Сонце, вітер і вода були першими джерелами енергії, які люди почали використовувати для підтримки своєї життєдіяльності. Ці перші доступні для людини джерела енергії зараз стали складовою частиною більш широкого поняття — «відновлювані джерела енергії».

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про альтернативні джерела енергії» до відновлюваних джерел енергії належать енергія сонячна, вітрова, геотермальна, енергія хвиль та припливів, гідроенергія, енергія біомаси, газу з органічних відходів, газу каналізаційно-очисних станцій, біогазів [1].

Якщо на початку історії люди дбайливо використовували відомі їм перші види відновлюваних джерел енергії, то згодом до сфери людської діяльності все ширше стали залучатися так звані традиційні джерела енергії, до яких відносять насамперед природний газ, нафту та вугілля.

У ХХ ст. через значне зростання чисельності населення та досягнення принципово нового рівня економічного та технологічного розвитку суспільства значно зросло антропогенне навантаження на природне навколишнє середовище, а використання традиційних джерел енергії набуло неконтрольованого розмаху. Це стало одним із факторів, що призвели до загострення екологічної ситуації в планетарному масштабі.

У зв’язку з цим у ХХІ ст. вдосконалення технологій виробництва енергії повинно ґрунтуватися на екологічних критеріях, максимальному використанні відновлюваних джерел енергії [2, 20].

Таким чином, пройшовши складний шлях розвитку, людство усвідомило необхідність повернення до широкомасштабного використання відновлюваних джерел енергії.

Розвиток використання відновлюваних джерел енергії є, безумовно, актуальним і необхідним також для України, оскільки сприятиме посиленню енергетичної та екологічної безпеки держави.

Запорукою досягнення успіху в цій сфері є належне правове регулювання відносин з використання відновлюваних джерел енергії.

У зв’язку з тим, що найбільш поширеною правовою підставою використання природних ресурсів є право користування, постає питання про дослідження права користування відновлюваними джерелами енергії як різновиду природних ресурсів.

Право користування природними ресурсами було предметом дослідження багатьох учених, зокрема: І. Каракаша, Н. Кобецької, В. Костицького, П. Кулинича, Н. Малишевої, В. Мунтяна, В. Олещенка, В. Семчика, Ю. Шемшученка. Безпосередньо право користування відновлюваними джерелами енергії розглядалось Л. Бондар.

Метою цієї статті є розроблення теоретико-правових засад права користування відновлюваними джерелами енергії та надання рекомендацій щодо вдосконалення законодавства України в цій сфері.

Інститут права природокористування є одним із основних в екологічному праві. Зміст права природокористування містить правомочності щодо володіння і користування та не включає правомочність розпорядження природними ресурсами.

В екологічному праві виділяють різні види природокористування.

Насамперед Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» виокремлюється загальне і спеціальне використання природних ресурсів [3]. Відновлювані джерела енергії можуть використовуватись як на праві загального, так і на праві спеціального використання.

Зокрема, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, що перебувають на території України, гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо). Таке використання природних ресурсів здійснюється безоплатно, як правило, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів.

Відповідно фізичні особи, що перебувають на території України, можуть використовувати доступні їм відновлювані джерела енергії для задоволення своїх життєво необхідних потреб.

Загальне використання відновлюваних джерел енергії часто має акцесорний характер, проте відповідні відносини безпосередньо не врегульовані в законодавстві України.

Зокрема, у статтях 90 та 95 Земельного кодексу України передбачається, що власники земельних ділянок та землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі [4].

У статті 152 Господарського кодексу України передбачається право суб’єктів господарювання при здійсненні господарської діяльності використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об’єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій їм земельній ділянці [5].

Вважаємо за доцільне передбачити, що власникам земельних ділянок та землекористувачам, включаючи суб’єктів господарювання, також належить право загального використання для власних потреб відновлюваних джерел енергії, які періодично виникають та існують у межах визначеної земельної ділянки.

Закріплення такої норми відповідатиме принципу комплексного природокористування, який полягає в одночасному використанні декількох видів природних ресурсів, які є пов’язаними між собою та знаходяться в межах єдиної території [6, 97].

Відновлювані джерела енергії також можуть використовуватися на праві спеціального використання.

Право спеціального використання природних ресурсів відрізняється від права загального використання природних ресурсів тим, що при ньому здійснюється, як правило, закріплення природного ресурсу за користувачем на підставі спеціального дозволу, що видається компетентним державним органом, для здійснення виробничої чи іншої діяльності. Право спеціального використання природних ресурсів є платним.

Статтею 6 Закону України «Про альтернативні джерела енергії» передбачається запровадження дозвільної системи користування відновлюваними джерелами енергії [1]. Зокрема, передбачається надання дозволів органами виконавчої влади на провадження діяльності у сфері альтернативних джерел енергії таких видів:

  • дозволів заявникам на виробництво електричної, теплової та механічної енергії з альтернативних джерел та її передачу і постачання;
  • дозволів заявникам на виробництво геотермальної енергії;
  • дозволів заявникам на розміщення обладнання, яке використовує сонячне випромінювання, вітер, хвилі морського прибою, для створення об’єктів альтернативної енергетики;
  • дозволів заявникам на будівництво або відновлення об’єктів гідроенергетики на малих річках;
  • дозволів заявникам на створення мереж для транспортування до споживачів енергії, виробленої з альтернативних джерел.

З нашої точки зору, такі види господарської діяльності, як виробництво електричної та теплової енергії з альтернативних джерел енергії та її передача і постачання, мають підлягати ліцензуванню, оскільки відповідно до ст. 3 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню [7].

У зв’язку з цим слід внести зміни до Закону України «Про альтернативні джерела енергії», Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та прийняти ліцензійні умови щодо кожного виду діяльності.

Стосовно положення Закону України «Про альтернативні джерела енергії» щодо надання дозволів на виробництво геотермальної енергії вважаємо, що це формулювання Закону є некоректним. Геотермальна енергія є різновидом відновлюваних джерел енергії та не підлягає виробництву, оскільки має природне джерело походження. Навпаки, з геотермальної енергії виробляють електричну або теплову енергію.

Тому такий вид діяльності як виробництво електричної та теплової енергії з геотермальної енергії підпадає під загальне формулювання «виробництво електричної, теплової та механічної енергії з альтернативних джерел енергії» та не потребує окремого виділення.

Перелік інших видів дозволів, надання яких передбачено у ст. 6 Закону України «Про альтернативні джерела енергії», а саме на розміщення обладнання, яке використовує сонячне випромінювання, вітер, хвилі морського прибою, для створення об’єктів альтернативної енергетики, будівництво або відновлення об’єктів гідроенергетики на малих річках та створення мереж для транспортування до споживачів енергії, виробленої з альтернативних джерел, вважаємо за доцільне залишити без змін.

Проте Закон України «Про альтернативні джерела енергії» слід привести у відповідність до вимог Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» [8]. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 4 цього Закону виключно законами, які регулюють відносини, пов’язані з одержанням документів дозвільного характеру, встановлюється:

  • необхідність одержання документів дозвільного характеру та їх види;
  • дозвільний орган, уповноважений видавати документ дозвільного характеру;
  • платність або безоплатність видачі (переоформлення, видачі дубліката, анулювання) документа дозвільного характеру;
  • строк видачі або надання письмового повідомлення про відмову у видачі документа дозвільного характеру;
  • вичерпний перелік підстав для відмови у видачі, переоформленні, видачі дубліката, анулюванні документа дозвільного характеру;
  • строк дії документа дозвільного характеру або необмеженість строку дії такого документа.

За критерієм цільового призначення можна виокремити користування відновлюваними джерелами енергії з метою вироблення електричної, теплової, механічної енергії або біопалива. Таким чином, цільове призначення користування тими чи іншими відновлюваними джерелами енергії визначає відповідний вид господарської діяльності та зумовлює необхідність отримання визначених законодавством дозволів та ліцензій.

Залежно від суб’єктів, що здійснюють користування відновлюваними джерелами енергії, можна виокремити користування, що здійснюється фізичними особами (наприклад на праві загального користування для задоволення своїх особистих потреб), та користування юридичними особами (як правило, з метою товарного виробництва енергії та/або біопалива).

За строками здійснення природокористування буває постійним та тимчасовим, яке може бути довгострокове та короткострокове.

Загальне користування відновлюваними джерелами енергії є постійним. Щодо спеціального користування, то оскільки на сьогодні відповідна дозвільна система в Україні не впроваджена, то і строки такого користування є невизначеними. З нашої точки зору, строки спеціального користування відновлюваними джерелами енергії мають бути обмеженими, що є в цілому характерним для спеціального користування іншими природними ресурсами. При цьому перевага має надаватись видачі дозволів на довгострокове користування. Це сприятиме реалізації принципу стабільності права природокористування.

Таким чином, ми дійшли висновку, що право користування відновлюваними джерелами енергії може бути класифіковане за такими критеріями, як поширеність (загальне та спеціальне використання відновлюваних джерел енергії), цільове призначення (з метою виробництва електричної, теплової енергії або біопалива), суб’єкт права користування (фізична або юридична особа), строк здійснення (постійне або тимчасове, яке може бути довгостроковим або короткостроковим).

Також вважаємо за доцільне передбачити в законодавстві України, що власникам земельних ділянок та землекористувачам, включаючи суб’єктів господарювання, належить право загального використання для власних потреб відновлюваних джерел енергії, які періодично виникають та існують у межах визначеної земельної ділянки.

З метою вдосконалення дозвільної системи у сфері використання відновлюваних джерел енергії вважаємо за доцільне встановити, що такі види господарської діяльності, як виробництво електричної та теплової енергії з альтернативних джерел енергії та її передача і постачання підлягають ліцензуванню, і прийняти ліцензійні умови щодо кожного виду діяльності.

Закон України «Про альтернативні джерела енергії» слід привести у відповідність до вимог ч. 1 ст. 4 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності».

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Закон України «Про альтернативні джерела енергії» від 20 лютого 2003 р. № 555-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 24. — Ст. 155.
  2. Энергетика : история, настоящее и будущее. От огня и воды к электричеству / В. И. Бондаренко, Г. Б. Варламов, И. А. Вольчин и др. — К., 2005. — 304 с.
  3. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41.— Ст. 546.
  4. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. № 2768-III // Офіційний вісник України. — 2001. — № 46. — Ст. 2038.
  5. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV // Офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 462.
  6. Природноресурсове право України : навч. посіб. / за ред. І. І. Каракаша. — К., 2005. — 376 с.
  7. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. № 1775-III // Офіційний вісник України. — 2000. — № 27. — Ст. 1109.
  8. Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» від 6 вересня 2005 р. № 2806-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 48. — Ст. 483.