Доктрина суверенітету в сучасній правовій теорії визначає такий характер влади, коли вона визнається вищою і незалежною у правовому відношенні. Поняття суверенітету формувалося історично стосовно держави, народу та суб´єктів монархічної влади і тому за своїм історичним походженням суверенітет є, насамперед, політичною ідеєю, яка з часом перетворилася на конституційно-правову категорію з важливими політичними і соціально-економічними складовими. Суверенітет народу обумовлює існування не менш важливих ознак національної ідентифікації, таких як суверенітет держави, територія, публічна влада, національне законодавство тощо. Саме виходячи з доктрини народного суверенітету, отримало політичне визнання і конституційне закріплення визначення джерела всіх форм влади, що відображено у ст. 5 Конституції України і на сьогодні сприймається у суспільстві як непорушний постулат: принцип носія і єдиного джерела влади в Україні — народу.

Сутність суверенітету народу полягає у його головних політико-правових і суспільних ознаках і характеризується невідчуженістю, неподільністю, безумовністю. Ця категорія в теорії і практиці конституціоналізму належить до найголовніших конституційних цінностей, оскільки свідчить про верховну владу в Україні, яка охороняється конституційним ладом, усіма засобами механізму держави й особливо конституційним правосуддям.

Суверенітет народу безпосередньо пов´язаний із демократичним устроєм держави, формами здійснення демократії та її гарантіями в державі. Визнання чинною Конституцією України верховної влади народу, яку він отримав у результаті історичної боротьби за самовизначення, поширено на всі складові суверенітету в державі та у міждержавних відносинах. Про це свідчить, насамперед, преамбула Конституції, в якій проголошено прийняття Основного Закону України Верховною Радою України від імені Українського народу та виражаючи суверенну волю народу. В цих положеннях закладено найголовнішу властивість і цінність Конституції, яка, маючи верховенство в правовій системі, узгоджується виключно з інтересами народу, його політичною волею як визначальним суб´єктом конституційного правопорядку. Осмислюючи класичну концепцію суверенітету (Ж. Боден — XVI ст.), яка в той період історії визначалась як «абсолютна і постійна влада Держави», філософська і правова думка Г. Гроція, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегеля та інших збагатила саме утвердження суверенітету як верховенства, незалежності й самостійності держави на всій території, незалежності волі (дій) держави у міжнародних відносинах, визнання її територіальної цілісності та недоторканності. Теоретичні погляди щодо категорії народного суверенітету не мали завершеного узагальнення. Тому особливість народного суверенітету, його верховенство менше сприймалося юристами і політиками тих часів, хоча в Конституції Франції 1791 р. народний суверенітет обумовлювався імперативним виключенням будь-яких обставин, коли «жодна частина народу, жодна особа не в змозі привласнити його здійснення» [1]. Співзвучним у відображенні змісту суверенітету народу відповідно до європейських правових традицій є положення чинної Конституції України.

Форми і способи реалізації суверенітету народу визначено у ст. 1 Конституції України («Україна є суверенна і незалежна»); у ст. 2 («Суверенітет України поширюється на всю її територію»); у ст. 3 («Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави»); у ст. 5 («Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами»).

Доктрина суверенітету народу, як свідчить аналіз, має історичне походження і сучасну конституційно-правову концепцію, але її цінність більше схильні відзначати вчені, ніж політики і суб´єкти публічної влади, для яких частіше це поняття здається більш абстрактним, ніж конкретним. Мабуть, як і в історичному минулому, актуальним залишається вислів російського вченого-юриста В. Гессена: «Колись за суверенітет воювали королі, нині про нього дискутують професори. Колись для того, щоб відстояти його, не шкодували крові, зараз для того, щоб пояснити його, не шкодують чорнил» [2].

Переважна більшість учених і практиків єдині у виявленні природи народного суверенітету, його праворозумінні як цілісного універсального правового поняття, яке й отримало підтвердження в Конституції України, як принципу національної самоідентифікації та духовної єдності народу. Суверенітет народу є надійним фундаментом публічної влади всередині держави і відображає її незалежність у міжнародній сфері відносин. Чим далі публічна влада намагається діяти дисперсійно, перешкоджати демократичному процесу самообмеження, втручатися у сферу реалізації прав і свобод громадянина та особи, тим актуальнішим і нагальним є реалізація всіх складових категорії «суверенітет народу». Теоретична правова думка ще має приділити цій проблематиці серйозну увагу, зважаючи на спокуси деяких політиків і науковців, як вітчизняного, так і зарубіжного походження, віднести свою прихильність державному суверенітету, який визначається ними реальним, повним і функціональним. Більше того, як цілком справедливо зауважує у науковій праці «Несостоятельность идей «ограниченного» суверенитета» професор Р. Макуєв: «Суверенітет є тим нервом держави, прибравши який, можна зруйнувати всю державну конструкцію» [3]. Державі завжди притаманні національні ознаки, а тому народний суверенітет має завжди національні риси, безпосередньо зв´язаний з існуванням суспільства, відображаючи захищеність прав і свобод людини та громадянина як конституційну ознаку втілення принципу «верховенства права» у внутрішньодержавній і зовнішній діяльності органів державної влади. Як зафіксовано у ст. 3 Декларації прав людини і громадянина: «Джерело суверенітету по суті відноситься до нації. Жодна корпорація, жодний індивід не в змозі бути наділені владою, яка не виходить вочевидь із цього джерела». Світлої пам´яті професор Ю. Тодика — відомий учений-конституціоналіст — завжди у своїх працях підкреслював, що оскільки тільки народ висловлює свою суверенну волю, встановлює основні принципи облаштування держави і суспільства, Конституція є єдиним юридичним актом, яка проголошує і захищає суверенітет народу [4].

Конституційний інститут народного суверенітету є однією з важливих гарантій постійного взаємозв´язку між державою, суспільством, кожною людиною і громадянином, що втілюється у створенні політичного, економічного і правового режиму вільного розвитку суспільства, нації, територіальних громад, кожної людини. Будь-яке обмеження суверенітету народу, створення диспропорцій між державним і народним суверенітетом, що може проявлятися в актах законодавчої чи виконавчої влади, у здійсненні (управлінні) Президентом України зовнішньополітичної діяльності може чинити негативний вплив на спокій, добробут і стабільність суспільства. Не випадково європейська інтеграція, до якої прагне Україна, ставить питання для активного обговорення шляхів подальшого розвитку країни, і у цьому зв´язку — питання про те, якою мірою цей шлях передбачає залучення до процесів глобалізації держави, і чи не означає згода держави на відмову від одного із головних проявів демократичного устрою — суверенітету народу. Адже питання народного суверенітету на відміну від державного перебуває у сфері вагомих цінностей, які характеризуються як конституційно обов´язкові для держави та її суб´єктів. Але тенденція створення єдиного європейського простору враховує лише принципи Вестфальських мирних договорів, які стосуються державного суверенітету країн, що реалізують його мету і завдання. Суверенітет дає формально-юридичну однакову, рівну можливість всім державам бути і розвиватися у сучасному світі. А як саме держави реалізують цей принцип на практиці — це питання практичної політики, політичного мистецтва. Можливо, це відбувається по-різному, але важливо, щоб не в межах Конституції України.

Відповідно до Договору про заснування Європейської спільноти, Договору про Європейський Союз (за консолідованою версією станом на 2005 р.) досягнення мети їх держав-учасниць — стале поліпшення умов праці своїх народів, — пов´язане з добровільною передачею реального обсягу суверенітету безпосередньо державою на рівень наднаціональних структур. Це реалізовано в ідеї об´єднаних націй (United Nations) та об´єднаних суверенітетів («pooling» Sovereinties). Безпосереднього забезпечення механізму верховенства народного суверенітету над державним, поки що навіть теоретично (доктринально), наукою конституційного права не визначено і юридично не встановлено.

Відомо, що представники публічної влади беруть активну участь в обговоренні проблеми перегляду деяких міжнародно-правових норм і принципів. Насамперед, це стосується п. 7 ст. 2 гл. І Статуту ООН, в якому проголошується принцип невтручання «у внутрішню компетенцію будь-якої держави». Але без доктринального спрямування позиція учасників таких обговорень (як позиція суверенної держави) може і обходити інститут суверенітету народу України. Життя свідчить, що передача державою повноважень в інтегровані Європейські структури стосується не лише питань глобальної безпеки, а й економіки, фінансів та ін. Відмова від суверенітету деяких держав на практиці природно зміцнює суверенітет якоїсь іншої держави, сприяє тому, хто отримує право діяти в ім´я «загальних» інтересів. Чи випадково, зокрема, в Договорі про Європейський Союз у ст. 6 у засадничих принципах Союзу народний суверенітет навіть не згадується серед спільних принципів держав-членів, а лише закріплюються інші — свобода, демократія, верховенство права [5]. Може це і не випливає із конституційних традицій, спільних у державах-членів, а тому Союз обминає цей інститут.

Конституція України з її основними принципами визнає верховенство, пріоритет міжнародного права над національними законами. З одного боку, це свідчить про визнання прав і свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. А з другого, — Конституція проголошує суверенітет України, тобто суверенітет держави, але джерелом публічної влади залишається народ, тобто держава отримує повноваження здійснювати владу від народу і тому інтеграція держави в Євросоюз, входження України в ООН не може ігнорувати народний суверенітет, обходити його як статичну, формальну категорію.

Як саме держава повинна цінувати і дотримуватися суверенітету народу, керуватися цим принципом конституційного ладу і водночас брати активну участь у формуванні нового світопорядку — питання важливе для праворозуміння демократії, незалежності держави, суверенної волі народу. При цьому варто зазначити, що значення Конституції полягає насамперед у тому, що вона не допускає розчинення суверенітету народу в інтересах, які ігнорують демократію, справедливість і право. Конституція не дозволяє, щоб суверенітет перетворювався на фікцію або категорію абстрактного (формального) права. Зв´язок засадничого принципу «верховенства права» в системі європейських цінностей безпосередньо стосується принципу суверенітету народу, адже його верховенство дає змогу існувати конституційному ладу, який є засадничою категорією українського конституціоналізму. Проте автори, які намагаються рекламувати себе як провідники теорії принципу «верховенства права», навіть не спробували залучити до розгляду таку категорію, як «верховенство суверенітету народу», виглядають початківцями в науці, що характеризує їх прихильність маргіналізму [6].

Суверенність влади народу завжди має свою внутрішню силу, незалежність від будь-яких коливань політики та розсуду влади і одна з основних особливостей вищого суверенітету, який є джерелом влади, — це створення політико-правових умов, які б позбавили державу в будь-який час брати або давати народу свободу, звужувати права людини, втручатися у демократичні інститути суспільного буття. Держава повинна бути зв´язана своїм правом і це випливає не із самообмеження державної волі, а з права природного, яке стоїть над державою і спрямовує його діяльність, що яскраво доводив у своїх наукових працях засновник школи «відродженого природного права» П. Новгородцев [7].

Саме народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно і в повному обсязі розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі та інтересам. Унаслідок цього влада народу ніким не може бути обмеженою, а можливе лише її добровільне самообмеження, — вступаючи у відносини з іншими народами (як зазначалося вище, шляхом утворення інтегративних міжнародних союзів, спільнот). Для цього передбачена референдна форма волевиявлення, внесення змін до Конституції шляхом всенародного (загального) голосування. Але у тому разі, як зазначають автори окремих публікацій про народний суверенітет, «здійснювана народом влада через уповноважені на це органи зберігає свою природу... і не трансформується у владу органів». За таким праворозумінням автору здається за можливе ототожнювати поняття «влада» і «повноваження», що змінює саму природу влади як категорії юридичної науки [8].

Конституційне закріплення ідеї народного суверенітету обумовлює створення механізмів її реалізації (способів і засобів організації та здійснення державної влади), які охоплюються поняттям безпосередньої демократії та представницької демократії, на що вказується у змістовному підручнику професора В. Шаповала [9].

На нашу думку, такий підхід ученого-конституціоналіста є принципово правильним, але недостатнім, щоб запровадити весь потенціал народного суверенітету. Адже кожна людина, кожний народ повинен мати впевненість у своїй внутрішній і зовнішній безпеці. Тому навряд чи може здаватися переконливими твердження західних публіцистів Е. Тоффлера, Ф. Фукуями, С. Хантингтона та інших, які в своїх наукових публікаціях, що заслуговують серйозного сприйняття і поваги, висловлюються про «закінчення суверенітету» як наслідок глобалізації та інтеграції. Мабуть, змінюється глибина, якість реалізації функцій суверенітету, але залишається без змін право кожного народу на суверенну волю і владу над державою, публічною правосуб´єктністю. Якщо немає народного суверенітету, не може бути і громадянського суспільства, не може існувати і публічний правопорядок і суспільні цінності, які здатні існувати поза правом.

У питанні про народний суверенітет держава завжди намагається внести більше у правосвідомість суспільства важливість державного суверенітету. У такому разі відсторонюється багато інших цінностей, які належать, швидше, до теоретичних понять, зокрема: «єдина влада народу», «установча влада народу», «організоване суспільство», «демократичний порядок» та ін. Якщо визнати, що в державі відсутній народний суверенітет, то і демократичний устрій у державі здається зайвим, а територія і населення скеровуються державою без будь-яких обмежень форм і методів. За таких умов може поступово зникати і поняття «Вітчизна».

Розглядаючи, як свідчить аналіз, дуже складну проблему сучасності — «суверенітет народу», логічно поставити питання про його забезпечення публічною владою, згадати засоби правового захисту, хоча, на нашу думку, вони не є системними. Навіть плідна діяльність Конституційного Суду України поки що повільно позначається на вироблені правових позицій щодо цього важливого інституту конституційного ладу.

Слід нагадати, що конституційне подання 60 народних депутатів України та конституційне звернення громадян В. Галайчука, В. Подгорної, Т. Кислої про офіційне тлумачення положень частин 2, 3, 4 ст. 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) очікували «письмової форми» розгляду кілька місяців і це відбулося без участі представників суб´єктів. Вирішуючи питання, поставлені у конституційних клопотаннях, Конституційний Суд України послався на Рішення від 11 липня 1997 р. № 3-зп, в якому була зазначена доволі проста побудова розуміння ст. 98 Конституції України: «Прийняття Конституції Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу» (абзац І п. 4 мотивувальної частини).

Занадто спрощеною без виявлення конституційного змісту є, при всій глибині суттєвого значення, правова позиція Конституційного Суду у Рішенні від 5 жовтня 2005 р. № 6-рп/2005. У чому можна побачити цінність таких правових позицій: «влада народу здійснюється в межах території держави у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України», або «Конституція забороняє узурпацію належного виключно народові права визначати і змінювати конституційний лад в Україні державою, її органами або посадовими особами» та ін.

Більш суттєвим є висновок у вказаному Рішенні Конституційного Суду України: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами і посадовими особами» слід розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону в порядку, встановленому його розділом XIII» [10].

Квінтесенцією такого висновку є звернення уваги на вагомий внесок Рішення Конституційного Суду України у розвиток теорії та практики конституціоналізму і народного суверенітету. Водночас вимагає подальшого дослідження системний зв´язок засобів і форм забезпечення суверенітету народу, які закріплені в Конституції України, і це є на сьогодні методологією, яка сприятиме створенню ефективної та відповідальної перед власним народом влади, що здатна об´єднати націю. Тому конституційні принципи, а саме: здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6); судовий захист конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 8); органічність міжнародних договорів щодо національного законодавства України, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою (ст. 9); єдине громадянство (ст. 4); пріоритетне право власності Українського народу на природні ресурси (ст. 13); неприпустимість використання Збройних Сил України, інших військових формувань для обмеження прав і свобод громадян з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їхній діяльності (ст. 17) та інші мають пряме відношення до категорії «народний суверенітет», і тому наукові дослідження, з подальшим втіленням їх у практику забезпечення суверенітету народу, мають істотне значення і водночас відображають високу місію науки конституційного права у теоретичному розв´язанні цієї складної проблеми.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Боден Ж. Какова цель хорошо управляемого государства // Антология правовой мысли : в 5 т. — М., 1999. — Т. 2. — С. 692.
  2. Макуев Р. Х. Несостоятельность идеи «ограниченного суверенитета» // Государство и право. — 2008. — № 9. — С. 28.
  3. Гессен В. М. Общее учение о государстве. — СПб., 1912. — С. 56.
  4. Тодыка Ю. Н. Конституция Украины : проблемы теории и практики. — Х., 2000. — С. 19—20.
  5. Конституційні акти Європейського Союзу / упоряд. Г. Друзенко ; за заг. ред. Т. Качки. — К.,2005. — Ч. І. — С. 21.
  6. Головатий С. Верховенство права : у 3 кн. — К., 2006. — 1747 с.
  7. Шаповал Т.Народний суверенітет та політичні права і свободи (питання співвідношення) // Право України. — 2008. — № 2. — С. 9.
  8. Правовая мысль : антология / авт.-сост. В. П. Малахов. — М., 2003. — С. 602.
  9. Шаповал В. Н. Сравнительное конституционное право. — К., 2007. — С. 171.
  10. Конституційний Суд України : Рішення. Висновки. 2005 р. / відп. ред. П. Б. Євграфов. — К.,2006. — С. 148—151.