Сьогодні з появою у кримінальному законодавстві України ст. 20 КК України дискусія з приводу відповідальності обмежено осудних осіб набула не тільки теоретичного, а й практичного значення. Незважаючи на законодавче закріплення, легалізація цього інституту не означає, що дискусія з цього питання закінчена. Швидше — навпаки.
Наявність психічних розладів, які впливають на здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними під час вчинення суспільно небезпечних дій, належить до комплексних міждисциплінарних проблем як науки, так і практики. Особлива актуальність її вивчення і теоретичної розробки пов’язана з тим, що вона регламентує такі основоположні категорії кримінально- правової науки, як осудність, неосудність, вікова неосудність, вина, афект, сильне душевне хвилювання, які пов’язані з кримінальною відповідальністю, тісно переплітається з питаннями призначення покарання і примусових заходів медичного характеру.
Тлумачення застосування ст. 20 КК України викликає значні труднощі не тільки серед юристів, а й серед психологів та психіатрів. Законодавче закріплення інституту обмеженої осудності спричинило ряд питань, на які необхідно дати відповідь практикам і теоретикам кримінального права. Невизначеність законодавця при формулюванні статті призвела до неоднозначного її осмислення. Актуальність теми підтверджується ще й невизначеністю поняття медичного критерію обмеженої осудності — «психічного розладу».
Викладене вище підкреслює актуальність обраної теми монографічного дослідження В. Марчака, зумовленої назрілою необхідністю напрацювання єдиних підходів до концепції обмеженої осудності, що має на меті підвищення ефективності правосуддя.
Деякими науковцями досліджувались певні теоретичні аспекти обмеженої осудності, проте комплексний її аналіз не проводився. У науці юридичної психології та кримінального права взагалі відсутні спеціальні монографічні дослідження, присвячені цій проблематиці.
На нашу думку, слід виокремити такі авторські здобутки: пропозицію авторської редакції категорії «обмежена осудність», її основні риси та межі її застосування; пропозицію більш чіткої регламентації психічних розладів, які впливають на здатність особи при вчиненні злочину усвідомлювати свої дії та керувати ними, та не виключають осудності; визначення місця, ролі, меж та можливостей застосування комплексної судової психолого-психіатричної експертизи осіб з психічними розладами для визнання їх обмежено осудними; встановлення видів спеціальних знань, які використовуються для встановлення обмеженої осудності осіб з психічними розладами, які вчинили злочин.
Автором проаналізовано і критично осмислено теоретичний та емпіричний матеріал щодо проблеми обмеженої осудності. Все це дало В. Марчаку можливість отримати достовірні й надійні результати. Викладені автором положення, висновки мають, безумовно, суттєве науково-теоретичне значення, зокрема для підвищення ефективності правосуддя в цілому.
Практичне значення одержаних результатів полягає у формулюванні пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства, яке регламентує порядок розслідування та розгляду кримінальних справ про злочини обмежено осудних осіб, щодо можливостей методологічного забезпечення працівників правоохоронних органів науковою інформацією, яка зорієнтує їх на правильне, процесуально закріплене застосування психологічних знань.
Заслуговує на увагу проведенийВ. Марчаком компаративістський аналіз кримінально-правових понять «осудність», «обмежена осудність», «неосудність». Згідно з цим аналізом, відмінність «осудності» від «неосудності» полягає у прямо пропорційній здатності особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії та керувати ними. «Обмежена осудність» відрізняється від «осудності» та «неосудності» тим, що зменшено осудна особа під час вчинення злочину не повною мірою усвідомлює свої дії та керує ними, оскільки в неї наявний психічний розлад, який обмежує її інтелектуально-вольові можливості. Ця відмінність полягає також в аспекті правових наслідків, оскільки обмежена осудність породжує наслідки подвійного виду: покарання може поєднуватися з примусовими заходами медичного характеру, але може бути і призначеним без примусових заходів медичного характеру, тоді як осудна особа несе кримінальне покарання повністю, а неосудність виключає кримінальну відповідальність та покарання взагалі, будучи в разі негативного соціально- медичного прогнозу підставою для призначення примусових заходів медичного характеру. Крім того, відмінність «обмеженої осудності» від «неосудності» полягає у вигляді примусових заходів медичного характеру. Обмежено осудній особі відповідно до ст. 94 КК України може бути призначений тільки примусовий захід медичного характеру у вигляді надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку. Амбулаторна психіатрична допомога у примусовому порядку може надаватися засудженому як у спеціальному медичному закладі, так і в медичних частинах спеціальних установ Державного департаменту з питань виконання покарань України, якщо обмежено осудний засуджений відбуває покарання, пов’язане з обмеженням чи позбавленням волі. У таких установах особи проходять також і заходи медико-соціальної реабілітації, оскільки вони внаслідок психічної недостатності потребують створення умов, які сприяють адаптації до режиму виправних установ. Розслідування та розгляд кримінальних справ про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб значно відрізняються від розслідування та розгляду кримінальних справ щодо осудних та обмежено осудних осіб. За кримінальними справами про злочини осудних і обмежено осудних осіб, на відміну від справ щодо неосудних осіб, провадиться досудове розслідування та судовий розгляд таких справ у повному обсязі.
Рецензоване монографічне дослідження В. Марчака складається зівступу, переліку умовних позначень, чотирьох розділів (19 підрозділів), висновків, додатків, списку використаних джерел.
Перший розділ присвячено теоретико-методологічному аналізу обмеженої осудності. Автор розкриває поняття та зміст обмеженої осудності, досліджує становлення інституту обмеженої осудності у кримінальному праві та зарубіжний досвід правозастосовної практики з цих питань, проводить компаративістський аналіз обмеженої осудності та визначає методологічні принципи дослідження обмеженої осудності.
У другому розділі В. Марчак досліджує формулу обмеженої осудності, її значення для встановлення суб’єкта й суб’єктивної сторони злочину. Автор також розкриває поняття та зміст, дає класифікацію психічних розладів, які впливають на здатність особи усвідомлювати свої дії й керувати ними під час вчинення злочину і мають фундаментальне значення для встановлення обмеженої осудності. Третій розділ монографічного дослідження присвячується психологічній характеристиці обмеженої осудності.
У четвертому розділі монографіїВ. Марчак розглядає поняття, види та форми використання спеціальних знань для визначення обмеженої осудності особи в момент вчинення нею злочину. Значну увагу також приділено психологічним особливостям застосування спеціальних знань для встановлення обмеженої осудності.
Монографія В. Марчака, безперечно, є ґрунтовним науковим дослідженням. Вона зацікавить як суддів, слідчих та працівників правоохоронних установ, так і усіх, хто цікавиться юридичними проблемами.
