Сьогодення ставить перед вітчизняною юридичною наукою складні виклики і завдання, конструктивне і своєчасне розв´язання яких є запорукою існування та дієвості України як суверенної та незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Очевидно, що друге десятиліття поспіль успіхи і здобутки національного конституціоналізму, розвиток українського державотворення та правотворення стають можливими, з-поміж іншого, й завдяки здобуткам вітчизняної юридичної науки. Передусім, конституційно-правової науки. Ця галузь юридичної науки «виросла» в Україні з науки державного права. Трансформація відбулася у 60—70-х роках минулого століття і була зумовлена процесами розвитку конституціоналізму. Актуалізація питань конституційного будівництва після проголошення незалежності України надала додаткового динамізму з розвитку науки конституційного права.
За час свого утвердження та розвитку наука конституційного права в Україні почала ефективно здійснювати не лише свою гносеологічну, а й прогностичну функцію. Нині цілком закономірною є цінність тих наукових досліджень, які стають надійним теоретико-методологічним фундаментом як для теперішніх, так і майбутніх політико-правових процесів у суспільстві та державі, утверджують ідеї та ідеали демократії й верховенства права, формують теорію конституціоналізму, конституційного права та Конституції України, виступають надійним дороговказом у конституційній правотворчій і правозастосовній діяльності.
Науку конституційного права, як і будь-яку іншу галузеву юридичну науку, можна порівняти з живим організмом. Для неї властиві такі процеси, як утвердження (зародження), розвиток та удосконалення (розквіт), а також на певних етапах застій. На відміну від живої істоти, для юридичної науки ці процеси є нелінійними, перманентними і майже ніколи не завершуються занепадом. Це зумовлюється передусім суспільною витребуваністю конституційно-правової думки, а також науковою діяльністю вітчизняних правознавців, для яких ідеали добра та справедливості, гуманізму та милосердя, закладені в конституційному праві та Конституції України, є визначальними.
Ефективний розвиток конституційно-правової думки в Україні передбачає наукову діагностику стану та шляхів удосконалення однойменної юридичної науки. Сучасна конституційно-правова наука має належний потенціал для самоаналізу, для того щоб дати відповідь на ряд запитань, що пов´язані з її минулим, сучасним і майбутнім. На жаль, відповідні наукові дослідження залишаються нині поодинокими.
У контексті зазначеного слід зупинитись на окремих вузлових питаннях, що допоможуть ідентифікувати стан і тенденції науки конституційного права в Україні, а також визначити основні шляхи і пріоритети її розвитку. При цьому слід застерегти, що українська наука конституційного права, попри свою оригінальність і самобутність, була і залишається інтегрованою в загальноєвропейський правовий простір.
Як доволі молода галузь публічного права, конституційне право має порівняно нетривалу, проте яскраву історію становлення та розвитку відповідної галузевої науки. Адже багато відомих фундаторів перших національних конституцій, конституційних актів або їх проектів були водночас представниками конституційно-правової думки, яка стала першоджерелом науки конституційного права в Україні та зарубіжних країнах.
Зазвичай вважають, що витоками сучасної конституційно-правової думки України є, насамперед, правові пам´ятки Київської Русі, юридична спадщина козацької доби, насамперед, «козацькі конституції» і Конституція Пилипа Орлика 1710 р., конституційні проекти членів Кирило-Мефодіївського товариства, конституційна правотворчість доби національно-визвольних змагань, зокрема, конституційні акти УНР, ЗУНР, Карпатської Русі та ін. Особливо слід зазначити, що надбання протоконституційної думки України мали надзвичайно високий авторитет не лише на теренах України, айв усьому світі. Так само як Конституція Пилипа Орлика 1710 р., що здобула визнання таких видатних мислителів, як Вольтер, ці надбання неодноразово бралися за взірець передових на той час конституцій і конституційних актів держав Європи.
Після проголошення незалежності України в 1991 р. наука конституційного права стала однією з визначальних у системі національної юридичної науки. Вчені Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Інституту державного будівництва і місцевого самоврядування АПрН України, ряду вищих навчальних закладів України — Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого та інших — зробили значний внесок у розвиток науки конституційного права.
Сучасний стан розвитку вітчизняної конституційно-правової науки характеризується динамічністю й водночас комплексністю відповідних юридичних досліджень, пошуком нових методологічних підходів для розв´язання як традиційних, так і нових проблем вітчизняного конституціоналізму, активною участю вчених-конституціоналістів у теоретико-методологічному забезпеченні конституційних процесів в Україні [1]. Ще однією визначальною рисою розвитку науки конституційного права в XXI ст., як уже зазначалося попередньо, стає самоідентифікація цієї юридичної науки, пошук свого призначення в теперішніх і майбутніх процесах національного державотворення та правотворення.
Актуальним предметом конституційно-правових досліджень, насамперед, стають проблеми предмета і методу науки конституційного права, її система та функції. Тобто ті властивості, що дають уявлення про науку конституційного права як про юридичну категорію.
Нині вчені демонструють різні підходи щодо визначення науки конституційного права. Так, деякі вчені вважають, що наука конституційного права — це система знань про закономірності правового регулювання і функціонування відносин між особою, суспільством і державою, які складаються на основі та у зв´язку зі здійсненням державної (публічної) влади. На думку В. Погорілка і В. Федоренка, сучасна наука конституційного права є єдиною наукою в системі загальнотеоретичних, історичних, галузевих, порівняльно-правових і прикладних юридичних наук. Ця наука належить до фундаментальних галузевих юридичних наук через фундаментальний характер відповідної галузі права. Тобто вчені вважають, що наука конституційного права є системою ідей, концепцій, теорій, вчень про конституційне право як галузь національного права [2].
Існують й інші погляди щодо розуміння сутності та змісту конституційного права як юридичної науки. Але переважна більшість учених-конституціоналістів переконані, що ця наука, як і будь-яка інша юридична наука, є системою знань (ідей, концепцій, теорій, вчень) про: юридичні особливості відповідної галузі права; юридичну природу і властивості конституцій і конституційно-правових явищ; правові зв´язки між учасниками конституційних відносин; особливості конституційної правосуб´єктності згаданих учасників правовідносин тощо [3].
Узагальнюючи зазначене, науку конституційного права можна визначити як систему ідей, концепцій, теорій, вчень про закономірності (закони) існування та дієвості явищ конституційно-правового буття. Таке визначення досліджуваної категорії пояснюється передусім предметом сучасних конституційно-правових досліджень, який нині відрізняється більш широким колом питань теорії та практики конституційного права України, ніж це було, наприклад, наприкінці XX ст.
Тенденція щодо розширення предмета науки конституційного права залишається стійкою в усі часи — з кожним роком система явищ, які досліджуються відповідною юридичною наукою, невпинно зростає. Так, у середині 90-х років XX ст. вітчизняні вчені почали схилялися до думки, що до предмета науки конституційного права належать не лише норми та інститути цієї галузі права, а й аналіз великого кола державно-правових відносин, їх специфіка, основи їх виникнення, розвитку та припинення. Нині ж ці новації є аксіоматичними і беззастережно належать до предмета конституційно-правових досліджень [4].
Предмет науки конституційного права є однією з ключових категорій відповідної юридичної науки, яка дає, власне, відповідь на запитання про те, які саме явища правового буття досліджує конституційно-правова наука. В умовах сьогодення поряд із системою конституційного права, його джерелами та функціями, конституційно-правовими відносинами і конституційною відповідальністю предметом науки є також історія цієї галузі права, законодавства, науки і навчальної дисципліни; доктрина конституційного права; методологічний і науково-категоріальний апарат тощо. До того ж нині формуються й нові перспективні напрями конституційно-правових досліджень, пов´язані з актуальними проблемами теорії відповідної юридичної науки і навіть реформою конституційно-правової освіти в Україні.
Предмет науки конституційного права є значно ширшим за предмет галузі конституційного права України, але він не може не узгоджуватися з предметом конституційно-правового регулювання, оскільки пріоритетним завданням науки конституційного права є насамперед належне теоретико-методологічне забезпечення й оптимізація реальних конституційних процесів в Україні. В іншому разі конституційно-правова наука набуде схоластичного характеру, втратить свою практичну значущість. Останній сценарій є неприпустимим ні для конституційно-правової науки і її представників, ні для суспільства та держави. Він існує поза межами раціонального.
Неоднозначною залишається й тенденція щодо розширення предмета конституційно-правової науки за рахунок питань, які є традиційними для інших наук — філософії, соціології, політології, державного управління тощо. Ця проблема не є новою для вітчизняної юридичної науки загалом. Свого часу рішуче висловлювався проти розширення предмета загальної теорії права за рахунок політичних, соціологічних і управлінських проблем В. Копєйчиков [5]. На жаль, у певних випадках підміна предмета науки конституційного права проблемами інших наук і нині подається як «новація», хоча теоретична та практична значущість таких досліджень є сумнівною.
Водночас вітчизняна конституцій-но-правова наука в XXI ст. не може ігнорувати теоретичні й методологічні здобутки філософії, політології, соціології, державного управління та інших споріднених до неї наук, самоізолюватися від них. Очевидно, що інтегративні процеси є визначальними для сучасної науки в усьому світі. Це означає, що всі науки, а також наука конституційного права, приречені не лише визнавати, а й використовувати успіхи і здобутки споріднених наук.
На нашу думку, предметом науки конституційного права є, насамперед, об´єктивні явища конституційно-правового буття, які потребують наукового дослідження з метою теоретико-методологічного забезпечення сучасних конституційних процесів в Україні. Це передусім актуальні проблеми теорії та практики конституційного права України, зарубіжних країн, ЄС тощо.
Помітною тенденцією розвитку науки конституційного права в Україні та за кордоном є процеси «муніципалізації» відповідних наукових досліджень. Активізація досліджень, пов´язаних із конституційними засадами місцевого самоврядування та муніципальною реформою, не залишилась непоміченою й для вітчизняної конституційно-правової науки. Так, в останні роки із системи науки конституційного права почало рельєфно виокремлюватися муніципальне право України.
Відповідна постанова президії ВАК України визначає цю галузь юридичної науки 12.00.02 — «конституційне право; муніципальне право» як таку, що досліджує конституційні засади побудови держави та суспільства, основні права, свободи й обов´язки людини та громадянина, інститути безпосередньої демократії, конституційні основи організації та діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, а також Конституцію як Основний Закон держави та суспільства. Тобто предметом науки конституційного права в XXI ст. стають насамперед актуальні проблеми теорії та практики конституційного та муніципального права України, а також суміжні з ними проблеми, що пов´язані з теорією та історією конституційного та муніципального права в усіх їх вимірах — як галузі та підгалузі національного права, юридичної науки та освіти.
Поза будь-яким сумнівом, дихотомічний взаємозв´язок предмета і методу наукових досліджень властивий і конституційному праву. Тож, розширення предмета конституційно-правових досліджень і зміщення акцентів у бік практичної значущості відповідних досліджень передбачає й переосмислення існуючої методології конституційно-правових досліджень.
Як відомо, метод («метод» походить від давньогрецького слова — «шлях пізнання») конституційно-правової науки дає змогу вирішити питання про ті наукові прийоми і способи пізнання, які застосовуються при здійсненні відповідної наукової діяльності. При цьому методи не застосовуються поодинці. Як правило, в основі будь-якого конкретного дослідження покладена певна методологія, яка, врешті, й визначає світогляд ученого-конституціоналіста.
У цьому сенсі методологія науки конституційного права є вченням про методи, їх систему та принципи, а також порядок їх застосування при дослідженні явищ конституційно-правового буття, що становлять предмет відповідної юридичної науки. Це вчення, у свою чергу, залишається одним із пріоритетних напрямів конституційно-правових досліджень. Адже сучасна вітчизняна юридична наука перебуває в пошуку універсального методологічного інструментарію пізнання правової реальності.
Позитивізм у тій формі, в якій він застосовувався у радянській юридичній науці, вичерпав свій потенціал і можливості. Натомість адаптація українськими вченими позитивізму до сучасних політико-правових реалій, у поєднанні з новою західноєвропейською методологію пізнання юридичних явищ, сприяла утвердженню неопозитивістської методології. Але такий стан речей у методології конституційно-правових досліджень є тимчасовим, компромісним. Очевидно, що на сьогодні настав час для формування постпозитивістської методології пізнання конституційно-правових явищ і процесів. Вирішення цього завдання є магістральним напрямом розвитку науки конституційного права в Україні.
Положення про необхідність розвитку знань про предмет і метод науки конституційного права підводять до розуміння того, що відповідній галузевій науці властиві система і системність, які також вимагають свого належного пізнання. Адже саме системність дає змогу розмежовувати науку конституційного права й емпіричні знання, спостереження і міркування, які властиві багатьом громадянам України, що не байдужі до проблем конституційно-правової реформи 2005-2009 рр. та інших питань конституційного життя суспільства і держави. Останні є важливими для національного державотворення та правотворення, для легітимації конституційних рішень і актів, що змінюють основи конституційного ладу України, але не можуть замінити науку конституційного права.
Наука конституційного права має власну систему, що визначається структурою її предмета та системою галузі. Під цією системою слід розуміти структуровану сукупність самостійних ідей, гіпотез, концепцій і теорій, які визначають основні напрями досліджень у науці конституційного права.
Для системи науки конституційного права, яка співвідноситься з предметом однойменної галузевої науки, характерною є тенденція постійного розвитку та структуризації. Якщо на початку становлення незалежності України головним завданням правознавців було дослідження принаймні основних інститутів конституційного права молодої держави та перспектив їх розвитку у найближчі роки, то нині вітчизняна конституційно-правова наука є одним із флагманів юридичної науки серед багатьох пострадянських і постсоціалістичних країн. Ця теза підтверджується й уявленнями про систему науки конституційного права та її основні складові, які були й існують у середовищі вітчизняних правознавців.
Свого часу основними підрозділами науки конституційного права визначались: загальні питання науки; вчення про Конституцію України; загальні засади конституційного ладу України, а також її розділи - особа і держава; громадянське суспільство і держава; територіальний устрій; механізм реалізації повновладдя народу України [6]. Пізніше В. Шаповал виз-начав основними напрямами наукових досліджень у конституційному праві розроблення досконалої теорії конституції; теорії установчої влади; проблеми застосування норм конституції; проблеми конституційно-правового регулювання; проблеми норм і інститутів конституційного права як загального явища; вчення про джерела конституційного права України; проблеми систематизації норм конституційного права України; проблеми відповідальності у конституційному праві України; проблеми інституцій-ного і функціонального характеру, що присвячені таким суб´єктам відповідної галузі, як органи державної влади; проблеми парламентаризму; проблеми статусу Президента України і Кабінету Міністрів України; проблеми судоустрою і судочинства [7]. Ці напрями не втратили актуальності й нині, але суттєво розширились і деталізувались у XXI ст.
Так, основними напрямами конституційно-правових досліджень в Україні на сучасному етапі постають: історія конституційного права як галузі, науки і навчальної дисципліни; проблеми методології конституційного права; загальна теорія конституційного права; проблеми конституціоналізму; проблеми джерел конституційного права; теоретичні та практичні проблеми реалізації положень чинної Конституції України; проблеми конституційно-правової реформи в Україні; проблеми конституційного ладу України; теоретичні та практичні проблеми форм безпосередньої демократії в Україні; проблеми конституційно-правового статусу людини і громадянина; проблеми конституційно-правових засад організації та діяльності політичних партій в Україні; проблеми парламенту та парламентаризму в Україні; конституційно-правовий статус Президента України; проблема конституційно-правового статусу органів виконавчої влади в Україні; проблеми конституційних засад національної безпеки України; проблеми конституційної юстиції; конституційні засади організації та діяльності судів загальної юрисдикції в Україні; конституційно-правові основи контрольно-наглядової влади; конституційні проблеми місцевого самоврядування; проблеми порівняльного конституційного права; теоретичні та практичні проблеми співвідношення та взаємодії міжнародного та національного права тощо [8].
Реалізація конституційно-правової реформи у 2005-2009 рр. [9], яка супроводжувалась перманентними політико-правовими кризами, свідчить про перспективність наукової розробки проблем, пов´язаних із: формуванням новітньої конституційно-правової доктрини; розробкою та прийняттям нової Конституції України; удосконаленням виборчої системи України; конституційним процесуальним правом і законодавством; упередженням та розв´язанням конституційних конфліктів і колізій. Цей перелік перспективних напрямів конституційно-правових досліджень не є вичерпним.
До того ж важливого значення для сучасної юридичної науки набувають проблеми теорії права. При цьому нині більшість галузевих юридичних наук уже не задовольняються положеннями загальної теорії права, а формують власну, галузеву теорію права. В одних юридичних науках ці процеси відбуваються більш активно, в інших — лише започатковуються. Водночас відповідна тенденція поступово стає визначальною для розвитку галузевої юридичної науки в цілому. Ця тенденція властива й для розвитку вітчизняної науки конституційного права, що, зокрема, підтверджують нові наукові та науково-методичні праці, присвячені актуальним проблемам теорії конституціоналізму, конституційного права та Конституції України.
За роки незалежності в Україні було підготовлено і видано близько 90 індивідуальних і колективних монографій з конституційно-правової тематики, 10 підручників з конституційного права, в тому числі двотомний академічний курс (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького HAH України), понад 10 посібників.
Зросла кількість науковців, які займаються науковими дослідженнями відповідної тематики. У країні нині діє п´ять докторських спеціалізованих учених рад зі спеціальності 12.00.02 — конституційне право. Якщо станом на 1998 р. в Україні нараховувалося вісім докторів і 50 кандидатів юридичних наук з цієї спеціальності, то у 2009 р. їх кількість збільшилася до 15 і 87 відповідно.
Пропозиції вчених щодо шляхів розвитку та вдосконалення конституційно-правової науки набувають свого реального значення та впливу на відповідні наукознавчі процеси лише за умови їх об´єднання, систематизації та унормування у відповідних рішеннях. У цьому сенсі наука конституційного права, на відміну від багатьох інших юридичних наук, зробила потужний крок уперед. Таке становище має своїм наслідком не лише відтворення загальноєвропейських тенденцій розвитку науки конституційного права, а й переосмислення здобутків вітчизняної конституційно-правової науки, а також визначення та систематизацію шляхів і пріоритетів її подальшого розвитку та вдосконалення щонайменше на ближче десятиліття.
На сьогодні відповідно до постанови президії ВАК України від 8 жовтня 2008 р. № 42-06/7 пріоритетними напрямами конституційно-правових досліджень визначено такі питання: поняття, предмет і метод конституційного права; конституційно-правові норми, конституційно-правові інститути, система конституційного права України; конституційно-правові відносини - їх суб´єкти, об´єкти, види, підстави виникнення, зміни і припинення; джерела конституційного права як галузі права; колізії в конституційному праві; поняття та предмет науки конституційного права; функції, методи та джерела науки конституційного права; конституціоналізм і головні етапи його становлення; поняття та сутність конституції, її юридичні функції та властивості; конституційний розвиток сучасних держав; реалізація та тлумачення Конституції України; конституційний лад і його засади; людина як найвища соціальна цінність; конституційне закріплення народного суверенітету та форм його реалізації; конституційні засади державного суверенітету та його гарантії; конституційне закріплення форм правління; конституційний принцип поділу влади; конституційний принцип верховенства права; державні символи та конституційно-правове регулювання порядку їх використання; юридична відповідальність у конституційному праві; конституційно-правові засади взаємодії держави та громадянського суспільства; конституційно-правовий статус політичних партій і громадських організацій в Україні; конституційно-правові засади інформаційних відносин; конституційно-правові основи взаємовідносин держави та релігійних організацій; поняття та принципи громадянства; конституційно-правовий статус особи та його елементи; конституційні права і свободи людини та їх види; конституційні обов´язки людини і громадянина; поняття та принципи конституційно-правового статусу національних меншин, їх права та обов´язки; конституційний режим надзвичайного стану, умови його запровадження та припинення; форми безпосередньої демократії та їх конституційно-правове унормування; конституційні засади виборів і референдумів в Україні; поняття виборчої системи і виборчого права; конституційні принципи виборчого права; виборчий процес; конституційне закріплення системи органів державної влади; державно-правові конфлікти; парламент і парламентаризм; законодавчий процес та інші парламентські процедури; підстави та порядок дострокового припинення повноважень парламенту; парламентський контроль; конституційно-правовий статус парламентаріїв; інститут президентства та конституційний статус органів при президентові; виконавча влада та система її органів — конституційний статус уряду та інших органів виконавчої влади; конституційний контроль і його види; конституційне правосуддя; конституційно-правовий статус судів загальної юрисдикції, суддів цих судів, Вищої ради юстиції та прокуратури; конституційні основи адміністративно-територіального устрою; конституційні основи дієвості АР Крим, порівняльне конституційне право тощо.
До проблем, які досліджуються в контексті муніципального права, наукова спеціальність 12.00.02 відносить такі питання: поняття та принципи місцевого самоврядування; співвідношення та взаємодія державної влади та місцевого самоврядування: історія та сучасність; сучасні тенденції розвитку місцевого самоврядування в зарубіжних країнах; державна політика у сфері розвитку місцевого самоврядування; реформування системи місцевого самоврядування в Україні; особливості місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі; поняття та система органів місцевого самоврядування; конституційно-правові основи взаємодії органів місцевого самоврядування з органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями; система місцевого самоврядування; інститути та форми локальної безпосередньої демократії; місцеві вибори і референдуми в Україні; органи місцевого самоврядування та їх правовий статус; правовий статус сільських, селищних, міських голів і депутатів місцевих рад; органи самоорганізації населення; особливості регулювання служби в органах місцевого самоврядування; гарантії місцевого самоврядування та інші.
Безперечно, час є найкращим ревізором для всіх перспектив, включаючи й визначені перспективи та пріоритети розвитку і вдосконалення науки конституційного права. Основні ж напрями наукових досліджень є не лише дороговказом для подальшої ґенези конституційно-правової думки в Україні, а й об´єктом її дослідження та передбачуваних наукових дискусій. Очікувано, що ці дискусії стануть не лише гострими, а й конструктивними і загалом сприятимуть національному державотворенню та правотворенню.
Сучасна оцінка розвитку конституційного права тісно пов´язана з практичним вирішенням складних проблем конституційного будівництва в Україні. Але тут не все залежить від науки. Надзвичайно важливо налагодити двосторонній зв´язок між наукою і практикою. Відповідні державні органи мають «повернутися обличчям» до науки і не приймати рішень конституційно-правового характеру без їх належного наукового обґрунтування. Доцільно також реально запровадити форми державних замовлень для науки з їх фінансовим забезпеченням, удосконалити механізм впровадження наукових пропозицій і рекомендацій у життя.
Щодо науки конституційного права, то існує проблема розширення і поглиблення теоретичних досліджень конституційно-правової тематики, посилення прогностичної функції цієї галузі науки. Ця наука конституційного права не може на сьогодні дати адекватних відповідей на виклики часу, що стримує процес конституційного будівництва в Україні.
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1. Шемшученко Ю. С. Теоретико-методологічні проблеми сучасного конституціоналізму та дер-жавного управління в Україні // Право України. — 2009. — № 11. — С. 19.
2. Тодыка Ю. Н. Конституционное право Украины : отрасль права, наука, учебная дисциплина : учеб. пособ. — X., 1998. — С. 10.
3. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України. Академічний курс : підруч. : у2т./заред. В. Ф. Погорілка. — К., 2006. — Т. 1. —С. 176.
4. Скрипнюк О. В. Предмет конституційно-правової науки та сучасний конституційний процес : теоретико-методологічні аспекти // Наука конституційного права : сучасний стан та тенденції розвитку / за ред. А. П. Гетьмана. — X., 2009. — С. 37.
5. Копейчиков В. В. О предмете юридической науки и науки общей теории государства и права // Актуальные проблемы теории социалистического государства и права. — М., 1974. — С. 41.
6. Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України : курс лекцій ; для студ. юрид. вузів і ф-тів. - К., 1995. - С. 182-183.
7. Шаповал В. Перспективи розвитку науки конституційного права в Україні // Право України. — 1996. - № 9. - С. 49-52.
8. Федоренко В. Л., Скрипнюк О. В., Рачинська М. П. Конституційний процес у контексті утвер-дження верховенства права // Україна в 2005—2009 рр. : стратегічні оцінки суспільно-політич-ного та соціально-економічного розвитку : моногр. / за заг. ред. Ю. Г. Рубана. — К., 2009. — С. 81-99.
