Олександр Святоцький: Шанов­ний Петре Мойсейовичу! Журнал «Право України» вперше присвячує чергову тематичну рубрику актуаль­ній темі — проблемі праворозуміння. То чи справді вона є нині достатньо ак­туальною для вітчизняної науки і практики? І якщо так, то у чому це ви­являється?

Петро Рабінович: Дійсно, в остан­нє десятиріччя ця проблематика вийшла на передній план юридичної науки України (та й, зрештою, інших пострадянських держав). Свідчень цьому є чимало. Наведу лише декілька з них.

Так, лише протягом означеного пе­ріоду в Україні та Росії захищено саме з питань праворозуміння понад 10 кан­дидатських і 5 докторських дисертацій. У цих країнах із зазначеного напряму були опубліковані монографічні праці

С. Алєксєєва, М. Байтіна, Г. Бернад-ського, В. Дудченко, А. Козловського, С. Максимова, Г. Мальцева, М. Мар-ченка, П. Оля, Л. Петрової, А. Поляко-ва, В. Пристенського, І. Тімуш, Н. Царькова, І. Честнова, В. Шафірова та ін. Статті, присвячені праворо-зумінню, читаємо у кожному номері українського міжнародного часопису «Проблеми філософії права» й у росій­ському журналі «Философия права». Помітними подіями стають щорічні дискусійні «нерсесянцівські читання», що проводяться у Москві. Навіть у дея­ких сучасних підручниках із загальної теорії права та держави окремим фраг­ментом висвітлюється питання про праворозуміння.

Наведені факти, як видається, до­сить переконливо демонструють без­заперечну актуалізацію дослідження зазначеної проблематики. Вони вкот­ре ілюструють підставність відомої сентенції одного зі світових класиків філософії права І. Канта про те, що юристи й досі продовжують шукати відповідь на запитання: у чому поля­гає право?..

Олександр Святоцький: Чим же викликаний у нинішніх умовах такий спалах уваги фахівців-юристів до пра­ворозуміння? Наскільки невипадко-вим є це явище?

Петро Рабінович: Серед причин названого процесу можна виокремити принаймні дві. По-перше, після відмо­ви від неподільно пануючого у вітчиз­няній юриспруденції, підтримуваного навіть адміністративно-примусовими заходами, «єдино правильного» ле-гістського праворозуміння в її концеп­туально-методологічних засадах утво­рилась нібито прогалина, «брешь», яка мала бути якнайшвидше заповнена, ліквідована. І з огляду на консти­туційну заборону надання будь-якої ідеології статусу офіційно-державної, за умов розгортання академічної сво­боди, спроби усунути таку прогалину почали здійснюватися з різних — ча­сом навіть взаємовиключних — кон­цептуально-методологічних підходів. По-друге, вагомою причиною стало й те, що пострадянські країни увійшли у трансформаційний період свого роз­витку, в якому навряд чи могла одно­значно утвердитись, усталитись лише одна концепція праворозуміння; а це теж стимулювало відповідні пошуки та дискусії.

Олександр Святоцький: Петре Мойсейовичу, для наших юристів — і теоретиків, і практиків — більш звич­ним, можна сказати, традиційним є термінологічний вираз «поняття пра­ва». То ж як співвідноситься з ним поняття «праворозуміння»? Це сино­німічні конструкції?

Петро Рабінович: Ваше запитання цілком доречне. Вони справді дуже близькі, проте все-таки не тотожні. По-перше, якщо категорія «праворо­зуміння» відображає як сам процес пізнання того явища, яке вважатиметь­ся правом, так і результат цього проце­су, то «поняття права» фіксує лише його результат, підсумок. А по-друге, якщо «поняття права» фіксує відповід­не явище здебільшого в його статиці, то «праворозуміння» покликане відобра­зити, крім того, ще й інші — у тому числі динамічні — його аспекти (виникнення, структурне форматування, функціону­вання, трансформації, розвиток тощо).

Що ж до самої дефініції обговорю­ваного поняття, то мені вже доводило­ся формулювати її у такий спосіб: пра­ворозуміння — це відображення у людській свідомості за посередни­цтвом поняття, позначуваного термі­ном «право» (чи будь-яким іншим од­нозначним з ним словом або симво­лом), того явища, яке оцінюється як корисне для задоволення потреб існу­вання й розвитку певного суб´єкта або ж безпосередньо цих потреб. Інакше кажучи, праворозуміння — це роз´яс­нення (інтерпретація) того, які фено­мени відображаються поняттями, по­значеними словом «право» (або ж іншим однозначним із ним терміном чи знаком). Можна стисло висловити­ся ще й так: праворозуміння — це інтерпретація того, що, власне, відби­ває поняття, назване згаданим словом.

Олександр Святоцький: Нині є, можна сказати, загальновизнаною тенденція змістовного урізноманіт­нення праворозумінь. Та й уся історія світової (зокрема й вітчизняної) пра­вової думки свідчить про існування, а точніше — про співіснування неодно­значних відповідей на запитання: що являє собою право? що вважати пра­вом? То чи знаходить вияв ця давня традиція плюралістичності праворо­зуміння й у пострадянській юриспру­денції?

Петро Рабінович: Перш ніж відпо­вісти на Ваше запитання, Олександре Дмитровичу, зауважу, що протягом 2002-2005 рр. моя аспірантка (а нині колега по кафедрі) Т. Дудаш провела етимологічне дослідження у 50-ти мовах світу тих термінів, які на час їх використання відповідали слов´янсь­кому слову «право». У результаті вия­вилось, що вже першопочатково — у стародавні часи — такими термінами найчастіше позначались поняття про: свободу суб´єктів (тобто про можли­вості певної людської поведінки, діяльності); справедливість; правила найрізноманітнішого походження сто­совно людської поведінки; настанови щодо здійснення саме такої поведінки суб´єктів, яка вважається «справедли­вою»; процес і результат зважування (балансування, узгодження) інтересів різних суб´єктів. А в новій та новітній історії людства термін «право» вико­ристовується також ще й для позна­чення понять про: певні інтереси тих чи інших суб´єктів соціуму (або ж про їхні потреби, які у таких інтересах відображаються); особливі почуття, емоції чи навіть ірраціональні пси­хічні явища, притаманні суб´єктам; ви­моги останніх стосовно надання ним певних цінностей, благ, звернені до суспільства, держави чи до інших осіб або їхніх об´єднань; певні суспільні відносини.

А нині коло явищ, які сучасні фа­хівці пропонують вважати правом, стає ще ширшим. До нього відносять, на­приклад, інтерсуб´єктну комунікацію (безпосередній діалог), психічні акти «визнання» або ж акти смислотворен-ня чи смислоперетворення тощо.

Олександр Святоцький: То така плюралізація праворозуміння є випад­ковою чи, навпаки, закономірною?

Петро Рабінович: Вважаю, що за­кономірною, її причини (які, до речі, мають соціальний характер) можна поділити, гадаю, на дві групи фак­торів: гносеологічні та потребові.

Перша з них полягає у тому, що яке б явище не вважалось правом, воно за­звичай є феноменом вельми складним, системним, багаторівневим, багато­гранним. І тому при його пізнанні майже неможливо охопити відразу й одночасно усі його сторони, грані, прояви. Найчастіше дослідник зосере­джується лише на частині «правояви-ща» і до того ж нерідко перебільшує, гіперболізує її значення, не помічаючи чи недооцінюючи його інших еле­ментів. Наслідком такої пізнавальної ситуації стає вирізнення лише окре­мих проявів правоявища, які, однак, і проголошуються «правом» у цілому, в усій його повноті та цілісності. До цієї ж групи обставин належить також і розвиток суспільних та інших наук, унаслідок чого виникають нові методи пізнання. їх використання дає змогу отримати додаткові знання щодо пра-воявищ, і це теж може спричиняти ви­никнення оновлених чи навіть нових варіантів праворозуміння.

До другої групи належать ті факто­ри, які коріняться у соціальній неод­норідності суспільства, тобто у зако­номірному його поділі на різноманітні частини — нації, класи, професійні верстви, ідеологічні угруповання то­що. Дається взнаки, ясна річ, і біо­логічний поділ людей (віковий, стате­вий). А такі соціальні й біологічні гру­пи (спільноти чи об´єднання їхніх учасників) мають — поряд із однако­вими, загальносуспільними потреба­ми й інтересами — також і свої специ­фічні, неоднакові потреби та інтереси. Тому цілком природним є те, що кож­на соціальна чи біологічна група (в особі її індивідуальних чи колек­тивних представників) схильна вва­жати правом насамперед таке явище, яке полегшує, а не ускладнює її існу­вання, життєдіяльність і розвиток, яке сприяє, а не перешкоджає задоволен­ню її потреб та інтересів. І такі — «по-требові» — причини нерідко, як свід­чить соціальна практика, мають ще більший вплив на плюралізацію пра­ворозуміння, ніж обставини першої групи.

Олександр Святоцький: Якщо й сучасне праворозуміння є вельми плюралістичним, то чи можна яки­мось чином типологізувати, класифі­кувати хоча б основні його різновиди, варіанти, щоб це не був суто ме­ханічний, несистематизований, невпо-рядкований їх перелік?

Петро Рабінович: Так, це цілком можливо. Таку класифікацію можна здійснювати за різними критеріями. А саме: 1) залежно від визнання наяв­ності чи, навпаки, відсутності зв´язку між виникненням «права» й люд­ською свідомістю — об´єктивістичне (коли вважається, що явище, котре відображається терміном «право», ви­никає незалежно від свідомості та волі будь-якого учасника соціуму, хоча б згодом воно й усвідомлювалося б ки­мось; наприклад, теологічно-божест­венне праворозуміння) та суб´єкти­вістичне (коли правом визнається явище, яке виникає як прояв, резуль­тат функціонування такої свідомості та волі; наприклад, праворозуміння психологічне); 2) за способом обґрун­тування, аргументації — наукове і по-занаукове (скажімо, міфологічне, релігійне, містичне, інтуїстичне); 3) за культурно-цивілізійною поширеніс­тю — «західне» (насамперед євро­пейське) та «східне»; 4) за соціально-змістовною природою — етнічно-на­ціональне, класове, професійне тощо; 5) за кількісним складом носіїв, суб´єктів праворозуміння — індивіду­альне й колективне; 7) за наявністю чи відсутністю залежності праворо­зуміння від регулятивної діяльності держави, її органів — загальносоціаль-не, зокрема так зване природне, коли правом визнаються суспільні явища (соціальні норми поведінки, відноси­ни тощо) недержавного походження й функціонування, та спеціально-со­ціальне — державно-вольове або, умовно кажучи, «юридичне» (право як результат виключно державної діяльності). Існують інші підстави класифікації праворозумінь...

Олександр Святоцький: 3 огляду на те, про що йшлося вище, напрошується й таке запитання: чи можна уявити, що колись усе ж таки постане єдине, одно­значне праворозуміння? Адже нині у літературі помітно почастішали вис­ловлювані ще на початку XX ст. (зокре­ма Б. Кістяківським) твердження про те, що взамін декількох різних праворо­зумінь слід сформувати уніфіковане, так зване синтетичне, інтегральне (інте­гративне) праворозуміння.

Петро Рабінович: Як на мене, Олександре Дмитровичу, така пер­спектива є досить сумнівною. І ось чо­му. Оскільки існування будь-якого людського суспільства супроводжу­ють (і, швидше за все, вже завжди суп­роводжуватимуть) усі зазначені вище гносеологічні та соціально-потребові фактори, то плюралізм праворо­зуміння й надалі буде постійно прита­манним будь-чиїй та будь-якій пра­вовій свідомості, зокрема й науковій. І хоча у ній — особливо останнім ча­сом — справді активізувалися спроби сконструювати «інтегральне» право­розуміння, однак і серед авторів таких спроб воно не стає загальновизнано однозначним. Принаймні на сьогодні чітко простежується змістовний плю­ралізм такої «інтегральності».

Принаймні два здавна відомі «кла­сичні» типи праворозуміння — «при­родне» і «позитивістське» — існувати­муть, вважаю, завжди (як діалектична єдність протилежностей). Зокрема, нозитивістсько-легістське праворо­зуміння навряд чи колись зникне, на­самперед з огляду на «невмирущість» державно-регулятивної практики, що­до якої постійно існуватимуть певні соціальні групи й організації (у тому числі, безперечно, й сама держава), зацікавлені у тому, щоб цю практику обґрунтовувати, виправдовувати, рек­ламувати саме як «справедливу», «праведну», «правильну» — одне сло­во, як «правову».

Що ж до його, так би мовити, невід´ємної «тіні» — праворозуміння «природного», то основна причина життєздатності, засадничої неусува-ності останнього полягає, на мою дум­ку, у необхідності постійного існуван­ня у соціально неоднорідному суспіль­стві певного ідеального орієнтира й протестного «критика» стосовно дер­жавно-вольового (юридичного) регу­лювання. Адже у такому суспільстві теж завжди існуватимуть окремі соціальні спільноти, верстви, групи, які тією чи іншою мірою не вдоволені здійснюваним державою юридичним регулюванням (принаймні у певній його частині).

Втім, коли навіть у межах пози-тивістсько-легістського праворозу­міння термін «право» застосовується саме для виправдовування такого ре­гулювання (а не задля його критики), то й тоді — здавалося б, парадоксаль­но! — використовується саме позапо-зитивістський ідеальний «еталон», ду­ховний конструкт природно-правово­го гатунку.

Ще одну вагому об´єктивну со­ціальну причину невмирущості, при­наймні подвоєності праворозуміння можна вбачати у закономірному роз­витку людського суспільства в цілому. Він призводить, зокрема, до виник­нення нових потреб, задоволення яких уже не може бути забезпечено існую­чими державно-юридичним інстру­ментами. І тоді задля критики ос­танніх доводиться подекуди вдаватись і до аргументації природно-правової.

При цьому, ясна річ, ступінь, «доза» поширюваності, впливовості, застосо-вуваності кожного з двох класичних різновидів праворозумінь, форми і способи їх взаємовідносин (конку­ренція, «інтегрування», толерантне співіснування тощо) залишатимуться, вочевидь, неоднаковими у різних суспільствах і за різних конкретно-історичних умов.

Олександр Святоцький: Петре Мой-сейовичу, чи обговорювана нами про­блема має зв´язок із юридичною, та й ширше — із суспільною практикою (політичною, моральною, релігійною тощо)? Якщо так, то у чому він полягає?

Петро Рабінович: Цей зв´язок є беззаперечним, він виявляється у різних напрямах. Так, якщо брати су­дову практику, то, мабуть, невипадко­во, наприклад, Конституційний Суд України в одному зі своїх рішень (2004 р.) зробив спробу досить деталь­но розкрити зміст поняття права (з ог­ляду на органічний зв´язок останнього з інтерпретацією принципу верховен­ства права, яким керується цей орган). Вельми показовим є й той факт, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вдавався принаймні до описової характеристи­ки феномену права: він не раз фіксу­вав суттєві властивості цього явища, а також формулював більш-менш стис­лу дефініцію відповідного поняття.

Якщо ж брати до уваги процес підготовки у вищих юридичних на­вчальних закладах фахівців за спе­ціальністю «правознавство», то вони (будучи дипломовані державою, отже, як знавці права), мабуть, повинні до­стеменно знати, розуміти, що є правом і чим останнє відрізняється від непра­ва. Вони мали б бути готові, образно кажучи, запропонувати відповідь фі­лософу І. Канту на його «сакрамен­тальне» запитання про те, що ж таке право...

Олександр Святоцький: На завер­шення, Петре Мойсейовичу, чи не можна було б окреслити — у рамках обговорюваної проблематики — ті пи­тання, які нині потребують, на Вашу думку, особливої уваги науковців, є найважливішими для праводержавоз-навчої науки та юридичної практики?

Петро Рабінович: До таких питань я б наважився віднести: «природне» праворозуміння, але в його сучасних інтерпретаціях і проявах; засоби його втілення у державно-юридичному ре­гулюванні та визначення критеріїв відповідності останнього «природно­му» праву; роль, можливості правозас-тосовної, насамперед судової, практи­ки в запровадженні природно-право­вих засад у суспільні відносини.

Вельми важливим також є вияв­лення й розроблення оптимального для сучасної України варіанта право­розуміння, який, будучи зорієнтова­ним на глобалізаційні, «стандарти-заційні» тенденції, все ж не призводив би до втрати національно-культурних особливостей і традицій (утім, і такий варіант навряд чи став би неподільно пануючим).

Нарешті, актуальним завданням за­лишається удосконалення самої мето­дології дослідження праворозуміння, зважаючи на необхідність його люди-ноцентристського спрямування та на врахування нових методологічно зна­чущих наукових напрямів, підходів і методів сучасного суспільствознавства.

Олександр Святоцький: Дякую, Петре Мойсейовичу, за розмову. Спо­діваюсь, вона буде корисною, зокрема з огляду на підготовку ініційованого Національною академією правових наук України та нашим журналом Міжнародного наукового симпозіуму саме на тему, якій присвячене це інтерв´ю. Адже праворозуміння — це ідейний фундамент юридичної науки і практики.