LibroВхід

Розділ книги

4.4. Давньоримська культура (VIII ст. до н.e. — V ст. н.e.)

Має тисячолітню історію, значення якої важкопереоцінити: латинська мова справила значний вплив на розвиток цілої групиєвропейських мов, що стали називатися романськими, ще два-три століття томувона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літературибагатьох народів. Дотепер більшість наукових, медичних, юридичних термінів —латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі,образотворчому мистецтві, в системі державного й приватного права,адміністративного управління та форм організації суспільного життя. Вивченняантичної, зокрема римської культури, дає змогу зрозуміти закономірностірозвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить можливим більшґрунтовне вивчення сьогоднішніх соціальних та культурних процесів.

Давньоримська культура утворилася шляхомзлиття культур багатьох народів: етрусків, сабінів, еквів, вольсків, на основіяких формувався римський народ — POPULUS ROMANUS.

У своєму політичному, соціально-економічному йкультурному розвитку Стародавній Рим пройшов три періоди:

1.  754(753) — 510 (509) до н. є. — царський період. У цей час правили сім царів:Ромул, Нума Помлілій, Тулл Гостілій, Анк Марций, Тарквіній Приск, Сервій Тулій,Тарквіній Гордий. Повноправних громадян, що складали родову організацію,називали патриції, тих, що знаходилися поза нею, — плебеї. За переказами, Ромулзапочаткував сенат — головну державну раду, що обмежувала владу царя йскладалася із старійшин роду, а Сервій Тулій включив до римського народуплебеїв. Після вигнання останнього царя Тарквінія Гордого в країні булавстановлена республіка.

2. 510(509) — 30 (27) до н. є. — республіка. Прерогативи царської влади в цей періодбули розділені між консулами, які обиралися на один рік. У боротьбі міжпатриціями й плебеями останні добилися утворення посади народного трибуна —спеціального представника, що захищав права плебеїв, допущення плебеїв напосаду консула й відміни боргової кабали. Підкоривши усю територію Італії, Римперетворився на велику державу, що добилася гегемонії в усьому Середземномор´ї.У результаті громадянських війн та соціальних конфліктів велику роль починаєвідігравати армія та її вожді. У ході громадянської війни 49—45 pp. до н. є.необмеженим правителем країни стає Гай Юлій Цезар, а після його смерті —Октавіан Август, що у 27 р. до н. є. отримав від сенату необмеженіповноваження. Республіка перетворилася на Імперію.

3. 30(27) до н. є. — 476 — імперія. Спочатку титул імператора був лише почеснимвійськовим титулом, яким солдати нагороджували свого полководця після крупноїперемоги, але Юлій Цезар перший почав користуватися ним як постійним, у його жнаступника — Августа цей титул вже набуває монархічного значення. Імператоримали довічну владу народного трибуна, звання верховного понтифіката (жерця), забажанням обіймали посаду консула, проконсула, цензора, вільно розпоряджалисяскарбницею. УII ст. до н. е., за часів імператора Траяна, країна досягламаксимальних розмірів, але повстання місцевого населення, які супроводжувалисянашестям варварів, призвели до відпадіння ряду провінцій й розділенню у 395 р.до н. є. Римської імперії на Східну й Західну. За цей час монархія в Римізазнає численних змін:

а) принципат,30 (27) до н. є. — 193 pp. У цей час ще формально зберігаються такі республіканськіустанови, як сенат, народні збори, магістратури, але фактично уся повнота владизнаходилася у руках принципса — імператора;

б) криза,193—284 рр.;

в) домінант,284—476 pp. Необмежена монархія, встановлена за часів імператора Діоклетіана.

За переказами, Рим було засновано у 754 або753 р. до н. є. братами Ромулом і Ремом, відбувається формування класовогосуспільства й державного апарату. Взагалі життя етрусків — попередників римлян— мало вивчене. Про нього можна довідатися лише з розписів гробниць, стіни якихприкрашають сцени заупокійного культу — це зображення полювань, бенкетів,змагань, битв, сюжетів міфології. Скульптурне мистецтво етрусків представленотакож фігурами на поховальних урнах для попелу померлих. їхні очі широковідкриті, а на обличчях радісна посмішка. Такими ж радісними були й Ромул зРемом — родоначальники етруської династії, що започаткувала так званий царськийперіод (754—510 до н. е.), під час якого з´явилися перші етруські боги. Статуювовчиці — емблему Риму, також створили етруски.

Ромул, лат. — міфічний засновник і перший цар(реке) Риму, син Ре і Сільвії та Марса, брат-близнюк Рема. Амулій, що захопив,трон Альби Лонги, скинув свого брата, Нумитора — діда братів — і повелів кинутидітей у Тибр. Ріка винесла дітей на берег, а вовчиця, послана Марсом,вигодувала їх. Потім хлопчиків виховали пастух Фавстулі його дружина АккаЛаренція. Коли брати підросли, вони вбили Амулія, повернули владу дідові йзаснували нове місто там, де їх знайшла вовчиця. При зведенні стін нового міста(названого згодом по імені Ромула Римом) між братами спалахнула сварка, і Ромулубив Рема. Ставши царем Рима, Ромул, щоб збільшити населення міста, запросив насвято сусідів-сабинян; під час бенкету римські юнаки викрали сабинських дівчат.Виникла війна між сабинянами й римлянами була припинена завдяки втручаннювикрадених жінок, що не бажали допустити загибелі чоловіків і братів. Залегендою, Ромул живим був вознесений на небо й шанувався римлянами під ім´ямбога Квіріна. У римському мистецтві часто зображувалися епізоди життя Ромула(вовчиця, викрадення сабінянок, апофеоз Ромула й ін.).

Царська епоха в історії Риму позначенарозпадом первіснообщинних відносин і зародженням класів й держави в римськомусуспільстві. Вона закінчується вигнанням царів і переходом влади до обранихпосадових осіб. У VI—III ст. до н. є. Рим поширив своє панування на весьАпеннінський півострів, а з кінця III ст. до н. є. він стає великоюрабовласницькою державою, до складу якої з II ст. до н. є. увійшли територіїЗахідної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії, ПередньогоСходу.

У царську епоху римляни досягли значнихуспіхів у багатьох напрямах культури. Перш за все вони, завдячуючи етрускам тагрекам, засвоїли поліпшені методи обробітку землі, почали культивувативиноград, перейняли алфавіт і полісну форму державного устрою. Етрускам вонитакож зобов´язані побудовою підземного каналу — Великої клоаки (cloaca maxima),а також поширенням особливого типу житла з центральною залою, що має отвір удаху — атрію.

Первісна релігія у римлян була анімістичною зізначними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про вовчицю, якавигодувала Ромула та Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу,заселивши світ численними божествами, що опікувалися силами природи та усімавидами робіт. Стародавній римлянин ввіряв безпеку і добробут свого домучисленним божествам: Пари і Пенати опікували житло, двері охороняв Янус,домашнє вогнище — богиня Веста. Крім того, кожна людина мала особистогодуха-покровителя — генія. Але свої божества римляни ще не уявляли у людськійподобі, не ставили їм статуй, не будували храмів, проте, серед них ужевиділялися такі головні боги: Юпітер — загально-італійське божество неба; Марс— спочатку покровитель рослин, а пізніше — бог війни; Квірін — близьке до Марсабожество.

Вирішальний крок до антропоморфізму римськихкультів було зроблено також в часи правління етруської династії, оскільки самеу етрусків боги виступали у людській подобі. Так, на Капітолійському пагорбівиник перший храм вищих етруських божеств Тіна, Уни і Мнерви, яких латиняниототожнювали зі своїми богами Юпітером, Юноною і Мінервою. З´являються і боги,запозичені у греків: грецька Деметра ототожнювалася з італійським божествомЦерерою, покровителькою хлібних злаків, Афродігпа — з іта-лійськоюпокровителькою овочів Венерою, Посейдон — із Нептуном, який спочатку не мавніякого відношення до моря. Таким чином латинські й загальноіталійські божествадістали в Римі антропологічні риси, їх стали зображувати у вигляді прекраснихчоловіків і жінок. Рим починає поступово прикрашатися храмами і статуями.

Після вигнання царя Тарквінія Гордого в Риміпочав формуватися республіканський лад. Політична влада фактично перебувала вруках патриціїв, народні збори, що вважалися вищим органом влади, мали обмеженіможливості. Ситуація політичної нерівності патриціїв і плебеїв поставилапитання про гарантії правового захисту останніх від сваволі патриціанськоївлади. Такою гарантією стала кодифікація римського права.

Фіксація законів стає важливим елементомпереходу від родового суспільства до класового і становлення римського полісу.Зведення законів, що отримало назву «Закони дванадцяти таблиць», було записанона мідних пластинах і виставлено для загального користування на Форумі, а такожна ринках у римських колонія. Так в Римі було започатковано полісну республіку.Але, на відміну від Афін, римський поліс не створив високої культури. Ця епохакультурного розвитку відома переважно з повідомлень пізніших авторів, яківивчали і описували минуле рідного міста, прагнучи довести, що Рим добивсяпанування над іншими народами завдяки винятковим моральним якостям своїхгромадян: мужності, дисциплінованості, стриманості, волелюбності, високомурозумінню обов´язку, поважанню законів, а головне — відданості батьківщині, дляякої громадяни не шкодували ні праці, ні життя, ні дітей. Ранню римську історіюприкрашала ціла галерея образів: засновник республіки Юній Брут, котрий засудивна смерть своїх синів — учасників змови на користь вигнаного царя ТарквініяГордого; Муцій Сцевола, що пробрався в табір етруського царя Порсни з метоювбити його і, спійманий, спалив на вогнищі свою руку на доказ стійкості римляні т. ін.

Завдяки грецькому культурному впливу в Риміпочинають споруджувати базиліки — великі криті зали для зборів купців, судовихзасідань, коміцій. Форум з портиками, колонадами, галереями стаєзагальновизнаним центром не лише політичного, а й усього громадського життя умісті. Уже в середині II ст. до н. е. в Римі зникають будівлі, криті соломою.З´являється бруківка, в будівництві громадських споруд замість туфу починаютьзастосовувати вапняк і мармур.

Від періоду становлення словесності латинськоюмовою до III ст. до н. є. з писемних пам´яток не збереглося майже нічого.Римська словесність розвивалася лише на основі фольклору. Це релігійні гімни(carmen), пісні на честь померлих — елегії, погребальні пісні плакальниць.Сільські свята супроводжувалися народною драмою, різновидом якої були ателлани— веселі п´єси з сільського побуту. Характерними героями ателлани були:дурень-ненажера Макк, пихатий хвалько Буккон, недолугий дідусь Папп,вчений-шарлатан — злий горбань Досенн.

Проза згаданого часу дійшла лише у писаних«Законах дванадцяти таблиць», сенатських промовах, богословських трактатах,зате плідно розвивалася поезія. Першим поетом Стародавнього Риму вважаєтьсяЛівій Андронік (280—207 pp. до н. е.), що здійснив переклад з грецької«Одіссеї», який став першим поетичним твором, написаним латинською мовою, атакож створив декілька трагедій та комедій. Родоначальником епічного жанру бувГней Невій (270 —204 pp. до н. є.) — автор «Пісні про Пунічну війну», а такождекількох трагедій та віршів. Римський поет Квінт Еній (239—169 pp. до н. є.)створив історичний епос під назвою «Літопис» (Annales), де вперше ввів улатинську мову віршовий розмір гекзаметр. Автором наслідувальних комедій зжиття Стародавньої Греції був Тіт Марцій Плавт (254—184 pp. до н. е.).Переробляючи нову аттичну комедію в стилі карикатури та буфонади, він створивхарактери-маски у віршованих комедіях «Цапи», «Горщик», «Хвалькуватий воїн», дежіночі ролі виконували чоловіки, а характерними персонажами були parasitus,звідник, хвалько та ін. Мова його проста, містить багато грубих та інфернальнихвиразів.

Таким чином, в усіх галузях культурноїтворчості римляни багато запозичили від своїх сусідів — етрусків та греків,хоча, не обмежуючись запозиченням, вносили у творчість свої самобутніособливості.

Культура епохи імперії. Римська імперіяпроіснувала п´ять століть — від 27 року до н. є. до 476 року н. є. За цей період вона пройшласкладний шлях становлення, розквіту й падіння.

Наприкінці І ст. до н. є. Римська держава заристократичної республіки перетворилася на імперію. Часи затишку у класовійборотьбі в часи правління імператора Августа (27—14 pp. до н. є.) стимулюваливисокий розвиток культури й мистецтва. Рим стає величезним на той час містом знаселенням понад мільйон жителів. Зберігаючи деякі риси поліса, він почавперетворюватися на світову стоkицю. В Італії починається економічне пожвавлення,вона об´єднується як в економічному, так і в культурному відношенні, кількістьгромадян в ній досягає п´яти мільйонів. Будуються нові дороги й акведуки, щозабезпечують більш інтенсивне спілкування. Важливим елементом політики Августастали ініційовані ним шлюбні закони, що передбачали зміцнення сімейнихстосунків та збільшення народжень, особливо серед вищих верств населення. Законпро шлюб 18 р. до н. є. вимагав, щоб чоловік від 25 до 60, а жінка від 25 до 50років неодмінно перебували у шлюбі, в разі смерті або розлучення чоловік іжінка протягом півтора року повинні були знайти собі пару. Факти подружньоїзради розглядалися судом, а винні засуджувалися до заслання на острови й навітьпозбавлялися частини майна. Однак, незважаючи на нові закони, міцна сім´я удавньоримському суспільстві була скоріше ідеалом, аніж реальністю. Як і раніше,велику роль при створенні шлюбів відігравали політичні та майнові інтереси.Розлучення й подружня зрада залишалися звичайною справою. Проте жінки вищихстанів були самостійні і мали право розпоряджатися своїм майном. Багато з них,отримавши прекрасну освіту, відігравали далеко не другорядну роль у політичномужитті. В той же час емансипація жінок мала і зворотний бік — багато злочинів,таких як убивства своїх чоловіків і розпутне життя, стали для багатьох із нихнормою.

Кінець І—II ст. до н. є. було часамиспорудження грандіозних архітектурних комплексів та будівель величезного просторовогорозмаху. Поряд з республіканським Форумом зводилися форуми імператорів,будувалися багатоповерхові будинки, що визначали обличчя не тільки самого Риму,а й інших міст Імперії. Втіленням могутності та історичної значущостіімператорського Риму були тріумфальні арки, що прославляли великі військовіперемоги, але грандіозною видовищною спорудою Стародавнього Риму був Колізей —місце грандіозних вистав та гладіаторських боїв на 50 тисяч глядачів.Грандіозність задуму та широту просторового рішення при будівництві Колізеюможна співставити лише з Пантеоном, спорудженим за проектом АполлодораДамаського, що був класичним зразком центрально-купольної споруди, найбільшої йнайдосконалішої в епоху античності.

Подальшого розвитку набули рельєф та кругла скульптура.На Марсовому полі було зведено монументальний мармуровий Вівтар миру (13—19 pp.н. є.) з приводу перемоги імператора Августа в Іспанії та Галлії. Однакпровідне місце у мистецтві пластики продовжував займати портрет. Розвитокпортретного жанру відбувався під впливом давньогрецького мистецтва. Вскульптурних образах римського портрета було втілено ідеал суворої класичноїкраси — типу нової людини, якої не знав республіканський Рим. З´явилися парадніпридворні портрети, сповнені стриманості й величі. Пізніше скульптурний портретдосягає вершин свого розвитку, твори стають життєвішими й переконливішими(портрет імператора Нерона, що розкриває образ холодного й жорстокого деспота,людину низьких та неприборканих пристрастей).

Великого значення у давньоримськомусуспільстві надавали освіті. Освіта в Римі починалася з семи років. Заняття здітьми проводив, як правило, раб-педагог, переважно з греків. Діти мали змогуходити у початкову школу, де навчалися читанню, письму та лічбі. З 12 до 16років римські юнаки відвідували школи граматиків, влаштовані за елліністичнимзразком. Головними предметами у них були література та граматика, однаквикладалася логіка, арифметика, геометрія, астрономія й музика. У 16 років уюнаків наступало повноліття, їх урочисто одягали у тогу, після чого вониприступали до вивчення риторики під керівництвом грецьких ораторів аболатинських вчителів. Риторика вивчалася водночас із римським правом. Освітузавершували у грецьких культурних центрах, що були в Афінах, на острові Родос, вПергамі та Массілії.

Риторика у Римі була основою освіти. Умінняпублічного виступу було необхідним атрибутом усього громадсько-політичногожиття — в народних зборах, сенатських та судових засіданнях звучали яскравіпромови, з натхненними промовами до війська повинен був вміти звертатися навітьполководець. Видатними ораторами свого часу були сенатор Аппій Клавдій Цек, ГайГракх, Марк Антоній, Луцій Ліцилій Крас, Марк Тулій Цицерон. Але з ускладненнямсоціальних умов життя ораторське мистецтво дедалі втрачало правдивість,простоту й щирість. Оратор за будь-яку ціну намагався довести свою правоту,навіть тоді, коли вона входила у протиріччя з істиною. «Дуже помиляється той, —казав Цицерон, — хто шукає в проголошених нами у судах промовах відбиття нашихпереконань. Ці промови носять характер самих процесів та обставин, і аж ніяк невиражають справжніх поглядів ні людей, ні патронів». Часто використовувалиінвективи, коли у своїх аргументах оратор за допомогою пліток та необґрунтованихзвинувачень виставляв особу свого опонента у спотвореному вигляді. Однак,незважаючи на це, риторика мала велике значення для розвитку римської культури.Елементи риторики зустрічаються у публіцистичних творах, у римськійісторіографії та художній літературі. Крім того, ораторське мистецтво сприялоподальшому розвитку латинської мови.

Видатне місце у римській літературі того часупосідав Гай Юлій Цезар (102— 44 pp. до н. є.) — визнаний другим за Цицерономоратор. Визначними за формою та за змістом були його мемуари «Нотатки проГалльську війну» та «Нотатки про Громадянську війну», інші твори не збереглися.Автором цікавих історичних творів, присвячених окремим подіям, був Гай СалюстійКрісп (86—35 pp. до н. е.), перу якого належать роботи «Про змову Катіліни»,«Югуртинська війна», «Листи до Цезаря». Майже всі галузі знань охоплюють твориМарка Теренція Варрона (116— 27 pp. до н. е.), який завдяки своїм сатирам ставвідомий також як поет. Повністю зберігся його твір «Сільське господарство».

Бурхливого розвитку набуває давньоримськапоезія. Оскільки володіння поетичною творчістю вважалося ознакою шляхетності,володінню версифікацією навчали навіть у школах. У поезії того часу боролисядві течії: елліністична й традиційна, якщо першу започаткувала творчість КвінтаЕннія (239—169 pp. до н. е.), останню представляв Тіт Лукрецій Кар (І ст. до н.е.), автор знаменитої поеми «Про природу речей», що містить систематичнийвиклад матеріалістичної філософії.

Яскравого вираження інтимних почуттів досяг усвоїй поезії Гай Валерій Катул (87—54 pp. до н. е.). Основні свої твори вінприсвятив коханій жінці Лесбії. Вірші розкривають подробиці цього роману, щопочинається захопленням, а закінчується розчаруванням — хоча поет і післярозриву продовжує любити Лесбію, однак повертатися до неї не збирається.Майстром давньоримської епіграми вважається Марк Валерій Марціал (бл. 40—104pp. н. е.), що описує життя і звичаї тогочасних персонажів. Непримиреннимсатириком був Децим Юній Ювенал (друга половина І ст. до н. е.). Зразкомдавньоримської прози став пройнятий еротичними мотивами, побутовою сатирою йрелігійною містикою авантюрно-алегоричний роман «Золотий осел», автором якогобув Апулей (бл. 125— бл. 180 н. е.). Філософські ідеї стоїцизму розкриває усвоїх літературних творах визначний державний діяч, письменник і філософ ЛуційАнній Сенека (4 p. до н. є. — 65 р. н. е.). Його дев´ять трагедій наміфологічні сюжети, що розвивають ідею про всевладдя долі, згубністьпристрастей, справили глибокий вплив на європейську трагедію епохи Ренесансу йкласицизму в Європі.

На межі старої й нової ери античне суспільствопереживало глибоку духовну кризу — старі духовні цінності, створені поліснимсередовищем, вичерпали себе. У різних соціальних прошарках античногосуспільства формувалася моральна атмосфера, на основі якої могло поширитисяхристиянське віровчення. На відміну від уявлень про людину як іграшку в рукахжорстоких богів або сліпого фатуму, вона проголошувала її потенційним «синомбожим», а боротьбу за щастя і добробут переносила у внутрішній світ людини.Християнські ідеї любові та милосердя у стосунках з людьми, вимога активноїсамопожертовної діяльності, спрямованої на вдосконалення свого життя, сталифундаментом для подальшого розвитку гуманістичної ідеології й гуманістичноїкультури. Таке віровчення було зрозуміле не тільки широким верствам простихлюдей, а й найвибагливішим смакам високоосвічених людей пізньої античності.

У середині II ст. правителі невеликогосирійсько-месопотамського князівства з центром в Едесі офіційно дозволили християнськийкульт, а з III ст. християнство активно поширюється у Вірменському царстві таЕфіопській державі Ассум. У 313 р. імператор Константин своїм едиктом офіційнозаборонив переслідувати християн і визнав свободу віросповідання в Римськійімперії, що фактично стало визнанням християнства як державної релігії вкраїні.

Період становлення християнства ініціюваввеличезну кількість літератури, що закладала основи християнської теології,викривала язичницькі культи та єресі. Усі перші століття свого існуванняхристиянство поширювалося в боротьбі не лише з традиційними греко-римськимикультами, а й іншими релігіями, що обіцяли вічне спасіння. У цей часформувалася система управління християнськими громадами, це поступово привелодо формування християнської церкви — організації для управління релігійним життямхристиян.

Друга половина IV ст. була часом талановитихта освічених проповідників: Григорія Нізіанського, Григорія Ніського, ВасиліяВеликого, Іоанна Злотоустого.

Роль античної спадщини у розвитку європейськоїкультури важко переоцінити. Після кардинального перевороту від значної частиниантичних цінностей за період Середньовіччя ця культура уже у переосмисленомувигляді оживає у творах митців Відродження, які вбачали у зверненні доантичності шлях відновлення духовної свободи, утвердження науки, творчості,пошуків в усіх сферах життя. Європейські наука, література та мистецтво Новогоі Новітнього часу також звертаються до греко-римської культури, сприймаючи їїяк невід´ємну частину свого становлення та розвитку.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО І—IVРОЗДІЛІВ

  1. Амелина Е. Понятие «цивилизация» вчера исегодня // Общественные науки и современность. — 1993. — № 3. —С. 94—102.
  2. Безклубенко С. Д. Теорія культури: Навчальнийпосібник К.: Київський національний університет культури і мистецтв, 2002. —324 с
  3. Богословский М. Парадоксы культуры XX ст. —Харьков: Харьковская госакадемия культуры, 2000. — 218 с.
  4. Вейнберг И. Человек в культуре Ближнего Востока.— М.: Наука, 1986. — 208 с.
  5. Горелов А. А. Культурология: Учеб. пособие. —М.: Юрайм-М, 2002. — 400 с.
  6. Енгельс Ф. Походження сім´ї, приватноївласності і держави. У зв´язку дослідженням Льюїса Г. Моргана // Маркс К.,Енгельс Ф. Твори.— Т. 21.— К.: Політвидав України, 1964. —С 23—171.
  7. Енгельс Ф. Роль праці в процесі перетвореннямавпи в людину // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 20. — Вид. 2. — К.: ПолітвидавУкраїни, 1965. — С 453^65.
  8. История мировой культуры. Ростов-на-Дону:Изд-во «Феникс», 2000. — 512 с.
  9. Історія світової культури: Навч. посібник /Керівник авт. колективу Л. Т. Левчук. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.:Либідь, 1999. — 368 с.
  10. Історія світової культури. Культурні регіони:Навчальний посібник / Керівник авторського колективу Л. Т. Левчук. — К.:Либідь, 2000. — 520 с
  11. Кравець М. С, Семашко О. М., Піча В. М. та ін.Культурологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів І—IVрівнів акредитації / За заг. ред. В. М. Пічі. — Львів: Магнолія плюс, 2003. —240 с
  12. Культурологія: Навч. посібник / Б. О.Парахонський та інші. — К.: Видавничій дім «KM Академія», 2003. — 314 с.
  13. Карпушина С. В., Карпушин В. А. Историямировой культуры: Учебник для вузов. — М.: «Nota Bene», 1998. — 536 с.
  14. Лановик М. В., Лановик 3. Б. Українська уснанародна творчість: Підручник. — 2-ге вид., стер. — К.: Знання-Прес, 2003. — 591с.
  15. ЛіндсейД. Коротка історія культури: Віддоісторичних часів до доби Відродження. В 2-х томах. Т. 1. — К.: Мистецтво,1995. — 240 с; Т. 2. — К.: Мистецтво, 1995. — 256 с
  16. Лобас В. X. Українська і зарубіжна культура.Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2000. —221с.
  17. Можейко И. В. 1 из 37. Худож. К. Сошинская. —М.: Главн. ред. вост. лит. изд-ва «Наука», 1980.—359 с.
  18. Павленко Ю. Історія світової цивілізації:Соціокультурний розвиток людства: Навч. посіб. для студ. гуманіт ф-тів вищихзакладів освіти. — 2-е вид. стер. — К.: Либидь, 2000. — 358 с
  19. Петрухинцев Н. Н. XX лекций по истории мировойкультуры: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Гуманит. изд.центр ВЛАДОС, 2001. — 400 с.
  20. Підлісна Г. Світ античної культури. — К.,1989.
  21. Полікарпов В. С. Лекції з історії світовоїкультури: Навч. посіб. — К.: Знання, 2000.
  22. Розин В. М. Введение в культурологию: Учебник.— М.: ИНФРА-М, ФОРУМ, 2000. — 224 с
  23. Сто найвідоміших образів української міфології/ За ред. О. Таланчук. — К., 2002.
  24. Українська та зарубіжна культура. Навчальнийпосібник / За ред. М. М. Заковича та ін. — К.: Знання, 2000. — 622 с
  25. Хейнц М. Искусство Южной и Юго-Восточной Азии.— М.: Искусство, 1978. — 379 с. (Серия «Малая история искусства»).
  26. Художня культура світу: Європейськийкультурний регіон. Навчальний посібник для за-гальноосвіт. навч. закл. України/ Н. Є. Миропольська, Е. В. Бєлкіна, Л. М. Масол, О. І. Оніщен-ко. — К.: Вищашкола, 2001. — 191с.
  27. Чмихов М. Давня культура: Навчальний посібник— К.: Либідь, 1994. — 288 с
  28. Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посіб. — К.:Знання-Прес, 2004. — 353 с
  29. Шейко В. М. Історія української художньоїкультури: Підручник. — Харків: ХДАК, 1999.—194 с.