Злочинність, як негативний фактор, відома з глибокої давнини. Є багато доказів її існування ще за кілька тисячоліть до нашої ери. На підтвердження цьому збереглися старовинні пам´ятки права: Закони правителя Вавілону Ха-мурапі, появу яких дослідники датують XVII ст. до н. е.; Закони XII таблиць, котрі світова юридична наука вважає основним джерелом стародавнього римського права, визначаючи дату їх створення 450451 р. до н. е. Фактично Закони Ману є кодифікацією правових норм, релігійних та моральних устоїв, зібраних у Індії приблизно у II ст. до н.е.[1].

З названих правових документів дізнаємось не тільки про ті злочини, які далекі предки чинили у давнину, а й про покарання, що застосовувалися до винних. Останні були дуже суворі, навіть, за незначні злочини. Вказані три документи чітко витримують у своїй каральній практиці принцип таліона (покарання має бути за тяжкістю таким, яким є скоєний злочин). Означений принцип більше відомий зараз як «око за око, зуб за зуб».

Жорстка кара, що чекала на всіх, хто провинився, вже у давнину штовхала найсміли-віших з них до втечі, яка була єдиним порятунком від помсти родичів жертви, можливістю уникнення покарання. І чим швидше це вдавалося здійснити винному, чим далі він встигав сховатися від переслідування, тим безпечніше міг себе почувати. Але ця безпека була відносною, бо у давнину, практично скрізь, чужинців зустрічали неприязно, у більшості регіонів, які нині вважаються осередками стародавніх цивілізацій, їх, навіть, перетворювали на рабів. Зокрема, така доля чекала на прибульців, що потрапляли до Греції, Риму, країн Близького та Далекого Сходу.

Та, незважаючи на це, тікати продовжували. Звичайно, не всі, хто залишав свою країну, робили це рятуючись від покарання. Останні становили лише частину втікачів. Отже, вже тоді втеча до іншої країни була досить поширеним явищем. Інакше чим можна пояснити факт складення договору між Хетгським царем Хеттушилем та Єгипетським фараоном Рамзесом II. Дослідники датують його 1296 р. до н.е. Немає сенсу зараз висвітлювати усі його положення, для цього досить процитувати наступний пункт: «Якщо хто-небудь втече, будь-то чоловік, або двоє, або троє і з´являться до князя Хеттського, то останній відрядить їх назад до Сонця — начальника правосуддя. Що стосується людини, яку приведуть до Рам-зеса Мамуна, то нехай не буде зруйновано його дім, не буде шкоди його дружині, його дітям, не буде вбита його мати, не буде він сам позбавлений зору, рота, носа і взагалі не буде до нього стосуватися ніякий злочин»[2]. Схоже поводження за договором обіцяне і тим втікачам, яких повернуть назад до Хеттського царя.

Наведений договір став хрестоматійною ілюстрацією видачі злочинців ще у глибокій давнині. Між тим, деякі вчені, зокрема К.Ро-діонов, вважають, що у ньому йдеться не про видачу злочинців. Він припускає: у цитованому договорі мова йде про перебіжчиків, які залишили свою країну за якимись іншими мотивами (наприклад, втікали від важкої підневільної праці). Адже саме такою була вона на будівництві єгипетських пірамід. Зазначений автор, наводячи свою думку, посилається на встановлену відмову обох монархів — і Хетту-шила III, і Рамзеса II від покарання повернених їм біженців. Якщо б на їх совісті був який-небудь злочин, навряд чи їм було б обіцяно такі царські милості. При цьому К.Родіонов згадує про жорстокі і суворі покарання, які у ту епоху чекали винних за, навіть, незначну провину [3].

Історично відомою є жорстокість покарань, передбачених Законами вавілонського царя Хамурапі, індійськими Законами Ману, римськими Законами XII таблиць. Тому навряд чи у Стародавньому Єгипті і Хеттському царстві винних у злочинах карали м´якше, а, тим більше, вибачали провину.

Вказаний автор слушно, на мій погляд, зазначає, що дійсно серед цих перебіжчиків могли бути і злочинці, але у загальній масі останніх, яких затримували і повертали, ніхто і не думав виділяти та карати. Судячи з тексту договору, основною метою їх повернення було прагнення обох монархів не втрачати своїх підлеглих, не позбуватись, таким чином, робочих рук, які були у високій ціні. Власне, у наведеному і приховується причина обіцяного у договорі милосердя.

Майже не можливо встановити час зародження злочинності, як такої, а також моментстворення перших структур, що виконували поліцейські функції у суспільстві. Більш менш ймовірно можна лише стверджувати, що поліція, а, точніше, навіть не поліція, а сама функція суспільства із забезпечення спокою, безпеки його членів не могла з´явитися у період первіснообщинного ладу.

Безперечно, що і тоді, у середині роду (племені), виникали якісь конфлікти, ситуації, що вимагали репресивного впливу на порушника з боку інших членів роду. Звичайно, такі заходи застосовувались, але рішення про застосування та їх виконання відбувалось у середині роду. Ніякої сили для цього не використовувалось, бо потреби у ній не було. З розпадом первіснообщинного ладу окремі його члени стали залишати родові гнізда, селитися в обраних місцях, умови життя в яких обіцяли блага, або хоча б які-небудь переваги. Нерідко сюди ж сходились і представники інших родів, побачивши тут більш сприятливі умови для життя. Отже, виникали поселення, де залишалися жити представники різних родів, племен. Функція забезпечення спокою, безпеки та порядку в середині таких первинних осередків проживання різноплемінного населення перетворилась з часом у діяльність, яка і стала початком адміністративного управління у співтоваристві людей. Вказаний процес знаходився під впливом ще двох причин: а) у зв´язку з об´єднанням людей у нові за складом родоплемінні спільноти виникла потреба у зародженні нових правил їх співіснування. Останні могли бути створені і введені у практику тільки шляхом безпосереднього регулювання; б) як і раніше, так і нині не зникла довічна проблема спільноти людей по захисту від зовнішніх ворогів.

Таким чином, вже історично древні держави знали поліцейську функцію і виконували її. І не випадково ця діяльність у Стародавньому Римі отримала назву «поліс» (поліція). Слово «поліція» походить від грецького «політейя», що фактично і означає: управління общиною, містом; державний устрій. Відомо, що назву «politia» застосував Платон (у російському перекладі вона звучить як «держава»). Пізніше, у романських мовах грецький термін «police» набув ширшого значення, головним з яких стало «регламент» (регламентування підза-конними актами) [4].

Використаний у даній публікації французько-російський словник дає сучасні, найбільш вживані значення терміна. «Поліція» — поліція, управління поліцією, охорона громадського порядку, підтримування порядку{5].

У середньовіччі поняття «поліція» у всіх країнах, які спілкувалися романськими мовами, перш за все, — це Франція, охоплювало все те, що у наші дні розуміється під термінами «законодавство», «регламентація», «управління», «забезпечення громадського порядку», «переслідування правопорушників», «правосуддя» у всіх їх формах.

Власне, поліція у сучасному розумінні історично з´явилась не так давно. Як вже зазначалося, термін «поліція» у Стародавній Греції відомий ще у XIV ст. до н.е. Але тоді словом «поліс» називались міста-держави. І ні у Греції, ні у Римі, ні у інших державах самостійного спеціалізованого поліцейського апарату не було, а термін «поліція» мав інше значення, ніж у наші дні. Тоді під поліцією фактично розумілась сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх функцій держави: управління фінансовими справами, правосуддя, безпосередня підтримка громадського порядку, а також здійснення зовнішніх відносин[6, 7].

Історія зародження поліції у різних регіонах і у окремих країнах засвідчує — постійні органи поліції почали формуватися порівняно недавно (переважно у XIX ст.). Отже, саму відсутність таких регулярних служб, що діють на стаціонарній, організаційно оформленій основі, слід вважати причиною того, що деякі функції та завдання, які ми зараз відносимо до переліку невід´ємних для поліції, раніше були відсутні. Без деяких функцій поліцію або міліцію нині взагалі неможливо уявити, тобто наша свідомість пов´язує їх тільки з поліцією. Однією з таких функцій є розшук.

Чому історичні документи, які згадують у тому чи іншому аспекті поліцейську роботу, не містять інформації про розшук злочинців? Невідомо. Але, на мою думку, причини ті ж самі — відсутність протягом усієї історії людства, аж до початку XIX ст., спеціалізованих служб з точно визначеними функціями підтримання у суспільстві порядку та забезпечення покарання правопорушників. Іншими словами, і тоді така служба мала бути єдиною, централізованою для всієї держави, з правом дій на усій території. Протягом майже трьох тисячоліть (далі у глибину віків зазирнути неможливо) якщо і створювались якісь централізовані структури, то робилося це для інших цілей. Та все ж науці відомий факт існування доволі сильної структури для підтримки порядку, яка виконувала також і завдання розшуку злочинців. Так, КРодіонов зазначає про цікавий експонат, який зберігся у музеї поліції Гамбурга — вощена дощечка з текстом древньогрецькою мовою. Вона датується 145 р. до н.е. У дощечці викладене прохання про допомогу в розшуку та доставленні раба, який вчинив крадіжку і втік до Олександрії. «Звали його Гермон, він уродженець Бамбука (Сірія — К.Р.), у віці 18 років, середнього зросту, без бороди, з прямими ногами, з ямочкою на підборідді, на лівому боці носа бородавка, у лівому кутку рота шрам, на правій руці татуювання з декількох не грецьких літер. Носить він на собі хламиду і кусок козиної шкіри. Гермон вкрав кушак з трьома мінами (одиниця ваги — К.Р.) золотих монет, десятьма перлинами і залізною каблучкою. Той, хто його доставить, отримає винагороду — три тисячі драхм»[7].

Наведений текст є красномовним. Він дивує, адже містить такий детальний опис особи злочинця, який розшукується, що сучасні працівники розшуку можуть позаздрити. Саме їм випадає займатися розшуком і вони добре знають, що значить мати такий детальний та конкретний опис зовнішності розшукуваної особи, складений зі слів очевидців. Закономірно виникає питання: «Невже таке було можливе до нашої ери?» Так. К.Родіонов пояснює: після смерті Олександра Македонського у 323 р. до н.е. його імперія розпалася на три частини. Єгипетські володіння відійшли Птолемеям, династії, кільком поколінням якої вдалося створити міцне царство із сильним бюрократичним апаратом. Своєрідністю даної епохи стало введення у країні податкової системи, що трималась на детальному обліку усіх платників податку. Тут йдеться про повні описи на папірусах зовнішності усіх дорослих та працездатних підданих. При втечі будь-кого з них опис його зовнішності допомагав безпомилково впізнати втікача, виділивши того серед інших людей.

Дивує й інше — висока організованість розшуку, конкретна вказівка на посадову особу, відповідальну за його проведення — стратег (у нашому розумінні — комендант міста). В його функцію входили, крім розшуку, підтримка порядку, спокою, забезпечення покарання порушників, злочинців тощо. Такий рівень поліцейської роботи міг бути досягнутий лише у державі з розвиненою адміністративною і регулятивною структурою, що реально впливала на внутрішнє життя суспільства, цивілізації. Не випадково римляни, після завоювання Єгипту, багато чого запозичили у них з досвіду управління. Єдине, що не знайдено, документального підтвердження фактів використання Римом розшукової практики Птоле-меїв.

У нашу еру протягом тривалого періоду розшук, як складова поліцейської діяльності, не згадується у літературних джерелах. Європа у цьому питанні наче знову поринула у доісторичну епоху. Наприклад, В.Князев інформує про запроваджену в Англії у період до XI ст. систему обопільної поруки членів общини один за одного. Практична суть її полягала у наступному: вільна від феодальної залежності частина населення кожного графства [8] поділялась на групи з 10-и сімей. Кожен член такої групи при досягненні 12-річного віку давав поруку за добропорядне поводження останніх. Тобто, у разі виникнення або скоєння злочину кимось з членів родини старший за віком член кожного десятку повинен був організовувати своїх людей для переслідування і розшуку злочинця. Якщо такого не було впіймано, всі, хто поручався за його поведінку, притягались до штрафу[9]. Ця система застосовувалась у Англії протягом тривалого часу.

У XVI ст. відбулося політичне об´єднання Франції. Це стало причиною формування апарату центрального і місцевого управління, удосконалення поліцейської служби, зокрема, групування її функцій в одному структурному апараті. Даний процес розпочався з Парижа, де у 1526 р. введено посаду «лейтенанта судової мантії» та створено загін з 20 лучників, в обов´язок яких входило проведення розшуку і арешту злочинців. У провінціях запроваджувалась посада лейтенанта кримінальної служби. По суті ці інститути стали праобразом майбутньої кримінальної поліції Франції. Слід зазначити, що саме з того часу вперше застосовуються у прямому значенні терміни: «розшук», «пошук», «розслідування», «піймання», «затримання», «захват» та деякі інші.

У Австро-Угорській імперії спеціальні служби із суто поліцейськими функціями почали створюватися лише на початку XIX ст. У їх роботі можна виділити дії, які, без сумніву, належать до розшукових. Серед них були і об´яви про розшук злочинців, які поліцейські службовці розклеювали на ґратах та вхідних дверях будинків у вигляді листків. 1853 р. у практику запроваджено виготовлення друкарським способом розшукових листків, які розсилалися у всі підрозділи поліції. Вони були прості за змістом: прізвище та ім´я розшукуваного, його вік, де мешкав, дві-три прикмети зовнішності, куди повідомляти про його появу.

У 1870 р. поліцейський комісаріат Відня доповнив листки спеціальним розділом — описом зовнішності розшукуваного та наказом про його арешт. Тобто, текст листків, таким чином, розподілено на чотири частини: наказ про арешт злочинця, що переховується, винесений судовою владою; оголошення про його розшук; опис зовнішності, прикмети та перелік викрадених предметів (якщо розшукувався грабіжник).

З 1920 р. (вже після Австро-Угорської імперії) такі листки стали виходити щоденно, а інформацію про розшук викрадених речей почали друкувати на окремих аркушах.

Крім Відня, розшукові об´яви стали видавати поліцейські служби й інших міст. Та швидко у австрійських поліцейських органах почало проявлятися невдоволення необхідністю поширення по всій країні розшукових листків. Причина проста: поліцейським, відповідальним за підготовку останніх у різних регіонах країни, кожного разу не вистачало інформаційних матеріалів на повну стандартну розгортку газетного формату. Тому вони майже завжди запозичували об´яви, яких не вистачало, з аналогічних розшукових листків інших міст. Листки розповсюджувалися кожного разу в одні й ті ж поліцейські органи. Але, друкуючи об´яви з розшукових листків іншихрегіонів Австрії, видавці у подальшому не обтяжували себе турботою сповіщення поліцейських службовців про припинення розшуків за такими передрукованими об´явами, що призводило до помилкових арештів. Це стало однією з причин проведення реформи розшуку в Австрії, яку і було здійснено у два етапи — у 1928 та 1930 pp. Вона призвела до суттєвого покрашення усієї справи поліцейського розшуку в країні.

З даною реформою розшук було централізовано, а це дозволило територіальне зосередити в одному місці методологічне керівництво розшуковою роботою у країні і розпочати, таким чином, реорганізацію всіх існуючих до цього довідкових обліків, що належали до розшуку злочинців.

Викладене вище дає підстави для наступних висновків щодо появи розшукової функції у роботі поліції:

- розшук, як самостійна функція поліції (міліції) — міг з´явитися тільки після сформування поліції як самостійної структури;

— до того часу, поки поліцейські служби у конкретній державі діяли на місцевому рівні, без їх підпорядкованості єдиному центрі (як це було протягом тривалого періоду в багатьох країнах і до цього часу є у США) або хоча і при керівництві ними з єдиного центру (як це було і є в Англії та Німеччині), кожна з них, якщо і займалася розшуком підозрюваного чи злочинця, який переховувався, робила це тільки у межах своєї територіальної компетенції. Тобто масштабного розшуку, як такого, не існувало;

— про розшук, як дієву функцію у боротьбі зі злочинністю, може йтися лише тоді, коли вся поліція держави проходила стадію повторної централізації (як це було в Англії, Франції, Японії та інших країнах) або коли централізації піддавалась тільки кримінальна поліція (Англія, Німеччина, ФБР і таємна служба у США). Таким чином, це і перетворило розшук у ту діяльність, завдяки якій можна було вести пошукові операції на всій території країни.

А міжнародний розшук фактично є сумою національних розшуків і його здійснення може бути результативним тільки у випадку його проведення у різних країнах (трьох або й більше) з охопленням розшуковими заходами кожною державою окремо своїх територій.

Отже, сучасний міжнародний розшук — це розшук, оголошений одночасно, він проводиться і припиняється у країнах — членах Інтер-полу та репрезентує суму і сукупність розшу-кових заходів і дій, які вживаються на території кожної держави силами її кримінальної поліції з дотриманням національних правових норм та відомчих нормативно-правових актів, за дорученням компетентної служби Генерального секретаріату вказаної міжнародної організації та при її координаційній участі.

Інтерпол — єдина міжнародна організація, яка бере безпосередню участь у запобіганні та ліквідації «міжнародної злочинності», розшуку і затриманні, так званих, «міжнародних злочинців».

Використана література:

1. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под ред. З.М.Черниловского. — М., 1984.

2. Наводиться за: Ш т и г л и ц А. Исследование о выдаче преступников. — СПб., 1882.

3. Радионов К.С. Международное сотрудничество в борьбе с преступностью. — М., 1997.

4. Мачковский Г.И. Русско-французский и французско-русский словарь. — М., 1982.

5. Ганшина К.А. Французско-русский словарь. — М., 1979.

6. Геленсен В.М. Вступительная статья к книге Герхарда Файкса «Большое ухо Парижа. Французская полиция: история и современность». — М., 1981.

7. Родионов К.С. Интерпол: миф и действительность. — М., 1982.

8. Графство — адміністративна одиниця у епоху раннього середньовіччя у Англії, яка знаходилась у віданні графа — посадової особи короля (див.: Словарь иностранных слов. — М., 1955).

9. К н я з е в В.В. Полиция Великобритании (Структура и основные функции). — М., 1974.