Проблеми юридичної науки, зокрема її ролі в суспільстві, впливу на розвиток і функціонування держави та правової системи завжди перебували в центрі уваги правознавців. Особливої актуальності ця тема набула в останні десятиліття, у період, коли почалося формування по суті нових уявлень, ідей і теорій щодо права і держави, оновлення юридичної науки і повернення до сучасності тих її надбань, котрі в умовах існуючого беззаперечного монізму одного вчення і світогляду були відкинуті як псевдонаукові та реакційні, публічно майже недоступні для знайомства з ними студентів, науковців, не говорячи вже про широку громадськість. Усе це сприяло знаходженню у правознавстві таких аспектів, дослідження яких, на мою думку, має неабияке наукове і практичне значення, але чомусь вони «випали» з поля зору науковців. Ідеться, зокрема, про дослідження правової доктрини як джерела права, якому присвячена монографія російського вченого А. Васильєва.
Автор поставив перед собою досить складне завдання — обґрунтувати висновок про те, що у всіх правових системах світу правова доктрина є джерелом права (с. 20, 27-28). Сама по собі ідея правової доктрини як джерела права не нова, висловлювалась вона і раніше, починаючи з перших паростків зародження юриспруденції як науки у Стародавньому Римі, ввійшла в правове життя сьогодення, не втративши своєї привабливості та інтересу, передусім з боку юристів.
Значна увага у праці приділяється з’ясуванню природи поняття правової доктрини, її призначення і місця у правовій системі суспільства. Чи є вона таким же звичайним джерелом права, як, скажімо, нормативно-правові акти, правові звичаї, судові прецеденти тощо? Чи вона представляє щось додаткове, допоміжне, до чого звертаються при застосуванні норм права на випадок виникнення певної проблемної ситуації? Це лише основні питання, які вже тривалий час дискутуються в юридичній літературі, коли йдеться про систему джерел права, але чіткої відповіді на них до цього часу поки що не дається.
Правова доктрина виявилась більш складним соціальним явищем, ніж здавалось, тому, очевидно, не випадково в літературі сформувались різні підходи до визначення її розуміння, ознак і функцій, зв’язків з іншими соціально-правовими явищами. Автор визначає правову доктрину, по-перше, як юридичну науку в цілому або її окрему галузь: це — сукупність знань, теорій, ідей, понять щодо права, правових явищ (норм права, правовідносин, правотворчості тощо); по-друге, як окреме вчення про реальне чи існуюче в минулому право або ідеальний правопорядок; по-третє, як пануючі в суспільстві уявлення щодо права, його ролі та цінності.
У праці привертають увагу думки щодо визначення та характеристики основних рис правової доктрини, її зв’язку і співвідношення з правовою ідеологією, правосвідомістю тощо. Виділяються притаманні їй системність, яка охоплює все коло потребуючих правової регламентації суспільних відносин в їх взаємозв’язках, що сприяє обґрунтованому вибору правильного методу правового регулювання цих відносин; абстрактність — зосередженість на загальному і найбільш значущому у доктрині — на формулюванні спеціально-юридичних категорій (правочин, юридичний факт, склад злочину та ін.), а також окремих теорій (правотворчості, юридичної відповідальності, державного суверенітету); науковість — обґрунтованість і достовірність знань щодо права, його ролі в регулюванні соціальних відносин (с. 11-13). Ці та інші аспекти ретельно розглядаються у праці, що дозволяє більш ґрунтовно проникнути в проблему правової доктрини, в тому числі з’ясувати її роль і місце в правовій системі суспільства і держави. Із наведених ознак правової доктрини особливе значення для підготовки якісних нормативно-правових актів мають визначення змісту термінів, що використовуються в законах, інших нормативно-правових актах, і які, таким чином, забезпечують однакове розуміння інших положень цих актів, а також єдність практики застосування встановлених у них норм права.
Незважаючи на спірність окремих положень (ототожнення правової доктрини з наукою, правовою ідеологією та ін.), автору вдалося більш детально описати природу правової доктрини, привернути увагу до її малодосліджених теоретичних і практичних аспектів. І підсумовуючи свої міркування з цих питань, автор наголошує, що «за своєю природою правовій доктрині (ідеології) властиві регулятивні можливості — за нормативним, ідеологічним, виховним впливом на волю і свідомість суб’єктів права з метою переконання їх у необхідності визначених типів правомірної поведінки... одним із втілень регулятивної функції правової доктрини є те, що остання є джерелом права, тобто виступає формою вираження та закріплення правових норм» (с. 16). Однак такий висновок викликає деякі сумніви, оскільки не всі наведені властивості правової доктрини відповідають її сутності. Так, регулятивна функція правової доктрини, гадаю, має суттєві відмінності від регулятивної функції права. Передусім правова доктрина впливає на свідомість учасників правовідносин, проектує напрям, сферу та зміст тих соціальних відносин, які за наявних суспільних потреб та інтересів варто було б урегулювати нормами права. У цьому полягає вплив правової доктрини на нормотворчу, виконавчу та правозастосовну діяльність в державі. Регулює юридично діяльність чи сферу соціальних відносин тільки право, а не теорії чи ідеї, носіями яких виступає, зокрема, певна правова доктрина. А якщо і вести мову про регулятивну функцію правової доктрини, то це, гадаю, можливо шляхом доктринального тлумачення норм права, результати якого можуть бути втілені в процесі підготовки та ухвалення законодавчих, інших нормативно-правових актів і правозастосовних рішень.
Спірним також є твердження, згідно з яким правова доктрина виступає «формою вираження і закріплення
норм права». Але в такому разі мається на увазі відтворення у працях (коментарях, монографіях, наукових висновках тощо) вчених або юристів-практиків текстів законів, нормативно-правових актів, правових звичаїв, судових прецедентів тощо, що не є доказом того, що пропонує автор як джерело права (с. 16, 26). Але такі праці є одним із джерел правових знань, а не формою (джерелом) реально існуючого права в їх загальноприйнятому розумінні. Чи не за таких підстав автор змушений зазначити, що «реалізація правової доктрини забезпечується державним санкціонуванням у нормативно-правових актах або в судовій практиці», що набуття нею юридичної сили, тобто обов’язковості, пов’язано з визнанням її суспільством і державою (с. 28, 47, 52).
З’ясування цих питань, як справедливо зауважується у праці, багато в чому залежить від розуміння категорії «джерело права». Адже одна справа, коли її визначення пов’язано з причинами виникнення права, його норм, інститутів, галузей, інша — коли йдеться про офіційно встановлені форми їх вираження, існування, об’єктивації. Власне, подібний підхід застосовується й у цій монографії, у якій ретельно проаналізовано різноманіття значень «джерело права» (с. 24-28). Як відомо, в юридичній літературі дискусія з цього питання точиться не одне десятиліття і навіть не одне століття, її завершення важко передбачити, хоча мало що змінюється у з’ясуванні його сутності та ролі в теоретичному і практичному правознавстві.
Складається враження, що спір ведеться навколо використання термінів джерела і форми права, який із них є найбільш методологічно вивіреним і зручним.
Автор вважає, що категорія джерела права відображає всі відомі світовій практиці види форм вираження права, є універсальною, тому що узагальнює риси як писаних, так і неписаних форм права, серед яких правову доктрину він вважає «основним і первинним джерелом права» (с. 25, 27). Використання у правознавстві поняття «джерело права», на його думку, стало традицією, увійшло в звичку та визнається більшістю вчених і практиків. Насправді ж, у дійсності не все складається так гладко і безперечно, адже подібні висновки характерні й для категорії «форма права», крім того, що пропонуються і компромісні варіанти щодо її розуміння (С. Бошно, А. Міцкевич, А. Піголкін).
І все ж, незважаючи на спірність наведеної позиції, вона заслуговує підтримки вже тому, що привертає увагу до досить важливих і мало розроблених в науці теорії права аспектів. Адже, як красномовно показує законопроектна і правозастосовна практика, поки що спостерігається низька ефективність використання наукових досягнень, у тому числі правових доктрин. А однією з причин подібного стану є недостатній рівень підготовки законодавців, посадових осіб до сприйняття і розуміння таких досягнень.
Автор чомусь вважає, що серед шкіл праворозуміння лише нормативізм і позитивізм не визнають правову доктрину джерелом права, для яких право тотожне «зовнішнім формам», тобто законодавству. На відміну від них, як наголошується у праці, інші школи права — природно-правова, соціологічна та історична — визнають правову доктрину джерелом права (с. 45). Але і в цьому випадку аргументом такої точки зору є посилання на працю відомого німецького юриста Г. Пухти, на думку якого «наука є третім джерелом права поряд із двома першими (безпосереднє переконання, національний дух народу і законодавство. — Є. Є.) законним і звичаєвим правом, право виникає з цього джерела, є право науки, або, інакше, право юристів, оскільки воно виникає з діяльності юристів».
Проте сприйняття правової науки джерелом права (навіть третім) насправді ж є визнанням тих її досягнень, які використовуються, зокрема, при здійсненні правосуддя в якості обґрунтованих і достовірних висновків у конкретній справі, коли виникла проблемна ситуація у процесі застосування правових норм. І сам Г. Пухта звертав увагу на те, що наукові положення «не основуються на зовнішньому авторитеті, але мають силу настільки, наскільки випливають з внутрішньою необхідністю з принципів існуючого права і тому мають таке ж значення, яке належить положенням, що кореняться у народному переконані або законах». По суті ж ідеться про джерела права як чинники його виникнення (загальна воля народу, соціальні, природні та інші фактори), а не про форми вираження та існування права. Отже, на мою думку, завданням юридичної науки, як і державної влади (законодавця), є передусім пізнання і відкриття права як самостійного соціального явища, формулювання його вимог в офіційних публічних актах держави, її владних органів, у тому числі судових.
Аналізуючи співвідношення правової доктрини і правової ідеології, автор допускає їх ототожнення, що, як видається, не зовсім логічно і до того ж не узгоджується з його подальшими міркуваннями на цю тему. Дійсно, між указаними категоріями є чимало спільних ідей і принципів (наприклад ідеї і принципи природного права, пріоритети прав людини перед публічною владою, верховенства права), які зумовлюють певний і досить тісний зв’язок і взаємодію між ними. Але це аж ніяк не нівелює їх специфіку й автономність у системі правових категорій, адже за своїми сутностями правова доктрина і правова ідеологія не збігаються за функціональним призначенням, мають різні умови існування та розвитку. Можливо тому автор змушений уточнити свою позицію, наголосивши на відмінності цих категорій (с. 33-34). При цьому підкреслюється, що правова доктрина, як складова юридичної науки, не є тотожною правовій ідеології. Остання ж є невід’ємною складовою ідеології панівного класу чи певної соціальної групи, є складовою політичної ідеології (демократії, верховенства права, тоталітаризму). Правда, у деяких правових системах світу, де провідне місце належить релігійним джерелам (наприклад мусульманській), спостерігається повний збіг правової доктрини і правової ідеології, тому в дійсності вони існують як єдина система.
Загалом можна підтримати спробу автора щодо класифікації правових доктрин, покладені в її основу критерії, зокрема: за походженням (по відношенню до релігії) — на релігійні і світські; за формою вираження — неписані і писані; залежно від авторства — персоніфіковані і колективні; за юридичним значенням — обов’язкові і рекомендаційні; за змістом, — що містять тексти інших джерел права і які мають самостійне регулятивне значення; залежно від сфери розповсюдження — універсальні й окремі; за формою (способом) прояву (вираження) — проекти нормативно-правових актів, підготовлених вченими-юристами і схваленими органами державної влади, експертні висновки вчених з питань тлумачення та застосування норм права, класичні праці вчених-юристів, санкціоновані в якості обов’язкових, і нормативно-правові акти, що містять доктринальні положення; за сферою дії — доктрини міжнародного права та доктрини національного права. Згідно з авторською позицією кожен із наведених видів класифікації правової доктрини має свої історичні витоки і теоретичну аргументацію (с. 34-38).
Звичайно, критерії будь-якої класифікації є умовними, відбивають як об’єктивні, так і суб’єктивні начала виникнення, існування і диференціації певного явища (об’єкта), у тому числі правової доктрини. У праці значна увага приділена ролі авторитетних юристів Стародавнього Риму, Великої Британії та інших, але, на жаль, відсутня будь-яка інформація про сучасних юристів, авторитетність яких у юриспруденції або в окремих її галузях є визнаною в суспільстві, впливає на законодавчу, правозастосовну та іншу діяльність у державі.
І все ж, незважаючи на це, запропонована класифікація є корисною в тому сенсі, що наближає нас до розширеного і поглибленого вивчення такого феномену юридичної науки, яким є правова доктрина. До того ж автор, досліджуючи цю проблему, творчо поєднує історичні й теоретичні аспекти, що збагачує наші уявлення про сутність та соціальне призначення правової доктрини у сучасних умовах розвитку національної правової системи і державності.
Декларуючи визначення правової доктрини як джерела права, автор із притаманною йому логікою мислення і наполегливістю відшукує їй і відповідне місце в системі джерел права. Незважаючи на складність доказу і дискусійний характер того, що правова доктрина є джерелом права, про що вже згадувалося раніше, її місце в системі джерел права визначається як щось само собою зрозуміле (у крайньому разі для автора), а рухаючись таким шляхом, можна дійти висновку, що іншого не дано й бути не може. Як самостійне джерело права правова доктрина, вважає автор, виступає формою, вмістилищем для інших джерел права — правових звичаїв, судової практики, нормативно-правових актів тощо, вона знаходиться «на вершині юридичної піраміди джерел права» (с. 45, 47). Подібна позиція є досить спірною, адже визнання правової доктрини джерелом права тільки тому, що в наукових працях, коментарях тощо містяться тексти законів, інших юридичних актів, не слугує і не може бути доказом їх обов’язковості у правозастосовній діяльності, про що свідчить усталена практика реалізації норм права.
Як відомо, у судових рішеннях містяться посилання лише на відповідні норми законів (статті, їх частини, окремі приписи), а не на наукові праці, хоча останні можуть бути використані (і використовуються) у процесі їх розгляду та ухвалення судом, проти чого ніхто не заперечує. Можна навести чимало прикладів звернення до наукових установ та окремих авторитетних вчених-юристів із проханням надати експертний висновок чи фахову консультацію з тієї чи іншої проблеми права. Зокрема, така практика стала традиційною в діяльності органів конституційної юрисдикції. Проте це аж ніяк не означає, що сформульовані у таких висновках і консультаціях пропозиції повинні обов’язково застосовуватися під час ухвалення закону або правозастосовного рішення. І це, гадаю, лише підтверджує рекомендаційний характер правової доктрини, її евентуальне значення для юридичного процесу. У цьому контексті важко не помітити застереження автора з приводу того, що «правова доктрина як джерело права приховує в собі небезпеку для правопорядку», а її невизначеність може стати причиною різного рішення однакових, типових юридичних випадків, тобто внести різнобій і плутанину, нерівність у соціальний порядок (с. 47).
У зв’язку з цим виникає питання: чи буде збережена правова доктрина або змінить належне їй призначення після того, коли її обов’язковість буде закріплена в законі, отримає офіційне визнання з боку державної влади? Щодо правильної відповіді на це існує чимало сумнівів, оскільки у вирішенні будь-якого проблемного правового питання можна спостерігати різноманіття доктринальних висновків, у тому числі альтернативних і взаємовиключних. Але в галузі юридичної науки, на відміну від точних, природних і технічних наук, держава в особі її органів: навряд чи здатна оцінити обґрунтованість і достовірність тієї чи іншої правової доктрини, тим більше на предмет її істинності. Винятком можуть бути хіба що державні замовлення на виконання певних завдань, зокрема на розробку проектів концепцій, законів, підготовку експертних висновків тощо. Яскравим прикладом цього є запропоновані вченими-правниками концепції реформування цивільного і господарського законодавства, в яких містилися суттєві суперечності щодо предметів і методів правового регулювання відповідних правовідносин цими галузями.
Незважаючи на суперечність, недостатню аргументованість, висловлені застереження, автор наполегливо відстоює позицію, що правова доктрина «має бути визнана джерелом права за наявності прогалин у праві, суперечністю і невизначеністю правових форм, фактичного застосування її на практиці державними органами (курсив мій. — Є. Є.), а також у зв’язку з такими її ознаками, як переконливість, достовірність, індивідуальність, гнучкість (с. 47). У дійсності спостерігається й інше, на що відомий учений-юрист І. Перетерський вказував, зокрема, що «у цивільному праві будь-яке визначення наповнено небезпекою, бо ж мало випадків, коли воно не може бути спростоване».
Привертають увагу думки автора щодо генезису правової доктрини як джерела права. У цьому контексті розглядаються деякі питання, пов’язані з утворенням права або, як це традиційно позначено в юридичній літературі, — правотворчістю, роллю у цьому процесі правової доктрини. При цьому правильно зазначається, що утворення права не є справою виключно держави, її органів влади, що у цьому процесі важлива роль належить інститутам громадського суспільства, юридичній науці. Можна погодитися з висновком автора, що правова доктрина виникає як об’єктивна, історична необхідність у цілях задоволення потреб суспільства у створенні порядку і стабільності суспільних відносин, а її формування відбувається протягом досить тривалого часу. При цьому наголошується, що творцями правової доктрини є вчені-правознавці. Для свого застосування в юридичній практиці як джерела права, на думку автора, доктрина повинна отримати схвалення юристами і суспільством, стати загальновизнаною (с. 51-56). Разом з тим історії відомі й такі загальновизнані та схвалені юристами правові доктрини, реалізація яких призводила до негативних, а то і драматичних наслідків у життєдіяльності суспільства. У цьому разі варто згадати так звану «правову доктрину» академіка- юриста А. Вишинського, його теорію доказів у судовому процесі проти «ворогів народу». Отже, наведена вище теза автора щодо правової доктрини не є такою безсумнівною та безспірною.
Заслуговує на увагу порівняльний аналіз особливостей формування правової доктрини, з одного боку, звичаєвого права і судового прецеденту — з другого, що дає змогу чіткіше з’ясувати природу правової доктрини в контексті джерел права. Основний же висновок автора полягає в тому, що «обов’язковість правової доктрини ґрунтується на її санкціонуванні державою в нормативно-правових актах, судовій практиці і фактичній дії (с. 58). Не важко помітити певну непослідовність і суперечність в думках автора щодо обов’язковості правової доктрини — то вона декларується самостійним джерелом права, то у зв’язку з її офіційно-публічним визнанням суспільством і державною владою та ін.
У монографії досить ретельно описано застосування правової доктрини як джерела права у Стародавньому Римі, Османській імперії, Англії тощо, що, безумовно, є цікавим матеріалом для вивчення історії права, становлення і розвитку юридичної науки, формування системи правових категорій, понять і конструкцій (с. 59-142). Але те, що мало місце до н. е. і після неї, а також у XII-XVII ст., навряд чи можна застосувати до ХХІ ст. Адже стан юридичної науки за стародавніх часів не можна порівнювати з сучасним, коли вона представляє досить розвинену багатогалузеву систему знань про право і державу. І те, що було характерно, скажімо, для школи римських юристів, сьогодні сприймається як історична пам’ятка щодо їх авторитету і впливу на розвиток права, формування юридичної науки.
Значна увага у монографії приділяється розгляду правової доктрини як джерела права в історії Росії. Українських правознавців й інших читачів, які самостійно вивчають право, сподіваюсь, зацікавить поданий у праці значний науково-літературний матеріал, аналіз її автором досить складного процесу становлення і розвитку правової доктрини, в якому значну роль відігравали духовно-моральні та історичні чинники (с. 143-161). У сучасній Росії, вважає автор, правова доктрина згідно з конституційними положеннями прямує до європейської концепції природного права і не має статусу державно-обов’язкової, але в дійсності вона виступає фактичним джерелом права, оскільки застосовується судами, іншими суб’єктами правовідносин (с. 234). Як бачимо, ця думка вкотре засвідчує явні суперечності щодо аргументації визнання правової доктрини джерелом права.
У цілому монографія А. Васильєва є своєчасним і корисним дослідженням важливої проблеми сучасного правознавства, сприятиме більш ефективному використанню досягнень юридичної науки у формуванні демократичних інститутів правової держави, у тому числі удосконаленню системи чинного національного законодавства.
Заслуговує на підтримку запропонований автором навчально-методичний комплекс із дисципліни «Правові доктрини сучасності», який, на мою думку, слугуватиме поглибленому вивченню студентами особливостей права як соціальної цінності, його потенційних можливостей у реформуванні економіки, політичної і правової систем суспільства.
