Ідея розвитку з’явилася в науковому обігу в середині минулого століття та була сформульована західними теоретиками як поглиблення ідеї прогресу. В 50-70-ті роки XX ст. в науковій літературі з´явилися ідеї «стадій розвитку», розвитку як пристосування, виживання, що відобразило актуальність цієї проблеми в умовах обмеженості природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, соціальних конфліктів, а поняття розвитку ставало все більш розпливчастим. В радянській науковій літературі 70-80-х років розвиток розглядався як найважливіший критерій прогресу, як ускладнення, збагачення якостей та потреб людини, розширення ступенів свободи її вибору і поведінки - звільнення від влади стихійних сил природи, від пригноблення стихійних суспільних сил і соціальної нерівності, від власної духовної недорозвиненості [1, с. 545]. Спроби ототожнення понять розвиток і прогрес, в чому безумовно є певний резон, були піддані критиці в філософській літературі в 70- 80-ті роки, а самі ідеї прогресу та розвитку стали об’єктом критики. У ті роки були переглянуті методологічні основи поняття прогресу та розвитку, які відображали детермінізм, об’єктивізм, економоцентризм та відокремленість розвитку від його соціального, економічного, культурного контексту.

Нові уявлення про розвиток, що замінили його попереднє детерміністсько-універсально-лінійне бачення, полягають у використанні версії розвитку як різновиду розумової діяльності, яка є невід’ємною від цінностей суб’єкта. Розвиток частіше за все розглядають в контексті універсальної самоорганізованої еволюції людства, а прогрес лише як тип розвитку, що існує поряд з іншими його типами. Розвиток відбувається на основі принципу сумісності несумісного, як постійні зміни він є сумісним з початком незмінності.

Сучасні уявлення про проблематику розвитку відображене в наукових працях Б. Одягайла, Ю. Петруні, А. Ткача, В. Тарасевича, Л. Фєдулової, А.Чухна, В. Якубенка та інших. Соціальний розвиток визначається як якісно змінюваний, висхідний рух історії від нерозвинутих початкових форм суспільного життя до форм все більш розвинутих, що включає диференціацію та ускладнення організації, збільшення можливостей щодо пристосування до середовища тощо. Розвиток передбачає безповоротні зрушення від менш до більш бажаного та виступає як цілісний процес, який має різні виміри та веде до збільшення сили індивіда. У сучасній науковій думці підкреслюється, що не є правомірним розглядати розвиток як рух від нижчого до вищого, як перехід від простого до складного, оскільки ускладнення не є невід’ємним атрибутом розвитку, так само як простота не є антиподом розвитку. Таким чином, якщо прогресивний розвиток зовсім не обов’язково означає ускладнення, то перше неодмінно пов’язане з підвищенням рівня організації та збереженням еволюційних можливостей [2, с. 872 - 873].

Аналіз зрушень як у загальній теорії, так і у теорії розвитку в її спеціальному випадку демонструє наявність реальних підстав для переосмислення попередніх уявлень про розвиток. Існує багато підстав для критики сучасних концепцій розвитку. Такими підставами є руйнація тотожності розвитку з однією з його форм, прогресом; визнання значущості непрогресивних форм; пошук певної незмінної основи, яка забезпечує спадковість історичної традиції розвитку тощо. Це визначає мету статті, яка полягає в перегляді категоріальних основ самої парадигми розвитку, яка має спиратися на емпіричну реальність, узагальнювати її окремі випадки та категоріальну ієрархію, що відображає вихідне поняття розвитку та формує можливу теоретичну схему дослідження даної категорії.

Загальнотеоретична концепція розвитку має будуватися на певних методологічних і гносеологічних принципах, відповідно з якими розвиток являє собою ідеальний об’єкт дослідження у вигляді базового поняття, логіка та структура якого розкривається в кількох категоріях, які конкретизують це поняття. Розвиток, як ідеальний об’єкт, формується засобами різних видів знання- філософського (його різних дисциплін) та загальнонаукового (систематика та синергетика), а для спеціального випадку, як наприклад економічного розвитку, ще і засобами конкретно-наукового знання. Категорії, які розкривають базові поняття утворюють ієрархічну вертикаль і розміщуються на ній за спадною силою абстракції та зростаючою конкретністю.

Модель побудови категоріальної ієрархії поняття «розвиток» може бути побудована на основі використання структурно-генетичного методу дослідження, відповідно з яким категоріальна ієрархія розділяється на окремі рівні та ступені, які розрізняються за предметом, силою абстракції і засобами пізнання. Повне уявлення про розвиток формується лише на виході із даної ієрархії, в той час як окремі категорії на її різних рівнях і щаблях виражають лише ту чи іншу, але одну із сторін базового поняття. Це дозволяє сформувати повне уявлення про сутність поняття та перевести його до системи категорій, розкрити його вихідну інтерпретацію через структуризацію трьох рівнів, які розрізняються за предметом, за спадним ступенем абстракції та зростаючою конкретністю.

На думку М. Пешкова, перший рівень ієрархії категорії розвиток представлений дидактичною категорією потреба як здатність до творення нового. Ця категорія відображає зміст суб’єктності та є за своїм характером синкретичною.

На другому рівні ієрархії категоріальної структури розвиток розглядається ним як одна з універсалі культури, одна з визначальних структур людської свідомості та важлива базова цінність. На цьому рівні розвиток постає як процес, в якому реалізується діяльність суб’єкта - феномен варіабельний внаслідок активності суб’єкта, взаємодії міжособистих відносин і взаємозв’язку суб’єкта та структури.

На третьому рівні ієрархії розвиток набуває різних видів, які визначаються різними параметрами. На цьому рівні ієрархії основна категорія історичний тип розвитку перетворюється в об’єкт, виражений в категоріях форм (за параметрами векторності - безвекторності) і видів (за критеріями джерел, цілеспрямованості, специфіки суб’єкта) [3, с. 76 - 77]. Такий підхід дає можливість виділити економічний розвиток як окремий вид розвитку.

Виходячи із запропонованих М. Чешковим критеріїв, можна виділити такі види розвитку: розвиток як процес реалізації нових цілей, який забезпечено цілеспрямованістю змін; розвиток як процес адаптації суб’єктів до навколишнього середовища; розвиток як процес розв’язання суперечностей в межах економічної системи; розвиток як одна з форм прогресу - еволюція.

Економічний розвиток як процес розвитку економічної системи докладно описаний в науковій літературі [4, с. 4]. Він відображає найбільш суттєві і стійкі взаємозв’язки і взаємозалежності, що безпосередньо зачіпають основні сторони економічної діяльності на всіх стадіях суспільного виробництва. Це дає нам всі підстави розглядати економічний розвиток як процес, який послідовно здійснюється на всіх рівнях економічної системи. Послідовність його виражається насамперед у безперервності. Очевидно, що такий підхід дає змогу ставити питання про наявність і необхідність певним чином інституціоналізованої системи економічної діяльності як умови економічного розвитку.

Для з’ясування закономірностей та специфіки народногосподарських процесів в економічній літературі традиційно використовують елементарний науковий апарат, представлений у категоріях: тип, форми і рівень економічного розвитку. Ці категорії використовують на рівні спеціальної теорії, що дозволяє перейти до емпіричних узагальнень, які можна застосовувати для аналізу економічного розвитку, визначення параметрів розвитку конкретних економічних суб’єктів.

Якщо говорити про типи економічного розвитку, то типологія різних його варіантів базується на виділенні специфіки соціальних умов і факторів економічного зростання, які можна поділити на зовнішні та внутрішні в залежності від місця економіки в міжнародному розподілі праці, екстенсивні та інтенсивні в залежності від джерел зростання, інноваційні та інвестиційні в залежності характеру зростання (творчий або імітаційний). До основних форм економічного розвитку слід віднести прогрес (як рух висхідний), регрес (як рух низхідний), циклічні та інверсійні види динаміки, а також групи безвекторних динамік, які відображають руйнацію та створення нового.

Важливою ознакою сучасних форм економічного розвитку є те, що вони постійно створюються на основі процесу індустріалізації, який зумовлений інноваціями, змінами в технології, структурі та організації виробництва.

Дослідження цих форм довгий час розвивалося переважно як відгалуження загальної мак- роекономічної теорії та саме в такому вигляді розроблялася в останні роки. Неокласичний варіант теорії розвитку, представлений роботами Р. Солоу, Р. Барра, Р. Лукаса, акцентує увагу на макроекономічних чинниках економічного зростання таких, як нагромадження капіталу, зміна норми заощадження, збільшення населення, нагромадження людського капіталу і технічний прогрес. Неокейнсіанські теорії економічної динаміки, розроблені Р. Харродом, Є. Хансеном, розвивають концепцію Дж. М. Кейнса шляхом включення до неї елементів економічної динаміки. Неокейнсіанці приділили значну увагу граничній схильності до заощадження, величині державних видатків, граничній ефективності капіталу тощо.

Макроекономічний аналіз процесу розвитку достатньо ефективно об’єднав теорію, емпіричні дослідження, їх застосування в макроекономічному регулюванні та звів їх переважно лише до моделей економічного зростання. Однак, спрощення, незважаючи на всю його ефективність, перетворило моделі зростання в поза історичні конструкції.

На відміну від макроекономічного підходу, що розроблявся в неокейсіанському напрямку економічної теорії, Й. Шумпетер описав конкурентний механізм, в якому основним джерелом прибутку, що значно перевищує нормальний рівень, є інновації. Він перетворив підприємця-новатора в головну особу економічного розвитку саме тоді, коли не тільки збільшення масштабів існуючого виробництва, а застосування інновацій забезпечило одержання прибутку та навіть існування фірми. Однак, не лише інновації та індустріальна революція є чинниками сучасного економічного розвитку. Ще одним важливим чинником економічного розвитку, який у свій час недооцінив Й. Шумпетер, є економіка ринку як економіка взаємного тиску інтересів, які є протилежними при розподілі доходів, але об’єднаних загальною метою збільшення їх загальної суми [5, с. 28].

Як бачимо, розвиток - це багатовимірний процес, що відображає глибокі зміни в технічній, економічній, соціальній та політичній сферах. Різні напрямки економічної теорії надають перевагу тим чи іншим аспектам економічного розвитку. Сучасні неокласичні моделі економічного розвитку аналізують рівновагу між нагромадженням капіталу, збільшенням населення, інноваціями та людським капіталом. Кейнсіанські та неокейнсіанські теорії розвитку, перш за все, розглядають його техніко-економічні параметри та не зачіпають комплекс соціально-економічних передумов. В центрі уваги цих теорій знаходиться проблема забезпечення рівноваги ринку заощаджень та інвестицій, доповнена рівновагою товарного і грошового ринків тощо.

Кожен із неокейнсіанських факторів динаміки може бути інтерпретованим з позицій інституціональної теорії. Інституціоналізм (теорія прав власності) в “пігуанському” або “коузіанському” варіантах певною мірою подолав відрив економічної теорії від господарського життя. Він передбачає вплив на економічний розвиток через норми та правила поведінки господарюючих суб’єктів, специфікацію та диференціацію прав власності, зменшення трансакційних витрат, мінімізацію відволікання ресурсів на процеси стабілізації економічної системи, ефективний розподіл ресурсів тощо. Однак відсутність макроекономічних механізмів регулювання, необхідність початкових інститутів і процедур, правова спрямованість зумовлюють обмеженість даного підходу щодо розв’язання практичних задач стимулювання економічного розвитку та розв’язання його суперечностей.

Очевидно, що кожна з інституціональних теорій є вразливою для критики, тим не менш навіть саме перерахування причин незадоволення теоріями економічного розвитку відображає еволюцію поглядів вчених на цю проблему. В центрі уваги інституціоналістів є не низький рівень заощаджень та інвестицій, як у неокласиків, не низька купівельна спроможність і неефективний споживчий попит, як у кейнсіанців, а цінності, відчуження, традиції та культура. Навіть якщо вони і розглядають ресурси та технології, то лише в зв’язку з суспільною роллю знань і проблемами захисту навколишнього середовища.

У 80-90 pp. значний прогрес в соціології надав можливість отримати ідеям інституціоналізму важливу роль в суспільних науках, зокрема в економічній теорії та у самій соціології. Роботи інституціоналістів відіграли значну роль в переосмисленні внутрішніх і зовнішніх факторів економічного розвитку. Такий прогрес в розробці теорій розвитку пов’язаний з тим, що інституціоналісти зазвичай розглядають суспільство як відкриту систему. Тому економічний процес вони трактують не як автоматичну поступальну стійку рівновагу, що забезпечується завдяки дії ринкових сил, а як виникнення та укріплення асиметричної взаємозалежності між різними факторами розвитку, в тому числі і тими, що впливають з поза меж економічної системи.

Саме інституціональний підхід дає можливість розглядати економічний розвиток не просто як фундаментальну категорію розвитку, як особливу (соціальну) гілку універсальної еволюції, а як категорію з широким контекстом, зумовленим процесом універсумізації. Універсумізацію в найбільш загальному вигляді В. Тарасович визначає як рух універсума та його якісних складових - космічно- природної (неорганічної, органічної, тваринної) і людсько- життєдіяльної (економічної, соціальної, духовної, політичної). З урахуванням імперативів виживання і подальшого прогресу людства, а також існуючих і адекватних ним тенденцій, сучасна універсумізація являє собою не лише ноосферизацію за В. Вернадським або коеволю- цію природи та суспільства за М. Мойсеевим, але й формування окремого синергетичного рівня космічно-природно-людської спільноти з власними основами, рушійними силами, закономірностями, механізмами руху та регулювання, вона все більше впливає на всі складові людської життєдіяльності, в тому числі на економіку [6, с. 210-212]. Підхід з позицій універсумізації дає можливість розглядати економіку як одну із багатьох універсумних складових, яка в умовах сучасних змін може створювати вирішальний вплив на процес суспільного розвитку.

Універсумізація все більше визначає процес економічного розвитку через мікроуніверсумізацію, яка проявляється на рівні окремої людини, як розвиток людського капіталу особистості на основі синергетичного впливу усіх сторін людської діяльності. Врахування універсумізації як чинника економічного розвитку дозволяє розглядати людину та її цілеспрямовану розумову діяльність, що відділяє економічний розвиток від інших форм універсальної еволюції.

Під впливом критики ідея розвитку стала парадигмальною в економічній теорії та зазнала суттєвих змін в теоретичному та методологічному плані. Економічний розвиток, який спочатку розглядався як поняття одномірне, все більше розглядається як явище багатомірне, багатоаспектне, що має параметри соціальні, культурні. Суб’єктом економічного розвитку виступає насамперед індивід, його роль в процесі економічного розвитку визначається не лише на основі, макро- або мікроекономічних моделей, концепції базових потреб, теорії людського капіталу, вона насамперед визначається процесом універсумізації в її широкому розумінні.

Сьогодні залишається не розв’язаним питання, пов’язане з розумінням категорії розвитку, насамперед, як цілеспрямованої діяльності людини та самої людини як об’єкта розвитку.

Література:

  1. Развивающиеся страны: экономический рост и социальный прогресс / Под ред. В.Л.Шейниса, А.Я.Эльянова - М.: ’’Наука”, 1987 - 655 с.
  2. Глобалистика. Эндиклопедия // Отв. ред. Мазур И.И., Чумаков А.Н. М., 2003 - 1500 с.
  3. Идея развития: возможность обновления // Мировая экономика и международные отношения. - 2007. - № 2. - С. 75 - 89.
  4. Д. Козенков Глобалізація та її вплив на циклічність розвитку міжнародної економіки // Вісник Академії митної служби України. - 2007. - № 1. - С. З - 7.
  5. Й. Шумпетер Теория экономического развития: Исследования предпринимательской прибыли, капитала, кредита и цикла конъюнктуры- М.: Прогресс, 1992. - 296 с.
  6. В. Тарасевич Универсумно-институцио- нальный контекст переходной экономики // Економіка: проблеми теорії та практики. Збірник наукових праць. Випуск 172. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2003. - 668 с.