Основоположне розуміння, аналіз і правове регулювання будь-якого з видів державної влади з точки зору конституційного права надає, насамперед, звернення до принципу поділу влади. При цьому важливо зазначити, що на сьогодні цей принцип перетворився з теоретичного надбання на конституційну модель, яка успішно застосовується у переважній більшості розвинених країн. Адже цілком очевидно, що будь-яке суспільство, будь-яка держава, для того щоб функціонувати і підтримувати власну стабільність, повинні мати певні закони. У свою чергу, наявність законів передбачає існування і такого структурного елемента в системі державної влади, який міг би їх реалізовувати у процесі безпосередньої управлінської діяльності. Та внаслідок того, що розвиток суспільних відносин супроводжується виникненням цілого ряду конфліктів, виникає й об´єктивна потреба у виникненні такої гілки державної влади, яка б, запобігаючи масовому насильству, брала на себе повноваження щодо вирішення цих конфліктів. Таким чином, на теоретичному державно-правовому рівні об´єктивно виникають три кола функцій (повноважень), які асоціюються з діяльністю законодавчої, виконавчої та судової влади [1, 15-16].

Зазначимо, що нині питанням, що розглядаються, в Україні присвячено чимало праць, але стосовно окремих аспектів судової влади як самостійної гілки державної влади крізь призму її конституційно-правової природи, то вони все ще потребують комплексного ґрунтовного висвітлення. Отже, у статті зупинимося саме на цьому.

Виокремлення судової влади серед інших видів (родів) державної влади знаходимо ще у працях Арістотеля. Античний мислитель для будь-якого державного устрою виділяв три «елементи»: законодавчий орган, що вирішує найважливіші питання життя держави та може мати окремі судові повноваження, інститут адміністративної влади, інститут судовий [2, 514].

Але більший інтерес для розуміння місця судової влади в державі становлять дослідження Ш. Монтеск´є, який, поділяючи три гілки державної влади між різними органами, зазначив про можливість взаємного стримування влади. Він писав, що коли одній особі або одному складу посадових осіб надані разом законодавча і виконавча влада, тоді немає свободи, оскільки можна побоюватися, що монарх або сенат будуть створювати тиранічні закони, щоб тиранічно виконувати їх. Немає також свободи, якщо судова влада не відділена від законодавчої й виконавчої. Якби вона була поєднана з виконавчою владою, суддя володів би достатньою силою, щоб стати гнобителем [3, 24]. Говорячи про судову владу, Ш. Монтеск´є одразу ж формулює три її основні ознаки: незалежність, законність (тобто вона керується єдиним для всіх законом, з якого не робиться жодних винятків) та справедливість (закони, якими керується судова влада повинні бути не будь-якими, а такими, що визнаються справедливими більшістю суспільства і відповідають принципам доброчинності) [3, 70-72].

Ґрунтуючись саме на розробках Ш. Монтеск´є, ідея поділу влади дістала своє відображення як конституційний принцип. І вперше своє законодавче закріплення цей принцип поділу влади знайшов у Конституції США 1787 р. Зокрема, у ст. 3 розділу І Конституції США встановлено існування судової влади як окремої гілки влади. Йдеться про те, що судова влада у США здійснюється Верховним судом і тими нижчими судами, які може час від часу засновувати і створювати Конгрес. Судді як Верховного суду, так і нижчих судів, зберігають свої посади доти, поки їх поведінка є бездоганною; та у визначені строки вони отримують за свою службу винагороду, яка не може бути зменшена, поки вони перебувають на своїй посаді.

Важливо наголосити, що ідею поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову не слід розуміти буквально. Адже в державі не може паралельно існувати дві чи більше різних державних влад, відмінних за своєю природою та стратегічними цілями. Державна влада єдина, насамперед, за своїм джерелом, яким є народ. Причому народ у цьому разі розуміється не як проста сукупність людей, що мешкають на певній території, а, як слушно зазначає В. Лебедєв, народ, у якому є згода стосовно основних принципових умов свого існування і розвитку, що відображені у правах і свободах, принципах організації та функціонування державної влади. Народ має невідчужуване право визначати та змінювати форми і зміст свого державно-правового життя. Суверенітет народу нагадує всім владам про те, від кого вони отримують владу, а отже, — в ім´я кого цю владу зобов´язані використовувати [4, 28-29]. Відповідно, в реалізації влади певного виду саме через інститути представницької демократії влада народу делегується державним органам і здійснюється у різних формах, що в юридичній науці називають функціями державної влади. З цього випливає, що поділ державної влади — це поділ функцій держави [5, 23]. У свою чергу виокремлення та розподіл функцій державної влади відповідно до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади є, як вважають певні вчені в галузі конституційного права, нічим іншим, як розподілом окремих суб´єктивних прав держави, що в сукупності становлять єдину державну владу [6, 184-189].

У такий спосіб принцип поділу влади та його елементи необхідно розглядати у тісному зв´язку з принципом первинного народовладдя. Адже, як випливає з останнього, єдність джерела державної влади — народу, окреслює природу єдності самої державної влади, незважаючи на її конституційний розподіл за органами. Тому термін «поділ влади» є умовним, оскільки державна влада, що поділяється на різні гілки та представлена різними видами органів, як носій суверенітету завжди була та залишається єдиною і нероздільною, підкореною загальнодержавним інтересам і волі народу [7, 10]. У свою чергу виникає потреба у побудові державної влади таким чином, щоб уникнути зосередження всіх функцій влади в одному органі. Так, наприклад, виокремлення судової влади, як свого часу писав Р. Ієрінг, є принциповим самообмеженням державної влади. Законодавча та виконавча гілки, які завжди були втіленням влади, добровільно звузили межі своїх повноважень [8, 23]. У такий спосіб застосовується певний механізм розподілу таких функцій, який дістав своє відображення в окремих елементах принципу поділу влади. Зокрема, до таких елементів належить розмежування предметів відання та повноважень між вищими органами державної влади, а також врівноваження гілок влади (стримування та противаги).

Отже, загальний зміст та значення принципу поділу влади полягає у розробленні функцій законодавства, управління і правосуддя, у наділенні цими функціями різних органів, у забороні здійснення функцій належних одному органу іншим органом влади та у взаємному контролі й обмеженні влади [9, 4]. За умов сучасного конституціоналізму принцип поділу влади в контексті кожного виду влади має таке політико-правове навантаження та напрями врегулювання на конституційному рівні: проведення розподілу функцій державної влади за окремими системами органів; визначення та закріплення відповідно до виокремлених функцій державної влади певної компетенції та повноважень за певними органами державної влади; забезпечення самостійності кожного органу державної влади в реалізації державних функцій та під час здійснення відповідних повноважень; встановлення механізму стримувань та противаг шляхом визначення контрольних повноважень однієї системи органів державної влади щодо іншої.

Вказаний зміст та елементи принципу поділу державної влади, відповідно, і визначають роль та місце кожного її виду, зокрема судової влади. Адже судова система як сукупність органів стає судовою владою лише тоді, коли вона наділяється певними можливостями впливу на інші гілки влади, «включається» до системи стримувань і противаг, які перешкоджають узурпації всієї державної влади якою-не-будь із її гілок [10, 20]. Також, говорячи про систему поділу влади у демократичній державі та про роль судової влади в державах перехідного типу, слід мати на увазі такий аспект, як функція нейтралізації судовою владою протистояння між виконавчою та законодавчою гілками влади. Так, висловлюючи тезу про єдність державної влади, переважна більшість фахівців розглядають її не стільки як практично-правову реальність, скільки як мету або теоретичну умову існування державної влади. Щодо політико-правової реальності, то навіть у багатьох розвинених демократичних державах спостерігаємо протистояння між законодавчою та виконавчою владою, не говорячи вже про ті гранично конфліктогенні форми, яких зазначене протистояння набуває в посттоталітарних країнах [1, 62].

Сфера дії судової влади насамперед відрізняється специфікою завдань, які держава ставить перед судовими органами, а також основними їх функціями. Так, на відміну від законодавчої та виконавчої влади, до функцій судової влади не належить створення нормативно-правового регулювання

(хоча інколи з цим можна посперечатися, оскільки є таке явище, як судовий прецедент, постанови Пленуму Верховного Суду України тощо). Натомість, до виняткової компетенції судової влади належить здійснення судового та конституційного контролю за таким регулюванням інших гілок державної влади. Крім цього, з огляду на трактування змісту діяльності зі здійснення «правосуддя» судової влади, в реальних правовідносинах, як наголошується в юридичній літературі, саме за нею залишається остаточна відповідь, що є справедливістю, та чи відповідає те чи інше явище праву [11, 21-24].

Окремо серед аспектів взаємовідносин судової влади з іншими гілками влади необхідно згадати про право законодавчої ініціативи. Так, у науковій літературі вже давно цілком обґрунтовано обговорюється питання наділення судової влади (в особі, наприклад, такого її представника, як Верховний Суд України) правом законодавчої ініціативи. Зокрема, вважається, що, здійснюючи функції правосуддя та судового, особливо адміністративного, контролю, судді раніше за всіх бачать ефективність або недосконалість тієї чи іншої правової норми, яка регулює вирішення правового конфлікту в суспільстві. Іншим важливим критерієм такої оцінки вбачається наявність в реалізації судової влади функцій аналізу та узагальнення судової практики вищими судовими ланками України, де яскраво відображаються проблеми недосконалості законодавства [12, 23]. У цілому, погоджуючись із необхідністю вдосконалення конституційно-правових норм у цій сфері, зокрема наділенні окремих представників судової влади правом законодавчої ініціативи, вважаємо особливо актуальним це впровадження у системі судового контролю. Зокрема, саме під час розгляду публічно-правових спорів (справ, конфліктів) органи судової влади отримують можливість «зафіксувати» не лише «статичні» недоліки функціонування органів інших гілок державної влади (у вигляді, наприклад, недосконалості чи невідповідності окремих правових норм), а й побачити їх «динамічний» бік (у разі неефективної діяльності ланок державного механізму, наділених владними повноваженнями).

У свою чергу, «зворотні» аспекти стримувань та противаг законодавчої та виконавчої влади щодо судової влади обмежуються лише загальнорегулятивними діями встановлення засад реалізації судової влади (на конституційному та законодавчому рівні) та участю в організації судової влади, зокрема в формуванні суддівського корпусу. Окремо необхідно зазначити про аспект авторитетності, примусової сили судової влади, що частково залежить від якості позиціювання себе в суспільстві з боку самої судової влади, а частково забезпечується саме виконавчою гілкою влади — зокрема, в частині виконання рішень суду.

Так, на думку О. Абросімової, серед різноманіття відносин «парламент — суд» слід виокремити дві значущі групи. Першу становлять відносини, що складаються у процесі формування судової системи, де, у свою чергу, можна побачити дві підгрупи: 1) відносини в галузі законодавчого регулювання інституціональних проявів судової влади або установчі; 2) відносини в галузі законодавчого регулювання динамічних проявів судової влади або регулятивні. Другу самостійну групу становлять відносини, що складаються у процесі формування суддівського корпусу [13, 102]. Зокрема, в Україні відповідно до норм Основного Закону до повноважень Верховної Ради України належить обрання суддів безстроково до судів загальної юрисдикції та призначення і звільнення третини складу Конституційного Суду України (ст. 85 пункти 26, 27 Конституції України).

Натомість згідно з конституційно-правовими засадами серед представників виконавчої влади основним суб´єктом «впливу» та врівноваження судової влади необхідно вважати Президента України. Так, у правовідносинах, що виникають між Президентом і судовою владою, також слід виокремити повноваження щодо формування суддівського корпусу — зокрема, перше призначення на посаду судді строком на п´ять років та призначення шести суддів до складу Конституційного Суду України (ст. 128 та п. 22 ст. 106 Конституції України), а також повноваження щодо створення судів (п. 23 ст. 106 Конституції України). Так, відповідно до п. 1 ст. 20 Закону України «Про судоустрій України» суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, погодженим із Головою Верховного Суду України або головою відповідного вищого спеціалізованого суду.

Наступним аспектом взаємодії судової та виконавчої гілок влади є сфера виконання судових рішень. Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р., норми якого врегульовують зазначену діяльність, виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. Виконання судових рішень має примусовий характер та здійснюється посадовими особами Державної виконавчої служби, що є структурним підрозділом Міністерства юстиції України, та інших органів виконавчої влади. Державний виконавець як посадова особа, продовжуючи реалізацію державної влади (від судової до виконавчої), при цьому, однак, обмежений у свавіллі. Всі повноваження державних виконавців чітко окреслені в законодавстві. Зокрема, державний виконавець зобов´язаний прийняти до виконання виконавчий документ (наприклад, постанову суду) і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред´явлення виконавчого документа до виконання і цей документ відповідає вимогам, передбаченим законодавством, та пред´явлений до виконання до органу державної виконавчої служби за належним місцем виконання рішення (ч. 1 ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження»). У такий спосіб представник виконавчої влади, від якого залежить виконання рішення суду, «володіє серйозними можливостями з перерозподілу владності у правовідносинах, що складаються у рамках механізму стримувань і противаг, адже без його діяльності судове рішення — усього лише листок паперу» [14, 139]. Тобто діяльність органів виконавчої влади з виконання судових рішень є логічним продовженням реалізації єдиної державної влади, що бере свій початок у судовій діяльності.

Окремо слід звернути увагу на ті сутнісні ознаки, що окреслюють природу та структуру, власне, судової влади у системі поділу влади. Зокрема, йдеться про незалежність судової влади від впливу будь-яких представників інших гілок влади, принцип недоторканності суддів, заборону суміщати посаду судді з іншими посадами в державному апараті та інститут суддівського самоврядування з притаманними лише йому важелями впливу на процес реалізації судової влади.

Незалежність і самостійність судової влади є запорукою її належного функціонування та виконання закріпленого за нею призначення. При цьому особливість судової влади полягає в тому, що вона надається судді особисто. І це, як зазначав В. Стефанюк, вимагає конституційних гарантій незалежності судді при прийнятті рішень від будь-яких вказівок чи чужого впливу, в тому числі з боку судів вищого рівня. Безперечно, під незалежністю судді слід розуміти і свободу від державного, депутатського, партійного чи іншого громадського впливу [15, 90]. Але судова влада, що за наведеним визначенням має бути вільною від державного впливу, водночас, сама є видом державної влади. Звідси, корегуючи попередньо наведене визначення В. Стефанюка щодо незалежності судді, зауважимо, що судова влада у своїй реалізації має бути вільною, насамперед, від впливу представників інших гілок влади. Тобто їх взаємодія та «вплив» мають обмежуватися лише конституційно встановленими елементами механізму стримувань та противаг. Зокрема, наприклад, такі форми взаємодії представників законодавчої та судової влади, як запит чи звернення народного депутата України до судді з питань здійснення правосуддя у конкретній справі, слід розцінювати як втручання у судову діяльність. Про це також йдеться у п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» від 13 червня 2007 р. № 8.

Отже, завершуючи розгляд питань судової влади як виду державної влади та її місця в системі поділу влади, необхідно зазначити, що судова влада зі здобуттям Україною незалежності зазнала найбільш значущих змін порівняно з іншими гілками влади. Зокрема, майже з чистого аркуша були створені та запроваджені принципово нові засади її організації та функціонування, що започаткували шлях України до правової та демократичної держави. Крім цього, зусиллями всієї державної влади була розбудована розгалужена система судів загальної юрисдикції, в тому числі із запровадженням спеціалізації судів та окремих суддів. І, нарешті, було утворено окремий специфічний орган судового конституційного контролю — Конституційний Суд України, що втілює найбільш значущі аспекти механізму стримувань та противаг у системі поділу влади шляхом оцінки конституційності актів вищих органів державної влади.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Француз Т. І. Політико-правові проблеми становлення і розвитку судової влади в незалежній Україні : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.13 / Одеська нац. юрид. акад. — Одеса, 2001. — 193 с.
  2. Аристотель. Политика. Соч. : в 4 т. — М., 1983. — Т. 4. — 618 с.
  3. Лебедев В. М. Судебная власть в современной России : проблемы становления и развития. — СПб., 2001. — 384 с.
  4. Монтескье Ш.-Л. О духе законов / сост., пер. и коммент. А. В. Матешук. — М., 1999. — 672 с.
  5. МитровкаЯрослав. Поняття принципу поділу державної влади // Юридична Україна. — 2007. — № 7. — С. 20-24.
  6. Кокошкин Ф. Ф. Лекции по общему государственному праву / под ред. В. А. Томсинова. — М.,2004. — 312 с.
  7. Цвік М. В., Дашковська О. Р. Про сучасне трактування теорії розподілу влад // Проблеми законності. — Х., 1993. — С. 10-15.
  8. Иеринг Р. Борьба за право. — М., 1991. — 64 с.
  9. Стефанюк В. Становлення судової влади в умовах створення правової держави // Радянське право. — 1991. — № 7. — С. 4-7.
  10. Михайловская И. Б. Судебная власть в системе разделения властей // Судебная власть / под ред. И. Л. Петрухина. — М., 2003. — С. 13-27.
  11. Дегтярев С. ^Развитие конфликтной ситуации при реализации судебной власти // Арбитражный и гражданский процесс. — 2007. — № 1. — С. 21—24.
  12. Штогун Сергій. Судова влада та право законодавчої ініціативи // Юридична Україна. — 2008. — № 11. — С. 22—25.
  13. Абросимова Е. Б. Суд и парламент // Судебная власть / под ред. И. Л. Петрухина. — М., 2003. — С. 101—123.
  14. Абросимова Е. Б. Суд и исполнительная власть // Судебная власть / под ред. И. Л. Петрухина. — М., 2003. — С. 123—141.
  15. Стефанюк В. С. Суддівська незалежність не є особистим привілеєм суддів, а є способом захисту публічних інтересів // Адвокат. — 1996. — № 2. — С. 90—92.