Право є важливим чинником інтеграційних процесів, що відбуваються в межах європейського континенту з другої половини XX ст. Воно надає стабільності, формальної визначеності, обов´язковості складовим нової європейської політико-економічної структури. Як зазначає Б.Н.Топорнін, «інтеграція в Західній Європі на всіх своїх етапах характеризувалася високим рівнем правового регулювання»! 1]. Визнаючи важливість правового закріплення результатів інтеграційних процесів, навряд чи можна погодитись з тим, що право — це єдиний гарант нового європейського правопорядку, в якому провідну роль об´єктивно відіграють принципи, пов´язані з довгостроковими цілями забезпечення стабільного економічного, політичного та іншого розвитку. Тому дещо спірним видається твердження того ж Б.Н.Топорніна про те, що європейська інтеграція «власне кажучи, і розпочалася з права» [2].
Не викликає сумніву існування потреби у належному осмисленні нинішнього стану європейського права дослідниками не тільки тих країн, що знаходяться в авангарді інтеграційних процесів, а й інших держав Європи. Така потреба, зокрема, є нагальною для України, яка протягом тривалого часу вимушено стояла осторонь розвитку інтеграційних процесів на європейському континенті. Проте після здобуття нашою державою незалежності вона недвозначно заявила про свій намір увійти до європейського простору.
Аналіз внутрішніх нормативних актів та двосторонніх міжнародних договорів України свідчить про те, що входження до зазначеного простору розглядається в них як необхідна передумова інтеграції України до європейських структур. Причому це входження пов´язується з вступом нашої держави до ЄС як кінцевою метою її участі в європейській інтеграції.
Термін «правовий простір» (англ. «legal area») вживається і в офіційних документах ЄС та Ради Європи, зокрема у резолюції Європейського парламенту від 12 квітня 1999 р. «Про кримінальний процес в Європейському Союзі (Corpus Juris)», щорічних міжурядових програмах діяльності Ради Європи.
Однак доводиться констатувати, що, незважаючи на широке застосування у нормативних актах, поняття «правовий простір» не має загальновизнаного визначення. Як робочу можна прийняти дефініцію Ю.А.Тихомирова, який пропонує вживати це поняття для позначення меж дії різних правових комплексів і правових режимів у рамках міждержавних від-носин[3].
Офіційні пропозиції щодо створення різноманітних європейських просторів (правового, економічного тощо) були висунуті наприкінці 80-х років минулого століття. Так, термін «європейський правовий простір» було запропоновано Францією та СРСР на Конференції НБСЄ з людського виміру, що провадилася у 1989 р. Проте зміст, що вкладався в нього, був обмеженим. Практично йшлося про створення європейського інституту гуманітарного права, метою якого мав бути порівняльний аналіз правових систем країн Європи в частині реалізації прав і основних свобод людини.
У 1985—1991 pp. концепція «європейського правового простору» у вітчизняній політико-правовій літературі не пов´язувалася з європейською інтеграцією, а слугувала лише для позначення одного з напрямів співробітництва країн соціалістичної співдружності, що поступово демократизувалася, з рештою європейських держав.
Перші кроки на шляху доктринальної розробки поняття європейського правового простору були зроблені французькими та радянськими науковцями наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття. Однією з перших праць, присвячених аналізу цієї концепції, стала монографія французького прав-ника Е. Крабі «Дослідження поняття європейського правового простору»[4]. На його думку, яка повністю підтверджується нинішнім розвитком правової інтеграції країн Європи, це поняття охоплює різні галузі національного права — від кримінального до міжнародного приватного. Е.Крабі зазначав, що необхідність правового співробітництва держав—членів ЄС була продиктована насамперед інтересами створення спільного (єдиного) ринку.
Цей дослідник також вважав за доцільне поширювати поняття «європейський правовийпростір» й на діяльність Ради Європи. Адже саме в рамках цієї організації були досягнуті перші успіхи у правовому співробітництві європейських держав. Оскільки в Європі існували декілька структур, пов´язаних з розвитком правового співробітництва, Е. Крабі запровадив поняття «європейський простір із геометрією, що змінюється».
У колишньому СРСР проблема європейського правового простору частково досліджувалася С.А.Бєляєвим та А.Х.Саїдовим. Зокрема, С.А.Бєляєв у 1991 р. відніс до його основних елементів національні правові системи Європи, європейські міжнародні організації, в рамках яких здійснюється правове співробітництво, правові відносини між ними, а також конкретні пропозиції щодо створення ц>ого простору. Він також підкреслював, що методологічна основа дослідження зазначеної проблеми міститься у галузі порівняльного правознавства. Європейський правовий простір визначався ним як регіональна політико-правова система, що знаходиться у стані формування і забезпечує правові основи реалізації загальноєвропейського співробітництва^].
А.Х.Саїдов визначав європейський правовий простір як регіональну правову систему, що об´єднує національні правові системи європейських держав та США і Канади, які беруть участь у загальноєвропейському процесі, та забезпечує правові підстави «загальноєвропейського дому». Він також підкреслював, що для формування цього простору навколо НБСЄ треба дослідити та максимально використати досвід Ради Європи та Європейських Співтовариств, оскільки цілком можливо, що у багатьох випадках зникне необхідність винаходити якісь нові норми, якщо вони вже існу-ють[6].
Нині стає зрозуміло, що ОБСЄ поступово втрачає позиції у загальноєвропейському процесі, ключову роль в якому відіграє входження спочатку до Ради Європи, а потім і до ЄС все більшої кількості держав. Європейський правовий простір формується навколо ЄС та Ради Європи.
Становлення зазначеного простору не означає створення наддержавного права. Йдеться про вироблення різноманітних форм взаємодії та зближення держав Європи у різноманітних сферах, певного «правового мінімуму», який забезпечував би нормальні відносини між цими державами у рамках загальноєвропейського процесу.
Підбиваючи підсумки доктринального та нормативного застосування поняття «європейський правовий простір», можна зробити деякі висновки.
Цей простір не розглядається як щось остаточно сформоване. Тому справедливим є зауваження Е.Крабі про те, що його геометрія не є сталою. Продовжуючи цю «геометричну аналогію», зазначу, що існує чітка тенденція як до територіального збільшення розмірів зазначеного простору, так й до більш досконалого поділу сфер дії між його компонентами («вимірами»).
Складовими поняття «європейський правовий простір» є регіональне міжнародне публічне право, яке визначає засади мирного співіснування та співробітництва держав, а також національні правові системи держав Європи, що передбачають певний ступінь їх зближення на підставі міжнародних документів.
Європейський правовий простір створюється на багатосторонній основі, в рамках регіональних міжнародних організацій та/або інтеграційних об´єднань. Він є тим ефективнішим, чим більше держав входять до організацій, діяльність яких спрямована на його створення.
Наявність у концепції «європейського правового простору» міжнародне- та національ-но-правового компонентів зумовлює необхідність застосування при її дослідженні методів міжнародного публічного права та порівняльного правознавства.
Міжнародно-правовий підхід дозволяє досліджувати юридичну природу цього простору шляхом аналізу діяльності регіональних міжнародних організацій, а також розгляду міжнародних конвенцій, спрямованих на гармонізацію співвідношення міжнародних та національних інструментів правової інтеграції.
Європейська історія XX ст. довела, що міжнародно-правові зобов´язання, сформульовані в основних принципах міжнародного права, мають важливе, але на всеосяжне значення для гарантування стабільного розвитку держав. Тому виникає необхідність конвергенції національних правових систем за єдиними принципами. І важливу роль у цьому відіграє порівняльне правознавство з його науковими методами та предметом дослідження. Саме тому концепція «європейського правового простору», що грунтується на положеннях міжнародного права та порівняльного правознавства (з усіма застереженнями та обмеженнями), дозволяє адекватно відображати основні тенденції розвитку європейської інтеграції.
Використана література:
1.Топорнин Б.Н. Европейское право. — М., 1998. — С. 15.
2. Т а м само.
3. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. — М., 1996. — С. 7.
4. С г a b і t Em. Recherches sur la notion d´espace judiclaire europeen. — Bordeaux, 1988.
