадонною на колінахстоять босі, нищі старі люди з ціпками, а вона співчутливо нахилена до них,«Успіння Марії», «Муки св. Петра» тощо. Караваджо у своїх творах говорив мовою барокопо-своєму і про своє.

Рубенс Пітер Пауел — великий фламандськийживописець, неперевершений колорист і рисувальник, глава фламандської школиживопису в стилі бароко. Він же архітектор, видатний колекціонер, знавецьнумізматики, державний діяч і дипломат.

Початкову художню освіту Рубенс отримав умісцевих художників. У 1600 р. Пітер Пауел їде в Італію вдосконалювати своюхудожню освіту. Зупиняється при дворі герцога Мантуанського Вінченцо І Гонзанга,де спочатку копіює картини великих майстрів. З 1605 р. по 1608 р. Рубенснавчається в Римі. Восени 1608 р. він отримує з дому листа — важко хвора мати.Поспіхом залишає Італію і, як з´ясувалося, назавжди.

Вісім років, проведених Рубенсом в Італії, нетільки визначили його живописну манеру, а й принесли йому успіх і визнання,закріпили віру у власні сили. Вони були періодом формування його мистецтва.Майстер намагався об´єднати різні школи, як античні, так і сучасні, і на такомусинтезі творити своє, власне художнє бачення.

Надзвичайна працездатність і великепрацелюбство Пітера Пауела були, як свідчать його сучасники, неймовірними.Робочий день завжди починався о четвертій ранку і тривав до вечора з короткоюперервою на обід.

Рубенс був різноплановим художником. Картинина релігійні та античні теми, пейзажі, алегорії, побутовий жанр, портрети — всевін писав прекрасно. До якої б теми художник не звертався, він неодмінновозвеличував і оспівував рідну Фландрію з її багатостраждальним народом,прославляв національний тип краси.

Його живопис дуже характерний для бароко, алемає свої національні особливості: насамперед переважання почуття надбезпристрасністю, цілковита відстороненість від містики, фізична сила,почуттєвість, захоплення природою («Герцог Лерма на коні»), грандіозні полотнадля антверпенського собору — «Підняття хреста» та «Зняття з хреста», «Персей таАндромеда», «Поклоніння волхвів» тощо). Усі композиції ніби в русі. Навітьантичні сюжети митець вибирав динамічні.

Рубенс на замовлення королеви написав понаддва десятки картин для Люксембурзького палацу — сцен із життя французькоїкоролеви Марії Медічі, в яких історичні особи змальовані поруч з античнимибожествами, реальні події уживаються з алегоріями.

В останнє десятиліття музою художника сталайого юна дружина Єлена Фоурмент. Пітер Пауел пише її у вигляді біблійноїВерсавії, богині Венери («Суд Париса»), включає її зображення в картину «Садкохання», створює понад 20 портретів. Він малює її на прогулянці разом з собою,у саду з дітьми, одягненою й оголеною. У юній Фоурмент Рубенс знайшов ідеалжінки. її портрети належать до кращих з тих, що він написав. Рубенс славитьжінку як символ життя. У цей період живопис майстра стає інтимним і задушевним,наповнений великою силою особистого переживання.

Рубенс створив особливий жанр живопису, вякому історичні, реальні образи поєднувалися з алегоричним уславленням героїв вантичному стилі. Рубенс був майстром портрета і, водночас, пейзажу; в рядікартин він дав чудові зразки селянського побуту.

У Рубенса був улюблений учень — АнтонісВан-Дейк (1599—1641). Народився в багатій купецькій сім´ї. Антоніс отримавхорошу освіту. Крім фламандської мови він володів іспанською, французькою,італійською, англійською, знав історію, теологію і світову культуру. Перші урокималювання Антоніс отримав від матері, а художню освіту (з 10 років) в майстерніГендріка ван Балена, відомого антверпенського художника. Там він легко і швидкооволодів основами живописної техніки. Свідченням цього є перший «Автопортрет»Ван-Дейка, написаний близько 1615 р. У 19 років юнак стає самостійним майстром.Роботи цього періоду написані під впливом Пітера Рубенса, який надовго стане нетільки учителем, а й другом молодого художника. В юності він був під сильнимвпливом свого вчителя, працював у його майстерні. Художник прагне домонументальних багатофігурних композицій релігійної і міфологічної тематики.Удалими серед них були «Поцілунок Іуди», «Св. Мартін». Але в ті роки стаєочевидним, що покликанням художника є портретний живопис. Це «Портрет Корнелісаван дер Геста», «Портрет художника Франса Снейдерса», «Сімейний портрет»,«Коронування терновим вінком».

З 1621 р. Ван-Дейк подорожує по Італії (Римі,Неаполі, Турині, Палермо, Флоренції, Венеції, Генуї) до 1627 p., де завоювавнесподіваний успіх як портретист, особливо в Генуї, серед генуезькоїаристократії. У портретах і автопортретах художник підкреслював аристократизм,тендітність, вишуканість, витонченість форм. Вони є психологічно виразними іводночас декоративно насиченими. Своїх героїв він показує у багатих інтер´єрах,ефектних позах, яскравому та багатому вбранні.

Ван-Дейк повернувся на батьківщину вжезнаменитим. Писав великі картини на міфологічні і релігійні теми, але вонизанадто театральні і поступаються портретам.

Останнє десятиріччя він жив в Англії, де КарлІ пожалував йому звання головного королівського живописця, дав рицарськезвання. На віддяку Ван-Дейк створив галерею парадних портретів англійськоїпридворної аристократії: 35 портретів Карла І, 20 портретів королеви і їхніх дітейта портрети членів двору. Його портрети відзначалися глибоким реалізмом,стрункістю композиції, прозорістю й силою фарб; у них правдиво відображенохарактери.

Роки, проведені художником в Англії, булинаповнені величезною працею. За цей час він написав близько 400 полотен. Помернезадовго до початку англійської буржуазної революції.

Продовжувачем фламандської живописної школибув Якоб Йордане (1593— 1678). Знаменитий живописець народився у великибюргерзькій сім´ї в Антверпені. Художню освіту здобував у місцевого живописцяАдама ван Ноорта, відомого в основному тим, що був учителем Рубенса.

Перші картини Йорданса відображали життяреального світу. Навіть у релігійних сюжетах художник зображував правдивіжиттєві ситуації і персонажі («Святе сімейство з Св. Анною», «Святе сімейство»,«Святе сімейство з пастухами», «Чотири Євангелісти», «Втеча в Єгипет»).

Йордане написав велику кількість портретів назамовлення фламандських бюргерів, а також сімейні («Портрет чети Зурпель»,«Сімейний портрет»). Його твори — втілення фламандського життєлюбства. У Йордансабули два улюблені сюже

ти — «Сатир у селянина» і «Король п´є»: він їхписав багато разів в різних варіантах. Перший — самобутній сплав міфологічногобарочного жанру з чисто побутовим і гумористичним. Другий — традиційнефламандське свято «Бобового короля». У 1638 р. Йордане створив міфологічнісцени в мисливському павільйоні Торре де ла Парада, а в 1648— серіюдекоративних композицій на замовлення шведської королеви Христини.

Серед багаточисленних творів кінця 40-х pp.(«Блудний син», «Св. Павло в Лістрі», «Діоген шукає людину») — останній спалахсамобутнього таланту життєлюбного фламандця.

У 1652 р. Йордане виконав грандіозний циклмонументально-декоративних робіт у замку вдови принца Оранського, Амалії Холмс.Величезна алегорична композиція (8,5 х 8,2 м) «Тріумф принца Фредеріка ГендрікаНассауського» вражає кількістю персонажів і предметів.

Знаменитим фламандським художником-живописцем,великим майстром натюрморта, анімалістом був Франс Снейдерс (1579—1657). З йогоіменем зв´язаний один із яскравих періодів фламандського натюрморта. Більшістьтворів художника умовно можна назвати натюрмортами, оскільки вони одночасно єкартинами анімаційного жанру і побутовими сценами. Снейдерс— новаторнатюрморта. Він оживив цей жанр, облагородив сюжет.

Навчався живопису у знаменитого ПітераБрейгеля Молодшого, а також у Гендріка ван Балена, учителя Ван-Дейка. Картинаммолодого Снейдерса притаманні яскраві фарби, чіткі, точні лінії зображення(«Пташиний концерт»), натюрморти з плодами і квітами. Така манера виконанняріднить їх з творами Яна Брейгеля Бархатного — пейзажиста, майстра натюрморту іанімалістичного живопису, до якого Снейдерс був дуже близьким в ранній періодтворчості.

Художню майстерність вдосконалював в Італії протягомдвох років (1608— 1609). Усе наступне життя було зв´язане з рідним містомАнтверпеном. Багато років працював у майстерні Рубенса як помічник, малюючи вйого картинах квіти, фрукти і тварин. Робота в Рубенса дала поштовх Снейдерсуперейти до великого монументального і декоративного стилю.

У 1610-х pp. Франс Снейдерс на замовленняФіліпа III Іспанського виконав серію «полювань». Пензлю живописця належать імайстерно написані анімалістичні етюди («Пташиний концерт», «Три мисливськісобаки», «Собака і кіт», «Кіт і дичина» та ін.).

Майстерність в передачі розмаїття живоїприроди, пристрасність в оспівуванні земних щедрот, життєрадісність ставлятьроботи Франса Снейдерса в один ряд з найкращими творами видатних фламандськихживописців.

Одним з найвизначніших портретистів XVII ст.вважався Франс (Хальс, Халс) Гальс (1585—1666), ім´я якого сміливо можнапоставити поруч з іменами Рембрандта, Веласкеса, Рубенса, Ван-Дейка. Йомувластивий особливий хист безпосередньої, яскравої характеристики людини.

У ранньому періоді своєї творчості він створиввелику кількість групових портретів. Перші роботи митця — групові портретичленів стрілецьких організацій — одне з найбільших досягнень світовогомистецтва. Особливо чудовими є групові портрети, датовані 1627 p., як живевтілення святкових веселощів, наприклад, «Бенкет офіцерів гільдії Св. Георгія».Але не тільки багатофігурними композиціями став відомим живописець. Вінзображував і жанрові сцени, наприклад, «Веселе товариство», «Кавалер Рамп»,«Хлопчик, що сміється», «Флейтист, що співає», «Діти з кухлем» тощо. Для ньогонемає нецікавих облич: він вдало виділяє характерне, цікаве навіть узвичайному, непривабливому персонажі. У нього задерикувата циганочка сміється ізлегка підморгує («Циганка»), хлопчак регоче («Мулат»), бабуся на когоськричить — і все це природно, жваво. В індивідуальних портретах частопідкреслюється імпозантність, гордовитість, чванливість і одночаснопроглядається втома, сум. Є багато картин, в яких митець відобразив ідеалимолодої республіки, почуття свободи, рівноправності. Живописна палітралаконічна, базується на тонких градаціях.

Нове в жанровий живопис вносить Ян Вермеєр(1632—1675), відомий в історії мистецтва як Вермеєр Дельфтський. ШедеврамиВермеєра гордяться найкращі колекції світового живопису. А про автора, який живу центрі Європи, відомостей мало. Завдяки архівним і церковним документамустановлені окремі факти з його життя. Наскільки мало відомостей про творчість,настільки велика слава одного з найкрупніших представників золотого періодуголландського живопису.

Художник своєю творчістю прославив ріднемісто. Вермеєр з натури малював види Амстердама, писав побутові сценки з життя:«Молочниця», «Лютнистка», «Урок музики», «Концерт», «Офіцер і усміхненадівчина». До першого періоду творчості належить «Христос в домі Марти і Марії»,«Діана з німфами», які зображені у вигляді образів своїх сучасників. Ці роботивитримані в традиціях караваджистів. Індивідуальність стилю проявилась вдивовижних інтер´єрах і портретах, повних світла. Для них характернавдосконаленість і заворожена легкість. Світло і його відображення стають вбільшості картин художника головними дійовими особами. Атмосфера спокою і тишів композиції «Дівчина, що спить», промені світла заливають профільну фігуру«Дівчини з листом», живе сонячне світло переливається на обличчі «Молодої дамибіля вікна» та ін.

Шедеврами його залишаються «Вигляд Дельфта»,«Вулиця в Дельфті» — безмежна відданість в любові до свого міста. Митець умівстворити ілюзію розчинення предметів у світлоповітряному середовищі, що йвизначило його славу уХІХст.

Вермеєр Дельфтський посідає особливе місцесеред голландських жанристів завдяки своєрідній тематиці і винятковій якостівиконання.

Вершиною голландського барочного мистецтваXVII ст. стала творчість Рембрандта Харменса ван Рейна (1606—1669), творцябагатьох шедеврів у портретному і жанровому живопису, «чародія світла і тіней»,найвидатнішого реаліста, який з любов´ю зображував у своїх творах народні типи.

Художньому ремеслу спочатку навчався умісцевого лейденського живописця Якоба Сваненбрюха (Сваненбурха), а продовживнавчання в Амстердамі у знаменитого живописця Пітера Ластмана. Там він оволодівосновами анатомії, навчився писати оголену натуру, освоїв граверну справу.Творчість Рембрандта має декілька етапів, вони пов´язані зі ступенямимайстерності і подіями життя.

У 1625 р. Рембрандт повертається в ріднийЛейден, дев´ятнадцятилітній юнак стає незалежним художником. Разом зі своїмземляком Яном Лівенсом відкриває майстерню, набирає учнів, бере замовлення.Кожну роботу молодого художника лейденського періоду без перебільшення можнаназвати шедевром. Це полотна — «Побиття Святого Стефана», «Притча пронерозумного багача», «Христос в Еммаусі», «Плач Ієремії в зруйнованомуЄрусалимі», «Портрет матері», «Іуда повертає тридцять срібляків», «Варлаамськаослиця».

В Амстердам Рембрандт повертається післясмерті батька, в 1631 р. У столиці він разом з своїм новим другом Гендріком ванЕйленбюрхом засновує так звану академію живопису, реставрації і торгівлікартинами. У перші роки амстердамського життя художник працює переважно якпортретист. Серед десятків портретів, Haписаних живописцем з 1631 по 1635 pp.,найцікавішими є «Портрет Бургграфа», «Портрет корабельного майстра і йогодружини», «Портрет Мартіна Дай», «Портрет Мартена Соольманса», «Портретхудожника Жака де Гейна». Всюди, окрім передачі ідеальної схожості, Рембрандтзнаходить яскраву соціальну характеристику портретованих.

Вершиною портретного мистецтва митця стаєкартина «Урок анатомії лікаря Тульпа», написана на замовлення корпораціїхірургів. Того щасливого періоду до живописця прийшло все, про що тільки мігмріяти: віра у власні сили, слава, матеріальний добробут і ...кохання.Одруження з чарівною і життєрадісною Саскією ван Ейленбюрх, покупка двоповерховогобудинку в центрі міста, колекціонування творів образотворчого мистецтва,рідкісних речей, одягу, побуту, прикрас тощо. Саскія стає його постійною іулюбленою моделлю. Його картини щасливого періоду життя — кохання до юноїдружини, написані в стилі бароко — (романтичні портрети Саскії та автопортретив розкішному вбранні: «Автопортрет з Са-скією на колінах», «Портрет дружини в21 рік», написаний на третій день після весілля).

Знамените полотно художника «Даная», написане1636 р. і переписане ним після смерті Саскії 1645 p., викликало великукількість суперечок. Багато спеціалістів твердить, що зображений на ньому сюжетне відповідає міфу про дочку аргоського царя Акрісія, до якої у виглядізолотого дощу проникає Зевс, оскільки його образ на картині відсутній.

Творчість другого періоду — період високоїмайстерності художника. У творах цього часу він зображує повсякденне життя зусіма його принадами. У сюжетах, взятих із Святого Письма, змалював звичайнийпобут, простих людей, глибоко розкривши їх психологічний стан («Святесімейство», «Жертвоприношення Авраама», «Бенкет Валтасара», «Осліплення Самсонафілістімлянами» тощо).

Останній період у житті Рембрандта бувскладним і навіть трагічним, але це пора його шедеврів. Образи цих роківмонументальні і величні, глибоко філософські і високопоетичні («Пейзаж зруїнами на горі», «Пейзаж з млином», «Зречення апостола Петра», «Аман, Ассур іЕсфір», «Євангеліст Матфій», «Апостол Варфоломій», «Портрет Ієремії Деккера»,«Єврейська наречена» тощо). Головними виражальними засобами для митця був колірі світло. Композиція живописних робіт будувалася на рівновазі кольорових гам.Новизна картин Рембрандта полягала в реалістичному зображенні людей з різнихпрошарків суспільства, у глибокому відображенні їх внутрішнього духовногосвіту.

Графічна спадщина Рембрандта не менш значуща,ніж живописна. Це в основному біблійні та євангельські сюжети, але малюнкичасто жанрові. Офорти сповнені філософського змісту, присвячені таємницямбуття, трагізму людської долі. У них часто звучить співчуття знедоленим(«Сліпий Товіт», «Зняття з хреста» «Поклоніння пастухів» та ін.). Як офортистРембрандт не має собі рівних у світовому мистецтві.

Творча спадщина становить понад 600 картин,300 офортів і близько 2000 рисунків. Рембрандт залишив близько стаавтопортретів, виконаних у різних техніках.

Рембрандт вважається вершиною голландськогореалізму. Твори Рембрандта за змістом сповнені внутрішнього драматизму іфілософських узагальнень, емоційні за колоритом. Рембрандт — майстер груповогопортрета. Писав картини на біблійні та міфологічні теми.

Головне досягнення голландського мистецтваXVII ст. — станковий живопис. Об´єкти спостереження і зображення художників —людина і природа. Майстри пензля знаходять поетичну красу у звичайному,буденному, вміють одухотворити світ матеріальних речей.

Коріння іспанської духовної культури «золотоговіку» сягає в епоху доби реконкісти — національно-визвольної боротьби іспанцівз арабами. Ще на зорі середньовіччя весь Піренейський півострів був завойованийарабами. Корінні іспанці не могли протистояти завойовникам. Маленький клаптикземлі в горах на півночі Піренеїв — єдиний, що залишився у VIII ст.незавойованим, самостійним, став цет-ром упертої, стійкої, яка тривала понадсім століть, реконкісти, тобто зворотного відвоювання Іспанії у маврів (такназивали арабів). Рухаючись з півночі на південь, освоєні території зростали,і, нарешті, залишилась остання цитадель арабів — Гра-надський халіфат, яка тежвпала у кінці XV ст.

Таким чином, уся середньовічна історія Іспанії,все становлення цієї нації проходило в постійній боротьбі проти іга чужоземців.Народ, який пройнявся усвідомленням своєї гідності і своєї значущості, в центріуваги мала перебувати людина — реальна і водночас героїзована.

Об´єднання країни як завершення реконкістисталося в кінці XV ст. З початку XVI ст. Іспанія — наймогутніша держава Європи,а в другій половині XVI ст. — форпост загальноєвропейського контрреформаційногоруху. У самій країні лютувала інквізиція, яка чинила страшенні жорстокості.Такою була Іспанія в період «золотого віку». І при цьому — злет національногохудожнього генія наприкінці XVI — першої половини XVII ст., не бачений раніше інадалі не пережитий іспанською культурою.

Основоположником «золотого століття» іспанськогоживопису вважають Доменіко Теотокопулі (Доменікос Теотокопулос), якого прозвалиЕль Греко (був грецького походження) (1541—1614). Народився художник на островіКріт. Художню освіту отримав у місцевих іконописців старої візантійської школи.Потім відправляється у Венецію, навчається у Тиціана. У 1570 р. Ель Грекоприїхав у Рим і зупинився в мініатюриста Джуліо Кловіо. Тут художник швидкозавоював широку популярність, отримав замовлення. Ним тоді були написані«Оплакування Христа», «Благовіщення», «Портрет Вінченцо Анастаджи».

У 1577 р. Ель Греко несподівано залишає Італіюі їде до Іспанії, яка стала, по суті, другою батьківщиною. Розраховуючиотримати замовлення від Філіпа II на оформлення аскетично-суворогопалацу-монастиря Ескоріал, він оселяється в Мадриді. Але мрії його нездійснилися. Ель Греко їде в Толедо, стає засновником толедської школи івиконує замовлення переважно місцевих монастирів і церков. Він малює релігійнісюжети («Моління про чашу», «Трійця», «Воскресіння Христа», «Вознесіння Марії»,«Святе сімейство»), найчастіше вівтарні образи, рідше античні («Лаокоон»), видиТоледо, багато портретів, один з них — «Рицар з рукою на грудях». Його картинампритаманне напруження, збудження, неспокій. Обличчя портретованих видовжені,аскетичні, очі посаджені асиметрично. Греко, художник пізньоренесансної епохи,пройшов усі спокуси передової італійської школи, прекрасно володів законамиперспективи, анатомії, освітлення, свідомо їх видовжує в ім´я підкресленоївиразності «Благовіщення», «Хрещення», «Воскресіння». Пейзажі Толедо — церізний стан природи, наприклад, «Толедо під час грози».

У глибоко своєрідному і виразному мистецтвіЕль Греко, що народилося в середовищі старого кастильського дворянства іфанатичного чернецтва, багато містики, екзальтованості, несамовитості, навітьфальшивої патетики і надлому, що дає підстави деяким дослідникам віднести йоготворчість до художників маньєристичного напряму.

Наступним представником іспанського живопису іодним з найкращих офортистів Європи епохи бароко був іспанець Хусепе де Рібера(1591—1652). У 1615 р. Відомості про дитячі та юнацькі роки маємо дуже скупі.Відомо лише, що народився у Валенсії, навчання в університеті поміняв намайстерню живописця Фр. Рібальти. Здобувши основні знання з рисунка, живопису,композиції, Рібера залишає Іспанію і їде до Італії. Живе і працює в Римі,Неаполі, інших містах. Входить у контакт з художниками-караваджистами, якіприїхали з Північної Європи — до їхнього стилю близькі перші відомі роботиРібери. У Неаполі віце-король стає першим його покровителем і доручає йомузначні роботи, які художник написав у караваджистській манері. У Неаполізаймається графікою і здобуває визнання як художника-графіка («Оплакування»,«Розп’яття апостола Петра»,»Чоловіча голова з пов´язкою», «Святий Ієронім зачитанням»). В експресивному стилі написані композиції, які оригінальноінтерпретують караваджистські принципи («П´яний Сілен»), і твори, в яких світлікольорові тони, покладені широкими площинами, нагадують про вплив венеціанськихмайстрів. У його стилі появляються м´якість і одухотвореність барочногохарактеру завдяки впливу Рубенса і Ван-Дейка. У 1637 р. створені «Аполон іМарсій», «Свята трійця» із серії картин, замовлених монастирем Сан-Мартіно —одне з найкращих його творінь. Цікава його галерея філософів та апостолів:«Філософ», «Діоген», «Демокріт», який сміється з «Філософа з дзеркалом».Постать Сократа, попри непривабливу зовнішність, сповнена величі, значущості ісили.

У 40-х роках Рібера працює не так інтенсивно,як в попередні роки, у виконанні замовлень часто бере участь майстерня.

Останні роки життя знаменитий живописець провіву своєму будинку в Позіліппо (передмістя Неаполя), всіма забутий, хворий.Творчість Рібери лягла в основу всього іспанського живопису.

Сучасником Рібери був живописець, один із найяскравішихпредставників севільської школи, майстер монументальних композицій — ФрансіскоСурбаран (1598—1664). Художню освіту Сурбаран отримав у маловідомого художникаПедро Вільянуева в Севільї. Живучи в Севільї, Сурбаран пише багато картин назамовлення домініканського монастиря Сан-Пабло Ель Реаль. Майстерно зумівпередати глибоке і водночас особисте, духовно напружене релігійне почуття,причому його образи відрізняє суворість і деяка архаїчність, об´єми виділенісильними контрастами світлотіні, «Народження Богоматері», «Христос-хлопчик»,«Непорочне зачаття», «Свята Касильда». Ці стилістичні риси характерні і длянатюрмортів. У 1634 р. їде до Мадрида, де з Веласкесом пише роботи для БуенРетіро (нині Прадо) на тему «Подвиги Геракла». Через рік повертається вСевілью, поновлює роботи для монастирів і церков, створює багато картин іззображенням молодих дівчат з атрибутами Святих («Юність Марії»). Художник вміввиразити красу форми, фактури, кольору зображення речей.

Найвидатнішим представником іспанськогоживопису «золотого століття» був Дієго Родрігес де Сільва Веласкес (1599—1660).Дитинство і юність майбутнього майстра пройшли у Севільї. Художній майстерностінавчався в майстерні відомого художника Франціско де Еррери в Севільї. Згодомбатьки переводять його на навчання до талановитого художника і теоретикамистецтва Франсіско Пачеко. Учитель надавав йому повну свободу дій і ненав´язував свою волю у виборі сюжету. Перші самостійні полотна Веласкес писав восновному на побутові сюжети. їхніми героями були нужденні і прислуги, бідніторговці і вуличні музиканти («Прислужниця», «Два юнаки за їдою», «Молодажінка», «Музикант»).

У 1622 р. Веласкес переїжджає до Мадрида.Знайомиться з картинною галереєю, на той час однієї з найбагатших у Європі,копіює роботи Леонардо да Вінчі, Веронезе, Рафаеля, Рубенса, Тиціана. Знаток іцінитель мистецтва Філіпп IV назвав севільського художника прекраснимпортретистом і висловив бажання позувати йому. Веласкес сорок років служивпридворним художником при Філіппі IV. Але це не завадило йому йти творчимшляхом у мистецтві. Новаторською (в композиції) була його картина «ЗдачаБреди», присвячена переможній події у безславній для іспанців війні зголландцями: переможці і переможені подані достойно, на рівних.

Релігійні сюжети перших років творчостізмінюють портрети. Веласкесові портрети (Філіппа IV «Ла Фрага», його дітей,графа Олівареса та інших придворних), сповнені гідності і сприймаютьсянеоднозначно. Пронизливий погляд портретованого папи Інокентія X, холоднихсвітлих очей, виразу губів, вказують на жорсткість, мужність і сильну натуру.Сучасники твердили, що, побачивши свій портрет, папа сказав: «Надто правдиво!»На зміну портрету-ідеалу епохи Відродження бароко висуває портрет людини у всійїї складності.

Благородство і міра, властиві художнику,проявилися в портретах королівського карлика Ель Прімо (улюбленого блазняФіліппа IV), який замислився над велетенським в його маленьких руках фоліантом;виряджений, наче принц.

Одночасно з портретами придворної знатіхудожник створив серію пейзажів («Алея в королівському саду», «Фонтан укоролівському саду» тощо).

Творчості Веласкеса притаманна яскравовиражена світська спрямованість. Він вважається одним з творців жанру парадногопортрета. Зображення його монументальні та лаконічні, сповнені бароковогопсихологізму. Відомими творами Веласкеса є «Венера з дзеркалом», «Меніни»(фрейліни). Однією з останніх робіт Веласкеса стала картина «Прялі» (1657)—одна з перших робіт, присвячених жінкам-трудівницям. Для написання цієї картинихудожник спеціально відвідував мануфактуру і спостерігав там за роботою пряль.

Завершує період «золотого віку» у другійполовині XVII ст. один з найвидатні-ших художників Мурільо Бартоломео Естебан(1618—1682), майстер релігійного та жанрового живопису. Народився в Севільї,рано став круглим сиротою, виховувався у родині тітки по матері. Подружжявіддало його в учні Хуану де Кастильо, художнику, який працював у дусііспанських романістів XVI ст.

1640 р. Мурільо на п´ять років відправляєтьсяв Мадрид. Там доля звела його з великим Веласкесом, який допоміг молодомухудожникові отримати дозвіл на копіювання у королівських палацах полотенТиціана, Рубенса, Ван-Дейка.

У 1645 p. художник виконав перше важливезамовлення — серію картин для дворика монастиря Сан-Франциско в Севільї. Усевільській школі панував реалістичний стиль, зв´язаний з творчістю Сурбарана,у якого Мурільо запозичив інтерес до сильних світлових контрастів і скульптурночіткої передачі об´ємів «Мадонна дель Росаріо». У творах наступних років,наприклад, «Різдво Богородиці», світло й тіні передані м´яко, гнучко, явно підвпливом Ван-Дейка.

Для вільного продажу ним були написані різніваріанти мадонн — «Мадонна з немовлям», «Мадонна з немовлям і хлопчикомІоанном», «Мадонна з яблуком». Відрадно, що Мати Божа у Мурільо — завждипрекрасна андалузька, смуглява дівчина з красивими очима.

Пізніше написав цикл полотен для головноговівтаря і бокових капел церкви монастиря капуцинів. Серед найпопулярнішихсюжетів — діти, зафіксовані в природних позах і ситуаціях. У зрілі роки ставодним із засновників, а потім і першим президентом Севільської академіїмистецтв.

З кінця XVII ст. образотворче мистецтвоІспанії занепадає, лише в кінці XVIII ст., після появи Гойї, знову набуваєзагальноєвропейської слави як батьківщини великих художників.

Взагалі XVII ст. увійшло в історію як «золотестоліття» живопису. Ці великі майстри живопису втілили у своїй творчості новіпошуки.

Музика. Важливу віху залишили XVII—XVIII.століття в історії музики. Це був час виникнення нових музичних жанрів. Італіяв той час була джерелом нових явищ в музичному житті Європи.

Протягом XVI—XVII ст. в Італії розвивається ідосягає розвитку опера, синтетичність якої дозволяє найповніше відобразитибагатомірну картину дійсності та складні внутрішні переживання людини.

У другій половині XVII ст. опера досягаєрозквіту у Франції. У Німеччині та Австрії розвивались такі форми музичнихтворів, як ораторія, меса і концерт.

Найвизначніші тогочасні композитори Італії —Александре Скарлатті (1660— 1725), у Франції— Жан-Батіст Люллі (1632—1682), уНімеччині— Генрі Шютц (1585—1682), а в Англії— Генрі Перселл (1658—1695). Цесправді національні митці, що прекрасно виразили себе і епоху в своїх творах.

В Англії опера мала коротку історію. Післябуржуазної революції театр і музика вважалися втіленням образу життякоролівського двору та феодальної аристократії. Тому музику обмежували в їїправах у церкві та побуті, і це серйозно завадило розвитку національноїмузичної культури Англії. Народженню опери Англія завдячує Генрі Перселлу.Найбільш відома його опера — «Дідона та Еней», сюжет якої композитор взяв з«Енеїди» Вергілія. Пізніше в Англії набула розвитку баладна опера —різновидність комічної опери.

Постійний оперний театр був відкритий у Парижів 1669 р. Творцем французької опери був Жан Батіст Люллі. Свої опери називав«ліричними трагедіями». Най-відоміші з них — «Альцеста», «Психея», «Арміда».Сюжети опер написані переважно на основі античних міфів. Один з найвизначнішихпредставників французької опери XVIII ст. був також Жан Філіпп Рамо.

У Німеччині в цей період панувала італійськаопера. 1678 р. в Гамбурзі — найбільшому культурному центрі Німеччини —відкрився оперний театр. Національні зразки німецької опери виявились узінгшпілі (спів з грою). її героями ставали прості жителі міста і села, строгамораль яких протиставлялася розбещеності аристократії. У такому ж плані звучалий австрійські — віденські зінгшпілі.

В усіх операх згаданих композиторівузаконюються античні мотиви. Одночасно з оперою розвивається ораторія такантата — вокально-інструментальні жанри (для солістів, хору та оркестру) нарелігійні, біблійні, а іноді й на світські сюжети. Бурхливо розвивається такожінструментальна музика для органа, клавесина, смичкових інструментів.

Жанр опери завоював прихильність і в столицікатолицького світу — Римі. Церква побачила в ній можливості впливу на парафіян.У першій половині XVII ст. в Римі був побудований великий оперний театр. Майжеодночасно у Флоренції та Римі виник інший жанр — ораторія (говорю, молю). Ораторія— це великий музичний твір для хору, солістів та оркестру на біблійні сюжети,який спочатку виконувався в ораторіях — спеціальних приміщеннях при церкві, дезбиралися віруючі.

У другій половині XVII — початку XVIII ст.опера збагатилася таким різновидом як опера-серіа (буквально — серйозна опера).Для неї характерні помпезність, пишне оформлення, зображення батальних сцен,стихійних лих. її героями були боги, імператори, полководці. Центром оперногомистецтва стає Неаполь. Найкрупнішим представником оперної школи був АлександреСкарлатті. Крім цього виникає новий жанр — опера-буффа (комічна опера). їїперший автор — Джованні Баттіста Перголезі, який написав оперу«Служниця-господиня».

Інструментальна музика епохи бароко вражаєрозмаїттям жанрів, форм та ін-струментальних ансамблів. З минулих віків у XVIIст. перейшов орган — клавішно-духовий інструмент. Головним жанром органноїмузики стала фуга (біг, швидка течія) — найбільш розвинута форма поліфонічної(багатоголосої) музики. У багатьох європейських країнах з´явилися талановитікомпозитори і виконавці органної музики. Італійські, французькі, німецькі,нідерландські церкви часом перетворювалися в концертні зали, де слухачі іззахопленням сприймали віртуозну гру музикантів.

Популярним інструментом епохи бароко булитакож клавікорд і клавесин — попередники фортепіано. У клавірному репертуарівелике місце посідали танці, які об´єднувались у сюїту (послідовність). Це одназ різновидностей багаточастинних форм інструментальної музики. Паралельно зсюїтою виникає соната (звучати) — один з основних жанрів сольної абокамерно-інструментальної музики. Поряд з цими жанрами народжується такожконцерт (змагання) — твір для багатьох виконавців, в якому менша кількістьінструментів чи голосів або один соліст протистоїть більшості.

Камерна музика передбачала виконання позацерквою. Пізніше цим терміном почали називати твори, в яких кожна партіядоручалася певному інструменту.

Якщо Італія славилася струнними інструментами— скрипкою, альтом, віолончеллю, то у Франції панівним інструментом бувклавесин. Уже в XVI ст. він користувався популярністю і в городян, і прикоролівському дворі. Вершиною клавесинного мистецтва вважається ФрансуаКуперен. Саме в його творчості отримав досконале втілення стиль рококо.

Стиль бароко поглиблює, розвиває і переробляєнайкрупніший представник епохи, німецький композитор Йоганн Себастьян Бах(1685—1750). Змінюючи тематику, трактування форм, засоби музичної виразності,він створює власний стиль, не схожий на пишну, важку манеру старих майстрів,підноситься до вершин мистецтва поліфонії, наповнюючи свої численні творигуманістичними ідеями, живими образами, жанровими епізодами. Великий німецькийкомпозитор і органіст створив сотні музичних творів для церковного хору таіндивідуального співу, концертів для оркестрів, п´єс для органа, скрипки,флейти, клавесину.

Велична і, водночас, проста, мелодична, і втой же час строга, музика Баха стала вершиною всього попереднього досвідумузичної культури.

Усе життя композитора супроводжував улюбленийінструмент — орган. Органне мистецтво було дуже поширеним у Німеччині, оскількипротестантизм, який зробив церковний обряд скромним і простим, водночас піднявзначення в ньому музики. Церква стала центром музичного мистецтва, а церковнийорганіст вважався головним його представником.

Упродовж всього життя Бах писав музику дляпопередника сучасного фортепіано — клавесина. Цей інструмент був поширеним удомашньому музикуванні як серед музикантів-професіоналів, так і середлюбителів. Чимало творів композитор написав для різних складів оркестрів.

Творча спадщина Баха становить величезнукількість творів різних жанрів і різних спрямувань — це сотні композицій дляоргана — фуги, токкати з фугами, хорали; для клавесина — сюїти, варіації,фантазії. У жанрі вокально-інструментальної музики Бах дав світові 200 кантат,пов´язаних із протестантським релігійним культом, 24 світських кантатипідкреслено гумористичного змісту, цикл із 48 прелюдій і фуг. Оркестроваспадщина складається з багатьох інструментальних концертів для клавесина,скрипки, віолончелі, флейти та ін. Розмаїта його творчість у камерному івокальному жанрах. Титанічна спадщина його обіймає близько 1700 творів у всіхжанрах музики, за винятком опери.

На жаль, за життя ніхто не помітив йогогеніальних творінь. Він помер самотній, незрозумілий і невизнаний, залишившивелику спадщину, яку оцінили лише через 80 років після його смерті. Йоготворчий внесок залишається наріжним каменем у світовій музичній культурі.

Творча індивідуальність більшості майстрівтого часу складалася в надрах бароко. Бароковими були образи й колізії опер,які створив німецький композитор і органіст Георг Фрідріх Гендель (1685—1759),його інструментальна музика. Проте сила фантазії, почуттів, зримість образів упоєднанні з епічною величчю і героїчним оптимізмом зрілого етапу його творчостістворили класичну врівноваженість концепції цілого, не характерну для бароко.Творча спадщина Генделя величезна. Вона обіймає 40 опер, 24 ораторії набіблійні сюжети, що уславлюють людську гідність, силу і доблесть;інструментальна музика (сюїти, сонати, п´єси для органа, клавесина, флейти,скрипки та інших інструментів).

Музика Генделя, в якій особливо глибокосинтезовані на німецькій основі елементи англійської, італійської тафранцузької мелодики, відзначається широким диханням, могутнім звучанням,шляхетною витонченістю.

Визначальними в музиці бароко стаютьпіднесені, величні образи, сильні почуття й емоції. Тому провідними ємонументальні, масштабні жанри, в яких людський голос поєднується зможливостями оркестру та хору — опера, ораторія, меса тощо.

У центрі музичної культури стає композитор,виконавець, які безпосередньо звертаються до слухача. Продовжується процес йогопрофесійного становлення, розгортання музичного життя, освіти, нотодрукування.Інтенсивно розвивається інструментальна музика.