Одним із перших європейських дослідників Близького Сходу був французький монах Герберт де Оріяк (938–1003 від Різдва Христова), який навчався у Андалусії — у містах Севілья (Іщпілія), Кордоба та ін. Він заслужив слави як найвідоміший знавець арабської мови, алгебри, геометрії й астрономії. Зважаючи на знання, досвід і виняткові особисті якості де Орія-ка, його було обрано всесвітнім архієреєм (під іменем Сильвестра Другого). Сильвестр II став першим французьким Папою. За час правління він наказав заснувати арабські школи: одну — у Римі, другу — на півдні Франції, у Рай-мсі. Невдовзі було відкрито подібний навчальний заклад у Шартрі. Вважається, що впровадження у тогочасних навчальних закладах занять, присвячених фізичному вихованню, — його заслуга. Також він поширював у Європі перекладені з арабської мови твори з математики й астрономії.
Іншим визначним тогочасним ченцем-арабістом був Адлер Ауфбас. Він народився 1070 року, навчався в Андалусії, Єгипті, Лівані, Єрусалимі й Греції. Вивчав природничі, математичні науки, астрономію. А після повернення до Англії його було призначено вчителем для принца Генрі, який невдовзі став королем Генрі II. Науковець також відомий завдяки дослідам з вимірювання швидкості світла й звуку, а ще завдяки досконалому знанню арабської мови й культури. Він писав у книзі «Природні проблеми»: «Я, та мій керівник (розум), черпали знання від арабських устезів, < ... >
Ні не ті знання які отримував ти, засліплений проявами влади, що тримає тебе в шорах і веде людину, ніби якусь тварину, невідомо куди і невідомо навіщо. Людина була наділена розумом, щоб розрізняти між правдою та брехнею... ми повинні уповати на розум, а потім дивитись, хто нами керує...»
Цей науковець залишив по собі чимало перекладів з латинської (математика, астрономія), також, переклав за участі Іоганна у Севільї чотири книги Абу Маащара аль-Бахла і написав твір «Арабські науки», який було надруковано в 1472 році.
Філософи тієї епохи користувалися здобутками арабської цивілізації. Так, Фома Аквінський, (1225–1274) виходець із благородної німецької сім´ї, вивчав Ібн Рушда, і перебував під впливом ідей Авіцени, аль-Газалій, Ібн Меймуна та інших арабських філософів.
Праці згаданих європейських мислителів відіграли неабияку роль у міжкультурному обміні, в історії науки. Деякі переклади з арабської на латинську, взагалі втратили історію походження і побутували як західноєвропейські.
Але зусилля сходознавців не обмежувались лише перекладом і публікацією текстів, вони концентрувалися на вивченні арабської спадщини в цілому, у її різноманітних проявах. Вони вивчали певні періоди розвитку арабської цивілізації, культурні взаємовпливи; займалися компаративістикою культур Сходу і Заходу, засновували видання, журнали, присвячені орієнталістиці: «Журнал королівського азійського товариства» (Лондон, 1823 рік), «Східний німецький журнал» (1847 рік). Постійно відбувалися засідання, конференції, на яких обговорювалися проблеми арабської культури, серед учасників були й визначні науковці Сходу. Будувались Ісламські культурні центри, бібліотеки. Колекціонуванням і вивченням арабських пам´яток займалися такі структури як Національна бібліотека Парижа (заснована 1654 року), Бібліотека британського музею (створена 1753 року), де зберігаються найбагатші зібрання цінних рукописів у Європі. Чимало творів мають у розпорядженні бібліотека Ватикану, Лейденська, Берлінська, Ленінградська, Кембриджська та інші книгозбірні.
Разом з тим, орієнталісти були зацікавлені у визнанні їхніх здобутків в університетах, у здійсненні підготовки молодих науковців, вивченні східних мов і літеранури на відповідних факультетах, які зокрема було відкрито в Сорбоні (Париж, Франція), Лейден (Нідерланди), Оксфорд та Кембрідж (Англія). У європейських університетах викладами відомі арабські професори, такі, зокрема як Шейх Хусн Тауфік аль-Адль, виходець аль-Азгару, він викладав арабську мову у східній школі Берліна упродовж п´яти років. Потім зайняв посаду викладача арабської мови у Кембрід-жі, згодом став членом Королівського товариства у Лондоні, де взагалі не було іноземців, крім нього. Помер 1904 року, був похований у Єгипті.
Серед найбільш відомих сходознавців минулого століття слід згадати Карла Брукльмана з Німеччини (1868–1956), Асіфа Бальсійоса з Іспанії (1871–1944), з Англії — Фріца Кранко (1758– 1838) та інших. Одним із найвідоміших сходоз-навців-арабістів є академік Ігнатій Крачковський (1883–1951).
Народився у місті Вільно (Вільнюс). Його батько був директором Учительського інституту. Згодом родина переїжджає до Ташкента. Чи не першим, що закарбувалося в пам´яті дворічного Ігнатія, були східні краєвиди, мечеті, базари. Інтерес до вивчення арабської мови, східної культури Крачковський виявив ще у дитинстві. Сам почав вивчати східні мови. Студіював їх і після повернення до Вільнюса — батька було призначено директором тамтешньої бібліотеки й головою археологічного товариства.
У 1901 році Ігнатій Юліанович втупив на східний факультет Петербурзького університету, який закінчив 1905 року «за арабсько-персько-турецько-татарським розрядом».
Під час студій він познайомився з багатьма східними науковцями, такими як Шейх Мухам-мад Айад Тантаві Єгипетський, на якого Крачковський неоднаразово посилається у працях і листах. На нього справили вплив зокрема й ліванські професори: Фадлю Аллах Суруф і Різк Аллах Хассун, Антуан Хащаб.
У 1908 році для вивчення арабської мови і ще деяких мов його в складі наукової експедиції було скеровано на Схід. До 1910 року він живе у Сирії, Лівані, Єгипті й Палестині. Відвідує бібліотеки, інститути, зустрічається з вченими, від яких переймає досвід і знання. Згодом він написав книгу, що її переклали на арабську під назвою «З арабськими рукописами. Сторінки спогадів про книжки та людей», де розповів про перебування в арабських країнах, рідкісні рукописи, про роль книжок у розвитку арабської мови, про людей, з якими він познайомився, оповів про власні наукові здобутки, згадав теплим словом і єгипетського викладача Тантаві. Слід зазначити, що ця книга, видана російською мовою ще 1943 року є дуже цінною.
У 1910 році він стає приват-доцентом Петербурзького університету, у 1915 — магістром східної словесності. Від 1929 року він — професор, а через рік — доктор філологічних наук, дійсний член Академії наук (він працював науковим співробітником Азійського музею, згодом — завідувачем арабського кабінету Інституту сходознавства).
Він займався арабською літературою, сучасною та старою, дуже багато писав про неї. Про свої праці висловився так: «Що стосується моїх наукових збірок, які я почав писати з 1904 року, то всі вони присвячені арабській літературі, переклади, дослідження, пояснення, критика, зауваження, — 1921 року мав приблизно двісті надрукованих статей».
Як згадує професор Нажіб аль-Акікій: «Збірки, переклади, критика і статті Крачковського загалом налічують чотириста п´ятдесят назв».
Слід згадати такі твори Ігнатія Юліановича: «Поетична творчість Абу-ль-Атахії (бл. 750-825)» (1908 рік), «Довгі новини Абу Ханіфа аль-Діннурі» (1912), що над нею почав працювати викладач Крачковського, російський сходознавець Гаргас, «Риторика й поетика Абда бну аль-Муатазза» (1935 рік) та інші.
Визначне місце серед головних праць Ігнатія Крачков-ського займає «Географічна історія арабської літератури». Ця книга вийшла вже по смерті науковця. Ії, у перекладі арабською мовою професора Салах Аддін Усман Гащіма, було опуб-лікуванло культурним управлінням Ліги арабських націй 1963–1965.
Як писав Крачковський в своїх щоденниках: «Рукописи зближують людей. Занурення в них схоже на знайомство з природою та її розуміння. Так розширюються знання людини, і ці знання роблять з людини учасника великого руху прогресу всього людства на культурному шляху. Рукописи, як природа, мистецтво, повинні бути скарбом для всіх людей, які розуміють і відчувають їх. Рукописи повинні бути доступними для вчених, а люди, наділені даром та любов´ю до них, повинні зберігати ці здобутки. Науковцям не слід бути, як скупий лицар, адже ми побачимо, як рукописи стають причиною розбрату, як вони створюють перепони між людьми і стають інструментами утисків. Отже, науковець має перемагати труднощі і долати випробування у цьому швидкоплинному житті, не змінюючи руху своєю дорогою. Ми повинні пам´ятати, що всі на цій планеті — тільки гості, а наука — вічна, постійна, завжди потребує руху вперед, прогресу, і для неї неважливо, хто бере участь у її зміцненні і просуванні».
Література
1. Махмуд, Мохаммад Чанахі. Вступ до поширення арабської культури, — Каїр, Єгипет, 1986.
2. Крачковский И. Ю. Над арабскими рукописями. Листки воспоминаний о людях и книгах, — М.–Л., 1946.
3. Крачковский И. Ю. Избр. соч. В 6 т. — М.–Л., 1955–1960.
